Громадський діяч, волонтер Сергій Притула: “Коли відчуваю, що мої власні відчуття притуплюються, ночами переглядаю відео, як росіяни катували наших бійців у 2014 році. Мотивація відразу повертається”

За шість років війни телеведучий зібрав майже 45 мільйонів гривень і все до копійки витратив на потреби армії

Оголошення Притулою про його бажання йти на вибори мера Києва, з одного боку, було очікуваним, а з другого — все ж ошелешило його прихильників. Думки з приводу, чи підтримувати ще одну людину “з телевізора”, розділилися кардинально. Одні говорять, що вже достатньо в управлінні державою одного коміка, другі висловлюють цілковиту підтримку тому, хто за шість років війни показав себе справжнім патріотом, волонтером армії, порядною людиною, яка збирає величезні кошти на підтримку військових і в своєму напруженому графіку знаходить час розважливо та зрозуміло пояснити, що було придбано, кому передано, навіщо потрібно на передовій. І жодного разу Сергій не дав навіть приводу для підозр та звинувачень, що хоч копійка прилипла до рук. В час, коли у всіх все залишається у власних кишенях, коли волонтери починають ділити між собою бойові заслуги, коли в державні установи повертаються старі схеми, здатність поводитися чесно викликає повагу і довіру.

Я не можу висловлювати свої уподобання, агітувати та закликати. Я можу лише розпитувати Сергія про те, як він став волонтером і чому до цих пір не “втомився від війни”. У 2016 році отримавши недержавний орден “Народний герой України”, він був неймовірно зворушений цим визнанням простих українців. І пишається цим, хоча і не носить срібний орден. Але він лежить в футлярі в його кабінеті поряд з іншими відомчими нагородами різних родів військ. Єдиним державним орденом, яким Притулу нагородили до Дня волонтера у 2019 році згідно наказу президента країни, вісім місяців покривався пилом в апараті гаранта. Нагороду несподівано вручили Сергієві декілька днів тому в столичній мерії… І чомусь президент не ризикнув нагородити волонтера особисто… Це дає Сергію лише приводи для жартів. Для нього важливіше те, що його з радістю приймають хлопці по всьому фронту, де він буває не під прицілом телекамер і у супроводі генералів, а приїжджаючи особисто за кермом власної машини, ночуючи в тих самих умовах, в яких живуть бійці. Але бесіду ми розпочали, звичайно, з новини, якою він здивував киян.

“ТАК, Я ТАКОЖ З ТЕЛЕВІЗОРА, АЛЕ Я НЕ ЗЕЛЕНСЬКИЙ, І МЕНІ НЕ НАБРИДНЕ ЯК СВЯТОСЛАВУ ІВАНОВИЧУ, Я НЕ СКАЖУ: “Я УСТАЛ, Я УХАЖУ”

— Я б хотів звернутися до всіх ветеранів, активістів, волонтерів. Наближаються місцеві вибори. В суспільстві, вважаю, сформувався, неправильний посил, який вже давненько висить над нашими головами: кожен має займатися тим, чим займається, і не лізти в політику, бо це брудне болото, де хороші люди стають гімном. Мовляв, все одно нічого не змінити. Система змінить тебе, в одиночку нічого не зробиш. Мене все це так харить! І мене харять оці, як вони себе називають “прості люди, які нічого не вирішують”… Які оце все постійно нав’язують. Я на всю горлянку буду закликати волонтерів і ветеранів, активістів, щоб вони ішли на місцеві вибори. Пофіг з якою партією. Головне – не з ОПЗЖ чи Шарієм. Подобається вам ЄС? Ідіть з ЄС. Подобається “Голос”? Ідіть з “Голосом”. З “Батьківщиною” вирішили? З “Батьківщиною”. З “Слугами” так із “Слугами”. Просто ідіть в штаби, пропонуйте себе, підіймайте галас, як ви вмієте, домагайтеся, щоб вас брали в команди.

