Автор: Віолетта Кіртока

Доброволець Олег Бончинський: “Ми заскочили їх зненацька. Ще борщ гарячий в тарілках залишився – так швидко тікали сепаратисти”

31-річний житель Ходорова Львівської області до війни кілька років будував дороги на півночі Росії, але після розстрілу мітингувальників на Майдані в Києві, де він врятував важкопораненого активіста, вже шостий рік воює на сході країни, попри важке поранення правого ока і другу групу інвалідності.

Фото: Роман Ніколаєв

Зовні неможливо навіть здогадатися, що цей симпатичний молодий чоловік майже не бачить на праве око, на яке минулого літа не бачив взагалі. І попри все, він продовжував воювати, допомагати побратимам. Погодився піти до лікарів лише після загибелі в Авдіївці його найближчого друга, майже брата, також ходорівчанина Романа Федоришина, друга Феді. Цей доброволець, який двічі мав важкі поранення під час запеклих боїв, загинув в автокатастрофі в Авдіївці цієї весни…

Олег важко пережив втрату друга. І зараз на війні живе в тій кімнаті, яку облаштував разом із земляком, постійно його згадуючи, розказуючи про знайомство з ним на Майдані, про війну, на яку потрапили разом… Тільки перед самою операцією на оці, яку ризикнула провести хірург столичного Центру мікрохірургії ока Єлизавета Пінчук, Олег розказав про себе, про свої вчинки на Майдані та на війні. Він – справжній герой, який заради України пожертвував своїм здоров’ям, а на Майдані готовий був і загинути. До речі, операція була успішною – і він знову розрізняє пораненим оком темноту та світло, що дуже важливо для орієнтування.

“РАНУ, З ЯКОЇ БУЛЬКАЛА КРОВ, Я ЗАКРИВ РУКОЮ”

-У Київ я спочатку приїхав подивитися, що там насправді робиться, – розповідає Олег Бончинський, друг Боня. – Пробув три дні. Якраз ударили найсильніші морози. Я всюди побував, навіть з боку “беркутні” почув, про що думають і говорять. Я не дуже довіряв думкам інших людей, у мене є моя голова на плечах, я вмію думати, тому і аналізував усе. Всі дні був один, не шукав знайомих. Дивився на людей, на барикади. Все здавалося мені дуже простим. Біля стадіону “Динамо” був високий лід, текла вода річкою. Там постійно по бочці хтось стукав. Якось дивно було таке бачити в столиці. Після того я повернувся додому – потрібно було працювати. Але почалися лютневі події в Києві. Їх я побачив ввечері після роботи і сказав уголос: я їду. На роботі попередив: ви як хочете – звільняйте чи ні, а я – туди. В автобусі, який організували з Ходорова, разом зі мною опинилися ще троє моїх друзів. Один з них, до речі, пізніше став моїм кумом. Автобус доїхав аж до Майдану. Я добіг до пам’ятника Кию, Щеку і Хориву. Там майже нікого не було, брандспойт працював. Пацанам, які побігли зі мною, відразу сказав: треба залишатися тут.

–Але ж у вас не було ні захисту, нічого…

-Через п’ятнадцять хвилин я вже був із щитом та палкою – знайшов все необхідне. Весь вечір і ніч 19 лютого я провів на тій барикаді. Коли там побачили, як я далеко кидаю бруківку, попросили: лишайся тут, бо ніхто не докидує туди, куди потрібно. Ніколи не забуду хлопця, який жбурляв коктейлі і який стріляв по силовиках із рогатки шариками, гайками, – всім, чим міг. При кожному пострілі він азартно кричав опа-па.

В якийсь момент, коли кидав черговий коктейль, я занадто близько підійшов до щита і вдарився об його край, глибоко розірвав тканини пальця правої руки. Медсестричка скоренько його замотала. Це була наче та дівчина, якій наступного дня в шию поцілили… Казали, що треба шити, але не було коли цим займатися. За ніч разів два чи три руку перемотували.

