Ксенія Бикова
Хто сказав, що жіночність і чоловіча військова відвага не можуть поєднуватися в тендітній жінці? Коли прийшла війна, волонтер Ксенія Бикова закинула в далеку шафу туфельки, гарні сукні, рукоділля і вирушила на фронт. Відчайдушна, смілива і часом жорстка, вона дуже впевнено почувається в суворому чоловічому світі. Практично щотижня Ксенія їздить у найгарячіші точки АТО, “на щонайпередовіший передок”. Про безхмарне минуле нагадує тільки зовсім уже невоєнний позивний волонтерки – Фея.
Хто сказав, що жіночність і чоловіча військова відвага не можуть поєднуватися в тендітній жінці?
Коли прийшла війна, волонтер Ксенія Бикова закинула в далеку шафу туфельки, гарні сукні, рукоділля і вирушила на фронт. Відчайдушна, смілива і часом жорстка, вона дуже впевнено почувається в суворому чоловічому світі. Практично щотижня Ксенія їздить у найгарячіші точки АТО, “на щонайпередовіший передок”. Про безхмарне минуле нагадує тільки зовсім уже невоєнний позивний волонтерки – Фея.
– Ксеніє, чим ви займалися до війни? Яка у вас професія, що любили робити, які сукні носили?
– Я була така малюсінька бізнесвумен. У мене були свої точки на ринку – нічого особливого, труси-шкарпетки продавала. Усе це потім було благополучно вивезено – частково на Майдан, а що залишилося – на фронт, бо це життєво необхідний товар.
Усе життя товаришую з чоловіками. Не те щоб я не знаходила спільної мови з жінками. Знаходжу, і легко, але з дитинства товаришую чомусь із чоловіками. Може, тому, що в мене багато братів.
Сукні… я їх так давно не вдягала! Не до суконь зараз. Стрибнула у форму й поїхала на фронт, наділа джинси й побігла на склад.
Що я любила робити? Була просто поведена на чистоті. У мене вдома було так прибрано, що хоч крупу розкидай, як кажуть. Умію геть усе, окрім плетіння. Я й стригти вмію. Люблю шити. Шила собі абсолютно все – від пальта-сукні і до сумки. Тепер, звісно, нічого цього не роблю – не до того.
– До війни у вас був свій звичний світ, коло спілкування. Як їх зрушили Майдан і війна? Чи змінилися критерії вибору вже нових друзів, стосунки, погляди?
– Змінилося все. По-перше, частина друзів віддалилася від мене під час Майдану. Я “відмайданила” від і до, з першого до останнього дня, а вони не прийняли Майдану. Я не розумію людей, які не приймають Майдану. Потім почалася війна, і ще частина знайомих відійшла – ті, хто кричав, що це Майдан спричинив війну, і не заглиблювався у ситуацію. Кому я могла щось пояснити, з тими продовжувала спілкуватися.
У мене з’явилося багато нових друзів. Чи змінювалися критерії, за якими їх вибираю? Звісно. Мене взагалі війна змінила. Чесно кажучи, раніше я була такою ганчірницею, дуже любила туфельки, платтячка. Я мала всього цього страх як багато, і це для мене було так важливо! А зараз усе здається настільки пустим… Не маю більше цього речизму. Цінується зовсім інше. Наприклад, плече друга. Воно й раніше цінувалося, але зараз особливо. Немає нічого ціннішого за людське життя. Мені це життя не раз рятували пацани на фронті. Загинути легко. От водій моєї волонтерської машини на моїх очах загинув від прямого влучання міни в автомобіль. Мене хлопці встигли витягти, а його – ні. З його боку в машині заїли дверцята, а я свої зачинити не встигла, це мене й урятувало…
– З чого почалося ваше волонтерство?