Хтось має відстоювати інтереси саме громад, а не інтереси спонсорів, партійних донорів чи їхніх босів. Так, поодинці справді нічого не зробиш, але якщо по всій країні в місцеві органи влади зайдуть правильні люди, то це вже буде не поодинці. Тоді стане так, як в комітеті Нацбезпеки. В ньому тепер засідають декілька офіцерів з різних фракцій, але спілкуються вони між собою не як політики з різних фракцій, а як побратими, які на війні в одній палатці жили, в одних боях контузії та поранення отримували. Якщо всі кажуть, що політика — це брудне місце і хорошим людям не можна туди йти, бо зіпсуються, спитаю у відповідь: а що це за тупа схема обирати собі непотріб і потім нити, що у нас навкруги непотріб? Ну не інопланетяни ж призначають ту владу. Значить треба вийти людям з лопатами і розкидати цей бруд.

Зі мною в команді на вибори погодилися іти люди з посвідченням учасника бойових дій — не намальованим, а цілком заслуженим. Я впевнений: людину, яка пройшла війну, навряд злякаєш погрозами від забудовників. Ця людина точно не буде вестися на пропозиції “порішать” за гроші. Чим більше таких людей буде заходити до органів місцевої влади чи в парламент, тим, мені здається, швидше цю систему можна буде переламати.

Так, я також з телевізора. Але я не Зеленський. І я не Святослав Іванович, я не скажу в один день, що “я устал, я ухажу”. У нас суспільство дуже любить вождів, а не команди. А я відверто вважаю, що саме команда дуже важлива. Як можна голосувати за одну людину, не знаючи, хто ховається за нею, чиї прізвища там, внизу списку, як відбувається багато років?

— А потім люди дивуються, що в парламенті засідають весільні фотографи…

— Я запросив до себе в команду людей, які закінчили економічні вузи, відомі світові університети. Вони знають, як вибудувати методології, які будуть працювати, навіть якщо ці люди підуть. Я добре розумію, що мені буде непросто. Але це як і з тим волонтерством — якщо не вірити в нашу перемогу, навіщо було в це вв’язуватися. Логіка проста.

— Наскільки я знаю, волонтерство в твоєму житті почалося не з війною, а трохи раніше…

— То були приязні стосунки, які почалися з особистого знайомства з хлопцями з Держприкордонслужби. Ми з вар`ятами неодноразово приїздили до них на виступати, мене запрошували вести свята і якось запропонували: “Не хочеш на заставу з’їздити?” Ну, давай. Як я собі уявляв? Коли я, людина з телевізора, приїду, всім скажуть: застава, в ружжо. І всі з собаками навкруги будуть бігати. А тут… Сумська область. По лісі джипом їдемо-їдемо-їдемо. Лісова стежинка. Гілляки в лобове скло лупашать. Гульк — виринули галявинка і паркан, як за часів Київської Русі робили, з заточених колод. На воротах стоїть козак, в шароварах і жупані, в шапці із шликом. І я кажу своєму другові, який запропонував подивитися заставу: “І що це за херня?” “Не херня, — відповідає той, — а товариш майор”.

Там виявився маленький спостережний пункт, де на кордоні з Російською федерацією стоять лише три прикордонники. Але ж гостя чекали, хлопці приготувалися, наловили в річці раків, лящів, наварили доброї юшки. І у нас було нормальне спілкування без всякого пафосу. Я побачив хлопців, які стережуть мій кордон, яких їдять комарі.

У 2011 році відбувся цікавий епізод. Товариш з прикордонної служби звернувся до мене з дуже дивним проханням. Лейтенанти — випускники інституту Держприкордонслужби, які прийшли на східний кордон, в Донецький, Луганський, Харківський та Сумський прикордонні загони, почали дружно писати рапорти на звільнення. Вони були вкрай незадоволені своїм матеріальним становищем. А це, відверто кажучи, прецедент. І мене попросили, щоб я приїхав до них з мотиваційною історією.

