Станіслав Гібадулін

Станіслав Гібадулін Award

Подвиги “Хітмена”. Що втратив і здобув у війні за Україну молдовський легіонер Стас Гібадулін

СТАНІСЛАВ ГІБАДУЛІН “ХІТМЕН”. ФОТО: НОВИНАРНЯ

автор: Анастасія Федченко
фото автора та з особистого архіву Стаса Гібадуліна

У війні за Україну молдовський легіонер ЗСУ Станіслав Гібадулін з позивним “Хітмен” отримав три поранення, двічі повертався з того світу, у травні 2019-го підірвався на вибуховому пристрої і втратив стопу.

Тепер 28-річний кавалер ордена “За мужність” лікується у шпиталях, чекає на протез та українське громадянство. Він дуже прагне отримати український паспорт – так само, як почати бігати з протезом.

В інтерв’ю “Новинарні” Стас розповів, чому приїхав воювати за Україну, як двічі цупив зброю з позицій бойовиків, як вивчив українську мову в пам’ять про полеглого побратима та яким він бачить подальший хід війни на Донбасі з огляду на досвід Придністров’я.

Перше знайомство біля “Утьоса”

Зі Стасом ми вперше бачилися ще торік у лютому. На Світлодарській дузі я робила матеріал про кулемет “Утьос”, який українські вояки “реквізували” з сепарських позицій. Хотіла познайомитися з тими, кому вдалося відбити у ворога серйозну зброю. Але армійці “п’ятдесят четвірки” тоді сказали, що показувати розвідників не можна.

“МИ ТОДІ МОРОЗИЛИСЯ”, – ІЗ ПОСМІШКОЮ ПРИГАДУЄ ГІБАДУЛІН.

Невдовзі після того Стас і його побратим та друг Ілля Сербін потрапили під гранатометний обстріл. Обидвоє дістали серйозні поранення. Станіслав лікувався понад вісім місяців, Іллю медики врятувати не змогли.

Тепер ми зустрічаємося з Гібадуліним у київському Головному військовому госпіталі вже після третього його поранення. Стас у піднесеному настрої, багато жартує та сміється і швидко їздить на візку – ми кілька разів об’їхали майже всю територію ГВКГ.

Гібаділун розмовляє українською, час від часу уточнює, чи правильно вживає те чи інше слово. Коли поспішає або надто хвилюється, переходить на російську.

Кілька разів під час інтерв’ю мені стає важко від його слів, хочеться вимкнути диктофон і піти геть. Але війна не буває легкою, а спогади про неї – приємними.

За кілька днів після розмови Стаса перевели до шпиталю в Ірпінь. Нині боєць відновлюється там.

Із лідерів націоналістичного руху Молдови – в новобранці “Азову”

Станіслав Гібадулін народився в столиці Молдови Кишиневі. Займався фотографією, був громадським активістом, лідером руху “Соціальний щит”. Учасники організації боролися з педофілами, наркоторговцями, допомагали дітям-сиротам, бездомним тваринам, прибирали в парках.

“Це було круто. Ми спіймали за два роки приблизно 140 педофілів. Багато з них покаялися, змінили свої погляди, життя, дякували за це. Один із них – хлопець, якому тоді був 21. Ми з ним потім спілкувалися, він розповідав, як змінився, знайшов дівчину. Зараз у нього зовсім інше життя. Він – відомий блогер”, – розповідає Стас.

Коли Росія вторглася в Україну, праві молдовські активісти, і Гібадулін з ними, виходили під посольство РФ, протестували проти війни, ставили свічки, співали: “Путін х…ло”.

“Більшість нормальних правих націоналістів з Росії, Білорусі, Молдови, Хорватії, інших країн, були проти кремлівської агресії. За «ДНР» – тільки націоналісти-ліваки”, – говорить Гібадулін.

Він спілкувався в соцмережах із бійцями батальйону “Азов”, домовився, що в Україні вступить до лав добровольчого підрозділу. Відтак у квітні 2015-го купив квиток до Одеси в один бік. Звідти приїхав до Києва.

“Я до цього ніколи не був у Києві. Купив собі українську сім-картку. А там «поповнити гроші чи кошти», щось таке говорять, я взагалі не розумію, що. Мені треба було доїхати до Майдану Незалежності. Складно зрозуміти, куди їхати, особливо коли почув: «Обережно, двері зачиняються», мову взагалі не розумів”, – посміхається Стас.

