Іван Зуєв
З Ванечкою, так він попросив себе називати, не засумуєш. Він постійно сипле жартами, посміхається, і про бої, в яких сам побував, згадує так, як ніби переповідає захоплюючий бойовик. Командири називають його відчайдушним і підірваним. Але саме ці якості й дозволили Вані не раз і не два врятувати життя тим, хто перебуває поруч.
На відміну від більшості розвідників і спецназівців, Зуєв дозволяє публікувати свої фотографії з відкритим обличчям. І це не відчайдушність, а чітке розуміння: ворог і так знає, з ким воює. Проте імена своїх побратимів спецназівець змінив. Навіщо підставляти людей, які постійно працюють в тилу ворога… Кілька днів мені не вдавалося додзвонитися до Ванечки. Майже місяць спецназівець виконує бойові завдання в Донецькій області. І найближчим часом не збирається виходити із зони АТО. Адже війна в країні триває…
– Костю з моєї групи поранили неподалік від Амвросіївки. Коли? Я не запам’ятовую дат. Було дуже жарко – це правда. Ми зачищали село. За броньованою машиною, оглядаючи вулиці, йшов “Правий сектор”. Наші дві групи вилетіли вперед. І з гірки по нас почали стріляти з гранатомета. Відразу ж підбили БРДМ. Водій загинув на місці, два або три “правосека” були поранені. Ми витягнулися, почали відстрілюватися, щоб “Правий” відійшов. Не розумію, яким чином Костя вискочив вперед. Але його тут же поранило. Я начебто поруч з ним був, а мене навіть не зачепило. Підлітає Костін друг, спробував накласти джгут. Підбігши до Кості, не зміг знайти його аптечку. Зі своєї дістав бутарфанол. Вколов. Бачу, що у нього вся шия в крові. Інші хлопці нас прикривали, поливаючи ворога так, щоб він не міг навіть висунутися. В цей час Кості намагаються накласти джгут через руку. А я дивлюся: рана рвана, тканини шиї починають набухати, пораненому важко дихати. Зриваю джгут. Притискаю пальцем в рані ушкоджену судину. Так і повантажили Костю в “Урал”. Я руку не відбирав ні на секунду. В Амвросіївці в лікарні залишився охороняти нашого бійця – боявся, що його отруять. Там же незрозуміло було, хто свій, хто чужий, як лікарі ставляться до українських військових …
– Скільки ти закривав розірвану судину?
– Навіть не знаю. У такі моменти не замислюєшся про час. У лікарні я сам боявся відключитися – настільки сильним був запах крові! Я відвертався, щоб не дихати цією кров’ю… А Кості анекдоти розповідав, намагався смішити його. Йому боляче було вдихати, а видихати м’язи змушували. Я зрозумів: потрібно смішити. Тоді Костя рефлекторно глибше вдихав. В Амвросіївці рану тільки обробили. Операцію робили вже на нашому боці. З’ясувалося, що я пальцем притиснув дрібні осколочкі, вони припеклися і не пішли в саму судину. Коли Костя вийшов з лікарні, подзвонив мені: “А ну швидко до мене”. Ми якраз вийшли з АТО. Я був в Кіровограді. Приїхав в дендропарк. Здалеку побачив Костика. І тут до мене кидається якась жінка. Обняла мене так, що ледве хребет не зламала. Виявилося – дружина Костіна. Плаче, а мені незручно. Я не любитель таких сцен.
– Але ти ж дійсно Кості життя врятував…
– Ну да, – погоджується Ванечка. – Мене за це навіть подали на державну нагороду. Але в Збройних силах документи мають властивість губитися… У мене є “За мужність” третього ступеня, хоча і друга ступінь теж повинна бути. Мене подавали і на орден “Богдана Хмельницького”, медаль “За військову доблесть”. Цих поки немає.