– Я прямо з Майдану перебралася на війну. Перша поїздка на фронт була ще тоді, коли це й війною не називали, – 9–10 березня 2014-го. Їздила на Чонгар, де стояли наші “градисти” (ті, хто обслуговує установки “Град”.–О.О.). Вони спали в автобусі, у них не було нічого: ні їжі, ні наметів. Намети й генератори ми взяли у друзів з Майдану. Ми – це я і мій друг дитинства, колишній есбеушник. Він пізніше загинув – пішов воювати добровольцем. До речі, під час Революції Гідності він приходив на Майдан, брав участь у протистоянні з “Беркутом”. У часи Януковича в СБУ різні люди працювали, серед них були й адекватні.
Ми з другом волонтерили тишком, ніхто про це не знав, навіть рідні. Щотижня – на фронт, за свої гроші. Кошти від людей почали надходити значно пізніше. Я на війні, можна сказати, “прос..ла” синові квартиру – витрачених грошей якраз вистачило б.
Дуже довго приховувала від сім’ї, що їжджу на фронт. Рідні думали, їду до Харкова по товар. Я й зараз намагаюся не хвилювати маму. Якось вона зателефонувала під час мінного обстрілу, почула звук розриву й запитує: “Що це в тебе там бахнуло?” Я кажу: “Та хлопці меблі пересувають, у них шафа впала”. Тут друга міна падає. Барс заносить мене в хату, він чує, про що я розмовляю з мамою, і сердито кричить: “Бл…ська шафа, задовбала вже!”
– Як з’явився позивний Фея? Це через сукні-туфельки?
– Не пам’ятаю, але точно не через сукні. На фронт їжджу у формі. Але обов’язково з макіяжем і запахом парфумів, щоб наші хлопці пам’ятали: є дім, є жінки, які їх чекають. Це в мене такий пунктик досить серйозний. Коли ми обнімаємося, пацани кажуть: “Фея приїхала… Парфуми… Дім…”. Для них це дуже важливо.
– Як ваша сім’я ставиться до того, що ви стали волонтером?
– Коли чоловік дізнався про це, почав потроху допомагати. А потім поїхав разом зі мною. Пам’ятаю нашу першу спільну поїздку і його реакцію – легкий шок. Одна річ, коли ти дивишся новини по телевізору, і зовсім інша, коли їдеш під обстрілами. Це зовсім різні картинки. Коли чоловіка запитують хлопці на фронті: “Як ти її взагалі відпускаєш сюди?”, він відповідає: “Вона геть без даху!” Справді, я роблю все так, як хочу. Отакий дурний характер.
– Ваш чоловік – перше юнацьке кохання?
-Так, ми вчилися у паралельних класах, у волейбол грали разом. Познайомилися в школі. Я була черговою, а він з друзями бешкетував і порушував дисципліну. Ми з ним одразу посварилися, отаке знайомство було. Потім були разом у трудовому таборі. Там ми з ним теж посварилися. Нелегкі були в нас стосунки (сміється). Якби мені тоді хтось сказав, що я за нього ще й заміж вийду, – не повірила б. Якось він підвозив мене додому на велосипеді, ми впали, я лежу, він підскочив до мене, хвилювався, намагався допомогти, зітхав: “Ой-ой-ой, ай-яй-яй!” І очі в нього добрі були. Мене це зачепило, ми почали зустрічатися.
– Ви капосна Фея? Кажуть, нещодавно майора “шикували” на передовій, не дали йому відвезти в штаб волонтерську передачу?
– Мій повний позивний – “Добра фея з сокирою”. Майора “шикувала” – це так. А мені байдуже, кого: хоч цар, хоч генерал. Якщо людина підла, то яка різниця. Я тоді привезла волонтерську допомогу. Приїхали, почали розвантажуватися, хлопці вийшли зустрічати. А цей майор, дивлюся, нишпорить у мішках і ящиках, уже й термуху собі тягне, і каже: “Так, швиденько все до мене в штаб!” Я відповідаю: “Ага, зараз. Негайно поклав усе на місце. Дістанеться тим, кому це привезено”. Він іще спробував наїхати на пацанів, щоб вони віднесли в штаб усе, що я їм даю, але нічого не вийшло, бо хлопці віддзвонилися своєму ротному, той – кудись вище, і все, майор пішов геть. Узагалі така проблема дуже поширена – волонтери привозять речі, а командири їх відбирають.