Ми розробили цілу операцію. На базі Сумського загону всім цим молодим хлопцям та дівчатам проводили тренінги, начитку лекцій. Мене перевдягнули в форму прикордонника з майорськими погонами. Я, тоді ще патлатий, прибрав волосся, одягнув фуражку. Артур Король, який тоді керував Сумським загоном, зайшов в лекційну аудиторію, перервав підполковника, який робив начитку, сказав: “Я перепрошую. Офіцери, з центрального управління з Києва до вас приїхав майор Притульченко Сергій Дмитрович. Він має для вас повідомлення, яке стосується служби”. Я заходжу. Всі встають — чоловік 80 їх було. Дивлюся на них і мовчу. А вони на мене. І у них починається плавитися кора головного мозку. Бачать же, що перед ними морда з телевізора. А у мене в той момент вже і “Файна Юкрайна”, і “Камеді клаб” і “Підйом”… Німа пауза тривала декілька секунд. І тут хтось перший гигикнув. За ним другий. Всі починають ржати. Доходить до тотального сміху. Я кажу: “Прикордонники, офіцери, я приїхав до вас з останніми новинами. Позавчора в Києві відбулося спільне засідання Міністерства оборони і Держприкордонслужби, після якого Україна отримала нову оборонну доктрину, згідно якої ми тепер країна, яка не зберігає нейтралітет. Ми — агресор. І на вістрі нашої агресії прикордонники. Ми висунули ультиматум Євросоюзу та Америці. Або вони відмовляються від кредитів, які нам надали, або ми знімаємо всіх прикордонників з західної границі, і через місяць Німеччина стає Пакистаном. Ми оголосили ультиматум НАТО. У них є три дні, щоб вступити в нас”. В такому форматі хвилин 15-20 прокачував їх, веселив. А в кінці перейшов до серйозного, розказав, що мій дядько, на той момент ще живий, Микола Іванович Мороз, полковник, — колишній заступник командира дивізії Прикарпатського військового округа, а потім обласний військовий комісар Івано-Франківської області, що у мене два брати — офіцери. Я знаю, що не все так легко в армії, але приклад моєї родини показує: якщо в душі є покликання захищати батьківщину, варто все пережити, перемолоти. І робити своє. Що діти наші сплять спокійно завдяки тому, що на кордоні є захист. Потім ми пофотографувалися. Через кілька днів товариш подзвонив мені, подякував, сказав, що лейтенанти позабирали рапорти. Тоді я отримав першу свою заслужену відзнаку від Держприкордонслужби. У мене їх чотири чи п`ять, але ту я люблю найбільше.

“МЕНІ НІКОЛИ НЕ ХОТІЛОСЯ ЕМІГРУВАТИ І НЕ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ ПО КИЄВУ ХОДИВ РУСЬКИЙ “ІВАН” — В КІРЗЯКАХ, П`ЯНИЙ І З КАЛАШОМ”

— Що саме спонукало включитися активно в допомогу з початком війни?

— Все почалося з Майдану, з 1 грудня, коли ми з вар`ятами проплатили перший автобус з протестувальниками з Червонограда Львівської області. Потрібно було спонсорувати щось важливе, щоб міняти країну. Хоча я розумію, що не всі кошти пішли за призначенням. Я люблю чітку підзвітність. А коли в грудні 2013 я прийшов на Майдан і шукав, кому віддати 20 тисяч гривень, мені сказали: та пхай сюди в скриньку. Я розривав пачки з купюрами і вперто пхав в скриньку. Потім зрозумів, що це не робота. Познайомився з людьми на Майдані і через них або давав гроші, або проплачував транспортні витрати, або сам закуповував захисні обладунки, шоломи. Потім почалася кримська історія. І перший волонтерський виїзд, за дивним збігом обставин, відбувся до погранців на Чонгар. Ми поїхали з Гєною Попенко, колишнім ведучим “Нового каналу”.

Дякуючи двом братам-офіцерам, Олегу та Вові, я завжди уявляв стан справ в армії. Держприкордонслужба від того також далеко не втекла. І коли ти розумієш, що є чітка військова загроза, значить, треба допомогти, бо від цього залежить майбутнє країни, твоїх дітей, твого способу життя. Мені ніколи не хотілося емігрувати, не хотілося, щоб по Києву ходив руський “Іван” в кірзяках, п’яний і з калашом. Це просто адекватна реакція людини на розвиток подій. Країна в нас була та й залишається достатньо слабкою в економічному сенсі. Геть далеко не ті бюджети виділялися та й виділяються на армію. І якщо є можливість підставити плече, чому б це не зробити.

