Артилерист Богдан, позивний Грач: “Восени 2014 року, півтора місяця обороняючи Донецький аеропорт, я не втратив жодного бійця, жодної одиниці техніки”

Резонанс Цензор.НЕТ Суспільство

Автор: Віолетта Кіртока

39-річний підполковник у 2014 році першим розставляв мінометні розрахунки під окупованим Слов’янськом та брав участь у захисті Донецького аеропорту, за що отримав ордени Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступеня і срібний орден “Народний герой України”. Офіцер продовжує захищати Україну.

Фото: Романа Ніколаєв

Декілька років тому я стала свідком розмови Богдана з його однокурсником, який навчався разом з ним у сумському артилерійському інституті, а після окупації Донбасу вирішив стати на бік “молодих республік” і захищати їхнє “право на незалежність”. Стиха Богдан пояснив мені, на чий дзвінок відповідає, і досить довго вислуховував погрози та п’яні запевнення у власних правильних діях. Богдан терпляче відповідав колишньому другу, водночас обережно розпитуючи того, де той знаходиться, якими артилерійськими засобами командує, звідки вони взялися у “армії молодої республіки”.

На кільканадцяту обіцянку вбити Богдан зауважив: “Та ти мене під Донецьким аеропортом не дістав, що ж тепер вже говорити”… У мене від цієї розмови мурахи бігали шкірою і дихання перехоплювало. Ворог настільки близький і знайомий, що навіть його голос чутно.

Богдан, який поки не дозволяє називати своє прізвище, донедавна не погоджувався на інтерв’ю. Нарешті він вирішив поговорити: “Останнім часом багато змінилося, підмінюються поняття, перекривлюється правда. Історію недавніх часів вже переписують. А її потрібно берегти. І доносити до людей свідчення того, що відбувається на війні, яка, як би кому не хотілося її не помічати, триває”.

Позивний цього офіцера – Грач – знають усі, кому довелося захищати Донецький аеропорт у 2014 році. Його чутно на багатьох відео, знятих у той період. Його викликає по рації легендарний десантник Маршал, перебуваючи у новому терміналі, коли починається бій. І фоном чутно: “Грач Майку, Грач – Майку”… А потім Грач відповідає Маршалу: “Плюс-плюс. Кабанчики пішли”…

“Я МРІЯВ СТАТИ ЛЬОТЧИКОМ”

-На початок війни скільки ти прослужив в армії?

-Я служу з 14 років. З 1997 по 2000 навчався у чернігівському військовому ліцеї. Закінчивши його, пішов у Сумський інститут артилерії. Армія – це мій свідомий вибір. З п’яти років я почав мріяти стати військовим. Моїми іграшками були танчики, солдатики. Звідки це? Сам дивуюся. Бо в моїй родині лише дід, брат моєї бабусі, єдиний був військовим, дослужився до майора. Звичайно ж, коли я підріс, фільм “У зоні особливої уваги” мене страшенно вразив. На цій “міні” підірвалося багато хлопців.

-Чому ти обрав саме артилерію?

– Взагалі я мріяв стати льотчиком. Наш ліцей розміщувався на базі того закладу, який свого часу випустив не одного космонавта. Для мене це був неймовірний приклад і мотивація. Я хотів стати не винищувачем, а вертолітником. Але у 2000 році настали важкі часи для армії. В авіації розформовували аеродроми, бази. По-моєму, тоді вперше в історії всіх вузів відмовилися від лейтенантів. Я захворів на пневмонію, лежав у шпиталі, де познайомився з курсантами з Сум, вони провели якісну агітаційну роботу, розказали, що таке артилерія, що потрібно знати математику, мати мізки. І я задумався. Плюс у мене був друг Юра Шидловський, з яким ми разом вирішили поступати далі. Порадившись, зійшлися в думці: Суми. Написали рапорти…

Коли настав час розподілу, до нас приїхав представник 95-ої десантної бригади. Він відбирав з-поміж курсантів майбутніх лейтенантів. Перевірив нашу фізуху, провів стрільби. Бажаючих іти у десантні війська особливо багато не було. А у мене в голові ще залишалася романтика фільму. Тому я погодився стати до лав десантників.