Я практично ніколи нічого не віддаю командирам. Хіба, коли довіряю їм на 100%. Один випадок навчив мене на всю решту життя. Тоді командир, щоправда, не продавав наліво, але й не видав того, що я привезла. Пройшла злива. Пацани брудні й мокрі. І от вони телефонують мені й запитують: “Ксюшо, а де все, що ти привезла, – форма, футболки?” Я кажу: “Але ж ми Сергієві, командиру, віднесли все в намет!” Потім я зателефонувала командиру і кажу: “Якщо ти зараз же не видаси хлопцям одяг, більше ніколи нічого не отримаєш”. Він усе роздав, ситуація залагодилася, але сам факт був для мене неприємний. Тепер я даю всі речі хлопцям особисто в руки, кожному по його розміру – у мене вже око досвідчене.
– Вас називають бойовим волонтером, ви побували в різних халепах. Який найстрашніший спогад?
– Я завжди їжджу тільки в гарячі точки, на “щонайпередовіший передок” і бачу багато всякого. Але, мабуть, найстрашніший спогад – як я заїхала на російський блокпост. Це сталося на самому початку війни. Був бій, наших хлопців поранило, я взяла двох до себе в машину і поїхала в госпіталь. А дороги ж ні я, ні водій не знали. Початок війни, ми зовсім недосвідчені були. Це зараз знаємо кожну стежку: туди не їдь – там заміновано, а там – сепари. А тоді запитуємо пацанів: “Що за вами?” Вони кажуть: “Ми не знаємо”. До речі, на початку війни відповідь “ми не знаємо” була найпопулярнішою. Не було досвіду війни.
І от ми їдемо, аж раптом бачимо – попереду російські триколори. У мене одразу думка – заблукали. Не могли ж ми так швидко на територію чужої держави вискочити! А на цьому блокпосту стоїть молодняк – солдати-строковики з РФ. Я вискакую з машини й одразу кажу: “Я укропка, у мене двоє поранених, можете мене розстрілювати”. А в самої коліна тремтять. Вони питають: “А що ви робите в Ростовській області?” Відповідаю: “Синку, ти, коли сюди їхав, хіба не бачив уздовж дороги назви населених пунктів, написані українською?” Він дивується: “Ні, нас везли із запнутими вікнами, нам не можна було дивитися”. Тобто ці молоді солдати вважали, що вони на території Росії. Тут підскакує їхній командир – мужик приблизно мого віку – і каже: “Так, кінчай агітувати, давай, їдь он туди, але там іще один наш блокпост, а далі вже будуть ваші”. Розумієте, вони орієнтувалися на нашій території краще, ніж ми!
Коли ми проїжджали другий блокпост, там дали нам услід чергу в повітря. Я думаю (це особисто моя думка), що на самому початку війни росіяни поводилися і ставилися до нас терпиміше, не так жорстоко, як зараз. Але якби ми тоді потрапили до сепарів – оце був би жах, з нами ніхто не церемонився б. Мені тоді навіть командир російських солдатів сказав: “Скажи спасибі, що ти потрапила до нас, а не в “ЛНР”.
Одного разу ми від переслідування втікали. Це теж було жахливо. Тоді саме в сепарів пішла “мода” зрізати таблички з назвами населених пунктів. А ми заїхали в якесь селище в низинці. Пам’ятаю, їдемо за навігатором, він нас веде куди нам треба, але чомусь саме цим селищем. І бабуся стоїть при дорозі. Ми запитуємо: “Як називається ваше село чи селище?” А вона: “Ой, діточки, не їдьте туди, учора якісь мужики приїхали в папахах на танках, машину відібрали, телевізор винесли”. Я роздивляюся навколо і раптом бачу, далеко відділяються дві крапки і рухаються до нас. Розумію, що це машини. Кажу водієві: “Толю, швидко розвертаємося і топимо!” А наша машина їде зі швидкістю всього 90 км на годину! І от він тисне ці 90 км, а сепари все ближче й ближче, ми заїжджаємо за ріг – і… назустріч наші! Я не пам’ятаю, щоб відчувала колись таке щастя, як у той момент. Виявляється, нашим хтось повідомив, що це селище чи то захоплене, чи то самовільно зайняте, і вони їхали зачищати.