Коли ми приїхали на Чонгар, потрапили на шикування особового складу. Не було трьох людей, однаково вдягнутих — хто в чому. Мені ж перед виїздом маякнув знайомий: “Сєрий, може, маєш якісь розгрузки?” Я скупив всі, які знайшов: під магазини АКа, для кулеметника. Позбирав по Києву броніки бундесівські, які купляв ще на Майдан. Це все, здавалося, такі дрібниці, а вони були дуже крутими. Потім почалася катавасія на сході. Першими по допомогу звернулися хлопці з тернопільської “Альфи”. І на них добряче грошей пішло, відверто кажучи. Потім тернопільським соколятам я купив броньований інкасаторський бус. І пішло…

— Першу поїздку на схід пам’ятаєш?

— Це був серпень 2014 року. Мене вже тернопільські “альфачі” перекинули на 8-й полк: “Сєрий, ми вже запаковані. У всіх є каліматори, кілька тепліків в підрозділі, ночніки. Все, як книжка пише. Можеш допомогти спецназу з 8-го полку? У них геть погане забезпечення, а хлопці хороші”. Спочатку дистанційно їх забезпечував, а потім поїхав в гості особисто. Приїздиш, відкриваєш бус, до нього сходяться хлопці в шортах, шльопанцях, з голим торсом. І дивуються не привезеному, а що тут робить чувак із тєлека.

— Це було і небезпечно. Чи потрібно було тобі, відомій в країні людині, так ризикувати?

— Та біс його знає. Я як виконроб на будові. Люблю все доводити “під ключ”. Зібрав, купив, завіз, віддав. Все. Не буду брехати, страшно під час такий подорожей було. Це зараз є чітка лінія розмежування, волонтерам неможливо випадково заїхати на той бік. А тоді наші і сепари рухалися, як хмара після Чорнобиля: ішла і плямами осади випадали, тут наші, тут вже не наші. Комунікації не було. Можна було проїхати туди, а назад не повернутися тією самою дорогою, бо за пару годин все помінялося, зайшли ворожі сили. Так, було стрьомно. Але я не розумію, як можна допомагати виключно дистанційно, без розуміння стану справ на місцях. Коли 4 вересня накрили “Побєду”, де стояли наші спецназівці, мене Бог вберіг, бо я мав до них приїхати якраз в той день. Але 4 вересня — день народження мого покійного батька. І я вирішив лишитися в Києві, піти до церкви. Мені тата, відверто кажучи, дуже не вистачає по сьогодні… Наступного дня вже в Луганській області набираю офіцера з 8-го полку: “Ми до вас скоро приїдемо”. “Куди? Нас вже там немає. Нас спалили, розбомбили”… Той мій приїзд викликав зовсім несподівану реакцію. Я розвантажую допомогу, а боєць мене питає: “Чуєш, Притуло, а правда, що ти Фреймут тойво?” Ну і жест відповідний, з прихлопуванням долонею кулака додав. Дуже коротка була дистанція спілкування. “Чувак, у вас війна, тобі спалили табір. В тебе навіть документів немає. Я ледь знайшов тебе в лісопосадці, привіз допомогу. Але це фігня! Тебе цікавить було чи не було”…

— Втягнувшись в цей рух, важко з нього випасти?

— Та й не хочеться вже випадати. Якщо тобі це вдається робити, ти знаходиш правильну комунікацію з військовими, то чому б і не продовжувати? Волонтерський рух, звичайно, не може забезпечувати армію, як державний апарат, навіть і близько, бюджети не ті, навіть якщо зібрати всі волонтерські бюджети докупи. Це мізер порівняно з дербюджетом, який виділяється на армію. Але ми набагато мобільніші, оперативніші, швидше реагуємо на запити, діємо без бюрократичних проволочок, без тендерів. Для нас не викликає проблем логістично забезпечити за пару днів те, на що структурному підрозділу міністерства оборони потрібно витратити місяці.

“БРАТІК, А СЕПАРИ ДАЛЕКО?” – “ТА ЙДЕМ, ПОКАЖУ”

— Вар’яти ніколи не говорили тобі: може вистачить витрачати наші кошти?