Зі мною в 95-ту бригаду пішов мій друг Віталій Бей. Він загинув у 2014 році… Здоровий такий був, завжди позитивний. Він послужив рік чи два і звільнився. Коли почалася війна, пішов у сумський реактивний підрозділ командиром взводу. І під час обстрілу згорів…

-Ти ніколи не жалкував, що пішов саме в артилерію?

-Ніколи! Запускати тіло на будь-яку відстань за будь-яких погодних умов – це круто. Арта – це інтелектуальні війська, біла кістка. Артилерист може стати ким завгодно, але стати артилеристом за два дні – неможливо. Крім того, наш курс був експериментальним, ми спочатку проходили сержантську підготовку.

Війна довела: без артилерії ніякі бойові дії не можна вести. Це дійсно вогнева міць, яка рятує всіх. Ти наче далеко, на відтяжці стоїш, але в умовах сучасної війни ворог тебе все одно бачить. Конфлікт, який нещодавно був у Карабасі, довів: у кого технології, БПЛА у зв’язці з артою, ударні дрони працюють разом з артою, той і перемагає. Така співпраця, такий синтез допомагає виконувати завдання будь-якого рівня.

Раніше десантні війська недооцінювали інші спеціальності. Але вже початок війни показав, що без танчиків ти вперед не підеш, навіть якщо називаєш танкістів маздонами. І будеш молитися на свою арту, щоб усі були на своїх місцях, біля труб, щоб тебе прикрили. Війна все розставила на свої місця.

-У тебе було відчуття, що буде війна?

-Так, на підсвідомому рівні. Останні часи перед війною всі тікали з армії. Але історія циклічна, має властивість повторюватися. І якщо народ забуває про те, що свою армію потрібно годувати, його чекають серйозні потрясіння. Ми не годували, не шанували, не цінували армію. У часи незалежності країни реформи не проводилися, частини грабувалися, забезпечення не було, військовим у спину плювали. Все це і призвело до того, що сусід міг спокійно зазіхнути на наші території. Все це продумано було, грамотно проведено.

Ми ж аж до 2014 року вважали, що наш супротивник не на сході, а на заході. Ймовірний противник – вчили нас – натовський блок. Командирів протитанкових взводів вчили, як знешкоджувати американські “Абрамси” та німецькі “Леопарди”. Ніколи не розглядали як імовірного противника Т-72 та Т-80. Ніколи! Мої побратими погодяться зі мною, що на початку війни до останнього моменту ми не могли повірити, що проти нас став наш сусід, росіянин. Коли армія по-справжньому це зрозуміла і включилася, це і стало переламним моментом. Всі побачили полонених кацапів, кадрових військових російської армії, почули, з якою ненавистю вони до нас ставляться. І все. Наче щось всередині перемкнулося. І армія потужно включилася в захист власної країни.

“ПІТ АРТИЛЕРІЇ РЯТУЄ КРОВ ПІХОТИ”

-У мене в підпорядкуванні були найперші мобілізовані, – продовжує Богдан. – Їх всіх відправляли у 2-ий батальйон 95-ої бригади. Інші підрозділи бригади навесні відправили на кордон із вже окупованим Кримом, а ми залишилися – нам поставили завдання за місяць навчити мобілізованих воювати. Весь цей час ми провели на полігоні. Мені дали палива, скільки необхідно, боєприпасів – достатньо. І ми щодня робили марш на полігон. Проганяли техніку, збивали батарею, працювали над взаємодією.

