Ігор Федоришин
Ігор Федоришин (фото: Роман Ніколаєв) Священник греко-католицької церкви села Високе неподалік м.Монастириська на Тернопільщині, де зафіксовано чималий спалах хвороби, розказав, як проводить служби під час карантину та які заходи плануються на Великдень, щоб не спричинити ще більше рознесення вірусу.
Капелан із Тернопільщини, отець Ігор Федоришин: “Багато тих, хто повернувся з Європи, ходив тут у магазини, ставив друзям могоричі…”
52-річний отець Ігор, військовий капелан, який за свою душпастирську роботу на фронті отримав високе недержавне звання Народний герой України, зараз опинився в епіцентрі спалаху коронавірусу в Західній Україні. Він, свого часу пройшовши службу в Афганістані, вже як капелан відслуживши миротворчу місію в Косові, виживши в 2017 році після важкої дорожньої аварії, каже, що такого в його житті ще не було: проводити служби в абсолютно порожній церкві, не дозволяти пастві приходити на освячення верби, ба більше – сваритися на похороні за недотримання карантинних заходів… Але він все це робить задля збереження здоров’я мирян. Напередодні Великодня, найбільшого християнського релігійного свята, ми поговорили з отцем Ігорем про те, як святкувати під час карантину і що перенести сповідання та причастя можна, а от смерть від хвороби незворотна.
“НА ВЕЛИКДЕНЬ ДУМАЮ САМОМУ ЇЗДИТИ ПО СЕЛУ Й СВЯТИТИ ЛЮДЯМ КОШИКИ БІЛЯ ВОРІТ”
– Ти питаєш, чи лякає мене ця хвороба? Та звісно. Моя ж донька живе у Франції. Три тижні тому, коли епідемія почалася в Європі, у неї та її чоловіка була висока температура. Але вони рятувалися самі, в лікарню не пішли. Звичайно, ми думаємо, це був коронавірус. Але вони молоді, організми подолали хворобу. Я й сам десь в той самий час перехворів. Давно у мене не було такої високої температури. Більше ніж 38 підіймалася і трималася. Так що, може, і сам був зловив цей вірус. Але ж аналізи, тим більше місяць тому, у нас ніхто не робив…
– Але якраз у вас у районі багато підтверджених випадків захворюваності…
– А він у нас маленький – десь п’ять тисяч населення. І 148 випадків офіційно визнано. Може, так би не кинулися тут перевіряти людей, якби не помер 57-річний священник із Заліщиків. У нього першого з Тернопільської області підтвердили діагноз, коли він захворів. Його лікували в лікарні, використовували апарат штучної вентиляції легенів, але все це не допомогло… За три тижні до того він був на похороні у селі Швейків Монастириського району. Вважають, що там від нього коронавірусом заразився 68-річний чоловік, який, на жаль, також помер. А загалом на похороні було більше, ніж сто людей… От після його смерті і почали тут у нас всіх перевіряти, ізольовувати… Як тільки у когось піднімалася температура – відразу брали аналізи.
– А ви не були на тому похороні?
– Ні, я займався бійцем-сиротою, якому замінили тазостегновий суглоб. Це давня історія. Вже одну подібну операцію він переніс – але було зроблено щось неякісно, то потрібно було знайти гроші на купівлю нового суглоба. З Божою допомогою за п’ять діб знайшлася вся сума, операцію успішно виконали. В той день, коли був похорон в селі Швейків, я відвозив цього бійця в реабілітаційний центр у Дрогобицький район. Але наших священників, всіх, хто був на прощанні, перевірили, зробили аналізи – ні у кого вірус не знайшли.
Спочатку у нас заразилися лікарі – до них приходять пацієнти. Першою була медсестра районної лікарні. Коли вона захворіла, всі думали, що у неї звичайний грип, і тому ніхто не захищався… А тепер у нас у районі відомо, що захворіли 42 медики, із них 31– це медсестри і фельдшери…
Як тільки стало відомо про хворобу у нас ву районі, відразу підключилися волонтери, почали шукати експрес-тести, забезпечувати необхідним районну лікарню. Все, що придбали, – маски, захисні костюми, респіратори, апарат штучного дихання, – на все це було зібрано гроші волонтерами. Марія Крайня, яка неодноразово зі мною їздила на війну, цим і займалася.