– Ти врятував і свого пораненого командира …
– Це було взимку 2015 року. Ми пробили дорогу на Дебальцеве, а 140-й центр знайшов “шикарну” лазівку на Авдіївку: внизу можна було потрапити в засідку, а піднявшись на гірочку, ми потрапляли під артилерію. У ті дні Юра Бутусов, який незабаром загинув, доповів, що не може виїхати з Дебальцевого. Ми пішли його зустрічати. А напередодні з нашої групи поїхали двоє, що провинилися. Звільнився кулемет. Я його і взяв з собою. Командир нашої групи, Андрій, якого я називаю Командор, ще здивувався: “Навіщо тобі стільки всього?” Я заперечив: “Це ж моща”. Приготував короб на сто патронів. Коротше, під’їжджаємо до цієї дороги. Сашка і Вітька залишаються в машині. А ми йдемо по яру від низу до верху, шукаємо групу наших хлопців. Переходимо річку і різко виринаємо з-за гори. І бачимо перед собою метрах в тридцяти – “друзів” неміряно, біленьких. Вони ж в маскхалатах були, зима… За білим стрічкам на одязі Командор одразу зрозумів, що це вороги. Я почув команду “контакт”. І почав цілитися в найближчу людину. Ось тоді на секунду задумався: стріляти чи не стріляти… І тут ця людина падає – в нього влучив Микита. Стрілянина почалася з усіх боків. Поранили одного нашого бійця. Він стрибнув в люк БТРа. А Командор і ще один наш раптово зникли з поля зору. Ми з Микитою відстрілюється. КПВТ БТРа відмовив, два кулемети заклинило. Але ми все ж придушили вогонь противника. Пацани потім говорили, що я кричав і матюкався страшно. Заскочили в БТР. Почали від’їжджати. Я стріляв по горизонту, щоб ніхто не висунувся. Бачив, як один спробував подивитися, що до чого, визирнувши з-за БТРа. І став “двохсотий”.
Тут я зрозумів, що не чую голос командира. Стрибаю вниз. Немає його. Убили? Виліз подивитися, може, на решітці збоку лежить. Почув, як по нас працює одиночними снайпер. Але не ховаюся – шукаю і не можу знайти Командора. “Стій, машина!” – кричу. Я, Микита і медик повертаємося. Раптово на зв’язок виходить Ігор, який разом з командиром був. Каже: “Я поранений, плече пробито”. У нього виявилося унікальне поранення: куля вдарилася об лопатку і по мембрані легкого, не пошкодивши його, пройшла і зупинилася, не зачепивши нічого важливого. Тільки кістка лопатки тріснула. Ми точно під Богом ходимо.
Коротше, медик мотає Ігоря. Микита побіг за БТРом. А я у рацію повторюю: “Командор, Командор…” Тиша. І тут: “Група-група. Ноги…” Я аж підстрибнув: “Ти де?” Він пояснив, що відповз до води. Залажу в річку і йду вбрід. Трохи мимо не проскочив. Командир був серйозно поранений. Намагався собі джгут накласти… Але це було ні до чого … Йому куля розтрощила шийку стегна. Слідом за мною прибіг наш боєць. Я вже накинув на себе Броніки Командора. І давай намагатися нести нашого пораненого. Ой, що розповідати? Там більше сміху було, ніж евакуації. Я схопив Командора за ремінь, і він як би провалився в штани. “О, – каже. – Так не боляче”. Але нести його в такому положенні було неможливо. У підсумку я на плече його собі звалив і побіг до БТРу. Слизько було… Запихали Командора в БТР – пару раз ногу зачепили. Покричав він трохи.
Командира групи спочатку прооперували в Україні, але вставлений протез суглоба незабаром зламався. У Німеччині поставили такий же, але ддовше ніжку зробили. Командор вже нормально ходить, повернувся на службу, прийняв роту.
Командир Івана теж отримав орден “Народний герой України” під час нагородження в Києві. Про його подвиги докладно розповідав відомий журналіст Юрій Бутусов.
– Ми завжди з Командор удвох, – продовжує Іванко. – І нагороду отримуємо, і працювати будемо тільки разом. Поки Командор лікувався, я не міг нормально служити. Колінця викидав. А ось коли він на місці, мені комфортно.
Уже після того, як ми вивезли Командора, виїхали на пряму дорогу на Луганське, у мене раптово почали трястися руки. Курил одну сигарету за одною. Я по натурі “балакушка”. Приїду із засідки, розповідаю все: ще трохи і потрапили б на міну, смішно вона з землі стирчала … А тут спати не міг троє або четверо діб. Постійно снився чувак, який визирнув з-за БТРа. Я коли вистрілив, бачив, як його голова відлетіла. Мені настільки це запам’яталося… Комбат, побачивши мій стан, відправив мене на пару днів додому, щоб я дурником не став. Хоча Іван-дурень в усіх казках в результаті стає царевичем… Вдома заспокоївся, відразу заснув нормально. Загалом, відійшов швидко. Зараз намагаюся не думати про те, що зі мною було, не зациклююсь на цьому, все обертають на жарт. Мені так простіше.
– Як думаєш, повернеться Крим в Україну?
– Я навіть більше скажу: Росія сама його віддасть, не потрібно буде навіть воювати.