Люди мали зрозуміти, що сама війна – пострілушки – це лише п’ять відсотків всього часу, а може й три. Все інше – це повсякденне життя. У будь-який час потрібно бути готовим виїхати в будь-яку точку фронту чи країни, а за десантними законами – і в будь-яку точку планети. І мати з собою все необхідне. А як запхати 62 чоловіки у п’ять убитих газонів? І при цьому ще й взяти з собою труби, боєприпаси, засоби обслуговування. А ще ж потрібно їсти, гріти палатку чи бліндаж. Всього цього ми і вчили набраних людей щодня. Техніка випробовувалася на витривалість, а люди – на готовність до несподіванок.

Половина мобілізованих – це були вевешники, вони міномет бачили, мабуть, один раз у житті – на картинці. Але за місяць вони багато чого навчилися, якісь речі ми довели до автоматизму.

Сергій Курилюк, який зараз командує мінометною батареєю у тому ж нашому батальйоні, у 2014 році був у мене зампотєхом. Золоті руки у нього! Він на собі витягнув усі машини, які нам дали, відремонтував, полагодив так, що всі були на ходу. У Пісках він їх рятував, коли вони горіли. Збирав по кусках.

-Де саме ти на практиці застосував все те, чого навчився?

-Під Слов’янськом. Мої труби були першими, які передали безпосередньо штабу АТО. Я тоді був командиром мінометної батареї, отримав завдання  провести рекогносцировку блокпостів, оцінити обстановку і стати там, де я можу знадобитися. Я обрав блокпост 3А, ще восьмим його називали, під селом Семенівка. Там був справжній треш. Старшим на цьому блокпосту був Вадим Сухаревський, позивний Борсук. Ми з ним тоді і познайомилися. Я побачив, що кожного дня там точилися бої, а десантники використовували лише стрілецьке озброєння. При тому, що ворога можна було подавити артилерією. Один міномет вийшов туди якомога скоріше, щоб освоїтися, почати працювати. Сам я ще на якийсь час залишався біля комбікормового заводу. Там була найвища точка. Звідти я вивчав місто, вулиці, примітні будівлі.

Саме на блокпосту 3А стався мій перший бій, саме там я відчув, що таке бойове зіткнення, як відпрацьовують мої розрахунки. Тоді я і зрозумів  вислів: піт артилерії рятує кров піхоти. Чим більше ми завдамо уражень вогневим точкам противника, тим менше у нас буде втрат. Моїм завданням було подавити всі точки, звідки летіло по нас.

Поки у нас не з’явилися карти, планшети, безпілотники, які допомагали корегувати вогонь, ми робили так, як вчили в інституті. Орієнтувалися по картах 60-го року, спеціальних лінійках. Прибор управління вогнем відразу себе не зарекомендував, бо дуже габаритний. Я його відразу відбракував.

На блокпосту 3А у мене були і перші загиблі. Загинув відразу розрахунок. По них влучили…

Після звільнення Слов’янська нам дали трохи часу для перепочинку. Ми лагодили техніку, поновлювали сили.

Восени в бригаді було сформовано ротно-тактичну групу. Мене разом із командиром 4-ої роти 2-го батальйону Павлом Розлачем, позивний Ведмідь, відправили в Піски. Там ми залишалися два з половиною місяці. Для мене дуже важливо, що там я не втратив жодної людини, зберіг всю техніку.

“ЖОДНІ ПЕРЕМОВИНИ, ЖОДНІ ДОМОВЛЕНОСТІ З МОСКАЛЯМИ НЕ БУЛИ НИМИ ВИКОНАНІ”

-Це ж той час, коли були бої за аеропорт…

-Так. В термінали Донецького аеропорту проводилися ротації людей, а ми залишалися в Пісках постійно, забезпечуючи артилерійське прикриття будівель. В цьому селищі ніхто не відчував себе у безпеці. Туди прилітало все. Угруповання москалів, яке обороняло Донецьк, розуміло, що основне забезпечення ДАПу відбувається саме з Пісків, Тоненького та Опитного.

