Ольга Покровська
Волонтерка Ольга Покровська: “Щоразу, коли везла передачу нашим полоненим у Донецьк, була готова до арешту”
Автор: Віолетта Кіртока
П’ять років поспіль жінка регулярно привозила в Донецьк передачі ув’язненим українським військовим та заарештованим за проукраїнську позицію місцевим жителям, аби хоч якось покращити їм умови, а також вона дізналася про десятки наших полонених, інформації про яких не було. Завдяки здобутій інформації їх вдалося додати у списки на обмін.
Всім відомо, що статус “праведник світу” отримують люди, які врятували від загибелі хоча б одного єврея. Оля, маленька жінка із Сум, абсолютно точно заслуговує називатися праведницею, бо завдяки їй додому з Донецька повернулися десятки наших полонених. Скажу більше, про багатьох з тих, хто став заручником окупантів, Оля дізналася, саме завдяки цим поїздкам. Таким чином знайшлися ті, про кого роками нічого не знали рідні та держава, про кого не давали жодної інформації окупанти. І хто міг так і пропасти в так званій донецькій “ізбушці” – саме так називають будівлю СБУ, яка з 2014 року перетворилася на тюрму “ДНР”.
Спілкуючись з тими, хто пережив полон, Оля уточнювала корисну для себе інформацію, а ті, хто дізнавався про її постійні подорожі в Донецьк, долучалися до допомоги, бо Оля все робила за власний рахунок: квитки на потяг, розрахунки з тими, хто допомагав їй перевозити передачі на окуповану територію через контрольно-пропускні пункти… Я не знаю про всіх помічників, але колишні жительки Ясинуватої Ірина Довгань та Оксана Деменко забезпечили передачу в тюрми постільної білизни, одягу та взуття, ліків, вітамінів, волонтерська група з Кропивницького домовилася про регулярні передачі ковбасних виробів, Оля напряму домовилася з виробниками сирів, і вони у кожну її поїздку виділяли декілька голівок сиру для наших полонених. Начебто – нічого незвичайного, але допоки Ольга не почала все це привозити в Донецьк, українські військові, які опинилися за ґратами, нічого цього не бачили і нормально не їли роками. З появою Олі їхнє життя хоч якось поліпшилося. Та й сам факт передач давав їм надію на визволення, на те, що про них пам’ятають.
Кожна така поїздка для Олі була величезним ризиком. Досить часто, коли вони з’являлася в тюрмі з передачею, її допитували. Ми знайомі з Ольгою майже чотири роки. І я добре пам’ятаю, як вона нервувалася перед своїми останніми поїздками: “Взяла з собою білизну, тапочки, спортивний костюм – на випадок арешту. Минулого разу зі мною “бесідували” 40 хвилин, позаминулого – півтори години. І дуже жорстко”. Говорити весь цей час про Олю не можна було – будь-яка інформація про неї могла зашкодити, стати причиною її арешту. Пандемія стала причиною того, що жінка перестала їздити в Донецьк, – рух через контрольно-пропускні пункти був закритий. А з часом знайомі її переконали, що їй вже потрібно зупинитися. Але вона рветься в Донецьк і зараз – аби допомагати тим, хто залишається заручником окупантів, чия доля невідома. Бо про обміни зараз навіть не йдеться. І точне число, скільки людей страждають за Україну по тюрмах та колоніям, невідоме.
Хоча про Олю знає багато державних службовців, політиків, з якими вона працювала, уточнюючи списки українських полонених, їхні дані, розповідаючи про стан людей, вона залишається таким собі волонтером-одинаком. І попри її героїчні поїздки, на її затятість в прагненні рятувати своїх, вона не має жодного державного визнання, хоча для тих, хто отримував від неї передачі, навіть листи від рідних, для кого вона домагалася лікування за ґратами, Оля – безумовний Герой України. Роботу цієї неймовірної жінки висвітлила місія “Народний герой України”, вручивши їй срібний народний орден. Сподіваюся, це перший крок до визнання цієї безстрашної жінки на всіх рівнях.