— Ніколи такого не було. У 2014 році все, що ми заробляли, я розподіляв так: зарплатня, гроші на транспорт, організаційні витрати, а все інше ішли на армію. Ми ані копійки не залишали на розвиток. Мільйон гривень, який ми могли покласти собі в кишені, віддали на армію. А це, відверто, був трішки інший курс, трішки інший мільйон, ніж зараз, рази в два з половиною. І жодного разу хлопці не сказали: давай припинимо або зменшимо нашу долю. Навпаки. Всі тішилися, що є долученими до боротьби. Так залишається по цей день, хоча карантин зупинив всі наші концерти, півроку ми не мали доходів. Але все одно кожного місяця певна сума іде на потреби військових. Гастролі колись відновляться, а запити тих, хто знаходиться на фронті, постійні.

— Хлопці, як і ти, регулярно бувають на лінії вогню?

— Ні. У 2019 році вперше я привіз вар’ятів у Широкине, і вони на власні очі побачили той Сталінград. До цього у нас не було гастролей на сході країни. А везти всю команду спеціально… Краще ми дамо концерт за кордоном, заробимо грошей і купимо щось корисне для наших бійців. Але бути в Маріуполі на гастролях і не заїхати до підрозділу, якому ти допомагаєш з осені 2014 року, який стоїть на лінії вогню, звичайно, неправильно. Ми провідали 80-ту десантну бригаду, батальйон Сергія Кротова. Побренчали на гітарі, виступили півгодинки.

Коли ми заїжджали на позицію, комбат мені маячить: попроси водія вашого мікроавтобусу вимкнути фари. Кричу: “Іване, вимкни фари”. Хлопці мої знімають той армагедон на телефони через вікна і питають: “А чому потрібно вимкнути фари?” “Та тут так заведено”, — а я сказав, що ми їдемо в штаб батальйону. Зупинились біля якогось будинку. І тут Жогло відкриває двері буса і в цей момент метрах в 300 прилітає. Жошка каже: “Дивіться, дивіться, як вони нас намагаються злякати. Думають, ми якісь лохи. Десь кинули вибухпакет. Не може ж бути, щоб по заказу: відкрив двері і вибухнуло”. Пацани вийшли, хтось цигарку закурив. В цей момент підбігає офіцер: “Хлопці, хлопці, гуськом під будинок. І машини переженіть, бо кучно стоїте”. І легенька тривога в інтонаціях у нього. І тут: гуп! Знову прилетіло. Мої перестало шуткувати. Валік Сергійчук підходить до бійця і тихенько питає: “Братік, а сепари далеко?” І той: “Та йдем, покажу”.

Цієї весни Вар’яти побували ще й у Пісках. Для мене це була не перша поїздка сюди. Дуже люблю офіцерів, які бережуть волонтерів і не пускають їх на передній край. Але буває добре, що заїжджаєш на позиції. Якось я приїхав під Республіку-міст. Вийшов командир роти снайперів, якому я привіз волонтерську допомогу, каже: “Лиши машину тут, хороша в тебе машина, поїдемо на моїй”. Мене завалили бронежителами, і ми погнали на позиції. Заїхали навпроти Жабуньок. Заїхали в якийсь гараж, звідти короткими перебіжками в підвал, поговорили там, попили чай, подивився, що у хлопців є по оптиці, чого не вистачає. Прийняв замовлення на майбутнє. І тут Вася каже: “Слухай, йдемо по окопах пройдемо, хлопцям просто руку потиснеш, щоб вони розуміли, що все не дарма”. Та пішли. Забігаємо на якусь точку. Стоїть боєць з голим торсом. ДШК у нього. “Коля, привітайся з людиною”. Він розвертається і розуміє, що це Притула з тєлека, але що він робить конкретно в цьому місці і в цей час, в голові у нього не складається. “Здоров”, — кажу. Уїхав. Дзвонить командир: “Добу ще бійці обговорювали між собою, що Притула був, як це круто”. Одне діло, коли ти ідеш по вулиці і до тебе підходять, просять селфі. Так, класно, що тебе впізнають. Але коли ти своєю впізнаваністю можеш підняти настрій, бойовий дух, трохи розбавити рутинність перебування. Давай відверто, в окопах кожний день — день сурка. Щоденна монотонність потроху вбиває внутрішню мотивацію.