Там я придумав схему, коли три труби працювали як повноцінний взвод, а три були так званими мандрівними мінометами, вони відволікали ворога. У кожного були свої завдання, кожен міномет міг працювати як автономно, так і у складі батареї. Один, наприклад, працював лише на запалювальних та на світлових мінах. Їхня комбінація залежала від поставлених завдань.

Я відповідав за центральну вишку, на якій перебував корегувальник Соловей. Паралельно потрібно було захищати самі Піски. З Абакумова по селищу постійно працювали “Гради”. Праворуч від нас була сіра зона. Звідти виїжджали танчики і працювали по нас. Мені потрібно було прикривати цей правий фланг, а також слідкувати за центральним напрямком Київського району міста і обслуговувати термінали. Роботи було повно.

– Бійці, які перебували в терміналах, розказують, що неодноразово твої міни летіли по них…

– Влучання в ціль з міномета – це якщо міна лягає в радіусі 25 метрів від цілі. Але по аеропорту потрібно було працювати філігранно, ходити майже по п’ятах ворога. Зрозуміло, досвід який ми отримали перед цим під Слов’янськом, зіграв свою роль. Поки труби не були розшатані так, що похибка могла становити два з половиною кілометри, ми працювали досить точно. Потім враховували цю поправку. Але бувало, що наші міни лягали впритул до наших позицій.

-Що значить – розшатані труби?

– Від кількості випущених мін стволи мінометів розширюються. В той період за добу ми випускали по два-три КаМАЗи боєприпасів…

-Донецький аеропорт був сучасним, гарним. Не шкода було по ньому бити, руйнуючи його?

-Я ставився до цього, як до боротьби з тарганами на старій кухні. Спочатку потрібно їх винищити, а потім навести порядок, зробити ремонт, відбудувати. Головне – спочатку вигнати ворогів. Не вийшло це зробити іншими засобами, значить, використовуємо такий варіант. Наш ворог розуміє лише силу, та й сам діяв завжди підступно і жорстоко. Не жалів і не жаліє ані людей, ані будівлі. Жодні перемовини, жодні домовленості з москалями жодного разу не були ними виконані і не призвели до результату. Це потрібно весь час пам’ятати. Домовлятися з ними марно. Про це свідчить історія наших стосунків. Поки по зубах їм не вріжеш, нічого не розуміють.

-Як ви вигадали артилерійську карусель оборони аеропорту?

– Це елементарна логіка. Спочатку враховується, куди дістає стрілецька зброя, СПГ та АГС. Все це становить колективне озброєння рот. Потім вираховується дальність стрільби 82-их та 120-их мінометів. Далі вже іде ствольна артилерія і “Гради”. З урахуванням всіх цих засобів і була прорахована оборона аеропорту. І вона була ефективною. Поки всією артилерією керував Максим Миргородський, позивний Майк, який і вигадав цю карусель, все це працювало. Такий захист не дозволяв ворогу підійти до наших позицій.

Коли ми починали “танцювати” – так Майк називав роботу артилерії – ворог притискався до землі. Ще на блокпосту 3А я зрозумів, що в бою потрібно забирати ініціативу. Закінчивши роботу, ми сідали з Борсуком і підбивали висновки за день, розписували, що робили похвилинно. Аналізуючи все, придумували на наступний день план, щоб нав’язати противнику наші правила. Якщо навіть в позиційній війні ти нав’язуєш ворогу свою ініціативу, то не ти реагуєш на якісь випади, а він на тебе, шукає виходи. Такий принцип роботи добре зарекомендував себе і біля Донецького аеропорту. Ти маєш бути ініціативним. І не обов’язково для цього підключати артилерію. Існують різні методи спровокувати ворога. Ті самі снайпери, БПЛА та скиди боєприпасів з них. Навіть в позиційній війні ворога можна довести до такого переляку, що він боятиметься навіть пересуватися своїми позиціями.

