Сергій Білоус

Сергій Білоус Award

Десантник Сергій Білоус: “Кожен раз, перев’язуючи пораненого, думав: як воно, отримати осколок або кулю? А коли прилетіла куля в плече, відразу навіть не зрозумів, що поранений” (Фото: Роман Ніколаєв)

11 травня командир взводу 2-го батальйону 95-ї бригади, яка прийшов на війну добровольцем влітку 2014 року, отримав важке поранення лівого плечового суглоба. Лікарі сподіваються, що вдасться наростити голівку суглоба за сучасною технологією.

В якості оберега маленька дочка Сергія дала йому свого улюбленого пупса

Як тільки Сергій не називає свою систему, що фіксує плече в нерухомому стані. Перша, що складалася з дерев’яних перехресних дощочок з металевою “мішенню”, носила ім’я “Кулемет”. “Харчовою фольгою хотів обмотати край цього незграбного пристосування, щоб бачити його габарити, – каже житомирянин. – Одного разу трошечки не розрахував і зачепив двері. Це так відгукнулося болем в плечі, якби хтось знав”. Волонтери госпіталю, бачачи страждання бійця, зібрали гроші і купили для нього спеціальний фіксатор. Він обійшовся в 500 євро. Але з ним стало і комфортніше спати, і проходити в двері різної ширини. Він на шарнірах, спеціальних кріпленнях, які можна розслабляти, повертаючи руку нижче ліктя зручніше. А кисть лежить на спеціальній подушечці. З тими, хто цікавиться Сергій обов’язково жартує, показуючи, що управляє вузлами системи силою думки. Ще й звук механічний видає… Загалом, не втрачає почуття гумору. Хоча ситуація у нього більш ніж серйозна. Але про все по порядку.

“МЕНЕ ПОСАДИЛИ У ІНВАЛІДНИЙ ВІЗК – ХОТІЛИ КАТАТИ ПО КАБІНЕТАХ.” ТА НУ НА ФІГ “, – СКАЗАВ Я І В ОПЕРАЦІЙНУ ЗАЙШОВ СВОЇМИ НОГАМИ”

– Мене поранило 11 травня о 9.30 ранку, – каже Сергій Білоус. – Як командир взводу я завжди вранці обходив позиції. Там, під Горлівкою, де більше півроку ніс службу наш батальйон, у мене було три наглядових пункти. Ворог був від нас на відстані від півтора кілометра до 800 метрів. Я йшов уже на крайню позицію, яку ми назвали “Грибок”. Вона знаходиться на невеликій висоті, тому найбільш відкрита і найбільш помітна. Переходив видиму ділянку, коли відчув поштовх в ліве плече. Якби це сталося вночі, подумав би, що наткнувся на гілку. Від удару я аж присів на одне коліно. Рука заніміла, але крові не було. Тільки кітель порваний. Я дійшов до позиції, покликав хлопців. Вони все відразу зрозуміли, як змогли перетягнули плече джгутом. Але місце поранення настільки незручне, що накласти пов’язку, що давить було важко. Я в цей момент говорив бійцям, які речі покласти в мій рюкзак…

І весь цей час думав: ось тепер ти і дізнався, як це, коли ранить… Я ж кожен раз, коли сам надавав допомогу бійцям, коли бачив поранених, намагався собі уявити, що вони відчувають, наскільки їм важко. Були думки: як це буде зі мною? І ось – збулося…

Не встигли ми ще джгут закріпити і зібрати потрібні мені речі, як за мною вже примчала фельдшер батальйону Ольга Сергіївна з водієм Сашком Яремчуком. Вона відразу мене запитала: “знеболюючого?” – “Ні”. – “А будеш?” – “Не треба”. Всю дорогу до Торецька лікарні Оля зі мною розмовляла, а я намагався підказати Саші дорогу: тут ями, ти уважно. Але коли в полі сильно хитнуло карету, з мого плеча хлинула кров, з піною… Ольга Сергіївна вміло все зупинила.