“Рівно о дев’ятій – я пунктуальний – телефоную і кажу: «Я новобранець». Мене пустили, запитали, чи немає зброї або чогось забороненого. Почали співбесіду. Я розповів, що в мене у Молдові був націоналістичний рух, вони знали про це. Той, хто проводив співбесіду, сказав: «Ну йди погуляй півгодини, ми потім дамо тобі відповідь». Я пішов, повертаюся, а він мені: «Ти – класний хлопець, у тебе класний рух, але ми тебе не беремо». Я думаю: ого, приїхав з іншої країни, не взяли, що робити?” – пригадує Гібадулін.

Він зажурився, пішов у кав’ярню, аж тут зателефонував знайомий, із яким домовлявся про службу в “Азові”. Стас йому все розповів, той попросив почекати.

“Телефонує через дві хвилини: «Все, йди, тебе візьмуть». Я повернувся, мені сказали, що все нормально, можна підніматися в казарму. Потім дізнався, що новобранців брали тільки знайомих або за рекомендацією. Мій друг домовився з одним із них, а співбесіду проводив інший», – із посмішкою пригадує молдованин.

Тоді ж він отримав і позивний “Хітмен” (так називався фільм про спецагента, який має вбити президента Росії), бо прийшов на співбесіду… у костюмі.

“Я люблю вдягатися гарно, як повинен чоловік одягатися, носити краватку”, – усміхається Стас.

У казармі познайомився з іншими новобранцями, розповів, звідки приїхав.
“Одне запитання мені не сподобалось, щось особисте. Я кажу: «Что ти спрашиваєш?» А хлопець, українською: «Ну я тебе питаю». Він лежить на відстані кількох метрів від мого ліжка. «Тобто?» – «Ну я тебе питаю». Думаю: точно не почулося. Але ж він мені боляче не робить. Як же він мене може “катувати”? Той переклав, і мені наче камінь із серця. Але я зрозумів: без мови буде важко”, – сміється Хітмен.

Курс молодого бійця в “Азові” тривав три тижні курсу. У перший же день один новобранець травмувався, його відправили лікуватися. Стас зрозумів, що потрібно бути обережним, бо дуже хотів опинитися не в шпиталі, а на війні.

“Ми тренувалися. Там команди: «Сісти! Встати! Направити зброю! Зняти запобіжник!» Хлопці роблять, а я не розумію, дивлюсь, лише за ними повторюю. Тоді я нічого так і не вивчив, окрім «зняти запобіжник»”, – знову сміється Стас.

“Я зрозумів, що на війні всі бояться ДРГ, і захотів сам стати диверсантом”

До кінця курсу молодого бійця дійшло менше третини хлопців. Їх одразу відправили на фронт.

“То було Широкине. Було страшно. Страшно, бо ти не знаєш, що це. Але я хотів спробувати. Інші роблять, а я що, не зможу? Були хлопці, які кричали: «Та я піду на війну, всіх повбиваю!» І ті, що найголосніше кричали, зрештою нічого не змогли”, – пригадує Гібадулін.

“Я пам’ятаю, як ми їхали в машині. Ніч, темно, ти нічого не бачиш. Відчуваєш свій страх і страх інших хлопців. Але далі, коли розумієш, що воно таке, страх потроху минає”, – пригадує Стас.

У перший бойовий виїзд він стріляв із кулемета.

“У мене був РПК. Просто стріляв у їхній бік. Нічого такого”, – посміхається Хітмен.

“Тоді було мало тепловізійних прицілів. Пам’ятаю, один хлопець дивився, а ми стояли на позиціях. У Широкиному були сильні бойові дії. Диверсанти підходили близько… Тоді я для себе зрозумів, що на війні всі бояться ДРГ, і захотів сам стати диверсантом, розвідником”, – розповідає молдованин.

Відтак він перейшов у групу, що мала стати диверсійною, кілька разів виходив у розвідку.

А потім “Азов” вивели до пунктів постійної дислокації. Стас зрозумів, що підрозділ не скоро повернуть на фронт. Він іще трохи повчився диверсійній роботі і перевівся в київський штаб. Там робив фото, знімав і монтував відео.

Прапор Румунії, РПГ і кулемет

Штабною роботою Хітмен займався понад півроку. За цей час, сміється, вивчив Київ і метро, оголошення в підземці.

Стас себе втішав, що інформаційна війна теж дуже важлива, що й відео комусь потрібно робити. Але йому було нудно.