Було страшно, але коли влився в ту компанію, дуже скоро страх щез. У мене навіть з’явився навідник. До нас приєднався хлопець – він всівся на самий вершечок барикади і казав мені, куди цілити. Коли він спустився згори, ми відійшли погрітися, щось говорили. І прямісінько нам під ноги – а ми були на кромці басейну фонтану – впала шумова граната. Вона крутилася між нами. Я встиг відвернутися, а він – ні. Коли я глянув на нього, у нього з вух ішла кров. Сильно контузило. Він кудись пішов, і більше я про нього нічого не знаю… На ранок я почув, що зі Львова прибув автобус з людьми. Після цих слів за декілька хвилин всі побігли до Жовтневого, наверх по Інститутській.

–Ти побіг також?

-Піднявся до перших дерев по стороні готелю “Україна”. По нас почали дуже сильно стріляти. Було чутно, що використовують бойові кулі. До цього я ніколи із зброєю справ не мав, але відчув небезпеку. Від тих дерев я втік назад. І вирішив підніматися тепер по сходах до Жовтневого палацу. Коли забіг за колону будівлі, чув як по ній влучають кулі. Коли я вибіг з-за неї, переді мною пробіг чоловік – і в нього поцілили. Мені здається, якби не він, та куля залетіла б мені прямісінько в груди. А йому потрапила в бік і з протилежного вийшла. Люди занесли його в Жовтневий, ніхто не знав, що робити. Тоді я просто взяв і рукою закрив ту діру, з якої булькала кров. Можливо, це було неправильно, бо кров усередину йшла. Але я затулив. Його положили на двері і понесли сходами вниз, на Майдан, до медиків. Я йшов з ним до будівлі КМДА, весь цей час затуляючи рану. Дорогою говорив з тим чоловіком, спитав, як його звати. Він навіть номер свого телефона продиктував. Тому що не знав, де він. Я навіть дзвонив на номер, але зв’язок обірвався. Я довго не знав, що з тим Тимуром, а цього року ми знайшлися через фейсбук.

Хтось виложив фото із запитаннями, чи хто впізнає когось на цих кадрах, відгукніться. І я впізнав постраждалого по одягу. Він був у зимовому спортивному костюмі, синього кольору, а збоку були жовті вставки. Так через фейсбук ми і почали спілкуватися. Він живе на Волині. Ми ніяк з ним не можемо зустрітися, все ніяк я не заїду до нього.

–Ти віддав пораненого лікарям і знову повернувся на Інститутську?

-Так. Знову піднімався туди, до Жовтневого.

-Навіщо? Ти ж бачив, скільки людей було поранено, вбито, кров на бруківці…

-Ну як навіщо? Треба було показувати, що ми є, що ми сила, що ми не злякалися. Та й тим, хто там залишався, потрібна була допомога. Я добіг до входу в палац, там зустрів своїх, ходорівських. Вони дали мені сигарету. Я закурив і… впав. Мене також віднесли в КМДА. Там нарешті зашили палець – відчув, що шкробнули по нерву. Я його дотепер майже не відчуваю. Звідти мене забрали на квартиру, де я відіспався, висох. На ліжко впав без сил, зрозумів, що контужений ще після вибуху шумової гранати.

Через добу я повернувся на Майдан. Мав їхати додому тим автобусом, яким приїхав. Ним забрали і загиблого мого земляка Героя України Романа Точина, з дітьми я кого я спілкуюся дотепер… Але познайомився з Денисом Гайдою, позивний Росомаха. Подивився на нього і зрозумів, що треба залишатися. Він був дуже енергетичний. Повернувся на Майдан після поранення – йому силовик цілив прямісінько в голову, але куля тільки його зачепила… Він був сповнений патріотизму. Лише завдяки зустрічі з Росомахою я відкрив і в собі здатність любити свою країну, свою землю, зрозумів, що я – патріот, знайшов, з ким продовжувати почату справу. Тому без роздумів і залишився. Через декілька днів ми вже взулися, вділися в однакову форму зі складу “Правого сектора”, стали його підрозділом, а Росомаха – нашим командиром. Підрозділ назвали за його позивним: “Росомаха, або група Ікс”. Від того часу ми завжди разом. Єдине, на Майдані нас було десять ходорівчан і Росомаха із Гніздичева, сусіднього села. А до війни доїхали лише троє.