У лікарні мене посадили в інвалідний візок. Я навіть не відразу зрозумів, навіщо. А коли сказали, що мене хотіли катати по кабінетах перед операцією, я тут же встав – йдіть на фіг. І в операційну зайшов своїми ногами.

Наступне моє враження: відкриваю очі – лампа світить прямо в очі, але різкість навести не можу. Розумію, що ще лежу на операційному столі. Навколо мене люди в формі, знаки розрізнення не бачу. Збоку стоїть стіл з настільною радянською лампою на ньому. Голос запитує мене: звання, прізвище, адресу проживання. Хто питає? Не можу зрозуміти. Перше враження, що я не у своїх. Я так і запитав: ви хто? Свої, – мені відповіли. Я їх послав матом. В цю мить пролунав жіночий голос. Мені стало ніяково, що я лаюся, тому вибачився. Наді мною схилився мужик, обличчя яке я бачив перед операцією, запам’ятав його очі. Почав розуміти, що я у своїх. І знову відключився.

Наступного разу я прокинувся в кареті швидкої допомоги служби “ASAP”. Мене везли в польовий військовий госпіталь, розташований на базі лікарні в Часовому Яру. Мене супроводжувала дівчинка з позивним Бджілка. В руці був мій телефон. Хто його вклав? Озирнувшись, я попросив зупинитися, щоб покурити. Але взагалі-то я хотів в туалет. В куреві мені відмовили. Тоді я зізнався, що хочу в туалет. І тоді вона все зробила сама. Як же мені незручно стало! Мені вже 40 років, а панночка переробляє для мене пластикову пляшку в качку, підставляє її…

В Часовому Яру я остаточно прийшов до тями. На руку наклали гіпс, що з суглобом, ніхто не говорив. Сказали тільки, що найближчим часом відправлять мене до Харкова. Кожні п’ять хвилин я ходив курити. І в якийсь момент мене сфоткали ззаду. Я злякався! У гіпсі була діра, яку заткнули ватою. А вона вся залита кров’ю …

Я добу пробув у польовому госпіталі. Незабаром мені і пораненому бійцю “Айдара” сказали: “Збирайтеся”. У дворі стояла санітарна машина, УАЗик, який завантажували мішками з білизною і віддавали вказівки водієві, кого і куди везти. Перед виїздом мені ввели знеболювальне. Ми завантажилися і довгих чотири години їхали до Харкова. Уже в Ізюмі у мене від тряски рука опухла так, що перестала вміщуватися в гіпс. У Харкові його відразу зняли. Кисть набрякла жахливо … До сих пір не розумію, чому нас не відправили в нормальній кареті, причому комбат батальйону пропонував надати і нашу машину швидкої допомоги… Загалом, після цієї поїздки мені стало набагато гірше.

Цей знімок зроблений самим хлопцями під час їх “евакуації” з польового госпіталю, який знаходиться в місті Часів Яр, до Харкова. Поранені лежать на тюках з брудною білизною. Хіба так повинні забезпечувати допомогою наших бійців? При цьому нас запевнили, що польовий госпіталь оснащений найсучаснішими швидкими. Мабуть, це одна з них …

“КОЛИ ПОСТАВ ВИБІР МІЖ МНОЮ І 19-РІЧНИМ ХЛОПЧИНОЮ – КОГО ВІДПРАВЛЯТИ НА ЛІКУВАННЯ ДО НІМЕЧЧИНИ, САМ ВІДМОВИВСЯ НА КОРИСТЬ ЮНОГО ПОРАНЕНОГО”

У харківському госпіталі мені зробили комп’ютерну томографію. Вона, звичайно, була більш інформативною, ніж рентгенівський знімок. Я нарешті побачив, як виглядає мій суглоб. Залишилася лише третина головки … Уже в київському військовому госпіталі мені провели п’ять чисток, адже рана була брудною. Кожен раз лікарі прибирали відмерлі тканини. І зовсім недавно визначилися, що ж робити далі. Мені запропонували наростити суглоб кістковою тканиною, взятої з кісток таза. Але з одного стегна береться всього 20 кубиків матеріалу. Тобто – два стегна – це 40 кубиків. А дефект – 75 кубиків мінімум. Можна припустити, щоб його закрити, скребли б в різних місцях – стегнах, ребрах… Це ж скільки доступів буде? Шрами мене не турбують, я думав про те, як розумніше вчинити. Крім того, мені не дуже подобається те, що зі мною лікарі не обговорюють, як збираються мене оперувати. Але це ж моє тіло, мої кістки, моє здоров’я. Хотілося б все знати.