І тут презедент Порошенко підписав закон про те, що іноземні громадяни можуть підписувати контракт із ЗСУ.

“Я одразу пішов у найближчий військкомат, почав дізнаватися, як потрапити до Збройних сил. Там працівники навіть не знали, що і як, бо закон тільки з’явився. Я прийшов пізніше, мені назвали необхідний перелік документів, я їх усі зібрав”, – розповідає Гібадулін про своє рекрутування в ЗСУ.

“24 СЕРПНЯ Я ПІДПИСАВ КОНТРАКТ, НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ЦЕ БУЛО КРУТО”, – УСМІХАЄТЬСЯ ЛЕГІОНЕР.

25-й окремий механізований батальйон, солдатом якого став Гібадулін, тоді стояв у Троїцькому. Стас на той час уже дещо відвик від війни, але майже одразу почав працювати на мінометі калібру 82 мм. Багато читав, як стріляти, практикувався.

“Почав влучати. Добре виходило. Тож мене забрали в роту вогневої підтримки”, – розповідає Хітмен.

Далі був вихід на ротацію, навчання. Стас каже, що його хотіли ставити командиром мінометного розрахунку.

Ілля Сербін

Тоді Ілля Сербін запропонував перейти в його підрозділ.

“Говорить: давай зі мною, будемо разом двіжувати. І я погодився”, – із посмішкою пригадує Стас.

Майже одразу після того, як повернулися на передову, вирішили піти в розвідку.

Стас Гібадулін із прапором Румунії на Донбасі

Взяли прапор Румунії, теплік і пішли. Дивимося в тепловізор: один пост сєпарів пройшли, потім другий. Я хочу залізти на стовп, щоб повісити прапор, а стовп незручний, не виходить. Прив’язав на невеликій висоті. У нас було завдання тільки прапор поставити. Якщо є завдання, то ти виконуєш тільки його, не робиш більше, ніж потрібно”, – розповідає Хітмен.

Невдовзі противник побачив прапор, “ДНРівські” командири почали кричати на рядових.

“Вночі сєпари стояли струнко, ми дивились у теплік, і це було смішно”, – згадує Стас.

Питаю, чому вішали румунський прапор, а не молдовський?

“Я вважаю, що Молдова – це Румунія. І всі, хто добре знають історію, теж так вважають”, – лаконічно пояснює Хітмен.

Іншого разу Стасу та Іллі вдалося пройти в тил ворога, на другу лінію.

“Нас «спалили». Кричать: «Триво-о-ога!» – сміється Гібадулін. – Але нам вдалося звалити. Вони почали стріляти вже аж через півгодини”.

Хлопці й надалі кілька разів ходили в розвідку, щоб вивчати позиції ворога.

“Ми добре підготувалися, вивчили ландшафт на планшеті «Армія.SOS», там є така опція: можна глянути, що видно з конкретної висоти, з посту. Ми подивилися їхні мертві зони – ділянки, які сепари не бачать, і вирішили рухатися тим сектором. Я трохи знаю саперну справу, Ілля теж, узяли металошукачі, красиво собі стежку зробили і підходили до позицій разів чотири”, – розповідає Гібадулін.

Так вони дослідили, які засоби спостереження є у ворога, як противник змінюється на постах. Бойовики відходили з опорника і йшли кудись униз, очевидно, по дрова. Бували короткі періоди, коли спостережний пункт залишався безлюдним.

“Вперше ми зайшли втрьох, підійшли до сепарського посту, треба було зайти в окоп. А він вузький, на знімках із квадрокоптера цього не видно. В окоп узагалі треба тихо заходити, а ми були в розгрузках, вони громіздкі. А ще третій хлопець трохи пошумів – зачепив ногою порожню бляшанку з-під тушонки. Ми швидко стрибнули, в бліндаж. Але розуміємо, що в своїх розгрузках створюємо стільки шуму! Заходимо, і я відчуваю тепло буржуйки. Ілля дивиться в тепловізор, а в мене другого немає, я нічого не бачу. Перед цим домовились: я стріляю туди, куди він скаже. І ось стою й думаю: або ми вже під прицілом, або сепари сплять (там великий бліндаж). Але нічого не відбувалося, вони якраз усі пішли по дрова. Я тримаю під прицілом двері і чую: «туп-туп-туп» – кроки. Чекаю. Заходить собака. А це був пес із наших позицій, Сірий, він просто за нами йшов. Ми ввімкнули світло і побачили РПГ-7. Звісно, забрали його”, – пригадує Стас.

