Семен Колійник
Літо 2014-го було, без перебільшення, найдраматичнішим в історії українських ВДВ. Трагічно загинули дніпропетровські десантники в збитому літаку, несла втрати то там, то тут легендарна житомирська 95-ка, миколаївська бригада опинилася у котлі на кордоні з РФ. Весь рік після цього вони, ніби зроблені з металу, відновлювалися і знову вирушали на найскладніші завдання в усіх напрямках, напівжартома, напівсерйозно переінакшивши тому свій фірмовий слоган з “Ніхто крім нас” на “Є…ть, знову ми ?!”
Цього літа все десантні бригади як і раніше знаходяться на передовій, але, з огляду на зниження інтенсивності боїв в порівнянні з минулим роком, одних із заслуженими почестями відвідає сам президент, інші зіграють у футбол зі спецназом.
Десантник, який виїхати на схід не може, – відомий по подіям минулого літа на кордоні з РФ підполковник Семен Колійнік.
Півтора місяці під вогнем реактивних систем залпового вогню “Град”, який вперше застосувала проти українців російська армія, він утримував на кордоні висоту, названу пізніше в його честь – по позивному – “Браво”.
Наслідки від отриманих там контузій загрожували замкомбату 79-ї миколаївської бригади комісуванням, але 32-річний офіцер 15 з 32 років життя провів в армії і розлучатися з нею, навіть після пережитого, не збирався. Зараз Колійнік-Браво вчиться в Національному університеті Міноборони, відновлює здоров’я і планує ще послужити державі. Навіть якщо не на передовій в ролі бойового-офіцера.
Я дуже не люблю, коли, згадуючи ту історію, весь час говорять – про мене. Я там був не один. Просто на той момент очолював все це на посаді замкомбата (командир батальйону з пораненням знаходився в Миколаєві). Кожен солдат, кожен сержант, кожен офіцер, незалежно від того, кухар він, командир роти або командир гармати – робив свою незамінну роботу. Прикро, що про них всіх не знають. Обов’язково напишіть, що кожен з них молодець.
Для всіх нас та робота в секторі Д була першим справжнім бойовим досвідом. До цього ми трохи були на придністровському кордоні, а потім воювали під Амвросіївкою, Курахіно, Мар’їнкою, Волновахою. На тій висоті біля Ізварине вчитися нам доводилося на ходу, іноді прямо в бою. Часу і можливості на бойову підготовку вже не було.
Обстріл з російської сторони не був для нас несподіванкою. Ми стояли в 800 метрах від кордону і бачили, як окопуються російські підрозділи, переміщаються танкові колони, літають безпілотники. Ми розуміли, що рано чи пізно це до чогось призведе. Морально налаштовувалися і готували укриття. Але все-таки, звичайно, до останнього сподівалися, що вони не почнуть нас ось так от випалювати…
Мій рідний брат громадянин Росії, але “укроп”. Я навіть надіслав недавно йому кофту з цим логотипом. Він походив в ній по Сибіру і писав: “Прикро, але для них це просто рослина!”
Спочатку він не вірив, що зможу я стріляти в російського солдата і навпаки. Я пояснив, що мені неважлива національність солдата, який зі зброєю прийшов порушити цілісність моєї держави. Коли я опинився під “Градами” з боку РФ – всі питання і сумніви з цього приводу у нього зникли.
Я продовжую вважати, що та мета – перекрити кордон – була правильна. І ми її виконали. Жодна колона не пройшла ні від нас, ні до нас. Тому задум командування, експертну оцінку якому сьогодні дають всі, кому не лінь, був вірний. Втілити його повністю завадило тільки втручання російської сторони. Воно ж і призвело до котла, в якому ми, в результаті, опинились.
Справедливо буде сказати, що ВДВ дійсно боролися на всіх фронтах війни. Включаючи найскладніші. Це правда. Але ми завжди працювали у взаємодії з кимось. З піхотою, зі спецназом, прикордонниками, з Національною гвардією. Честь їм усім за це і хвала. Ми ніколи не соромилися попросити допомоги у когось і ніхто не соромився попросити її у нас.
Дійсно були моменти в ході АТО, коли десантників використовували не за призначенням, а більше – як добре підготовлену піхоту. Наприклад, ставили в оборону, хоча це не наші завдання. Але, вважаю, що у нас не було і немає права сказати “це я буду робити, а ось це ні, тому що не хочу”. Не та ситуація.
Мені дуже подобається волонтерський десант в Міноборони, тому що навіть якщо зібрати саму креативну команду в ЗСУ – все одно це будуть люди з системи. Тому волонтери великі молодці. Так, не все у них гладко, не все виходить, але поки ніхто не скаржиться і поки ніхто не здався, не послав всіх під три чорти. Хоча впевнений, що таке бажання у кожного було. Якщо у них все вийде – від того вся армія, вся країна виграє.
Сучасну українську армію я бачу такою, що складається з добре мотивованих військовослужбовців, які мають нормальне забезпечення, соцпакет, підтримку держави і повагу суспільства; яких не треба заганяти в ряди збройних сил, а вони самі прийдуть.
Ще у цій армії, звичайно, повинні з’явитися нові засоби зв’язку, навігації, техніки.
Зовсім не всім потрібно бути весь час на передовій. Хто тоді буде займатися забезпеченням і плануванням? Але всі, хто і воювати не хоче, і в тилу без користі – це зайві люди, тягар. І я за те, щоб вольовим рішенням з ними попрощатися.
Нам потрібно сісти і спокійно, уважно розібратися у всіх наших косяки і гріхах під час війни. Врахувати весь досвід, отриманий на Донбасі. Як це, до речі, зробили російські після першої і другої чеченської кампанії. Вони змінили бойовий статут і врахували в ньому весь досвід, набутий на Кавказі. Але я думаю, що це зробити можна тільки після війни, а не паралельно з нею.
Упевнений, що, нехай і не відразу, але все у нас вийде, тому що склянка наполовину повна. Дійсно, народ трохи втомився і хлопці на передовій теж. Тому що не роботи. Але це не критично і не фатально. Настрій у всіх бойовий і, отже, все буде добре.
Часто кажуть, що саме в моменти перемир’я настрій у військових не дуже. Зникає мотивація, з’являється час для сумнівів і т.д. Так ось я скажу, що в моменти його відсутності, тобто під час активних бойових дій настрій у багатьох ще гірше. Коли навколо все горить – настрій не дуже. Так що перемир’я це ще не найгірше.
Я не вірю в усі ці посттравматичні синдроми. Якщо людина знаходить затишок в склянці і в жалості до себе, то це не синдром, а особистий вибір. Біганина по вулицях з пістолетом – те ж саме. І не треба її цим виправдовувати. Так, у мене трохи сивини з’явилося, і на здоров’я відбилися наслідки тих днів – чую погано, наприклад, із зором не дуже, та й забути все щось не виходить, але в цілому все нормально.
Я повинен був загинути ще тоді – рік тому, але я живий. Тому з того моменту я все сприймаю як бонус, як подарунок. Виходячи з цього, я і живу. Відчуття таке не пройшло навіть через рік. Тому не люблю я всього цього ниття – “про мене всі забули”, і т. Д. Така позиція взагалі здається мені якимись завищеними вимогами до людей. І перебільшеною жалістю перед самим собою.
Автор Анастасія Береза