“ЗНАЙТИ СИНА, ЯКИЙ ПОТРАПИВ У ПОЛОН ПІД ДОНЕЦЬКИМ АЕРОПОРТОМ МЕНЕ ПОПРОСИЛА ЙОГО МАМА. ТОМУ Я І ПОЇХАЛА В ДОНЕЦЬК”
-Перший раз я приїхала в Донецьк у лютому 2015 року, до цього ніколи в цьому місті не бувала – не було потреби, – розповідає Ольга Покровська. – Мене попросила знайти сина мама Сашка Морозова, з якою ми випадково познайомилися, – він пропав безвісти біля Донецького аеропорту у Водяному влітку 2014 року. Вона так говорила, так плакала, що я взялася поїхати. А я в той період часто їздила в Мар’їнку, Красногорівку, звідки було видно Донецьк. І я подумала: варто спробувати, може, вийде. Так, трохи авантюрно, але спробувати потрібно було… Бо мама Саші не йшла у мене з голови. Так і поїхала… Через знайомих домовилася, у кого я зможу переночувати в Донецьку. Але ж як шукати людину, де? Я собі так уявила: треба йти по штабах військових угруповань і розпитувати про українського полоненого. Так і зробила. В Донецьку на той час було багато військових штабів. В першому, в який я прийшла, мені нічого не сказали. Я продовжила обходити штаби із текстом: “У нас хлопець пропав, можливо, він потрапив у полон”… В четвертому місці, куди я зайшла з цими питаннями, мене направили в СБУ, яке називають “ізбушкою”. Зайшла на прохідну. Це велика кімната, в якій люди сиділи за моніторами. “Ви до кого?” – питають. “Потрібно дізнатися про полонених”, – відповідаю. “Про каких полонених? Про укропов?” – на це я обурилася. “Почекайте, що це за грядка у вас тут? Я на такій мові не розмовляю”. Ця моя зухвалість їх ошелешила: “Ви про українських полонених питаєте?” “Так, – погодилася я. – Мене цікавлять українські полонені”. – “Добре. Пустити вас далі ми не можемо, а з командиром поговорити можливо. Почекайте”. Там у всіх були дуже цікаві нашивки. Таких ніколи не бачила. На чорному тлі червоним шовком вишита відтята собача голова та перехрещені сокира та мітла. Це символ опричників Івана Грозного. Чого вони обрали собі таке… Дотепер цей шеврон можна побачити. Його носять ті, хто служить у так званій військовій комендатурі.
Чотири години я простояла на вулиці. За цей час добре роздивилася будівлю, яку перетворили на тюрму. Цегляна огорожа досить висока, зверху по проволоці пущений струм… Вийшов до мене хлопчина, з яким я говорила: “Зараз командир буде виїжджати, він з вами поговорить”. Чекаючи, я розмірковувала: відчиняться ворота, виїде командир, відкриє віконечко і мені прийдеться до нього нахилятися, перетворюватися на букву “зю”, виглядати, як прохачка. Так приблизно все і сталося, але мені наче прозріння було: я простягнула тому командиру руку. І йому на це прийшлося вийти з машини. Це був офіцер, досить вихована людина. Ми з ним тоді проговорили майже годину. Його було цікаво мене розпитувати про те, що відбувається в Києві, настрої людей, навіть про ціни на продукти питав. Я розмовляла з ним не плазуючи, а на рівних.
В кінці розмови він спитав: мета вашого приїзду? Відповіла як є: “Шукаю Сашу Морозова. Хочу йому передачу передати і, по можливості, побачитися з ним”. Цей офіцер відповів: “Дам вам 15 хвилин побачення і дозволяю передати передачу”. Я пояснила, що передачі з собою не маю, але побачення мені влаштували тоді ж. Він комусь подзвонив і мене під конвоєм провели до місця, де утримували наших військових. Це була якась підсобка біля колишньої кухні. В одну з кімнат вели відкриті двері, за якими я побачила групу чоловіків. Зразу зрозуміла, що це наші. Не знаю, чому я так сказала, мабуть, від шоку: “Хлопці, шикуйтеся і йдіть до мене”. Ані конвой нічого не міг зрозуміти, ані полонені. Але вони по черзі почали до мене підходити. А я кожного обіймати та цілувати.
-Скільки їх було?
-Чоловік п’ять-шість.
–Серед них був і Саша Морозов, якого ви шукали?