Рентгенівський знімок плеча бійця. Навіть недосвідчена людина зрозуміє, наскільки серйозна проблема у Сергія

Волонтери домовилися про консультації в клініці “Ілай”, яка активно допомагає пораненим бійцям, застосовуючи сучасні технології. Коли я туди приїхав, мені відразу ж зробили цифровий рентгенівський знімок і МРТ. Вони набагато чіткіше показали, що відбувається з моїм суглобом. Лікарі побачили, що все ще йде запальний процес, так званий кістковий набряк, який веде до відмирання тканин. А в решті головки суглоба є тріщина. І якби мені провели операцію, цілком можливо, все розпалося б. І тоді вже суглоб врятувати не змогли б, довелося б встановлювати штучний металевий суглоб. А я все ж хочу поборотися за свій рідне. Тому потрібно зупинити запалення і дочекатися, щоб тріщина зрослася. Фахівці пояснили мені, як вони діють в подібних випадках. Під час першої операції вони зроблять ревізію поранення – подивляться, чи все в порядку зі зшитими м’язами і сухожиллями, приберуть відмираючі краі суглоба і відразу візьмуть кісткові клітки для того, щоб з них вирощувати потрібний мені обсяг для пересадки. Із спеціального цементу вони сформують як би пломбу, якою тимчасово закриють дефект суглоба. І поставлять ВАК-систему, щоб зупинити набряк.

Така докладна розмова з лікарями вселила в мене впевненість, що все це має сенс. Мене не будуть травмувати додатково. Крім того, мені показали знімки пацієнтів, у яких вже застосовували цю технологію. Тільки уяви собі: немає великої гомілкової кістки практично повністю, вона розбита на дрібні осколочкі. А через рік вже вирощена кістка, людина спирається на ногу. Так, вона трохи коротше непостраждалої, але своя, робоча! Також під час консультації я познайомився з одним із пацієнтів клініки, якому теж пересаджували кістковий матеріал, вирощений з його ж клітин. Все прижилося. Так що після побаченого і почутого довіра до лікарів клініки у мене величезне.

В кінці липня я повинен лягти на першу операцію. Але якщо всі обстеження і консультація для мене були безкоштовними – їх оплатили волонтери організації  “People’s Project”, то за саме лікування потрібно заплатити 399 тисяч гривень. Це вартість всього річного курсу лікування. Перед першим втручанням потрібно внести на рахунок клініки третину суми. Але на даний момент ми зібрали 70 тисяч. Збором коштів активно займається моя сестра, волонтери проекту, які не раз вже збирали великі суми для лікування поранених.

Сергій зізнався, що ще до відвідування клініки “Ілай” розраховував на допомогу німецьких фахівців, які в черговий раз прилітали в київський військовий госпіталь. Але вони, вивчивши ситуацію, порівнявши дані Сергія і хлопців зі схожими пораненнями, зробили вибір на користь інших постраждалих.

– Я дуже сподівався на лікування в Німеччині, – продовжує Сергій. – Але постав вибір між мною і 19-річним хлопчиною, у якого немає 15 сантиметрів сухожилля. Звичайно ж, я відразу сказав, щоб забирали більш молодого бійця. А я буду розбиратися зі своїм плечем тут…

“БУВАЮТЬ ТАКІ СЕКУНДИ, ЯКІ ПЕРЕХОДЯТЬ В ХВИЛИНИ, І ТРИВАЄ ВСЕ ЦЕ ГОДИНАМИ”

Коли почалася друга хвиля мобілізації, Сергій прийшов до військкомату сам. І попросився 95-у бригаду, в якій вже воювали його знайомі. З тих пір він на війні.