– Ви отримали нагороду “За мужність” від Євромайдан SOS. Це пов’язано з якимись конкретними подіями?
– Я досі цієї нагороди в руках не тримала, і мене ніхто не шукав, щоб її вручити. Коли було нагородження, я була на фронті. За що – теж не знаю. Напевно, за аеропорт.
– Ви їздили в Донецький аеропорт?
– Так, у самому аеропорту була, у старому терміналі. Привозила хлопцям допомогу. От усім здається, що аеропорт – це все. А таких місць, як аеропорт, багато. Так само, один в один, було в Тоненькому, Опитному, Водяному, Пісках, Славному, Авдіївці. Там земля тремтіла під ногами. Але в Славному, наприклад, жодного разу не було журналістів, і ніхто про це місце не знає. Хоча там теж герої стояли і зараз стоять, точно такі самі, як і в Донецькому аеропорту.
Я чула таку думку, і я з нею згодна, що кіборги були приречені піаром, який створили навколо них. З іншого боку, історія про ДАП давала всім віру в те, що можна вистояти. І кіборги вистояли, їх не перемогли! У тому аеропорту, коли його взяли сепари, уже реально не було за що чіплятися. Практично все було зруйноване. Та й останній бій, по суті, був підлий – вороги підірвали бетонні перекриття. У росіян така тактика – “випаленої землі”. Де вони з’являються, усе руйнують до бісової матері. Піски на сьогодні можна просто на лопатку змести. А в Опитному, по-моєму, вже жодного цілого будинку не лишилося. Там стоять наші, там зараз постійні обстріли й диверсійно-розвідувальні групи заходять. І бої там ідуть постійно, щодня. Так зараз і в Авдіївці відбувається.
– Кіборги в ДАП розуміли, що, як ви кажете, приречені, що кінець може бути сумним?
– Я приїжджала задовго до останнього бою. Усе нормально було, вони заряджені були, вірили в те, що вистоять. Але навіть якби вони не були в цьому впевнені, все одно мені про це не сказали б. Це ж мужики, вони в нас сильні. Хоча на вигляд звичайні хлопці. От навіть дрібний якийсь там бігає, а в ньому стільки духу!
Абсолютно чесно завжди кажу, що я до наших військових їжджу заряджатися. А коли приїжджаю сюди, на мирну територію, бачу, що народ кволий і розчарований. Там, на “нульовці” (так називають точки, за якою вже стоять сепари), мене чекають. Я бачу ці очі, бачу, що я потрібна їм. Іноді хлопці дзвонять і кажуть: “У нас зараз усе є, але ти просто заїдь погомоніти”. Їм потрібна розрядка, вони повинні розуміти, що їх люблять, про них турбуються.
– На вашій сторінці в соцмережах я побачила фото розбитої в бою сепарської машини. У ній – двоє убитих. Крупним планом, дуже натуралістично. Під фото підпис – мовляв, от як ми “відсипали” ворогу. Жорстко й по-чоловічому. Я розумію: це вороги, але вони теж чиїсь сини й чоловіки. Коли сепари виставляють у мережу фото “убитих укропів”, без болю на це неможливо дивитися.
– У мене немає до них анінайменшої жалості. Ми їх не кликали на свою землю. І відтоді, як у нас з’явилися покалічені хлопці, перший загиблий, вони для мене – не люди. До наших хлопців я ставлюся як мати, як сестра, іноді як донька. До цих “ополченців” нічого, крім бридливості, не відчуваю. Навіть ненависті немає. Бо ненависть, як і любов, – сильне почуття. Я ними гребую і хочу з ними жити за дуже високою стіною.