Зліва направо: Олег Бончинський, Денис Гайда та Роман Федоришин, всі троє приїхали на війну з Майдану

“ПО ПІДГОТОВЦІ В “ДЕСНІ” Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ВСЕ СЕРЙОЗНО. АЛЕ ЦЕ НЕ ЗУПИНЯЛО”

–Коли ти вирішив, що воюватимеш?

-Ще на Майдані були розмови про можливу війну, потім в Криму з’явилися якісь “зелені чоловічки”. З Майдану нас забрали на полігон і сказали: “Якщо ви готові, сідаєте в автобус і без запитань їдете”. Я був готовий, тому що мене оточували хлопці, яких я вже не міг залишити, у мене з’явилася побратимська родина. Слова “Разом і до кінця” з того часу для мене багато чого означають. Хоча деякі люди їх вже забули…

Маленький ходорівчанин Олег Бончинський

–Чим ти займався в рідному Ходорові?

– До Майдану я шість років провів за кордоном. Три працював на півночі Росії. Чесно скажу, що мені там подобалося. Заробляв добре, ні в чому не знав проблем. Але це не Росія. Це – її північ. Здебільшого там живуть хохли, як їх там називають, але вони вже стали росіянами. Багато й інших національностей. Звідти чоловік моєї рідної сестри, тому я туди і відправився на заробіток. Вирішив їхати в Чехію після того, як познайомився в інтернеті з дівчиною, яка з батьками виїхала туди підлітком.

– Отже, ти можеш порівняти життя в Росії, Україні та Чехії…

-Я б хотів в Україні мати такі можливості, які у мене були на півночі Росії, але жити культурою Чехії, Європи. Так сформулюю. На півночі я займався будівництвом доріг і площадок для транспорту. Швидко став керівником. Ми навіть на одній ділянці дороги виклали слова “Слава Україні”, потім накрили їх шаром асфальту, але з висоти їх можна прочитати. Так що я залишив там свій слід. У Празі пішов на будівництво. Там щоб стати начальником, потрібно дуже добре знати мову. І як не крути – там ти завжди будеш чужинцем. Такий їхній менталітет. Так, я там також заробляв непогані гроші. Але все ж я хочу жити в Україні.

– На війні легко навчився володіти зброєю?

-Дуже легко. Спочатку нас готували фізично. На Десні мені разів п’ять лише дозволили стрілити. Хоча зброю ми розбирали, збирали, носили за собою – таким чином звикали до неї. Наш наставник готував нас не тільки фізично, але й духовно. До речі, цей чоловік до цих пір плечем до плеча поряд з нами, постійно шліфуючи наші вміння. Він настільки за нас переживає, дбає про нас, що за очі ми називаємо його Батєю… Все, що я вмію, – його заслуга.

Вже по тій підготовці в “Десні” я зрозумів, що все серйозно. Але це не зупиняло. Навіть коли я порвав зв’язки на нозі і мене призначили завскладом, все одно підтягувався, відтискався. Останні тренування у нас були по зачистці будинків. Це все дуже допомогло, коли ми вже потрапили безпосередньо на війну. На базі “Правого сектора” у Великій Михайлівці Росомаха за першої ж нагоди стрибнув в машину і поїхав у Піски – здобувати нам зброю. А ми з Федею на відборі здивували всіх так, що нас відразу відправили в розвідку. Командиром у нас був друг Барс, Станіслав Карбань. З ним у нас був перший бойовий вихід у Красногорівку. Після нього ми з Федею мали отримати покарання, бо без команди рвонули в бій. І почули крик Барса: “Стоять, сволочи, назад!” Відразу чемно повернулися, але зачистка продовжувалася. У військкоматі ще борщ гарячий в тарілках залишився – так швидко тікали сепаратисти. Ми заскочили їх зненацька, зачистили окраїни міста, дали бій біля заправки. Після того повернулися на базу. На мою думку, нас не покарали, тому що Барс був вражений нашими вміннями.

А ми вже були готові до всього. Головне, нам видали зброю, ми її повсякчас начищали. У мене, здається, був автомат загиблого хлопця, трохи розхитаний, я весь час його підремонтовував, підкручував, але мені він дуже подобався. Це був карабін, перероблений під автомат, МКМ 072 СБ. Я з нього на 150 метрів реально влучно стріляв.

