Григорій Янченко
Григорій Янченко (фото: Роман Ніколаєв):, який втратив після служби в радянській армії обидві ноги і пальці рук, уже зібрав майже три мільйони гривень на потреби української армії і має намір займатися волонтерством до нашої перемоги.
“Привітайте мене – сьогодні 50 років, як ми з дружиною одружилися. Золоте весілля!” – своєю радістю херсонець Григорій Янченко ділився… в Авдіївці, на базі добровольців, куди особисто привіз капусту, лимони, яблука, апарат для зварювання.
70-річний волонтер Григорій Янченко: “Щодня я думаю: чим ще можу допомогти армії?”
“Дружина на вас не образиться, що в такий день ви не з нею час проводите, а на лінії фронту?” – після привітань цікавилися бійці. “Ні, вона ж все добре розуміє, знає, що я займаюся корисними справами. А свято у нас буде у вихідні дні, діти приїдуть. Старший син живе в Києві, а сестра в Одесі – хотілося б, щоб і вони приїхали. Посидимо, поговоримо”, – дядя Гриша, як називають херсонця і бійці, і городяни, спілкується з нами з переднього сидіння вантажного автобуса. В цей час його друзі показують хлопцям, що вивантажувати, заодно дістаючи коляску і пересаджуючи в неї волонтера. У цій зв’язці саме Григорій Миколайович головний. Він точно знає, що було куплено, в якому ящику лежить, яка допомога кому дісталася, куди потрібно їхати далі. Незважаючи на те, що у чоловіка немає ніг і ампутовані пальці рук, він примудряється збирати гроші для допомоги захисникам країни і купувати на них все необхідне. Дядя Гриша – унікальний волонтер.
“В ЗАГАЛЬНОМУ, Я ПЕРЕНІС 34 ОПЕРАЦІЇ”
– Я став інвалідом в результаті поранення, яке отримав як раз перед весіллям, – розповідає Григорій Янченко. – І було це – уявіть собі – в Чехословаччині. Під Прагу я потрапив в 1968 році в складі обмеженого контингенту радянських військ, коли мене призвали в армію. Я ніс строкову службу в тій самій Псковської десантної дивізії, яка під час нашої війни стріляла в українських бійців, а це значить, що з часом СРСР нічого не змінилося в сусідній Росії – солдат продовжують посилати на чужі війни, і гинуть вони, чи не захищаючи свою країну, а будучи окупантами в чужій, куди їх ніхто не кликав. Правда, тоді, п’ятдесят років тому, я цього не розумів. І віддавав борг батьківщині, як годиться… Але по відношенню до нас вже тоді вони вели себе так само, як зараз Російська Федерація поводиться зі своїми військовослужбовцями. Рідним постраждалих і загиблих солдат в Празі, а вони були і в ті часи, воєнкоми писали в документах: “поранений під час навчань”, “загинув під час навчань”. Все, як з сьогоднішніми “заблукалими” в Україні десантниками з Пскова, Рязані, Краснодарського краю… З солдат, яких посилали в Чехословаччину, брали підписку про нерозголошення військової таємниці. Я теж таку давав. Письмово вказував, що отримав військову спеціальність гранатометчика і стріляв на так званих «навчаннях» з РПГ-7, який тоді був новинкою озброєння СРСР.
Поранений я був під Прагою … Ми потрапили під сильний обстріл, моє тіло прошило безліч осколків, які лікарі не ризикнули виймати.
Після демобілізації я отримав спеціальність інженера-технолога. Причому ПТУ закінчував… в Авдіївці. Більш того, потім будував в цьому місті коксохімічний завод, тепер регулярно бачу, як він димить, коли їжджу до наших бійців. Після цього працював на домобудівельному комбінаті в Херсоні.
Згодом у мене почалося відторгнення осколків, які раніше неможливо було витягти з мого тіла. Ситуація настільки погіршилася, що почалася гангрена. І в 1975 році мені ампутували праву ногу. Мені зробили протез, але він був настільки важкий, незручний, сповзав і заважав так, що я від нього відмовився і ходив на милицях. У 1992 році лікарям довелося відрізати і ліву ногу. У ній дрібні судини звузилися до такої міри, що ходити було просто неможливо через пекельний біль. Я був згоден на все. І навіть ампутація мене не лякала – головне, просив лікарів, позбавити мене мук. Після цього я і сів у інвалідний візок… Потім почали видаляти пальці на руках. В загальному, я переніс 34 (!) операції.