Я намагаюся виїжджати на фронт не сам. Бо одного разу зробив марш-кидок з Києва на Миколаїв, звідти на Очаків в 73-й морцентр і в Маріуполь, потім через Дніпро на Луганщину. І після цього через Харків на Київ. Намотав дві з гаком тисячі кілометрів за 58 годин. Сну було закладено лише п’ять годин. Коли повернувся з цієї подорожі, ще три дні праву п’яту пекло, наче розпеченим цвяхом штрикали. Після цього намагаюся сам не їздити. Тільки в грудні минулого року один поїхав на День волонтера на Донеччину. Просто треба було побути самому, зібратися з думками і багато чого вирішити. Я не хотів, щоб мене відволікали.

— Наскільки багато друзів з’явилося серед військових за час волонтерства?

— Коля Ніконов з 73-го центру. Він для мене приклад офіцера. У Маріуполі у нас взагалі відбувається перекличка підрозділів, бійців яких ми по дружбі запрошуємо на наші виступи: морпіхи, медична служба Тайри, розвідка, морський центр, прикордонники. Ще ми здружилися з Сергієм Кротовим, комбатом 80-ки. Рома Костенко, полковник “Альфи”, взагалі окрема історія. Страшенно радий, що минулого року я переконав Святослава Івановича, щоб Грома включили в прохідний список партії. Це той випадок, коли ти пролобіював депутата, за якого ні грама не соромно. Я дуже поважаю його, люблю і зичу всілякого кар’єрного росту.

Мене здивував командир 3-го полку спецназу, позивний Редут. Поки я з ним особисто не познайомився, думав, що він двометрового росту, одним пальцем може розчавити танк, а коли плює, збиває безпілотник. А тут виходить до мене дядька звичайний, мужичок. Ти його без форми побачиш, подумаєш, що працює у відділі забезпечення у якійсь компанії. І ти так: “Ви серйозно? А де ж Рембо, про якого я був начуваний?”

Насправді, друзів у мене не так і багато. Є в моїй телефонній книзі кілька номерів, які рука не підіймається видалити. Немає їх вже в живих. І це, мабуть, була ще одна причина, чому я ніколи не намагався зав’язувати надто тісних стосунків. Коли ти просто знаєш людину, і вона гине – це одна історія. Коли тісніше входиш в спілкування, зав’язуються стосунки, його загибель дуже важко психологічно переживається, усвідомлюється. І от ти шукаєш по імені, наприклад, брата — Олег. А телефон видає у записній книзі номер бійця з таким іменем, який загинув… З іншого боку, це ті речі, які дозволяють мені залишатися максимально в тонусі.

Людина — це така істота, яка дійсно до всього звикає. І навіть до повідомлень про смерть на фронті. Це й повідомляють тепер десь між прогнозом погоди і ДТП. Хтось там загинув. Більшість в країні це не турбує: “У них десь там війна”… Коли я відчуваю у собі якесь притуплення – тільки не сприйміть мене, як ненормального, – вночі після роботи я лізу і переглядаю ролики 2014 року про те, як росіяни катують наших хлопців, щоб розуміти: нічого не помінялося. Таким людям немає прощення, з ними не можна порозумітися. Нагадавши собі це, ти знову включений, вирішуєш, доставляєш.

На жаль, є підрозділи і офіцери, які приймають допомогу як належне і вона як в яму іде, від них більше ні слуху, ні духу. Ти тільки перевіряєш, чи поставили на баланс дороговартістне обладнання. Добре, є структурні підрозділи, які це контролюють самі, при зустрічі демонструють, що все працює, збережене, в нормальному стані. Тільки розхідникі якісь просять — у когось кришечка загубилася, акумулятор потрібний. Але це лайтові звіти. Бо буває так. Приїжджає в Київ снайпер, дзвонить, домовляємося на каву. “У вас є з собою ноутбук?” — питає при зустрічі. “Є”. — “Дайте, будь ласка”. Вставляє флешечку і показує: раз, два, три, чотири результативні виходи. В такі моменти спочатку мені було дико… Я, цивільний, дивлюся, як вбивають людей… Але потім зрозумів, що мені це показують не тільки, щоб показати снайперський приціл в роботі, а й щоб почути похвалу. Бо людей треба хвалити. Він хто? Воїн? Його задача – захищати країну, вбивати ворога? Він це і робить. І ти кажеш: “Братан, дякую тобі!”