Потім ми розміновували міст, що вів у Красногорівку. Ми виїхали як група підтримки саперів. Якщо чесно, всього детально не згадати вже, а от захват від того, що відбувалося, був. Нічого собі війна! Ми ж уявляли її примітивною, гадали, що ледь не на мечах будемо битися. А тут зброя, виїзди, реальний ворог…

Зачищаючи Красногорівку, ми забрали три заряди (термобари) на РПГ-7. Мені здається, вони були придумані під час афганської війни. В селі Свистуни, де ми залишилися ночувати, до нас прийшли розвідники, але я не пам’ятаю, якої бригади… Поспілкувавшись з нашими керівниками Барсом і Вольфом, вони погодилися на маленький обмін. Вони принесли нам ВОГи, а ми дали їм ці заряди. Вони запустили їх в люки і таким чином взяли Савур-Могилу. Вже набагато пізніше я читав про це у бійця, який брав участь у тому штурмі…

“Я БУВ НАСТІЛЬКИ ВАЖКИЙ, ЩО МЕНЕ НЕ ХОТІЛИ БРАТИ У ВЕРТОЛІТ, БОЯЛИСЯ, ЩО ЗАГНУСЬ”

У Степанівці ми вперше побачили “Гради”, які стріляли по нас з російської території. Це божественно! Ефектно вони стріляють. Коли я вперше почув звук, з яким летять снаряди, відразу зрозумів – треба ховатися. Ми з Федею винесли з  підвалу всі закрутки, які там стояли, і облаштували собі місце для ночівлі. Там ми навіть не чули, що щось бахало нагорі. Під час зачистки Маринівки знайшли замінований склад БК. Друг Швед половину зміг розмінувати. Після того випадку під час заходу в будинки ми перестали кидати всередину приміщень гранати. Такі знахідки були дуже корисними. Ми ж вивезли кілограмів 120 тротилу, МОНки, протипіхотні міни, купу всього. Федя потім Шведа спитав: а якби в нашу машину попали, коли ми все це вивозили, що було б? Швед просто засміявся. Ми з Федею і всім тим БК спали в нашому підвалі. Вирішили: якщо в нас влучить “Град”, хоча б нічого не відчуємо…

До речі, з першого разу Маринівку зачистити не вдалося. Нам дали танк і БТР. Групу очолив друг Чуб. Саме тоді я відчув, що таке, коли стріляє танк. Ми вшістьох за ним бігали. Позаду нього є сопло, з якого виходить настільки гаряче повітря, що асфальт розігрівається. У мене від цього почали плавитися підошви берців! Тому я біг збоку, через що страшенно переживав Федя. Він все кликав мене назад зайти, а я відповідав, що не можу, бо у мене ноги пече. Нас почали крити “Васильками”. Танк… розвернувся і покинув нас. На дорозі, відкриті, ми лишилися втрьох – я, Федя та Козак. Нас забрав медичний бус Яни Зінкевич. Водій у неї тоді був неперевершений. Він боявся, але за нами поїхав. Операцію зупинили. На другий день ми знову поїхали на зачищення, але вже двома БТРами і машинами. Маринівку вдалося взяти під наш контроль.

Після зачистки всіх відправили спати, а мене ще з двома хлопцями – в секрет. Ті, хто був зі мною, так перенервувалися, що собаку прийняли за людину, почали стріляти. Прийшлося раніше повернутися на базу. Так нас ніяк не хотіли пропускати до будинків – новачок, що був на варті, не міг повірити, що ми свої… Час такий був – всі на взводі… Зранку Федя уїхав із Шведом когось супроводжувати. А коли я прокинувся, Барс почав кричати: повна бойова, на виїзд. Я почав збиратися. Барс поцікавився: “Де Федя?” Алі він ще не повернувся. В результаті поїхали я, Бандера, Барс, взяли ще Морячка. Мене Барс вигнав з машини, щоб я вдів бронік, бо я був лише в розгрузці. Перед нашою машиною їхали БТР та КрАЗ. Нам сказали, що був бій і треба позбирати тіла…