-Так. Він підійшов до мене останнім. Обіймаючи, кожному бійцю я прошепотіла: “Ми за вас боремося, ми пам’ятаємо, не здавайтеся”. Ну от що можна сказати за секундочку? А потім я впізнала Сашу. Я ж до цього бачила лише його фотографії. Йому я сказала: “Сашко, я приїхала до тебе”. Несподівано він відповів мені: “А я знаю…” Нас з ним відвели в каптьорку, посадили на топчан. Ми говорили хвилин 15. Охоронець стояв в двох кроках від нас і все слухав. Спитала Сашка: “Що потрібно?” Він пояснив, що великі проблеми із взуттям, що йому потрібні хоча б якісь кросівки 45 розміру. Я пообіцяла, що знайду необхідне. А ще він сказав, що вже чотири місяці лізе на стінку від зубного болю. І я твердо сказала: вилікуємо! Вже коли вийшла з “ізбушки”, сама себе сварила: навіщо ти обіцяла, от як ти все це виконаєш? Із взуттям швидко все вирішила – поїхала на ринок і купила необхідне. Наступного дня у мене забрали всю передачу. А у мене ж в мозку засіло: потрібно відремонтувати Сашкові зуб. Передивилася всі оголошення і переписала всіх приватних лікарів неподалік “ізбушки”. Після того, як передала передачу, знову прийшла в ту кімнату: “Мені потрібно зустрітися з командиром ще раз”. Все повторилося знову. Я дочекалася, коли він виїжджав. Він якось приречено мене спитав: “Ви знову до мене? Що сьогодні? Не приймають передачу?”. “Ні, – кажу, передачу прийняли. Потрібно полоненому зуб запломбувати”. “У нас це роблять наші лікарі”, – відповідає. Але я ж питала Сашка, чи є стоматолог в тюрмі. Він сказав, що зуби там будівельним цементом замазують… Тому я цьому командиру кажу: “У нього ще все життя попереду. Йому потрібно не просто зуб зберегти, а поставити якісну фотополімерну пломбу”. Це в той момент звучало дуже пафосно і неймовірно. Але я розуміла, що потрібно тримати себе на висоті. Командир на мене подивився з цікавістю: “Як ви собі це уявляєте?” “Дуже просто, – у мене вже була відповідь. – Я заплачу клініці, яка погодиться прийняти такого пацієнта”. Він подивився на мене, як на ненормальну. І викликав тюремного лікаря. Влаштував їй нагоняй: “У полоненого чотири місяці нерв болить”… І несподівано сказав: “Візьміть у цієї жінки гроші і полікуйте зуб”. Сашка таки відвезли в клініку під охоронною автоматчиків. Лікар також все робив під прицілом.
-На той час Саша скільки вже перебував у полоні?
-Більше року. Окупанти вважали його кулеметником, а я всім доводила, що він звичайний водій, – так мені сказала його мама… Такою була моя перша поїздка в Донецьк.
-Після цього ви почали регулярно їздити?
-Страшно дивитися на ні в чому не винних хлопців, яких утримують в скотських умовах. Коли я була в тій кімнатці, розуміла, що зараз піду звідти, зможу помитися у ванній, піти в магазин, купити те, що хочу, а вони залишаться у стані рабів. Моєю ідеєю фікс стало полегшити їхнє існування навіть в тюрмі. Тому і почала шукати шляхи допомагати полоненим.
-Коли ви повернулися в Суми, як розповідали Сашковій мамі про сина?
-На той момент мама нічого про нього не знала. А тут зразу стільки інформації. Дотепер ми спілкуємося як близькі люди. Після звільнення Саша також постійно зі мною на зв’язку, приїздить в гості. Тисячу разів набере мене, попросить: “Бережіть себе”. Він тричі намагався втекти з тюрми, при цьому не знаючи міста. Три рази робив спроби. Тричі його ловили, били, а він знову намагався втекти…
27 грудня 2017 року Сашка відпустили у числі інших 97 українців. Він просидів у полоні два з половиною роки. У нього є дівчина, яка чекала його з тюрми всі ці роки. Після обміну вони розписалися. Слава Богу, у них все добре.
“У ШПИТАЛІ ХЛОПЦІ, ЩО ПОВЕРНУЛИСЯ З ПОЛОНУ, ПОЧАЛИ МЕНЕ ПРОСИТИ: ОДВЕЗИ ЩЕ ОДНУ ПЕРЕДАЧУ, ТАМ ЖЕ НАШІ ЗАЛИШИЛИСЯ”
-Коли ви поїхали наступного разу?
-Після грудневого обміну я почала їздити регулярно – щомісяця. До того командира більше не зверталася.
-До цього ви передавали все необхідне лише Сашкові Морозову і тим, хто був з ним?