Майк вів ініціативну війну. Відбивав бажання навіть намагатися щось робити в аеропорту. Будь-який рух – і туди летіло все, що тільки діставало в названу точку. Виїжджали і наші танки. Саме тоді працював Євген Межевікін, позивний Адам. І як працював!

Там велася комплексна робота, бо ми всі знаходилися в одному котлі. І диригентом оркестру був Майк. Талант його як воєначальника проявився саме в ті часи. Щоразу він робив висновки. Якщо ми програвали пів дня, він аналізував все і проводив роботу над помилками.

-Ти хотів потрапити в аеропорт, побачити, що там робиться зсередини?

-Моїм завданням було прикривати тих, хто там перебував. І думати про щось інше, чи проситися заїхати безпосередньо в термінали у мене просто не було часу. Я мав робити своє. Я з Пісків виходив з болем у серці. Це було напередодні мого дня народження 27 листопада. Нас вивели 26 числа. Я виїхав з однією трубою, з якої ще можна кудись влучати. Інші вже не можна було використовувати.

Я був страшенно радий, що у мене всі живі і цілі. Контужені – так. Але, мені здається, всі діставали в той час контузії. Бо прилітали звідки завгодно. Як ми працювали, вигадували щось, так і вони намагалися нас “здивувати”. Там же керували не якісь Гіві з Моторилою, “Чупа-чупси”, як їх називали самі сепари. Керували офіцери Російської Федерації, полковники, командири батальйонів, бригад. Це всі знають. Вони вже із зброду збивали підрозділи. В той час перемагав той, хто був хитрішим, у кого нерви не здавали, хто спритніше діяв.

-Як ти зазнав контузії?

-Танковий снаряд поряд розірвався. Я сидів у будівлі на фермі, де у мене була мінометна позиція. Два танчики вийшли, і розібрали її. Вони довго нас шукали. Не могли зрозуміти, де ми знаходимся. Наша внутрішня “карусель”, окрема робота мандрівних мінометів збивала їх з пантелику. Не дивлячись на це, нас все ж вирахували. Базу почали накривати. Іншого мінометника – позивний Цунамі – дістали в іншому місці. А у нас міни падали в дворі. При цьому не постраждала жодна труба. Машини побило уламками, але Серьога їх поновив. Ми грамотно ховалися, але все ж багато хто отримав контузії. Мандрівні міномети відразу відпрацювали туди, звідки вівся вогонь танками, примусивши їх відійти.

“ВІЙНУ ВЕДУТЬ ОСОБИСТОСТІ”

-Після боїв в аеропорту десантні війська були знекровлені, бо було багато поранених та убитих, багато техніки вийшло з ладу, – продовжує Грач.

-Як ти сприймав інформацію про загибель побратимів?

-У 2013 році у нас відбувалися збори командирів рот. З нами проводили заняття, це була планова підготовка. А потім ми всі зустрілися на війні. І чуєш по рації: там гине офіцер, там… А ти знаєш їхні сім’ї, дітей. Та навіть коли я дізнавався про загибель зовсім не знайомої мені людини, відчував біль і злість, бо все це – мої люди. Неважливо, доброволець, десантник, нацгвардієць…

Дякую Богу, що я, Крава і Пашка Ведмідь – а ми втрьох дружили –залишилися живими. Я цьому страшенно радів, вийшовши із Пісків. А тоді, під час боїв, коли чув про загибель бійців, знайомих, не було часу розкисати. Та й підлеглі не мали бачити, що командир кисне, голову опускає, чогось не знає, не впевнений. Офіцер завжди правий! Ти ні в чому не сумніваєшся, ти все знаєш і володієш обстановкою. За таким командиром ідуть, навіть на загибель.

Після аеропорту я працював у Дебальцевому. У мене було окреме завдання, але не можу про нього розповідати.

– Був період, коли ти відчув, що втомився від боїв?