Коли ми переїхали крайній блокпост, у всіх з’явилися сумніви, чи туди ми прямуємо. Звернули в село Димитрівку, яке було не нашим, розвернулися, поїхали далі… Всі відчували, що відбувається щось не те. Бандера каже: “Явно якась херня”… “Тоді розвертаємося і їдемо звідси”, – приймаємо рішення. Тільки це сказали, у мене у вухах почало страшенно пищати. Самого вибуху я не почув. Тільки писк у вухах і біль в руці. Коли обтерся і побачив кров, подумав, що око просто заюшило і тому я нічого не бачу. Ми вискочили з машини, Барс хотів дати бій, але зрозуміли, що немає з ким воювати. За ті секунди, поки я лежав в траві, у мене все життя пробігло перед очима на швидкій перемотці. Встиг подумати і про те, що я такий молодий і зовсім не хочу помирати, але і у полон не здамся. Дістав гранату… Мені допоміг піднятися Барс, і я заскочив в машину. Барс закинув всередину і Бандеру, який був важко поранений. У нього більше постраждало плече, він і обгорівший був, бо вибух відбувся прямісінько біля нього. Йому дуже повезло, що він мав тактичні окуляри. А я був без них. Тому мені повезло менше…

-Але ж ти хотів їхати і без броніка…

-То мені був би капець взагалі!

Ми погрузилися в машину. Морячок був сильно контужений, декілька уламків застрягло у нього в руці. Ми розвернулися і помчали на трьох колесах, бо одне було пробите. Пам’ятаю, як іскри летіли з-під переднього колеса. Я встиг знеболювальне прийняти. Рука дуже боліла – вона застила в тому положенні, як я тримав автомат. В лікті ще міг трошечки рухати, а пальцями – ні. І я дуже хотів пити. Бо під час вибуху, здається, вдихнув гарячої пилюки. Коли приїхали в Степанівку, я біля машини присів на травичку і попросив води.

Фото: Олена Білозерська

Яна Зінкевич підбігла до мене. Вона обдивилася мої поранення. Коли мені дали велику кружку води, я почав пити воду, а закінчив пити… кров. Тому що коли пив, все з обличчя текло в кружку, вода моментально ставала червоною. І я відчував смак власної крові, але дуже хотів пити. Потім самостійно встав, заліз у кузов машини, де мені медик зробив пов’язку.

Фото: Олена Білозерська

Федя від мене не відходив. Я йому передав свої автомат, щитки. Він приніс мені відро води, щоб вмитися. І коли я протер обличчя, зрозумів, що не бачу. Федя був у паніці.

По дорозі в шпиталь я багато раз відключався. Отямився  в Амвросіївці, в лікарні. Мені зашили голову, і я вийшов надвір, а там вся наша банда сидить: Бандера і ті, хто раніше зазнав поранення. Від них я почув розмову, що сєпари планують брати Амвросіївку. Тому прилетіли наші реанімобілі з Маріуполя, нас забрали і відвезли у Волноваху. Там почали грузити у вертоліт. Капітан сказав, що мене не візьмуть, бо велика втрата крові, тиск скакав. Мовляв, наберуть висоту – і я загнусь. Пролунала черга в повітря і крик Барса, що без Боні ніхто нікуди не полетить. Пам’ятаю, мені ввели фізрозчин чи що і занесли в вертоліт. А він не запускається! Але згодом ми таки піднялися в повітря. В Дніпрі всі бігали кругом мого ока, а я привертав їхню увагу до того, що мені ж іще черкнуло в паху і зайшло в ногу. Жартував, що ока в мене два, нічого страшного, а от дітей ще б хотів мати… Але щось лікарям весело не було. Сказали, що у мене в паху подряпина, і забрали в операційну – терміново треба було рятувати око.

-Ти питав у спеціалістів, чи повернуть тобі зір?