– Багато людей у зв’язку з карантином повернулися із заробітків в Європі?
– Та що тут говорити… В самому м.Монастириська немає жодного заводу чи фабрики. Робота – в магазині, лікарні чи на держслужбі. В районі є спиртзавод в Ковалівці і кар’єр в селі Коржова. Зрозуміло, що всі здорові чоловіки шукають заробітки за кордоном. Як оголосили карантини в тій самій Польщі, Чехії, Італії, всі відразу поїхали додому… Повернулися тисячі! Марія Крайня, моя знайома волонтерка, повернулася з Італії, тому вона відразу закрилася на самоізоляцію на 14 діб, після чого зробила аналіз. Але багато хто з тих, хто приїхав з Європи, ходили тут по магазинах, ставили друзям могоричі…
“УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПОПРОСИЛА ЛЮДЕЙ ДОТРИМУВАТИСЯ КАРАНТИНУ З ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ ТА ТУРБОТИ ПРО ЖИТТЯ КОЖНОГО ПАРАФІЯНИНА”
– Ви відразу підтримали карантин?
– Чесно кажучи, я не знав, як вчинити, щоб було правильно. Але наша церква відразу активно підключилася до всіх необхідних заходів безпеки. Щотижня, навіть частіше, приходять розпорядження, як себе поводити, що казати людям. Як тільки оголосили карантин у країні, було вирішено на причасті ложечкою уст прихожан не торкатися, а після кожного протирати спиртом. Потім думали проводити цю процедуру на вулиці, біля церкви, але швидко вирішили повністю відмовитися і пояснити людям, щоб не приходили ні до причащання, ні до сповіді. Також скасували обхід території церкви з плащаницею на Великдень.
Спочатку в церкві вирішили збирати не більше десяти людей. Але потім попросили не приходити в церкву взагалі. Моя зона відповідальності – два села. В одному, Коржова, я служу двічі на тиждень, туди їжджу сам. А у більшому, Високому, проводимо служби втрьох: я, дяк і паламар. На Вербну неділю літургію служив на вулиці, людей просив: дивіться освячення лози по телевізору, будьте вдома. Але вперше за час карантину дозволив прийти тим, хто дуже просився, телефонував, запитував: чи можна здалеку в кутку двору постояти. Прийшли чоловік двадцять. Подвір’я у нас велике, то вони стояли далеко один від одного, всі були в масках, між собою не спілкувалися. Хористи прийшли, хотіли іти в церкву, то я не пустив. Співали надворі лише два брати і ще один семінарист. Люди, слухаючи їх, аж плакали – місяць не були в церкві, емоційно реагували.
– А як буде на Великдень?
– Можуть бути різні варіанти, бо люди не погоджуються святити паски і крашанки біля телевізора. Свячена йорданська вода у нас є в кожній домівці. Це її може не бути у жителів великих міст, а у нас точно кожний має. І ми закликаємо: “Панство, коли священник по телевізору читає молитви на освячення пасхальних кошиків, самі покропіть свяченою водою те, що поставили на стіл”. Але не всі готові так робити. Я думаю самому їздити по селу, по вулицях та й святити людям біля воріт кошики. Ще пораджуся з єпархією, отримаю розпорядження. Ми всі зараз думаємо, як зробити краще. Зрозуміло одне: людям не потрібно іти на всенощну службу, не варто збиратися задля освячення біля церкви. Це все робитися не буде.
Зазвичай у нашій церкві в неділю буває від 300 чоловік, а на свята, коли з’їжджаються всі родини, то і півтори тисячі набереться. Не можна зараз зібрати всіх. Цим ми можемо спричинити страшенний спалах хвороби. Звичайно, мені самому бути в церкві дуже важко, пусто. Але ж церква попросила людей дотримуватися карантину саме з почуття любові та турботи. І я вважаю, що це мудро і правильно.