Хітменові емоції під час розповіді змінюються: від напруження до сміху. Боєць активно жестикулює, показуючи, як тримав під прицілом двері бліндажу, як заходив собака.

Коли повернулись на свої позиції, Хітмен сказав Іллі, що ходити на ті пости до ворога більше не можна. Хоча і пригледіли там кулемет.

Ілля:
– Стасе, ну що ти починаєш? Уяви собі: у тебе зараз на посту теж є гранатомет, і він зникає. Що ти подумаєш?
– Ну-у, якийсь наркоман або аватар вкрав.
– Те саме й там! Зараз сепари якогось наркомана свого спіймали, б’ють і питають: “Де РПГ?” – пригадує Гібадулін слова Сербіна.

Після того, як їхнього третього побратима поранило, вони стали планувати наступний вихід удвох. Дивилися прогноз погоди, обрали день, коли була заметіль, пішли.

“Ми дочекалися, щоб сепари пішли по дрова, обережно зайшли цього разу. Ілля зайнявся кулеметом. Я думав, це буде швидко. Чекаю п’ять хвилин, сім. Думаю, чому так довго? Потім змінили одне одного. Я намагаюся підняти кулемет, а він примерз до мішка. Ілля питає: “Може, без станини?” А нафіга він нам без станини? Таких кулеметів у нас немає, це російські”, – розповідає Стас.

Так вони ще по черзі намагалися підняти “Утьос” (вага кулемета НСВ-12,7 разом зі станком і коробкою з набоями – близько 52 кг).

“ДИВИМОСЯ В ТЕПЛІК: ВОНИ ЙДУТЬ. НУ МИ ЇХ «ЕТО ВОТ». У НАС БУЛИ ГЛУШНИКИ, ТОМУ БУЛО ТИХО.

І пішли вдвох по той кулемет. Нарешті віддерли разом із мішком, забрали іншу зброю, усе, що в них було”, – пригадує Гібадулін.

Заходили на ворожий пост приблизно о четвертій ранку, а вийшли вже після шостої, починало світати.

“І ми спускаємося, несемо цей «Утьос», він важить п’ятдесят кілограмів, на плечах, а ще ж розгрузки, автомати, тихенько з гірки, похитуємося, ніхто не «спалив», і це кайф», – пригадує Хітмен із посмішкою.

За трофейний кулемет пізніше їх нагородили орденами “За мужність” ІІІ ступеня. Іллю – вже посмертно.

Три поранення і мінус п’ять літрів крові

Після цього ворог ніби оскаженів. Активізувалися снайпери.

“Один раз куля біля мене зламала гілку. Другий раз куля 12,7 – ми міряли, перевіряли – зайшла в холошу і пройшла між тканиною і ногою, вийшла з іншого боку штанів. Нам довго не вірили, що таке можливо взагалі”, – розповідає Стас.

Але хлопці показують фотодоказ.

Потім якось надвечір почався потужний гранатометний обстріл. Ілля і Стас дістали поранення.

“Іллі порізало яремну вену. Мені осколки потрапили в ногу, сюди, в головну вену, артерію, – показує Стас. – Праву ногу мали ампутувати майже повністю, але врятували. Тут зробили пересадку вени, з лівої ноги взяли вену і поставили на місце артерії. Інший осколок зайшов під бронік, дійшов до шлунка, поранив шлунок, вийшов звідти, зайшов у селезінку. Мені видалили селезінку, я втратив три літри крові”, – розповідає Хітмен.

За його словами, від внутрішньої кровотечі було відчуття тепла. А ще хлопець почав втрачати свідомість і отримував від того задоволення. Болю не відчував.

Хітмена оперували у Світлодарську майже вісім годин. Іллю Сербіна – головного сержанта взводу – медики врятувати не змогли.

“Коли нас евакуйовували, у мене були такі думки, щоб забрали мене, а не його, щоб його залишили. Я дуже його поважав, любив як друга.

Я ДУЖЕ ХОТІВ, ЩОБ ІЛЛЯ ЗАЛИШИВСЯ ЖИТИ. Я ЖИТИ НЕ ХОТІВ”, – ГОВОРИТЬ СТАС.

Через два дні у Харківському шпиталі Хітмен на кілька секунд опритомнів від болю, йому вкололи знеболювальне, він заснув. На третій день прийшов до тями вже на довше.