-Мене запевняли, що 70 відсотків зору у мене буде. Після другої операції, коли мені поставили кришталик, я почав розрізняти світло і темноту. Але мені говорили, що буде ще краще. Після третьої операції офтальмолог Валерій Сердюков з відчутним внутрішнім задоволенням почав говорити: це неможливо, що ти бачиш взагалі, ми навіть не сподівалися на це. А я був розстроєний. Бо мені пообіцяли 70 відсотків, а в результаті я мав лише 20. Після розмови з офтальмологом зрозумів, що лікарі – суцільні обманщики, – сміється Олег.

–У тебе ж була поранена і рука…

-Вона відновилася досить швидко. Іван Жердеєв, прекрасний лікар, мені сказав: поки не потиснеш мені руку, не випишу. Тому я розробляв пальці, робив усе, що радили мені у відділенні, а коли я міцно потиснув руку Івану Івановичу, буквально вимагаючи відпустити мене, він заявив: ти не в моєму відділенні лежиш, це не до мене питання. От ті лікарі!

У лікарні, я був вражений, як нами, пораненими, опікувалися. Прокинувшись після першої операції, побачив біля себе волонтершу, старшу жіночку, яку всі називали Єлена Золотая. Вона навіть свій день народження справляла у нас в лікарні. Крім неї, приходило ще багато волонтерів. Ту Олену ми називали бабулею. Вона мене вділа, бо перед операцією мене роздягнули повністю і в палату привезли під простирадлом. Вона мені принесла навіть зубну щітку. Ще до мене приходили Соня і її чоловік Іван – родичі дівчини, з якою я познайомився ще на Майдані. Вони кожний вечір годували мене домашньою їжею. На жаль, я втратив з ними контакт. Але вдячний їм і згадую з великою шаною.

Коли мене виписали, я приїхав на базу, де мене чекав Федя. Росомаха вже також зазнав поранення. І ми вирішили, що я поїду додому, а Федя вирушив у Піски. Попри все моє бажання залишитися, я фізично не міг цього зробити. Я майже не бачив на праве око, потрібно було пристосуватися до цього, бо я не міг взяти кружку в руку, проливав, якщо наливав воду… Здавалось б, ну що там, око… А деякі рухи, ситуації стали для мене нездоланними. Від того всього мене почала накривати депресія. Мені дуже допомогла дівчина, з якою я тоді зустрічався, Галя з Тернополя. Вона мене підтримала, допомагала, переконувала, що я все подолаю.

“Я ПОБАЧИВ ДРУГА ДА ВІНЧІ, ВСЬОГО ЧОРНОГО ВІД САЖІ, ЯКИЙ ЗАРЯДЖАВ КУЛЕМЕТ І ДАВАВ ВІДСІЧ ВОРОГУ”

Вдома я зрозумів, що лежати в чотирьох стінах не можу. І зайнявся… настільним тенісом, в який непогано грав колись. З мене довго сміялися – та ти частіше мажеш, ніж по м’ячику попадаєш. Але саме теніс допоміг мені навчитися фокусувати погляд на об’єкті. Це виявилося чудовою реабілітацією, завдяки чому у січні 2015 року я знову повернувся на війну. На той момент і Росомаха відновився. Разом ми і поїхали.

Ми приїхали під “Республіку міст”, через який в’їжджали в Піски. Але нас не пускали: йшов потужний обстріл села. Коли я вчергове завів машину, щоб прогріти її, то вдарив по газах, і ми проїхали аж до церкви, до позиції, де знаходилася наша 1-а штурмова рота. Заховали бус, знайшли місце для ночівлі. І тоді я перший раз в житті побачив, як плавають стіни. Бо коли вночі почався обстріл, “градина” потрапила в дизельну станцію, що забезпечувала світлом нас, вона загорілася і стіна почала двигтіти. Я зрозумів, що штурмовики – це серйозні люди із залізними нервами. Саме тоді я побачив друга Да Вінчі, з яким ми разом тренувалися ще в “Десні”, всього чорного від сажі, який заряджав кулемет і давав відсіч ворогу. Цю картину не забуду ніколи.

Того разу ми пробули на війні не довго, довелося повернутися додому. А в квітні вже приїхали в Авдіївку. І з того часу я  тут майже постійно. Виїжджаю ненадовго, коли це необхідно, бо я ж став депутатом Ходорівської ради.