“СКІЛЬКИ Б ДЕРЖАВА НЕ ВИДІЛЯЛА БЮДЖЕТІВ, МЕНІ НЕ ПОДЗВОНЯТЬ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ І НЕ СКАЖУТЬ, ЩО ВСЕ Є”

— Скільки грошей ти витратив за роки волонтерства?

— Плюс-мінус можу підрахувати. Від 1 січня 2020 року ми вже зібрали 4 мільйони 143 тисячі. А за минулі роки близько 40 мільйонів гривень. Думаю, позначку в 45 перетнемо вже зовсім скоро. Це все не мої гроші, а зібрані людьми. Моїх і вар`ятівських там десь плюс-мінус шість з половиною мільйонів. У мене не виникало думки про те, що можна було б купити за витрачені гроші… Є тільки певна злість, тому що до війни я займався дитячими будинками, будинками сімейного типу, сиротинцями. Тому я відверто серджуся на війну, бо краще б за ці гроші я допомагав діткам. Любив допомагати їм, бо відразу бачив результат. Потрібний бойлер? Купив — і всі діти з гарячою водою. Що купити? Матраци. Привіз — і є, на чому спати. Один дитячий будинок під Львовом попросив якось газонокосилку. Я здивувався: що за цирк? А в них величезна територія, трава по груди. Дітками з вадами розвитку займаються люди на альтруїстичних засадах. Жіночий колектив і один чоловік, який забезпечує весь господарський супровід. Коли я привіз їм косилку, вони були щасливі. Їм більше нічого не треба було. Тому і є злість на війну, бо вона відтягує на себе ті ресурси, які могли би піти на діток.

— Ти ще підтримуєш роботу реабілітаційного центру…

— П`ять років тому, в червні 2015 року, ми взяли під крило реабілітаційний центр в Тернополі “Крок назустріч”. Він займається реабілітацією хлопців, які вертаються з фронту з посттравматичним синдромом. Історія його появи така. Мої тернопільські знайомі айтішніки на початку 2015 року зібрали психологів, провели тренінги і відкрили 17 центрів по Україні. Але, відкриваючи їх, вони казали на брифінгах: ми утримаємо центри три місяці, а далі, велике прохання, хай їх беруть під крило місцеві громади. І це не потребує гігантських сум. Два бізнесмени середньої руки спокійно можуть утримувати такий центр. Коли я дізнався про цю ідею, маякнув одному з ініціаторів проекту і запевнив: “Тернопільський центр ми беремо під опіку”. І я не можу натішитися, як добре він працює. Крім військових, в ньому ще займаються родинами військових, проводять спільну терапію. Нещодавно директор центру розказала про дівчину, яка повернулася з війни, пройшла реабілітацію, зрозуміла, наскільки це важливо. Вона вивчилася і тепер працює у них психологом. Мені такі історії дуже подобаються.

— Були в тебе кумедні історії на війні?

— Якось мене пов’язали в Кременній на блокпосту. Після зйомок в Києві я швиденько прийняв душ, цьомкнув жінку, взяв бронік… Зранку в Харківський області на першому ж блокпосту я зрозумів, що не взяв ані паспорта, ані прав. Але висунув морду – всі відразу посміхаються, кричать “Вилазь фоткатись”. Так за день я пройшов 30 блокпостів. Лафа закінчилася, коли в Кременній ми проїжджали повз блокпостік, на якому стояли лише два бійця. Спинили. Один ліхтариком посвітив: “Документи”. Водій дав. “А пасажир?” На дворі темно, морди моєї не видно, а ліхтариком він на мене не світить. Кажу: “А я забув”. “Ти що? В смислє? Виходім”. Я ніяк не придумаю, що ж зробити, щоб морду підсвітити, не можу ж кричати: “Чувак, я Притула з “Нового каналу”. Мені соромно. Хлопці все роблять по закону. Викликають старшого, опергрупу. “Їдьте за нами”. Приїхали в райвідділок в Кремінну. А я в футболочці, рюкзачок за плечима. Хіпстер типовий. Коли зайшов у райвідділ, мені назустріч вийшов трохи заспаний лейтенант. Дивиться на мене і питає підлеглих: “Нащо ви мені його сюди привезли?” “На встановлення особистості, — відповідають ті. — Він без документів”. “Тобто, вам мало на нього подивитися, щоб особистість встановити?” Лише тут до всіх дійшло… “А як ти проїхав всі блокпости?” — питали, коли я розповів їм весь наш маршрут…