– Я вважав, що занадто молодих пацанів набрали і послали на війну, – каже Сергій. – Їм треба дітей народжувати, а не там гинути.

При цьому доньці Сергія був всього рік…

Сергій був поранений за кілька днів до дня народження дочки. Десантник планував взяти відпустку і поїхати додому привітати малечу

– Особливо гостро я відчув жах війни і те, що не можу перебувати вдома, 13 травня, коли в Донецькій області загинули хлопці з 2-го батальйону. Я їх зустрічав в Житомирі, з іншими активістами організовував похорон. Це було страшно…

У бригаді я потрапив командиром відділення в роту до Павла Івановича Розлача, позивний Ведмідь, який в 2015 році став командиром 2-го батальйону 95-ї бригади. Ми водили конвої, доставляли боєприпаси, їжу, вивозили поранених з найгарячіших місць. Не раз потрапляли в засідки… Коли в Дзержинську, він тоді ще не називався Торецьком, поранило Опера, командира екіпажу, і я його прийняв. Тоді ж у мене з’явився позивний. Спочатку я представлявся Опер-плюс. Але по рації вже все один одного розрізняли навіть по голосам. І не раз мені відповідали: так ні хера ти не Опер. Тоді і запитав Медведя: можна мені свій позивний вибрати? Павло Іванович дозволив. Я хотів бути Білим – мене так називали в дитинстві, від прізвища. Такий позивний вже був. Тоді я назвався “Грандом” – після строкової служби працював охоронцем в житомирському ресторані з такою назвою. Ім’я прижилося.

2 серпня 2015 року в Слов’янську Сергій Білоус отримав недержавну нагороду “Народний Герой України”. До сих пір він щиро не розуміє, за що йому вручили срібний тризуб. “Коли Георгій Тука, що вручав ордени, назвав моє прізвище, мене наче контузило, – каже Сергій. – Ноги моментально стали ватяними. Думав спочатку, що це не мене нагороджують, що помилилися…” Коли Сергій почав розповідати про один з найбільш страшних боїв, в який він потрапив, стало ясно, що в ньому десантник проявив неймовірний героізм.

– Це було 4 жовтня, ми йшли захоплювати позицію під Пісками, яку пізніше назвали “Мурашник”, – згадує Сергій. – На головному БТРі йшов дядя Саша, у нього на броні крім хлопців батальйону перебували ще й бійці “Правого сектора”. Потім – два танка, я на БТРі і замикав колону БТР нашого батальйону. Ми повинні були зайняти позицію, яку за даними добровольців, сєпари залишили. Але напередодні нашого виходу відбулася ротація, “правосекі”, які знали дорогу, помінялися, і ми вирушили на зачистку, не знаючи ні дороги, ні ситуації… Ворожа артилерія обстріляла нас двічі ще до виходу. А коли ми виїхали на поле між посадками, по нас почали вести просто шквальний вогонь. Ми бачили, як в перший БТР, який йшов попереду колони, прилетіла граната, машина загорілася… Вже потім дядя Саша розповів, що вибуховою хвилею з нього зірвало розгрузку, на якій висіли всі рації, що забезпечують зв’язок зі мною і з танками. Ми залишилися без зв’язку. Наш палаючий БТР проїхав вперед і зник за посадкою. Обидва танка, намагаючись оглянути поле бою в вузенькі бійниці, почали крутити баштами…