– Як ти потрапив в спецназ?
– Я закінчив дев’ять класів, потім “бурсу” – у мене середня спеціальна освіта. І прийшла повістка. Лікар військкомату, побачивши, що я високий, сказав: йдеш служити в президентський полк. Я відповів: “Тоді в армію не піду. Знайду мільйон способів, щоб не служити”. “А куди хочеш?” “Бійцем бути, а не по плацу ходити”. “Висоти боїшся?” – запитали. “Так”. “Перебороти страх хочеш?” “Так”. “Тоді в десантники”. “Добро”. Після цієї розмови в Сімферополі з 23 кримчан вибрали 20 осіб, яких повезли до Кіровограда. Так 13 листопада 2006 року для мене почалася служба у військах спеціального призначення.
– Відбір довелося пройти?
– Після присяги ми тиждень займалися фізичною підготовкою разом з “дідами”. На першій зарядці у нас п’ять людей втратили свідомість. Біжимо-біжимо. І раптом – гуськом давайте… Потім стрибаємо жабкою. Ноги після такого взагалі не носили.
– Раніше мене називали Кірпіч. І командир ніяк не міг запам’ятати цей позивний. Як тільки не називав мене: і Кірпуль, і Шлакоблок, і Камінь, і Цемент. І всякий раз говорив: “Потрібно міняти тобі позивний”. Це сталося влітку 2014-го. Наша база знаходилася біля Саур-Могили. Стояли в селі, яке до цього ніколи не обстрілювали. Ми приїхали з завдання. Швиденько начистили картоплю, поставили її тушити. І почався обстріл. Ми в льох заскочили. Сидимо, засікаємо час. Вирахували, що між обстрілами є 15-20 секунд. А я перед цим бачив через хату від нашої бабусю, яка сапала квіткову клумбу. Після другого або третього обстрілу з того боку повалив чорний дим. Як же мені стало шкода бабусю. Хіба мало думаю – хата горить, вона не знає, що робити… Або поранена, не дай Бог. І між обстрілами рвонув туди. Звідкись вискакую до воріт, а бабуся якраз від’їжджає на своїй машині. Я падаю, притискаюся під бордюр і починаю легенько так матюкатися: “Навіщо я сюди побіг? Зараз накриє, а мені сховатися нікуди”… Коли повернувся до своїх, почув від командира багато нових слів. Обстріл тривав ще довго. Ми сиділи в погребі і розважалися в ефірі радіостанції. Один з хлопчаків і запропонував: “Ти ж бабусю рятував. Будеш “Рятувальник Малібу”. Тут же скоротили до “Малібу”. Мені подобається.
Мені часто кажуть: ти до інших ставишся краще, ніж до себе. Але ж це правильно. Ставитися ж потрібно до інших так, як ти б хотів, щоб ставилися до тебе. Я завжди таким був. У дитинстві виходив у двір з пакетом цукерок. Пригощав всіх. І раптово розумів, що вже нічого не залишилося. Біжу додому, плачу. Але наступного разу знову все роздаю…
– Є у тебе найяскравіший спогад про війну?
– Восени ми були в Авдіївці, там, де комплекс “Царська охота”. Бійці, які стояли на блокпосту, попросили перевірити їх мінні поля. І оцінити місцевість. До приватного сектору впритул підходить ліс, звідки ворогові зручно підходити до наших позицій. І незрозуміло було, де сєпари. Ми пішли. Першим поставили людину, яка ідеально проходить мінні поля. У нього в руках паличка – він нею робить спеціальні рухи, виявляючи розтяжки. Так пройшли кілометра півтора. І раптом Саньок не помітив один проводок і наступив на нього. Не знаю, як зреагував, само собою вийшло, але я тут же стрибнув. І в момент, коли вилетіло кільце, схопив гранату в руки. В голові відразу промайнуло: радіус ураження Ф-1 – 200 метрів. Вона була чавунна. Дрібні осколки, кажуть, пиляють навіть бронежилети. З моменту, як висмикнути кільце, до вибуху проходить всього дві секунди… Коротше, встиг. Замість кільця в гранату вставили шпильку і пішли далі…
Щоб я краще розуміла, як і що відбувалося, Ванечка спочатку намалював в моєму блокноті схему місцевості. Потім гранату в розрізі. А самі пересування по мінних полях показував на чайничках і чашках – ми розмовляли в одному з київських кафе. Все це мені нагадало відомі кадри з фільму про Чапаєва, який на картоплі вчив, як громити ворога.