Авдіївка стала для мене другим домом, другим моїм містом. Тут у мене вже багато знайомих. Та й з часом я примудрився воювати, попри моє поранене око. Вожу хлопців, снаряди. Готовий робити будь-що, аби допомогти нашій перемозі. В розвідку мені не світить ходити з такою вадою, але можна бути корисним інакше. На війні багато різної роботи, як і в звичайному житті. Хлопці якось підсміювалися, що я комендант бази, де ми живемо. Але після виїздів радіють, що в нашому будинку тепло, є гаряча вода, чисто, можна закинути в прання речі… І з часом перестали сміятися – зрозуміли, наскільки важливо і зручно, коли побут організований.

Я відчуваю, що по натурі я воїн. Сюди не потрібно їхати тим, хто боїться. Я вважаю, і з досвіду знаю, що із ста чоловік лише двоє можуть воювати. Причому один – з ідейних міркувань, а другий просто тому, що у нього це добре виходить. Ти можеш бути Рембо по характеру, але ніхто не знає, як ти себе поведеш в тій чи іншій ситуації на війні. Тому що страх – це дуже неконтрольована річ. Один чує вибух – і все, паніка… Такий може готувати їжу. Але примушувати його іти під кулі не потрібно. Дуже велику роль відіграє добровольча побратимська родина. Ті, хто поряд, надають впевненості.

Коли мене поранило, я був страшенно ображений, що пропустив події в донецькому аеропорті. Коли приїхав на третю операцію, в дніпровській обласній лікарні вже був друг Да Вінчі, який зазнав поранення в Пісках. Все його обличчя було покоцане, ключиця поламана. І при цьому він повторював: “Я вертаюся назад в Піски”. Я подивився на нього – куди ти, весь перемотаний, зібрався? Про себе я розумів, що там я точно тягар. Відсутність зору мене добивала… А Да Вінчі таки втік з лікарні, не задумуючись. Я ще півроку стабілізувався, а він вже воював. Тому всі, хто добровільно пішов на війну, – воїни!

–Ти маєш статус учасника бойових дій? Добровольцям важко його отримати до цих пір…

-Я маю статус інваліда війни, завдяки волонтеру, юристу Ані Демід і Олені Живко. Мені дали інвалідність довічно, бо згодом до того першого поранення додалося ще й поранення в Жованці, після якого я втратив слух.

Це було 24 травня 2018 року. Ми працювали з міномета. Коли випустили двадцять мін, по нас прилетіла відповідь – дуже близько, приблизно в двох метрах від нас. Нас присипало землею, і ми сховалися в бліндаж. Послухали, що більше нічого не бабахає, і знову погнали до міномета. Друг Чех мене зупинив: почекай, мені ж першим треба бути. Тоді я оцінив його мужність і холоднокровність – він вирахував, що йому потрібно бігти далі, тому він мене і зупинив… Ми вибігли, вистріляли ще десять мін. На десятій нам прилетіло ще раз. Мене настрашив уламок, який влучив мені в щоку. Але навіть шрам від нього не помітний. Але нас обох контузило. У Чеха була контузія правої легені, а у мене – також правої і голови. Я сказав: ще раз ми вибігати не будемо, хоча у нас залишилося ще дві міни. На ранок після цього нас дуже сильно обстрілювали. На позиції “Басейн” загинув друг Хитрий…

У 2014 році я отримав ІІІ групу інвалідності, загальну. А у 2016, коли Верховна Рада прийняла закон, нас визнали інвалідами війни. І після другого поранення я отримав ІІ групу. Але я ж все одно залишаюся крепким чоловіком, гарним і веселим!

Фото: Роман Ніколаєв

-У тебе є нагороди?

-Волонтерські та відомчі, навіть від Служби Безпеки України. Отримав її за мої активістські діяння вдома, бо я із такими ж активними місцевими хлопцями ініціювали зупинку ешелону з лісом, який ішов на Румунію. В ньому виявили два вагони з катанкою – металевим дротом, який був відвантажений в окупованій Ясинуватій і слідував через всю країну за кордон. Я готовий відстоювати справедливість будь-де – на війні, у мирному житті. Бо хочу жити в чесній країні.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