– Що за історія з вашою сторінкою у Фейсбуці, яку заблокували через пост про російську мову? Ви знаєте, чому так сталося?
– Можу тільки здогадуватися. Адміністрація Facebook показала мені, за який пост я була заблокована, – про те, що на цій війні воюють і гинуть російськомовні патріоти. Не тільки україномовні. Під постом почалася різка дискусія.
Я згодна з тим, що мова – це зброя. Потрібно згодом у всіх сферах життя переходити на українську мову: і в побуті, і в роботі. Треба порушувати мовні питання, але не зараз. У мене багато донецьких підопічних. Вони воюють на нашому боці і не знають української мови. Ну так склалося їхнє життя. Це не їхня політика. Це політика держави й місцевої влади була така.
Мені часто пишуть: чому ваші пости у Фейсбуці мовою окупанта? Я думаю, що якби ми зустрілися в житті, то з’ясувалося б, що ці люди знають українську мову гірше за мене. Я пишу свої пости російською, бо, на жаль, російські тексти більше читають. Поки що. Крім того, я працюю не тільки з Україною, а й з Росією. Там є нормальні люди, які допомагають нам у міру сил, – надсилають ліки, гроші.
– Чи не здається вам, що час волонтерства має закінчитися?
– Має. Але це буде нескоро. Кінця я поки що не бачу.
– Деякі волонтери вважають інакше: “Скільки можна бути милицями для державних структур? Поки ми поруч, держава не навчиться самостійно ходити”.
– З одного боку, у цьому є частка правди. З іншого – я не можу кинути наших хлопців-військових. Держава така. Дуже багато розкрадається. Наприклад, з хлопців періодично знімають зарплату: з когось – за пиятику (абсолютно згодна із цим), з когось – за іншу провину, з одного – дві, з іншого – 3 тис. гривень. Питання: куди йдуть ці зняті гроші? Чому на них не куплено якихось, хоча б найнеобхідніших дрібниць? І чому форма закуповується вдвічі-втричі дорожче? Ми точно таку ж відшиваємо, і вона у нас значно дешевша. Нові хвалені формені руді черевики “Талан” абсолютно незручні в польових умовах, ноги набивають хлопцям, ну просто не годяться. Боєць з такими ногами – не боєць. У нас видають по одному комплекту зимової і літньої форми й одні берці. Упала людина, промокла і ходить у мокрому. Це вже ненормально. Має бути як мінімум кілька комплектів форми й іще одні берці. А для тих, хто стоїть на “нульовці”, – взагалі три-чотири комплекти. Там ніде й ніколи прати. І ми, волонтери, привозимо ці запасні комплекти.
– Волонтери в політиці – це правильно? Ви збираєтеся йти в політику?
– Думаю, правильно. Волонтери – це активісти. Вони зробили Майдан, а потім пішли на війну. Вони можуть відмовитися від чогось свого, особистого заради високої мети. Вони працюють не на свою кишеню насамперед, а на свою країну. Було б добре, якби такі люди були при владі. Але вони можуть і зіпсуватися. Там, у владі, все псується.
Сама я в політику не хочу. Не вважаю, що маю достатньо знань для цього. У принципі, якщо захотіти, у всьому можна розібратися й усього навчитися. Але я не хочу цим займатися. Мрію після війни повернутися в те життя, яке в мене було.
– Кожен свій звіт про поїздку в АТО ви закінчуєте словами: “Добраніч, улюблена Хунто й Карателі. Ми на цілу добу ближче до перемоги”. Що для вас означає перемога?
-Я знаю, що ми обов’язково переможемо. Україна стане Україною не тільки в сенсі території. Для мене Україна – це держава, куди іноземці їздять вчитися, працювати, відпочивати, вивчати нашу мову. Розумієте, не ми їздимо, а до нас. Оце для мене Україна. І ніякої Росії. Величезна висока стіна з крокодилами й зміями, навколо все заміновано років на 100. Хто з росіян захоче, самі сюди приїдуть до того, як ми відгородимося. З убивцями не може бути дружби. Ті, хто нас ненавидить, повинні відсидіти свій строк за цією стіною. Коли вони відсидять, коли зрозуміють, коли зміниться покоління, можна буде цю стіну прибрати.