Ви ж бачите, що відбулося в Києві, в Лаврі. Священники говорили: не бійтеся, сповідайтеся, ведіть дітей. Вже знаємо, чим це все закінчилося. Хворий і сам настоятель, і всі, хто був біля нього. 90 хворих, є померлий! А через саму Лавру за цей час скільки людей пройшло? Хто знає?
Масово причащати людей – обов’язок церкви, але наша церква прийняла єдине правильне рішення. Посповідатися можна буде впродовж місяця після карантину – і це буде рахуватися, як великодня сповідь і причастя. Українська церква дбає про здоров’я своїх парафіян. Все ж можна виправити, перенести, але не поправиш смерть чи інвалідність внаслідок хвороби. Вперше за історію існування церкви ми, священики, закликаємо не йти до храму. У мене від цього виникло відчуття душевного болю. Церква мала б дарувати свою благодать… Але люди не позбавлені літургії – по телевізору щоранку транслюють службу із храму Івано-Франківська, з Тернопільської катедри. У мене не виходить робити онлайн трансляції – не вистачає технічних засобів, інтернет у нас тут слабенький, та і хто б знімав…
– Самі люди налякані тим, що у вас у районі стільки хворих?
– Так, переживають. Та й двоє померлих тут, у нас. Монастириська наче вимерло, зовсім порожнє. Без потреби ніхто з хати не йде. У нас у селі всі також тримаються домів. Я на вулицях людей не бачу. Є один чоловік, з яким я сварюся постійно. Двічі на день я вигулюю свого пса на шворці. І коли бачу цього односельця, він завжди без маски, іде собі кудись без потреби. Кажу йому про хворобу, про необхідність карантину. Але щось він не дуже слухається. А ось в Бучачі, кажуть, люди не так ретельно виконують правила, ходять по вулицях. Чим більше місто – тим складніше…
– Отче, вам самому не страшно?
– Я про це не думаю. Це як на війні. Ти там робиш свою справу і не думаєш, чи прилетить зараз куля чи снаряд, бо треба свою справу закінчити. Того тижня було два похорони. Від серцевої недостатності помер чоловік. З ним попрощатися прийшли більше, ніж десять чоловік. За це я сварився, навіть образилися на мене. Але всі були в масках і рукавичках, тримали дистанцію. А на другий день я ховав вже його рідну тітку. Також серце… Не витримало звістки про племінника. До неї прийшли старші люди. Так вони не хотіли тримати дистанцію, говорили один з одним, не надівали маски. Також сварився з ними, бо треба ж умов карантину дотримуватися.
Я сам ношу маску, рукавиці. Коли приходжу додому, жінка заставляє помити руки і лице… Одежу я перевдягаю, а ту, в якій ходив, лишаю на веранді на добу на сонці. Після похорону весь мій одяг жінка перепрала. Контролює мене ретельно. Мені самому важко більшість часу бути вдома, бо я звик до руху. То я знайшов собі заняття: того року ми ніяк не могли порубати дрова біля церкви. Вони всохлися, я перевіз їх до своєї хати і щодня рубаю потроху.
Пересторога має бути, і карантин також. Дуже хочеться вірити, що у нас не буде таких наслідків, як в Європі чи Америці… Кажуть, і мені ця думка подобається, що цей вірус не бере тих, хто мав щеплення від сухот, кору і віспи. Може, більшість із нас таки має імунітет до нової хвороби. Пару днів тому я говорив із знайомим, який живе в Америці. Він розказав, що від коронавірусу померли троє його близьких знайомих, старшому з них було лише 36 років. Розказував страхіття: тіла померлих складають у приміщенні катка, де раніше люди розважалися на ковзанах, бо не встигають спалювати… Ми маємо знати про це все і намагатися себе захистити. Особливо у дні великих свят. Посвяткуємо, коли це мине!
Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ
Автор: Віолетта Кіртока
Більше інформації про героя: