Сергій Максименко
Керівник агропідприємства “Світанок” в Новотроїцькому районі від початку війни на Сході України з дня в день допомагає підрозділам української армії, які контролюють умовний кордон розмежування з тимчасово окупованим Кримом
“Справи треба робити або добре, або ніяк”
62-річний Сергій Іванович небагатослівний. Він вважає за краще слухати тих, хто перебуває поруч, а не розповідати про себе, свої знайомства, таланти, можливості. А коли комбат 80-ї бригади, приїхавши на зустріч з бізнесменом, який допомагає його підрозділу, обмовився, що проїжджав повз Асканію-Нову, ми всі враз почули захоплюючу лекцію про цей заповідник. Виявилося, що Сергій Максименко досконально знає, які там зустрічаються рослини, які породи тварин розводять, чому нащадок засновника «Асканії» перестав сюди приїжджати. І кожне слово Сергія Івановича пронизане щирою любов’ю до рідної землі.
Це легко пояснюється: більше двадцяти років Максименко займається сільським господарством на Херсонщині. Його підприємство — одне з найбільш успішних і прибуткових. Але замість того, щоб примножувати свої статки, купувати розкішні машини і дорогі годинники, Сергій Максименко кожен день віддає м’ясо, молоко, сир, лагодить техніку військовим підрозділам, яких відправили в ці краї нести службу. Для нього це стало справою честі, святим, громадянським обов’язком. Будь-який пафосний вислів підходить. І по відношенню до Сергія Івановича втрачає будь-який сенс. Для нього це просто справа, яку треба робити або добре, або ніяк. Якби всі українці, кожен на своєму місці, вели себе так само, як ця людина, ми б уже давно жили в іншій країні.
“Спасибі! Допомога прийшла!”
— До війни я ніколи не спілкувався ні з ким із військових, — розповідає Сергій Максименко. — Не доводилося. Але коли 14 березня 2014 року, як зараз пам’ятаю, це була неділя, мені подзвонили і сказали, що в Новотроїцьк в’їхала колона з гарматами, багато військових, відбувається щось незрозуміле, я відразу відклав усі свої справи і відправився туди. Йшов дрібний сніг. Було холодно. Я побачив рвані намети, які встановлювали бійці, замерзлих голодних хворих людей. Як з’ясувалося, це були артилеристи 55-го Запорізького дивізіону. Вони 17 днів перебували в дорозі. Із Запоріжжя вийшли на Кропивницький, звідти вже пішли на Миколаїв і далі, на Херсонщину. Це я все з’ясував, організовуючи хлопцям баню, гарячу їжу і ліки.
Через кілька місяців саме ці бійці опинилися під Ізвариним, де їх рівняли з землею артилерійським вогнем з боку Росії. Була середина липня, збирання врожаю, коли мені зателефонував начальник штабу дивізіону. Ніколи не забуду почутих слів: «Вже не знаю, кому дзвонити. Нам дуже погано. Якщо можна, повідомте про нас комусь. Поруч зі мною вже третій день лежить загорнутий у плащ-палатку мій загиблий кум. І я не знаю, чи вдасться мені відвезти його додому, чи ні»… І все це на тлі страшної канонади.
У той час заступником Міністра сільського господарства був мій хороший товариш. Я тут же йому зателефонував і попросив через міністра Швайка зв’язатися з міністром оборони Ковалем… Не знаю, допомогло це чи ні, але через три дні начштабу зателефонував мені знову: «Спасибі. Допомога прийшла. Нам привезли воду, забрали поранених». Я ні в якій мірі не пов’язую це з собою. Думаю, просто збіг обставин. Хоча, все може бути … Ми продовжуємо спілкуватися, дружити з багатьма артилеристами цього підрозділу. Після Ізвариного вони пройшли Саур-Могилу і Іловайськ.
За кілька років війни Сергій Максименко потоваришував з багатьма армійськими підрозділами
За ці кілька років я познайомився з багатьма армійськими підрозділами. У нас в Херсонській області стояли танковий батальйон з Новоград-Волинського, 26-а бригада з Бердичева. Війна звела мене з другим загоном 73-го морського центру, артилеристами з Кременчука і Сум. Здружився я з десантниками 25-ї, 95-ї та 80-ї бригад. Комбати з позивними Кроха, Ведмідь і Погляд стали моїми справжніми друзями, думаю, на все життя.
Ми допомагаємо бійцям питною водою, продуктами харчування, електроенергією, приміщеннями. Ремонтуємо і відновлюємо техніку. Зараз з’явилися інші потреби: багатьом потрібні кошти на лікування, реабілітацію. Ми намагаємося оздоровлювати сім’ї наших військових. Про них теж потрібно і важливо пам’ятати. Вони страждають навіть більше, як самі бійці. Військові – це чоловіки, вони заточені на службу, війну і труднощі. А сім’я – ні. Мені розповідала дружина працівника нашого підприємства, який добровільно пішов на війну: «Зима, ніч. Я обійму трьох дітей і плачу».
— Ви рахували, скільки витрачаєте на військових, скільки відвозили їм найбільше?
— В даний час допомагаємо продуктами трьом підрозділам. Кожен день відвозимо бійцям по 140-150 кілограмів м’яса, плюс молоко і хліб. Скільки витратив, рахував до тих пір, поки цифра не збільшилася до п’яти мільйонів гривень. Після цього вирішив: досить. Ну, мільйоном більше, мільйоном менше. Гроші не показник. Зрозуміло ж, що цифра щодня збільшується, але якщо я її буду озвучувати, мені не віритимуть. Ну, не реально такі гроші віддавати на армію…
У червні 2016 року Сергія Максименка нагородили орденом «Народний герой України». Зазначений орден вручається винятково за видатні заслуги в обороні Незалежності України та справжньої волонтерської допомоги збройним силам і виключно самі громадяни обирають справжніх Народних Героїв
“Не чекайте, коли вас попросять, а робіть! Ви не збіднієте!”
Агропідприємство «Світанок» — колишній колгосп. Свого часу його реорганізували, поміняли формат, і вийшло велике сільгосппідприємство, яке і очолив Сергій Іванович.
— Тут у нас було багато поглядів навіть не пропутінських, а якихось проросійських, — каже Сергій Іванович з подивом. — Люди, виявляється, чекали, що прийде Росія і ось тоді заживемо. Ну, розмовляємо ми по-російськи. Але ми ж українці!
— За ці два роки ви стали біднішими?
— Нещодавно 11-й батальйон, яким ми теж допомагали, вручив мені грамоту і орден. І під час нагородження я сказав такі слова: «Навесні 2014 року я зрозумів, що і тут, на Херсонщині, може початися таке ж свавілля, як в Донецьку та Луганську. І чомусь мені цього не захотілося». Я почав допомагати від душі. А потім на західній Україні познайомився з жінкою-волонтером, яка бере активну участь в допомозі армії. Вона дізналася, звідки я і попросила: розкажіть, що у вас відбувається, поруч же кордон. Ми розговорилися. І вона сказала: «Не чекайте, коли вас попросять, а робіть! Ви не збіднієте!». І дійсно, меньше не стало.
— Ви самі служили в армії?
— Так, в танкових військах, в Казахстані. Перед нашим дембелем якраз ввели війська в Афганістан. Я писав листи, просив відправити мене туди. Але мені відповіли, що Батьківщина не потребує моєї допомоги. Я повернувся додому, здобув освіту. Моя думка – армія країні потрібна. Та й чоловік повинен відслужити. Армія багато чому вчить. Останні роки ми наплювали на свою оборону. Військові комісаріати скорочувалися, офіцери були не потрібні, мало не ізгоями стали. Платили їм по мінімуму. Так не можна! Мій друг, який допомагає бійцям так само, як і я, служив разом зі мною. Спочатку ми одні тут були. Поступово до нас почали приєднуватися й інші. А зараз вже опоненти намагаються забруднити нас в багнюці. Кажуть, що ми не просто так все це робимо, що це нам вигідно. Але я за характером така людина, яка поганого довго не пам’ятає. Тримаю в пам’яті веселе і світле.
За півроку знайомства з Сергієм Івановичем мені не раз доводилося бачити, як він спілкується з комбатами і їх заступниками. Завжди з великою повагою, незважаючи на те, що багато хлопців молодші за його старшого сина.
— Командири стають більш практичними, професійними. Це справжнісінькі бойові офіцери. Я ніколи їх ні про що не розпитую. Якщо захочуть — розкажуть самі. Але по їх шрамах, зморшках, очах добре видно, як багато всього вони пережили. Поступово у процесі нашої співпраці хлопці починають ділитися спогадами. Це просто щастя, що в нас є такі люди. Я завжди знав, що армія – це наш щит, надійний захист, та коли почалися зради, офіцери переходили на бік ворога… Для мене це було шоком, величезним розчаруванням. Але ті офіцери, які залишилися вірними присязі, втерли носа Росії. Ми не на одну голову вище свого ворога. Я не раз думав: із задоволенням пішов би служити під керівництвом тих командирів, з якими мене звело життя. Так, цим молодим хлопцям в чомусь ще не вистачає життєвого досвіду, але у військовій справі вони справжні професіонали. І тому до них треба прислухатися, вони знають, що і коли потрібно зробити. Так, є і випадкові люди в армії, пристосуванці. Але особисто я таких не зустрічав.
“Ніколи не шкодував про те, що звалив на себе величезне господарство”
— За час війни у Вас змінилося коло спілкування?
— Моя телефонна книга змінилася повністю. З вчорашніми друзями ми з дружиною не спілкуємося. Стався великий крен в сторону військових. Ті з моїх знайомих, хто рятував свою шкуру у 2014 році, сьогодні знову відчувають себе нормально і навіть намагаються підняти голови і сказати, що ми нічого особливого не робили. Хоча на початку війни в очі мені говорили: якби ти менше туди їздив, швидше б усе закінчилося… Я часто згадую фразу дружини, яку вона сказала через півроку після того, як почалося АТО: «війна роздягнула всіх догола, і відразу стало видно, хто ким є».
— Як працівники підприємства ставилися до Вашого волонтерства?
— Ніхто слова не сказав. Але я бачив, що деякі незадоволені цим, але мовчали. З плином часу вони все краще за мене розуміють.
— Ви радилися з колективом?
— Ні. Я відразу сказав, що роблю все правильно і по-іншому не буде.
— Яка у Вас освіта?
— Спочатку я отримав середню технічну, а потім і вищу. Я інженер-гідротехнік. Вивчав зрошення і поливи сільськогосподарських земель. Директором підприємства я став в 1997 році. Ніколи не шкодував про те, що звалив на себе величезне господарство. Навпаки, мені завжди цікаво: зможу чи не зможу, впораюся чи не впораюся. Мій дід, ветеран війни, був головою радгоспу в сталінські часи. Може, це від нього мені передалося. Батьки були простими людьми: мама вчителька, тато водій. У мене багато родичів військових, тому я спочатку вступив до військового училища, але потім мене все ж перетягнули в сільське господарство.
— Як багато у Вас землі, худоби?
— Вісім тисяч гектарів землі. У нас тисяча голів дійного стада. А якщо порахувати всіх корів, то у нас їх три тисячі сімсот. П’ять тисяч свиней, три з половиною тисячі овець. Щось є… За всім цим доглядають 420 робітників. Люди працюють цілий рік, отримуючи одну з найвищих зарплат не те що в Херсонській області, але і, думаю, в Україні. Коли ми вирішили, що весь прибуток будемо витрачати на розвиток підприємства, у нас почало все виходити. Просто гроші потрібно пускати на щось нове, а якщо їх ховати в кишені, офшори, свої проєкти, навряд чи досягнеш успіху. Так, колись нам було важко, але ми затягнули паски, відмовилися від зайвих витрат, ні в кого нічого не просили. І вижили. Тепер можемо собі дозволити купувати хорошу техніку. Ми соціально захистили своїх людей, піклуємося про пенсіонерів. Створили хороші умови праці, що для мене, як для керівника, є найважливішим.