Ну а як пристосовувався з цим всім жити? Вірніше, без цього всього? Намагався все робити сам, не дивлячись ні на що. Не хотів бути тягарем. Тому пристосувався підніматися в квартиру на третьому поверсі п’ятиповерхівки на руках і спускатися вниз. На кукси рук надягаю рукавиці, нижню частину тулуба “пакую” в великий поліетиленовий пакет і так сповзаю по східцях. Дружина, Тамара Іванівна, виносить або піднімає коляску. Так і живемо.
“ТАК БУДЬ У МЕНЕ ХОЧ ОДНА НОГА, Я Б ПІШОВ НА ФРОНТ”
– Ви підраховували, скільки грошей вам вдалося зібрати за весь час вашого волонтерства?
– На даний момент близько трьох мільйонів гривень. Перші сто тисяч зібрав з квітня по серпень 2014 року, в листопаді було вже 250 тисяч гривень. Більш активно народ почав допомагати після того, як я поставив поруч з собою стенд з фотографіями з фронту.
На кордон Криму з Херсонською областю ранньою весною 2014 році кинули 79-у і 25-у бригади. І ми на перших порах намагалися якось підсолодити їм життя: возили цукерки, печиво, чай, каву. І дізнавалися, що їм потрібно. А потім, коли все стало зрозуміло, пішли замовлення від хлопців, я зважився збирати гроші. Спочатку “мігрував” по шести ринкам в Херсоні. День в одному місці постою, день в іншому… Потім вирішив постійно стояти біля торгового центру “Фабрика”. Тепер про це знають, напевно, всі жителі міста. Якщо я не в роз’їздах, виїжджаю туди на збір коштів.
Дорога від дому – а це близько двох кілометрів – забирає у мене близько півгодини. У громадський транспорт як я сам заберуся? Ось і їду пішки. Зазвичай займаюся збором пожертв години з десятої ранку і до трьох-п’яти вечора, як коли. Спочатку я стояв біля входу, охорона центру не дозволяла мені навіть ховатися під козирок, не розуміючи, що я не жебракую, чи не побираюся собі на життя. Коли про мене почали розповідати по телебаченню, писати статті, дозволили ховатися під козирком у самого входу, де і людей проходить побільше. А коли я отримав звання Народний Герой України, дозволили перебувати всередині центру, пересуватися по всій його площі, розмовляючи з людьми, розповідаючи їм про війну, про солдатів, які ризикують своїми життями заради нашого спокою.
Ви не уявляєте собі, як важко було ставати “жебраком”. Я ж все життя працював, нічого ні в кого не просив, розраховував завжди тільки на свої сили. Навіть коли залишився без однієї ноги, зміг працювати кранівником мостового крана. Але коли почалася війна, я собі не міг місця знайти. Дуже хотілося бути корисним. Та будь у мене хоч одна нога, я б пішов на фронт. А так… Ось і знайшов спосіб допомагати своїй країні. В цьому нічого ганебного немає. Навпаки, вважаю, соромно нічого не робити для того, щоб звільнити наші землі і повернути країні незалежність. “Війна вже закінчилася, а ти все гроші збираєш”, – якось сказав мені здоровань-перехожий. Чути таке найболючіше. Я впевнений: той чоловік жодного разу не бував ні на фронті, ні в госпіталі і не уявляє, скільки всього ще потрібно нашим захисникам! І як вони радіють кожному домашньому пиріжку! Війни немає у тих, у кого ніхто не воює, хто не бачив всі ці руйнування своїми очима. Я всім, хто сумнівається, що ще йде війна, пропоную: поїхали зі мною. Але чомусь ніхто не погоджується…
“ЯКБИ КОЖЕН ІЗ НАС РОБИВ ВСЕ, ЩО МОЖЕ, ВЖЕ Б ДАВНО ПЕРЕМОГЛИ”