Будь-який бій, скажу тобі, неприємний. А цей ще й не спланованим був… РПГ по нам прилітало багато. Але, на щастя, гранати не потрапляли. Ми бачили, як з посадки вискакували ворожі гранатометники, відстрілювалися, і знову ховалися в зелень. А ми, не розуміючи, що робити, кілька хвилин стояли нерухомими, представляючи прекрасну ціль на відкритій місцевості. І тут бачу, що прямо на нас біжить сєпар. Навідником в БТРі у мене був Вадик. Він взяв людину в приціл. “Готовий”, – сказав мені. Залишалося дати команду “Вогонь”. Не знаю, яким дивом я розглянув, що жовтий скотч, яким ми всі позначили себе перед виїздом, скатався у нього на рукаві в ледве помітну смужку, майже ниточку. “Відставити, – сказав наводчику. – Це наш”. Прийняли його на борт. Це виявився “правосєк” Удав. Він знаходився на головному БТРі, вибуховою хвилею його скинуло з броні разом з двома іншими його побратимами. Але вони загинули, а він не тільки вижив, а й зміг втекти до нас. Як він це зробив – ніхто зрозуміти не може. На адреналіні, мабуть. Адже у нього були прострелені обидві ноги, нирка, лопатка … У нього увійшло безліч гранатних осколків… Кулеметник, перев’язуючи його, сказав, що Удав важкий, заливає все кров’ю. І при цьому відмовився від знеболюючого уколу!

З тим самим “дядею Сашою”, про який “Цензор.НЕТ” вже розповідав, і БТР якого загорівся в бою

Ми продовжуємо стояти в поле. Зв’язку з танками у мене немає, з дядьком Сашею теж. Потрібно щось робити. Тут з’ясовується, що зламалася рульова нашого БТРа. Я бачив, куди проїхав БТР дяді Саші, туди стріляти не могли, там же свої. Тому дав команду кулеметникові відрахувати в сторону метрів п’ятдесят і короткими дати по посадці. У нього були заряджені і трасера. Танки тут же зорієнтувалися. У тому бою з нами став легендарний Теща, який незабаром загинув … Перед виїздом він провів короткий курс навчання, як знищити танк малими засобами, показував слабкі місця в броні. Теща тут же відгукнувся на наші дії, почав лупити туди ж. Коли пролунав перший танковий постріл, я подумав, що це в нас потрапили. Він же поруч стояв. Там такий потужний звук! Жах!

У цей час, як працювали мій кулеметник і танкісти, ми з механіком намагалися кермо повернути. Я хотів зімкнуться з замикаючим БТРом, щоб люди, що знаходилися в моїй машині, перебігли під укриттям до працюючої броні. І тут відбувається утикання кулемета. Щоб він міг стріляти, мені довелося однією рукою притримувати стрічку, щоб вона рівно заходила в зброю, а другою продовжував крутити кермо. За великим радіусу нам таки вдалося зімкнуться з іншим БТРом. Люди перейшли за нього і за танчик, а ми важко, але почали розвертати. При цьому по нам безперервно стріляли. Коли екіпажі опинилися за мною і танчиком, БТР з Саїдом рвонули вперед подивитися, де ж дядько Саша. Швидко повернулися зі словами: “Їх за посадкою немає”. Бійці знову розподілилися за нашими БТРами, а танки стали перед нами. І тут в вежу одного танка прилетіла граната. Добре, там найтовстіша броня. Але виглядає це жахливо.

Виходили ми з бою дуже довго, навскоси по полю. І я постійно в рації виходив на дядю Сашу. Раптово почув, що у нього в БТРі трьохсотий і двохсотий. Зв’язок знову перервалася … Трава на цьому занедбаному полі була по пояс. Екіпаж БТРа біжить збоку. Раптово з цієї високої трави піднімаються руки. Кричу: “Стоп”. Ми підібрали ще одного пораненого. Якби він не підняв руки, ми б його переїхали… Страшно уявити…

Тоді у мене була одна думка: вивести людей. Нас же розстрілювали в чистому полі, та ще поломка рульового і відсутність зв’язку… Але при інших розкладах, по-хорошому, нам потрібно було йти на посадку і расхерачити сєпарів. Це можна було зробити…

– Довго тривав бій?