“Тоді я зрозумів, що Іллі немає, бо якби він вижив, то теж був би в цій кімнаті, поруч. Дуже важко було”, – Стасів голос тремтить.

Читайте також:
Герой проекту “Якби не війна”.
На Світлодарській дузі загинув розвідник з Київщини Ілля Сербін

Стасові важко пригадувати ті події.

“І досі важко, я не можу відпустити. Дуже-дуже-дуже важко було. І коли я вже приїхав у Київ, прийшов психолог, почав говорити, мені стало настільки зле і боляче, що я почав втрачати контроль над собою”.

Хітмен був у шпиталі вісім місяців. Переніс кілька операцій. Йому видалили селезінку. Каже, два місяці трималась температура 39, перший місяць не міг встати з ліжка. “Не буду розповідати подробицв, але мій стан був дуже важкий”, – розповідає Гібадулін.

Після лікування він не просився на реабілітацію, а повернувся в бригаду, бо “п’ятдесят четвірка” якраз заходила під Попасну.

“Я йшов мстити.

ЯКЩО РАНІШЕ В МЕНЕ БУЛИ ІНШІ ІДЕЇ – ЗАХИЩАТИ, ДОПОМАГАТИ УКРАЇНІ, ТО ТЕПЕР БУЛИ ТІЛЬКИ ДУМКИ ПРО ПОМСТУ”, – ГОВОРИТЬ СТАС.

За важким 2018-м на фронт прийшов важкий 2019-й.

25 січня під Катеринівкою у вантажівку, в якій їхали бійці 54 омбр, влучила ворожа протитанкова керована ракета. Тоді загинув Віталій Губенко, чотири бійці отримали поранення.

Гібадулін пригадує: бачив, як ПТКР підлітала, а потім вибухнула біля нього.

“Дивлюся: автомат об бронік на мені погнувся! Я його скинув. Права рука в крові, добре, що тільки фаланги відсікло, а не всю кисть. Думаю: ну фаланги я не шукатиму в снігу, це буде смішно, – сміється боєць. – Та їх би і не пришили”.

Тоді в Стамове тіло влучило ще кілька уламків. Армієць дістав контузію, йому було зле – “бачив людей, яких поруч не могло бути”.

Хітмен втратив два літри крові. Його евакуювали в місто Гірське. Там Гібадулін одразу попросив лікарів про загальний наркоз.

Уже в наркотичному стані бачу, що мене фотографують (вони повинні фотографувати поранення) і питаю:
– А чому ви мене фотографуєте, а не знімаєте на відео?
Вони зрозуміли, що я вже кайф ловлю. Питають:
– А навіщо знімати відео?
А я такий:
– Я щойно був на Марсі і ще на одній планеті. Я вчений, проводив там експерименти, ви багато чого можете від мене дізнатися.
– Ого-о, – кажуть вони”, – Стас усміхається, пригадуючи, як тоді жартував під наркозом.

Два уламки з передпліччя Стаса ще досі не витягли – вони сиділи глибоко, але зараз уже під шкірою, каже, скоро можуть вийти самі.

Щойно мене поранило, я вже знав, що повернусь. І через два місяці поїхав, хоч мене намагались затримати тут, просили полікуватися. Контузія давалася взнаки, сильно паморочилося в голові, я був у Харкові, прокапався і повернувся знову“, – розповідає Хітмен.

19 травня він підірвався на вибуховому пристрої. Стасу відірвало ступню.

“Я одразу зрозумів, що ногу не врятують, немає сенсу брати ступню з собою. Попросив друзів накласти турнікет”, – говорить боєць.

Його знову повезли в Гірське, надали першу допомогу. Була операція у Сєверодонецьку, шпиталь у Харкові, потім у Києві.

“Все путьом, – усміхається Стас. – Мені лікар каже: ніколи не бачив, щоб так швидко відновлювалося все. Фактично за два тижні все прийшло в норму. Зараз мені робитимуть протез, я не хочу довго лежати. Щойно його зроблять – мене не буде в шпиталі, я лікуватимусь, але хочу піти в місто, з кимось зустрітися, погуляти”.

Рідні Гібадуліна не знають, що він знову важко поранений.

Торік улітку він бачився з мамою в Одесі.