– Починали ми вчотирьох – херсонські Автомайданівці Сергій Обідець і Андрій Коваленко, я і батько Ігор, священик кафедрального Стрітенського собору в Херсоні, – продовжує дядя Гриша. – Під час однієї з поїздок в район бойових дій отець Ігор, який підтримував молитвою і проповідями наших бійців, напоровся на ворожий блокпост. Треба ж було такому статися, що саме в ту поїздку я не зміг поїхати – потрапив до шпиталю після того, як ми відвезли вантаж бійцям в Авдіївку. Коли виїжджали, в Херсоні було мінус 4, а туди приїхали – вже мінус 18. Я приморозив руки і два тижні змушений був лікуватися. В цей час батюшка з Сергієм відправилися на Донбас. Отець Ігор їхав на своїй машині, повернув не там і потрапив на сєпарскій блокпост. У нього забрали машину, продукти, разом з іншими полоненими відправляли розбирати завали зруйнованого аеропорту і витягувати з-під них людські останки… Майже два місяці отець Ігор провів в полоні у сепаратистів. Ми з Сергієм і Андрієм два роки проїздили разом, а тепер компанію мені складають Ігор Кураян, Саша Саньок і Юра Ткачук. Їздимо, як правило, двічі на місяц.
Мої знайомі налагодили в Херсоні ремонт автомобілів, задіяних на передовій, купують запчастини до них. Домовляються також про великі партії продуктів і самі їх вивозять. Роздаємо харчі і місцевому населенню, заїжджаємо в дитячі будинки та інтернати, які продовжують працювати в зоні війни. Купуємо і відвозимо нашим хлопцям будматеріали для бліндажів: плівка, цвяхи, сітку, скоби… Загалом, все, що необхідно, все, про що просять. До Великодня теж зібрали бійцям.
У нас в Херсоні, здавалося б, на зовсім українській території, зустрічаються різні люди. Одного разу підійшла до мене бабуся і запитала: “На російську армію збираєте?” Я заперечив: “З чого б це? На українську, яка захищає Україну!”
За п’ять років війни чого тільки херсонець не возив бійцям. Це була і форма з білизною, і засоби гігієни, прилади нічного бачення і бронежилети, оптичні приціли і різноманітні продукти харчування, включаючи солодощі та пиріжки від місцевих господинь. Побачивши в добровільному підрозділі зовсім юних дівчат-медиків, тут же дістав з мікроавтобуса три коробки цукерок, а мені розповів історію 2014 року:
– Привіз я бійцям якось штани, футболки, труси, шкарпетки, – посміхається дядько Гриша. – І вперше побачив на передовій дівчат. Вони переглянули привезені речі і з жалем відклали – їм нічого не підійшло, все велике, чоловіче… Я кинув оком, оцінив обсяги і, зібравши гроші, на базарі попросив продавщицю жіночої білизни: підбери кілька ліфчиків, але різних і красивих. Вона здивувалася: “А кому це ти купуєш?”… Пояснив, розповів про дівчат на війні, так вона віддала товар за закупівельною ціною. “Ах, так, – кажу, – тоді давай по два!” Бачили б ви, як раділи ті дівчата. Їх як вітром здуло – тут же побігли міряти, дякували потім. Жінка і на війні залишається жінкою. І повинна це відчувати.
Ось ви все допитувався, як мене відпускає дружина. Так вона і сама допомагає мені збирати все необхідне. Пам’ятаю, як перед великодніми святами приніс додому аж 800 яєць! Дружина їх всі зварила, пофарбувала і розклала, щоб я відвіз хлопцям. Це теж допомога. Якби кожен з нас робив все, що може для нашої перемоги, для нашої країни, вели себе по совісті, вже б давно перемогли, причому на всіх фронтах.
Я продовжую їздити на фронт через любов до своєї Батьківщини, – Григорій Миколайович говорить ці слова і відразу ж, соромлячись, вибачається за пафосність мови. – Мені її прищеплювали з самого дитинства. І кожен день я думаю: чим ще можу допомогти?
Автор: Віолетта Кіртока