Іншим разом напарник, який вперше поїхав, попросив щось взяти з війни на пам’ять про поїздку. І хлопці кинули нам в багажник відстріляну “Муху”. Зупиняють нас десь під Слов’янськом: “Щось заборонене везете?” — “Ні. Ніколи не возив і зараз не збираюся”. Але у відповідь мене просять: “Сергію Дмитровичу, вибачте, будь ласка, але я змушений попросити вас вийти з машини”. Що таке? Не 2014 наче рік… Виходжу, обходжу машину і бачу, що біля багажника сидить службова собака і на багажник лапою показує: “Командир, там шото єсть”. Відкриваю, розгрібаємо броніки та каски, дістаємо тубус. Собака учуяла порох.

— Чому ти дотепер не оформив благодійний фонд?

— Руки не доходили до його створення. Та й я не дуже уявляв роботу фонду. У друзів, які оформили фонди, цікавився, а як я можу купити якісь речі, які заводяться в нашу країну контрабасом? Що тут брехати. Якщо я можу купити тепловізор на 25-30 відсотків дешевше, то якого біса маю переплачувати людські гроші? Ще ми з Ромою Синіциним діставали військові планшети на руку для командирів груп. Потрібно було десять штук. А їх в Україну не можна було завозити. Знайомі мені з Німеччини їх привезли на собі. 27 тисяч доларів вони коштували. Але на конкретній ділянці фронту був прорив, тому що ми організували пряму комунікацію із штабом. Не потрібно чекати, поки хтось передасть інформацію.

Я не уявляв, як я можу існувати в цій системі координат, мені легше самостійно все робити. Навіть не маю якоїсь команди. Бо якщо іду вулицею з півмільйоном гривень в пакетику і мені дадуть по голові, і заберуть ті гроші, я піду в банк, зніму свої і все одно куплю необхідне. А якщо так буде іти хлопчик чи дівчинка від мене – ну от що я зроблю? Але ситуація вже змінилася. Немає такої гонитви – купити сьогодні на завтра. І по-друге, я ж паралельно з військовим волонтерством почав накопичувати гроші на патреоні. З початком карантину купував захист для медиків. А зараз ми розвалили приміщення УТОСу, яке було вбите, стіни в грибках… Робимо там ремонт. Ще допомагаю родині Віталія та Уляни Пчьолкіних – пара на інвалідних візках, яка дуже жвава, натхненна. Вони рятують людей, які ламаються, виводять їх із стану депресії, дають мотивацію та приклад, проводять тренінги. На них мене “навела” Аня Гвоздяр. Є донор, який взявся за чорнові роботи, а я куплю меблі, проектор, екран.

Насправді вже відбувається оформлення іменного фонду. Це має закрити деякі питання. Мені ж вже не одноразово передавали вітання від фіскальних органів. Бо надходження на картку вважаються моїм особистим доходом, з якого я маю сплатити податки.

— Судячи з усього, війна не закінчиться так швидко, як ми думали в 2014 році. Є у тебе внутрішня впевненість, що ми переможемо?

— Це не надія, а глибоке переконання. Якщо не бути переконаним, що наші прапори знову замайорять над будівлями держустанов Донецьку, Луганську, в Криму, то нащо тим всім в принципі займатися? Я розумію, що це не буде швидка історія. Розумію, що скільки б держава не виділяла бюджетів, мені не подзвонять найближчим часом і не скажуть, що все є. Тому будемо допомагати по мірі можливості. Слава Богу, що попри якісь нарративи, які російська пропаганда скидає в українське суспільство, типу: “ми усталі ат вайни”, у нас величезна кількість людей, які слава Богу, не втомлюються. І темпи збору коштів у мене випереджають тогорічні. На цей період того року було зібрано і освоєно до трьох мільйонів, а зараз вже чотири! Тому я на все дивлюся з впевненістю. Источник: https://censor.net/ru/b3215727