– Я вже говорив і повторю ще раз: ми точно під Богом ходимо, – продовжує Ваня. – Є відео, на якому мене запитують, чи потрібен священик на війні. Я тоді згадав слова нашого капелана: “Віра – як щит”. Так і є. Не знаю, чому інші бояться боїв, війни. Може, тому що у них сім’ї є, а в мене поки немає. Але ж можна боятися обстрілів, ховатися, а загинути в мирній зоні, переходячи дорогу. Це все випадок! Потрібно завжди бути обережним. Але не треба боятися.
– Війна тебе змінила?
– Став цінувати час. У відпустках багато їжджу по країні. Захотілося з’їсти бургер в Києві – поїхав. Звідти куди можна махнути? У Вінницю. Все, ввечері сиджу біля фонтану. Потім можна рвонути до Львова. Обожнюю ресторанчик в центрі міста “Криївка”.
Коли почався Майдан, у мене з багатьма товаришами по службі були розбіжності. Навіть хотів звільнятися. Принципово говорив, що, навіть отримавши наказ, не піду на Майдан проти людей. Я приймав присягу на вірність українському народові, а не командирам і чиновникам. Під час анексії Криму переживав, що у мене всі рідні там. Каюсь, виникла грішна думка перевестися в російську морську піхоту. Але коли побачив, як начальник українського морфлота приймає російську присягу, подумав: я що, така ж повія? Мені щось там не сподобається, і я піду ще кудись? Ні. Залишаюся.
Іван не приховує, що у нього часто виникають конфлікти з командирами. А все через занадто невгамовний характер.
– Я постійно всіх перебиваю, – пояснює Ванечка. – Мені відразу хочеться висловитися, але ж офіцерів не можна перебивати. Я все одно намагаюся своє довести. Командор мене розуміє. І завжди вислуховує всіх хлопців в групі. І тільки потім приймає рішення. Мені подобається в ньому те, що він, як і я, мислить нераціонально. Ми з ним навіть кеди будемо шнурувати інакше, ніж інші, завжди вигадуємо щось. Наприклад, нам дають маршрут – ми їдемо по ньому не так, як вибрало б більшість, а третім або навіть четвертим шляхом. І в період, коли групи зливали ворогам, нам вдавалося не потрапляти в засідки.
Якось мене відправили на полігон в Широкий Лан на навчання. Після чого залишили на кілька тижнів інструктором. Я з бійцями займався картами. І придумав своєрідну естафету. За координатами потрібно було дістатися до певної точки. Там, щоб отримати такі координати, слід було на час зібрати-розібрати зброю, віджатися або виконати ще якісь завдання. На іншій точці чекав лікар з парашутом і розповідав легенду, мовляв, я поранений десантник, у мене такі-то пошкодження. Надаєш першу допомогу – отримуєш нові координати. На черговому етапі по пам’яті доводилося замальовувати наметове містечко, повз якого пробігав, визначати, де знаходиться вузол зв’язку, де і які знаряддя, блокпости, чи є собаки, скільки приблизно людей… У мене, до речі, завжди з собою блокнотик. Для розвідника це найпотрібніша річ. У нього записуєш розрахунки, замальовував місцевість.
– У тебе незвичайна для Збройних сил зачіска…
– Мене підстриг товариш з другого батальйону. Попередній командир частини вимагав від мене зробити нормальну зачіску. Я йому пояснив: “Ми воюємо? Виконуємо завдання? Дайте спокій моїй зачісці”. Він, правда, поцікавився: а що вона значить? Пояснюю: козак, потрапляв в Запорізьку Січ, стригся під горщик. Після першого бою волосся з боків підрізали. Поступово виходив чуб. Якщо козак доростав до отамана, чуб підрізали спереду. Залишався оселедець. Я зупинився поки на чубі. Але і він у мене неправильний. Волосся неслухняно лягає. Їх потрібно зачісувати на ліву сторону. Тому що на правому плечі у нас ангел сидить, а на лівому – диявол. Зачісують чуб на ліву сторону, щоб закрити вухо і не чути слова диявола, а слухати тільки ангела. Крім того, чуб ще потрібен для того, щоб козака, який убив багато ворогів і потрапив в пекло, батюшка міг за нього звідти висмикнути…
Після нагородження орденом “Народний герой України” Іван віддав на переплавку срібну монету, випущену в Радянському Союзі в 1924 році: “Я знайшов її в Донецькій області на дорозі. Зробив дірочку і носив як талісман. Нехай тепер її частинки будуть в народних орденах” , – пояснив своє рішення спецназівець.
Автор: Віолетта Кіртока