-Я могла передавати передачі лише тим, чиї імена, прізвища, дату народження знаю. Все це я знала лише про Сашка. Але ж я була впевнена, що він поділиться. Тому привозила достатньо на декількох чоловіків. Після звільнення хлопці розповідали, як Саша різрізав шмат сала на прозорі шматочки, аби кожний міг хоча б смак відчути… Зрідка Саша Морозов міг передати лист мамі через представників Червоного Хреста. Так ми дізналися, що всі передачі доходять. Якось оприлюднили відео, в якому демонстрували, що військовополонені у пристойних умовах. Подивившись його, я зрозуміла, що не потрібно більше передавати хлопцям шампунь, – сміється Оля. – Вони ж всі наголо бриті!
-Що ви передавали?
-Потрібні були теплий одяг, їжа, засоби для миття, прання, гоління, цигарки, чай, кава… Ще я намагалася купити на ринку в Донецьку свіжі фрукти – яблука, кавуни, сливи, полуниці, аби вони відчули їхній смак. А ще страшенно актуальні були засоби від мишей, пацюків, тарганів. Та й зараз, впевнена, дуже потрібні. Після звільнення хлопці розповідали, що упаковки з отрутою не завжди доходили до них цілими. Охоронці, думаю, і собі користувалися цими засобами.
Я страшенно зраділа обміну у грудні 2019 року. Хотіла їхати в Бориспіль, куди прилітав літак, але передумала. Вирішила, що буду там зайвою в натовпі. 31 грудня поїхала у шпиталь, де були військові. Там вже зустрілася з усіма, кого бачила в “ізбушці”…
-Саша вас впізнав?
-Так, перший! Я привезла подарунки. Київський волонтер допоміг приперти все з вокзалу. Стоїмо з ним в коридорі. Повз пройшов хлопчина. Зупинився і дивиться на мене, а потім ошелешено починає обіймати. “Сашко, це ти!” – здивувалася я, бо він же ж був у формі. У шпиталі йому зробили операцію – треба було ніс виправити, який вбили всередину… Зуби йому вибили… Під час цієї зустрічі хлопці самі почали мене просити: “Відвези ще один раз передачу нашим. Бо в полоні ж залишився танкіст Пантюшенко…” Крім Богдана вони назвали мені ще дані спецпризначенців 3-го полку – Глондара та Корінькова… Так що тепер в Донецьк я вже їхала з передачею для цих трьох.
-Вибачте, коли ви їхали в шпиталь, не думали, що зараз побачите тих, хто повернувся, Сашка, і все, більше вам не треба буде їхати в той Донецьк…
-Саме так і думала! Але ж мені дали три прізвища тих, хто залишився в тюрмі. І 18 січня я поїхала, зібравши все, що могла.
“НАШІ МІНІСТРИ ТАКЕ НЕ ЇДЯТЬ, ЯКЕ ВОНА ВОЗИТЬ СВОЇМ”
-Чому вас знову пустили на окуповану територію? Чому дозволяли вам возити передачі?
-Думаю, окупанти хотіли справляти враження якоїсь законності, цивілізації… А я несподівано стала тією людиною, яку допускали передавати передачі українським полоненими. Тюремщики могли цим хизуватися: мовляв, ми ж дозволяємо це робити. Коли Тоні Фріша, тодішнього координатора ОБСЄ, допускали до наших полонених, і про це знімали сюжети для російського телебачення, я бачила по відео, що наші хлопці одягнуті у мною привезене, мають непоганий вигляд, бо почали нормально їсти, було видно, що у них стоять вітаміни, крем. З 2017 року час від часу наших бійців показували – і представникам Червоного Хреста, і представникам ОБСЄ, уповноваженому по правах людини… Їхні мучителі могли казати, що полонені отримують все необхідне, не уточнюючи, правда, звідки це все береться. З того часу, як я почала передавати їм передачі, вони хоча б не були принижені голодом. Я їм і книги возила, і кросворди. Спочатку поїхала з передачею до трьох наших полонених. А досить скоро їх стало 13, і число тих, про кого я дізнавалася, постійно зростало. Якщо порахувати кількість переданих передач, то загально я занесла в тюрми та колонії за ці роки 500 передач.
На цих паперах можна чітко прочитати, що саме привозила Оля нашим хлопцям у тюрму
-Всі наші військовополонені були в “ізбушці”?
-Ні. Тепер я возила передачі в донецьке СІЗО і колонії. Процес передачі у всіх тюрмах однаковий Заповнюєш бланк, перераховуючи, що саме і кому ти передаєш, також там вказуєш всі свої паспортні дані. Перший раз я страшенно нервувалася. І коли я якраз передавала передачу, до мене підійшов чоловік: “У нас до вас є питання”. Тоді мене перший раз повели на допит у СІЗО. Мене розпитували, хто я, звідки, чому привезла передачі, через який пункт пропуску їхала. Я відповідала все, як є.