Не раз уявляв, ким би я міг ще стати. І розумію: ніколи не зміг би бути токарем, бухгалтером, працювати десь на конвеєрі. Люблю свою роботу за те, що кожен день не знаю, що мене чекає, чим доведеться займатися. Адже ситуація постійно змінюється, спланувати нічого неможливо. За всі мої двадцять років не було жодного року, який був би схожий на інший. Трохи більше сонця, вітру, трохи вище температура повітря, ціни коливаються, як і кількість врожаю. Одного разу я сформулював: маленький урожай — це біда, а великий – катастрофа. Так і є: при маленькому врожаї виручених за нього грошей не вистачає на витрати. А при великому ціни падають, і ти все одно не заробляєш стільки, скільки хотілося б. І тоді додаткова вартість у тебе нижча, як при поганому врожаї.
— Ви виробляєте якісь особливі продукти?
— Ми даємо молоко екстра класу. У нас його бере компанія «Данон» для дитячого харчування. Мабуть, це єдина наша «родзинка».
“Індикатор стану для мене – люди, які поруч, а не марка годинника, машини…”
Ми розмовляли з Сергієм Івановичем біля величезного зарибненого озера. Час від часу мій співрозмовник відволікався – хтось із гостей витягав то карпика, то окуня.
— Я за знаком зодіаку Риби. Тому люблю воду і все, що з нею пов’язано. Але з 2013 року, коли з’їздив спочатку в Ірландію на риболовлю, а потім на Камчатку, куди поїздку організувала асоціація молочників, нікуди не їжджу, і не відпочиваю. І не збираюся, поки не закінчиться війна, поки в моїй країні не перестануть гинути люди. У своєму господарстві ми відмовилися від багатьох свят, концертів та феєрверків. А раніше, коли я подорожував, обов’язково підглядав за кордоном, що можна корисного зробити на своєму підприємстві.
— Якої марки у Вас годинник?
— «Гамільтон». Я собі в Америці зробив подарунок. Це не найдорожчий годинник.
— Вони не в золоті, без діамантів…
— Це швейцарський годинник, які випускають спеціально для Лос-Анджелеса і Лас-Вегаса. Під час поїздки в Америці мій годинник раптово зупинився. Я пішов в магазин і купив той, який мені сподобався. Я розумію, до чого Ви хилите. Індикатор стану для мене – люди, які поруч, а не марка годинника, машини… Я вважаю так: всіх грошей не заробиш. А заробиш – не витратиш. Навіщо ж на це витрачати життя?
Сергій Максименко з волонтерами Сірогозщини – Василем і Миколою Дудками
— Ви один з найбільших бізнесменів в регіоні. Наскільки для Вас небезпечною була і, можливо, залишається ситуація? В разі захоплення Росією цього регіону Вам би напевно довелося несолодко…
— Ми з дружиною відразу домовилися: якщо раптом війна дійде до наших місць, встанемо і поїдемо, з ворогом домовлятися не будемо, пристосовуватися — не мій шлях. Зібрали тривожний чемоданчик, який і зараз стоїть напоготові. Собак тільки з собою заберемо. Їх у нас чотири. Дві німецькі вівчарки, кокер-спанієль і такса. А сини самі вирішать, як їм бути. Вони вже дорослі.
У волонтерстві Сергія Івановича підтримали його близькі друзі. Всі вони вірять, що незабаром Крим повернеться в Україну. І кажуть, що дуже сумують за поїздкам на півострів.