До речі, на окупованих територіях дуже багато людей, які не ведуться на жодну пропаганду. І вони чекають наших військових. Знайомий пише мені звідти щодня: “ЗСУ, ми вас чекаємо!” У мене подружка є. Ми змолоду дружили. Вона залишилася на окупованій території: доглядала за мамою і допомагала нашим – зливала мені інформацію. Я не знаю, як її вирахували сепари, але вирахували. Сильно катували, вона загинула. Її чоловік відслідковував, наскільки міг, куди подінуть тіло. Її скинули в затоплену шахту. Уже мертвою скинули. У цій шахті поховано дуже багато людей – і їхніх, і наших.
Мені зараз з окупованих територій такі СМС-ки надходять, що мамо не сумуй. Адже коли я буваю в зоні АТО, мій номер потрапляє в поле зору окупантів, і я отримую повідомлення на кшталт “Солдат, ти – труп”. Крім того, якийсь час номер моєї банківської картки й мобілки крутили на семи радіостанціях. За цими оголошеннями мені телефонували люди, які хотіли допомогти волонтерам. Але не тільки. Відсотків 40 дзвінків були з окупованих територій – вони мене матюкали. Мене й українську армію.
Але я не боюся. Я вірю в перемогу, у справу, якою займаюся, вірю в людей. Є воля перемогти. А коли в людини є воля і внутрішня свобода, вона багато чого може. От Надя Савченко – вона значно вільніша за Путіна. Вона вільна, а він у клітці – у клітці своїх амбіцій, іще чогось. Такий-от парадокс.
– Чи вірите ви, що ми не тільки виграємо війну, а й Україна стане цивілізованою країною із сильним громадянським суспільством? Так, як ми мріяли на Майдані?
– Так. На жаль, за всі роки незалежності жодна влада у нас нічого не зробила для того, щоб Україна стала цивілізованою країною. Приходять у крісла начальників з однією метою – грабувати.
Але ж щоб стати цивілізованою країною, не так уже й багато кроків треба зробити. І розпочати з культури. Нам абсолютно не потрібні російські серіали. Треба знімати своє кіно. Читати свою літературу, потрібно почати поважати себе. Ми не знаємо своїх музикантів, співаків. Не знаємо своїх письменників, поетів. Попросіть людей на вулиці назвати українських поетів. Більшість скажуть – Шевченко. І все. Ну, може, ще хтось знає Ліну Костенко. А про інших і не чули. Бо про це не говорять ніде. І це має бути в телевізорі. І в школах. Треба просто потихеньку витісняти чуже своїм хорошим. У нас що, немає талановитих людей? У нашій країні просто ніхто не зацікавлений у тому, щоб їх підтримувати, популяризувати своє.
Чудово, що в нас росте дуже патріотичне покоління. Ми з хлопцями-військовими ходимо на зустрічі з дітьми в школи – нас так тепло зустрічають! На останній зустрічі зі школярами в моєму рідному Комсомольську дівчата плакали. Хлопчики підходили, про зброю розпитували.
Хлопці-військові по-різному ставляться до таких заходів: хтось охоче розповідає про бої, хтось більше мовчить. Дехто взагалі не хоче приходити на зустрічі – вони пережили таке, що дітям цього краще не знати. Коли школярі виступають перед гостями з якимсь концертом, я дивлюся на все це, і в мене тільки одна думка в голові: “Боже, яке щастя, що окупантів не пустили далі, що ці діти сплять у своєму будинку, що вони досхочу їдять, ходять у школу”.
Я їхала якось з передової через Миколаївку, там неподалік кадировці стояли. Багато дітей підходили до нас, бачили нашу форму ЗСУ і казали: “Слава Україні!” А багато дорослих дивилися косо: коли, мовляв, ви вже заберетеся з Донбасу. Так що на молоде покоління я покладаю великі надії.
Автор Оксана Онищенко