– Після Пісків внаслідок важкої контузії я страшенно затинався. З часом це минуло. Але судини дотепер реагують на зміну погоди. Тепер я можу погоду передбачувати. Хороша нова “функція”, – посміхається Богдан. – Мені після Пісків передусім потрібно було відіспатися. Тодішній командир 95-ої бригади Михайло Забродський, коли мене побачив, почув, як я йому доповідаю із затинанням, сказав: “Дякую за роботу”. І два тижні нас ніхто не чіпав. Ми спали і приводили в порядок техніку. Після цього нас знову почали залучати, ставити завдання.

-Твій позивний, як і інших бійців, які за час війни стали легендарними, в той період звучав на всю країну…

-Може, я зараз буду трохи нескромним, але війну ведуть особистості. Біля Борсука люди гуртуються, бо він – воїн. А ще такі люди мають бути те, що називається, безбашенними. Це і дозволяє їм миттєво приймати нестандартні рішення в критичних ситуаціях. Для мене такими є Женька Жуков, позивний Маршал, вже названі Майк, Крава, Паша Розлач, позивний Ведмідь, та багато інших. Війна відсіяла тих, хто не готовий був воювати, хто прийшов в армію заради кар’єри. А тих, хто діяв не по шаблону, не по уставу, не цінували, не помічали. А саме вони повели за собою людей, берегли особовий склад, рятували бійців. Про цих людей потрібно, щоб суспільство знало.

-Були мобілізовані, які вражали тебе? Людина не мала до війни ніякого відношення до армії, а в боях була здатна на вчинок?

– Круто, коли люди в критичних ситуаціях беруть на себе відповідальність. А ще мене страшенно тішили бійці, які навіть в найгірших умовах намагалися покращити наш побут. Так до мене прибився Степанич – він був волонтером “Правого сектору”, якось заїхав до нас, коли ми ще були на блокпосту 3А, побачив, що ми їмо сухпаї. На початку ж війни ніхто нормально не готував, всі чекали, що ось-ось все закінчиться. І Степанич вирішив нас нагодувати. Влаштував “пекельну” кухню, наварив шурпи, посмажив баранчика – де він тільки його взяв? І залишився з нами. Згодом я його навіть призвав, він служив на сержантській посаді. Куди б ми не приїздили, батарея приводилася до бою, а Степанич приводив до бою котел. З того часу, завдяки Степаничу, особовий склад був завжди ситий. А в Пісках він виложив баню… з мін. Ми зайшли вже восени, холодно, помитися проблема. А він любитель бань. З чого її зробити? Вихід знайшовся – не спрацьовані 120-ти міліметрові міни. З них виплавили тротіл. А корпуси у них із спеціального сплаву, в якому є чавун. Поставили пічку. І парилися! Але потім туди прилетів танковий снаряд.

– На війні найобразливіше, коли розбивають баню, кухню і туалет.

– Саме так. Я, як і інші бійці, більше всього боявся загинути в туалеті. Соромно було б – із спущеними штанами. Питали б потім підлеглих: як загинув ваш командир? І всі такі… Іржуть. А потім роблять сумні обличчя і вигадують якусь героїчну історію. Але чого більше боїшся, те тебе і знаходить.

– Що ти маєш на увазі?

– Якось я рятувався від “Градів”, біжучи саме із туалету. Був в такому “доміку”, коли в дворі почали падати снаряди. До укриття треба було пробігти 120 метрів. Ми вже знали, що вороги пускають пів пакета, 20 снарядів, потім чекають шість секунд і запускають інші пів пакета. В ці шість секунд я і побіг до укриття. Біжу і думаю: я ж зовсім не чемпіон світу, який пробігає сто метрів за 9 секунд. А вже дітися немає куди. Біжу! Але обійшлося, поряд бахнуло.

“ДРУЖИНА ПОЯСНИЛА МОЛОДШІЙ ДОНЬЦІ, ЯКІЙ БУЛО ТРИ РОКИ: ТАТО ВОЮЄ З ДРАКОНАМИ”

-Коли у тебе з’явився сучасний планшет, який допомагає визначати координати цілі?