–А ви не могли привезти все, але щоб передавали місцеві, щоб ваших даних не знали?
-Та тих, хто міг би це зробити, зразу б посадили за допомогу українцям. Ніхто з місцевих не міг би логічно пояснити, чому це робить. А я можу, бо приїхала з того боку, де мами просять перевідати їхніх дітей. Можу не криючись говорити, що я на боці полонених, переживаю за них.
–Довго тривав допит?
-Години три. Його вели два чоловіки, вели протокол. Все це було страшенно неприємно, але я ще не розуміла, чим це мені може загрожувати.
-Що відчували, коли вийшли з СІЗО?
-Страшенну втому і радість, що вдалося все зробити, у мене було відчуття виконаного обов’язку. Я наче бачила, як хлопці раділи, розгортаючи цукерку, на обгортці якої написано, що вона зроблена в Україні. Для них навіть це було важливим.
–Українські книги також приймали?
-Приймали. Але якось виявили, що дружини між строчками написали чоловікам листи, і всі повернули. Пантюшенку передали книгу, на обкладинці якої була синьо-жовта стрічка… Повернули. Стуса хотіли зі мною передати, але я сама побоялася брати цього автора.
-Ви якось казали, що тиждень після повернення з Донецька не ходите…
-…а повзаю. Соваюсь… Тому що за таку поїздку всі сили та нерви віддаєш, потім вичавлений повністю. Не можу передати, що відчуваю, коли переїжджаю блокпости, нульовку… Їдеш між блокпостами і вже бачиш український прапор. Якось мені так довго не віддавали паспорт на пункті перевірки денеерівців, що я вже вся зіщулилася. Зі мною взагалі сталася істерика, коли я побачила, що ми вже знаходимося на території України, що вже під захистом нашого прапора.
Щоб ви розуміли. Під час останніх моїх поїздок я передавала дуже багато всього. Одна передача складалася з 30 палок сирокопченої ковбаси вищого ґатунку, кілограмів 16-20 твердого сира, найкращої якості. Шоколад привозила ящиками. Якось я почула розмову за віконечками, коли від мене отримали бланк на передачу. “Знову ця приїхала, – казала одна жінка іншій. – Наші міністри таке не їдять, яке вона возить своїм”. Та я сама добре знаю, які передачі матері носять своїм синам-ополченцям, бо там, в СІЗО, сидять в основному їхні “вояки”. Вони в основному отримують десяток картоплин в мундирах, квашену капусту, буханку хліба та махорку…
-Ви були єдиним джерелом передач?
-Так, раз в чотири місяці родичі могли зібрати передачу і передати її через Червоний Хрест. Але не всім. Лише тим, кого підтверджували тюремники. А я передавала передачі тим, чиї дані знала, а їх могло і не бути в офіційних списках полонених…
-Ви якось казали, що у вас вдома довго на видному місці стояла фотографія Богдана Пантюшенка…
-Допомогти йому просив весь його екіпаж, ті, кого він врятував, хто раніше нього повернувся з полону додому. Він же ж, поранений в голову, витягнув іншого бійця з танку, який палав. Мене це страшенно зворушило. Він неймовірний герой. Тому я, не будучи ще з ним знайома, роздрукувала його знімок з інтернету. І він дивився на мене впівоберта, наче мотивуючи мене. Це було постійним нагадуванням: “Коли ти вже приїдеш? Мадам, давай швиденько до нас”… Я була щаслива, коли Богдана нарешті також звільнили. Ми спілкуємося. Я дуже рада, що у нього все добре. Нещодавно у нього народилася донька.
Богдан Пантюшенко (біля мікрофону) представляв Ольгу до нагороди Народний герой України разом з Олексієм Кодьманом (крайній зліва) та Валерієм Соколовим (у окулярах), яким також сумчанка передавала необхідне у тюрму. І вони, як і всі інші полонені, вдячні Олі не тільки за їжу чи ліки, а найбільше – за надію на звільнення, за новини з дому
“НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ ПОЛОНЕНИХ – ЗНАТИ, ЩО ПРО НИХ НЕ ЗАБУВАЮТЬ, ЩО ВОНИ ПОТРІБНІ”
-Для різних передач в СІЗО виділені різні дні, – продовжує Ольга. – У вівторок та четвер приймають ліки, у понеділок та середу – постільну білизну. Продукти – окремо. Можна було зустрітися з медиком. Я питала його, що у нього є, крім цитрамону, на що жаліються наші військові. Просила: якщо потрібні специфічні медикаменти, скажіть. Мені прогнозовано відповідали: у них все нормально. Дізнавшись, що у наших хлопців в камері немає скла у вікні, заплатила гроші – його поремонтували. Потім я передала плівку, аби вікно утеплили. Коли я передала постільну білизну, ковдри, хлопці почали спати в людських умовах. Навіть матраци у них з’явилися, бо я, дізнавшись, що вони сплять на голих поверхнях, привезла і їх. Так після звільнення хлопці розповідали, що ті матраци возили за собою – з тюрми в колонії. До того у них цього всього роками не було.