– Знаєш, бувають такі секунди, які переходять в хвилини, і триває все це годинами, – після паузи відповідає Сергій. – Я дуже переживав за пораненого. Не зрозуміло ж було, як він. Коли повернулися в Піски і відкрив апарель, випали онімілі ноги Удава. Його просто врятувало те, що він сів, притиснувши до себе ноги. Тим самим він перетиснув судини і кровотеча зупинилася. В бою ж ніхто йому джгут не накладав… Я підхопив Удава на плечі і поніс до медичного джипу. А він великий такий мужик, в повному обмундируванні, я теж. Важко… Каска з’їхала на обличчя. Ледве йду, бачу тільки свої ноги і метра півтора землі перед собою. Здавалося, що не дотягну. Ледве допер. Ще з чотирма іншими хлопцями поклали Удава в джип і його відвезли. Я тоді не знав, як його звуть, навіть обличчя не запам’ятав. Ось зараз, коли я потрапив в госпіталь, познайомився з ним. Його мій товариш по службі Ваня Трембовецький, позивний Юнга, привіз мене провідати.

Але знаєш, що мене найбільше в госпіталі вразило? Поранені хлопці, що залишилися без ніг… Які вони позитивні, а жарти! Перебуваючи поруч з ними, заряджаєшся енергією, і живіт починає від сміху боліти.

“ВІЙНА – НЕ СПРАВА МОЛОДИХ”

Сам Сергій, незважаючи на страшний біль, який відчуває з дня поранення, жодного разу не поскаржився. Так, час від часу він кривиться, скрипить зубами, буває, ніяк не може знайти зручну позу, підкручує шарніри фіксуючої системи, змінюючи положення руки. Але терпить, не користується знеболюючими, щоб не звикнути. Дуже стійко переносить всі випробування. Більш того, навіть в госпіталі продовжував контролювати свій взвод, що залишився на лінії вогню.

– Зв’язок тримав зі своїми до дня їх виходу, – каже Сергій. – Давав настанови, цілевказівки. В курсі справи був постійно. Там же залишилися хлопці не такі досвідчені, як я. Та й я продовжую відповідати за них, незважаючи на те, що поранений. Телефонні розмови намагалися шифрувати, дотримуватися кодування. Дуже переживав, щоб всі були цілі. Адже коли в січні поїхав на похорон батька, раптово стався потужний обстріл, одному моєму бійцеві ногу відірвало, другий отримав осколкове поранення… Особисто у мене враження, що нашу армію зараз вчать виживати під обстрілами, а не воювати, закопуватися, замість того, щоб наступати. Це дуже підло. Морально пригнічує, коли не дозволяють давати відповідь. При цьому ж ворогові дають зміцнитися, створити вогневі точки. Вони добре знають, що ми не будемо по них стріляти. А ми спостерігаємо, як підганяються трактори, позиції зміцнюються …

Ще до закінчення терміну мобілізації Сергій підписав контракт “до закінчення особливого періоду”. І тепер не мислить свого життя без армії.

– Я ж бачив, як йшли хвилі мобілізації, – каже десантник. – Звільнення першої хвилі призвело до набору молодих і безтурботних, які не знали, що до чого, чи не були обстріляні. І виходило, що командир батальйону залишався без навчених людей. Це абсолютно неправильно. Крім того, я добре розумію, що війна – не справа молодих.

При цьому Сергій наполіг, щоб його старший син навчався у військовому інституті.

– Він поступив в житомирський політех і аграрну академію, але я сказав йому забрати документи і здати в військовий інститут Спочатку син був не дуже цим задоволений, але зараз втягнувся. А для мене це було важливо ще і з тієї причини, що поки мене немає вдома, за ним доглядають командири.

Сергій з сином

– Сергій, до війни ти часто бував в Донецькій і Луганській областях?

– Два рази приїжджав до Маріуполя в дев’яностих роках. Але яка різниця, бував я тут чи ні. Це все батьківщина моя. Донецьк і Луганськ теж. Ми піднялися зберігати цілісність України, а не вбивати донеччан і луганчан.

Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ

Автор: Віолетта Кіртока

created by