– Перший планшет мені привезли, коли ми працювали під аеропортом. Але, попри старі карти, відсутність сучасних засобів, корегувальники були там чудові! На війні це невдячна робота і страшенно ризикована. Тому що потрібно вилізти на найвищу точку, щоб усе бачити. Плюс потрібно знати кухню роботи всієї батареї. Цього потрібно вчити кожного бійця, щоб будь-хто в будь-якій ситуації міг викликати вогонь артилерії і скорегувати його. Командири вже це розуміють і багато уваги приділяють саме цьому.

Коптер мені привезли під час боїв за аеропорт. Але він “прожив” два дні. Його положили в “Газон”, туди прилетів снаряд, і літачок… згорів. “Газон” стояв у гаражі, снаряд прилетів точнісінько в кузов, пролетів через машину, пошкодив тент, вилетів з передньої кабіни і розірвався в стіні – прошив весь газон. Коптер положили на речі в кузові. Було не до нього. Вирішили: потім розберемося. Постійно працювали – не вистачало часу на сон, не кажучи вже про те, щоб розібратися із якоюсь штукенцією.

Під час навчання ми вивчали різні види стрільби за допомогою різних пристроїв. Є стрільба за допомогою вертольотів, яка використовувалася ще в Афганістані. Корегувальник сідав у вертоліт і наводив на ціль звідти. Це те саме, що БПЛА. Тільки в сучасних пристоїв немає ризику для пілота та корегувальника. Плюс з землі ти все бачиш сам. Тому метод стрільби при такому спостереженні мені був знайомим. І коли нам знову привезли коптер, ми вже розібралися, як ним керувати, швидко пристосувався працювати із цими засобами.

-Навесні 2015 року ти перейшов із 95-ої бригади в інший підрозділ…

-Я вважаю, з виводом військ з Дебальцевого закінчилася активна фаза війни. Залишилися позиційні бойові дії. З 2014 року дотепер лінія фронту не змінилася. Бійці, які знаходяться на передовій, лише покращують позиції. Це тактика. Не стратегія. Це не ті дії, які ми вели в 2014 році. На даний момент деякі командири навіть уявлення не мають про справжню війну. Що сумно, за ці п’ять років армія втратила плеяду командирів, які вміють наступати. Зараз більшість командирів, на жаль, цього не знають. Якщо їм поставлять завдання штурмувати міста та селища, вони не зможуть таке  завдання виконати. При всіх їхніх заслугах. Я вважаю, що у 2014 році ми могли повернути Донбас. Ми б це зробили, якби не москалі. З тим ресурсом, що у нас був тоді, ми не могли з ними тягатися, з їхньою армією. Зараз вже ситуація змінилася.

-Ти воїн?

На це питання Богдан відповідає миттєво, без паузи:

– Так.

-Коли це зрозумів?

-На кожному етапі свого життя. Все це – моє. Під час навчання, на полігонах, в боях, – всюди я був на своєму місці. Мені зараз дуже боляче дивитися, як змінилося ставлення до армії, до військових. Всі роблять вигляд, що війни більше немає, що все закінчилося. Новини про поранених і загиблих намагаються навіть не давати. Хоча ворог нікуди не дівся. Ми не повернули країну в свої кордони. Це як з поліцією. Як тільки стаються негаразди, бандитизм, всі моляться на поліцію. Як тільки вони виконали свою роботу, навели порядок, про них відразу забувають. Ба більше – починають ображати і клясти на чому світ стоїть. Так і з армією зараз.

Єдине, за що я вдячний війні, – за справжніх друзів, які у мене з’явилися саме тут. На війні я познайомився з найкращими людьми цієї країни. Вони в цивільному житті не кричать, що вони кіборги чи що воювали і тому всі їм винні. Вони доказують свою придатність і в звичайному житті. Не киснуть, соплі не розпускають. Ідуть далі і далі, будуючи своє життя та змінюючи на краще цей світ.