-Коли заїжджаєте в Донецьк, як відчуваєте настрій міста, як живе окупована територія?
-Різниця між нашою територією та окупованою фантастична. Там я не відчуваю себе вільною людиною. Ходжу, оглядаючись, думаю про кожне слово, яке кажу. Держу себе в рамках постійно. Люди там знаєте які… приречені якісь. Росія їх не взяла до себе. Україна – їм формують таку думку – відмовилася. Вони між двох світів… Я постійно боюся за людей, які добре розуміють правду, аби вони не зірвалися, не висловилися про все, що думають насправді. За ті роки, що я їздила з передачами, місто помітно змінилося. У 2015-2016 роках це було місто-привид. На вулицях майже не було машин, людей. З 2018 року людей стало більше, рух трохи відновився. Роботи по суті немає. Працюють лише комунальні служби, транспорт, ледь жевріє деяка торгівля. В Донецьк завозять дуже багато російської гуманітарки низької якості. Українські ліки для дончан – бажаний продукт на вагу золота.
Мешканці Донецька готові їздити в Україну, тому що тут пенсію виплачують. Це для них найголовніше. А що стоїть для них за значенням слова “мир”, не зрозуміло. Але там дуже багато людей, за яких варто боротися. Мені містяни з таким болем розповідали: “Супротив в Донецьку у 2014 році був шалений. Дмитра Чернявського зарізали прямісінько на мітингу, після цього ми чекали, що вся Україна прийде нам на допомогу. Виходили на мітинги, організовували чергування, а потім сюди завезли різний людський непотріб з Макіївки, Єнакієва, Ростова”… Мешканці Донбасу мало їздили, людина могла все життя прожити і навіть не побувати в Харкові, не кажу вже про Київ. І всі роки їх оброблювали, що вони годують всю країну. Зараз в очі впадають безногі та безрукі. Велика проблема – протезування. Ці інваліди-ополченці жебракують, збираючи гроші на власне лікування…
-Олю, а чим ви займалися до війни?
-Я інженер-механік за фахом. Працювала на заводі. В Сумах жила моя бабуся, у неї був великий дім, тому наша родина і переїхала до неї. А мама моя народилася в Москві, десяток наших поколінь звідти. На Новодівичому цвинтарі 37 могил нашої родини. Дід мав два ордени Леніна, всю війну завідував Білоруським вокзалом… Але ми переїхали в Суми, бо тут було де жити, робота була цікавою. Вже тут виросли дві мої доньки.
-Вони вас не зупиняли, коли ви збиралися в Донецьк?
-Мабуть, у мами характер досить жорсткий, тому мене важко зупинити, якщо я щось вирішила. Вони це знають і самі в усьому допомагають. Але те, що я роблю, це ж не моя заслуга. Допомогу полоненим збирали сотні людей. Це волонтери Києва, охтирська компанія “Славія”, солодощі з Тростянця. Хтось надсилає мед, хтось плете шкарпетки. Полоненим допомагає сама Україна.
-Говорять, людина може витримати лише три місяці тюрми без надлому психіки. А якщо хлопці перебували там по п’ять років… Якими вони виходять?
– Якось мені навіть сон такий приснився: полонених питають, кого б вони хотіли побачити, і вони називають мене. Знаєте, якби не я, це робив би хтось інший. Просто я випадково опинилася саме в цьому місці. Найголовніше для полонених те, що про них не забувають, що вони потрібні, що про них піклуються. В листах, які я отримувала з-за ґрат, завжди першими ідуть слова вдячності, потім перелік, що потрібно, а потім обов’язкове питання “Коли нас обміняють?” І на нього я ніколи нічого не могла відповісти.
21 серпня цього року Оля Покровська отримала срібний орден Народний герой України. Сподіваємося, держава також оцінить її беззаперечний багаторічний подвиг.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3303287