– Ти продовжуєш слідкувати за долею твого однокурсника, який воює з того боку?

– Ні. Він давно не телефонував, а мене зрадник не хвилює. У кожного з кадрових військових на цій війні є подібний приклад. Ми з цим перебіжчиком вчилися в одному взводі, дружили в інституті. Якось він, будучи вже в армії “нової республіки”, хвалився, що він десантник. Але ж саме я привів його в ДШВ. Він служив у Новоград-Волинському, звідки його хотіли звільнити. Я умовив командування забрати його в бригаду. Послужив він пару років, і гімно виявилося гімном. Пішов таки з армії. Сам він родом з Донецька. І на початку війни став “ополченцем”.

– Як ти дізнався, що він на тому боці?

– Якось він мене набрав – п’яний. Він завжди п’яний телефонував. Це народна традиція у ополченців – випити і дзвонити, розказувати, що ми укропи і сволочі. Він мені хвалився, що працював по мені в аеропорту. Він добре знає, що від його рук загинули деякі наші однокурсники. Ще був такий випадок. Після його обстрілу сильно обгорів наш хлопчина. Цей урод подзвонив мені і сказав: добре, що не здох, хай мучається. Його бойовий шлях я точно не пам’ятаю, але він досить швідко доріс до очолювання артилерії батальйону “Восток”.

– Де він зараз?

-Мені це навіть не цікаво. Наскільки я знаю, він заочно засуджений нашим судом. Всі дані про нього є у прикордонників. Як тільки він спробує виїхати з території Росії, буде заарештований. Так що далі Калуги він нікуди пересуватися не може.

– Як ти сприймав розмови з ним?

-Коли ти воюєш за своє, у тебе немає сумнівів – ми праві. Не ми агресори. Донбас це також Україна. І всі наші розмови закінчувалися однаково. Я питав його: “Ти хто за національністю? Де народився?” – “Я з Донецька”. –” А Донецьк – це що?” – “Росія”. – “Яка на хрін Росія? На момент 2014 року це що за країна була?” -“Україна”. – “Ну і все”. Після цього логічного ланцюжка починалися розмови про притискання їхньої бідної російської мови. Бідолашні. До цих пір як тільки потрібно суспільство колихнути, починають говорити про мовне питання.

– У тебе ростуть дві доньки…

– Так. Саме вони рятували мене під час активних бойових дій. Молодшій у 2014-2015 роках було три-чотири роки. Мама їй пояснила, що тато воює з драконами. Доця так собі і сприймала мою відсутність. Ми з колишньою дружиною відразу домовилися: як тільки доньки просять мені подзвонити, вона відразу набирає. І я завжди відповідав, навіть під час боїв. Донька щось говорить мені на своєму інопланетянському в трубку, а я чую: прямо не іди, іди праворуч. А я якраз у ситуації вибору – прямо чи праворуч. Завжди її слухався. Потім, аналізуючи, приходив до висновку, що якби зробив так, як хотів, і її не послухав, був би попадос. Якось вночі потрібно було заїхати на якусь позицію. І тут дзвінок від меншої доньки. Я був за кермом – прийняв на обочину, став і хвилин 20 слухав, як мала мені щось розповідала. Коли я врешті заїхав на позицію, хлопці сказали: якби ти приїхав на 15 хвилин раніше, потрапив би під потужний обстріл. Навкруги палали машини, у БТРа колеса догорали. Мала набирала мене саме в такі моменти. І це не один випадок. Їх було багато.

Старша тоді була підлітком і сильно переживала за мене. Ми говорили із нею про якісь прості речі, і вона також наштовхувала мене на якісь рішення.

Єдине, про що я жалкую, це про непроведений час із своїми дітьми. Це найважливіше – бачити, як вони ростуть. У мене цього всі роки війни, всі шість років, не було. Це непросто. Щоразу, коли їду від своїх дівчат, мені боляче.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3242318