“У мене тоді стояв калоприймач, бо був поранений кишечник, я довго відмовляв маму приїжджати, казав, що в мене справи. А потім вирішив, що приховуватиму свій стан. Не ходив на море, з’являвся тільки на ніч. Але одного разу мама побачила під шортами шрам на правій нозі, потім на лівій, а потім уже калоприймач. На неї це дуже негативно вплинуло, вона одразу повернулася в Молдову. Я зрозумів, що зробив дуже велику помилку, коли дозволив їй приїхати”, – розповідає Стас.

“Про друге поранення мама не знає, думає, що я працюю десь на цивільній роботі. Вона була проти того, щоб я воював”, – зізнається молдованин.

Про наступ, домовленості з ворогом та українську мову

Станіслав Гібадулін і під час лікування в шпиталі залишається активістом: підтримує іноземців, білорусів і росіян, які воюють за Україну. Хітмен брав участь у нещодавніх пікетах, ходив під адміністрацію президента та під Верховну Раду з вимогою, щоб прийняли законопроект №3433. Цей акт передбачає спрощене надання громадянства України іноземним учасникам бойових дій.

“Вважаю, що не можна так ставитися до хлопців, які тут воювали, просто викидати їх на смітник, як іграшку, що більше не потрібна. Не можна використовувати людей, не можна просто так їх залишити. Вони ж залишили вдома все, що було, і приїхали сюди. Я знаю, які в них ідеї, що вони мріють зробити Україну кращою, більш демократичною, вільною», – пояснює Гібадулін.

Однак його самого цей закон не стосується, адже проект – насамперед для людей із країн, які не визнали агресію Росії. Молдова – визнала.

Стас подав документи на одержання громадянства за кілька днів до третього поранення. До цього, жартує, не мав часу та і боявся відмови.

Гібадулін каже, що його підтримують волонтери, народні депутати, зокрема Оксана Корчинська, Павло Кишкар. Тож упевнений: невдовзі отримає паспорт із тризубом.

ЗА ЦЕЙ ДОКУМЕНТ ХІТМЕН УЖЕ ЗАПЛАТИВ ТРЬОМА ФАЛАНГАМИ ПАЛЬЦІВ, СТУПНЕЮ І СЕЛЕЗІНКОЮ.

“Якби відмотати час назад, я б усе одно приїхав [в Україну]. Мені подобається все, що я роблю. Знаю, що я на правильному боці, я ніколи не зміг би бути на протилежній стороні. Мене так виховали. В мене бабуся була теж активісткою, проти комунізму, я виріс у патріотичній родині. У мене є українська, румунська і татарська кров. Це мікс націй, які завжди були вільними і сильними. Тому я вважаю себе безбашенним. А ще в моїй країні теж була війна з Росією у 1992 році”, – наголошує Стас.

Він хоче жити в Україні, спробувати себе в громадянському активізмі, прагне зробити нашу країну кращою.

А ось повертатися на війну після третього поранення вже не прагне. Контракт уклав до закінчення особливого періоду, але кілька серйозних поранень дозволяють йому демобілізуватися.

“Немає у людей тієї мотивації. Я пам’ятаю, як усе було, коли прийшов в «Азов». Ми щовечора читали «Декалог українського націоналіста», я його і зараз знаю напам’ять. Ми були дуже мотивовані. Не було таких людей, які б говорили: «Я не піду на бойові, бо боюсь». Мені соромно, що зараз в армії є люди, які не хочуть воювати, коли в країні війна. Коли я вдягаю форму, то знаю, що маю бути прикладом. Шкода, що є люди, які думають інакше”, – говорить Хітмен.

Поки що він не уявляє, як можна закінчити війну. Стас упевнений: наступ можливий, якщо повернути у військо мотивованих і патріотичних бійців. Але тоді буде багато втрат.

“А люди втомилися від війни і втомилися бачити втрати”, – зітхає боєць.

Фотогалерея:

Станіслав Гібадулін Хітмен (5)
Станіслав Гібадулін Хітмен (5)
Станіслав Гібадулін Хітмен (4)
Станіслав Гібадулін Хітмен (3)
Станіслав Гібадулін Хітмен (2)
Станіслав Гібадулін Хітмен (10)
Станіслав Гібадулін Хітмен (2)
Станіслав Гібадулін Хітмен 8
Станіслав Гібадулін Хітмен 1
Станіслав Гібадулін Хітмен (12)
Станіслав Гібадулін Хітмен (1)
Станіслав Гібадулін Хітмен (6)
Станіслав Гібадулін Хітмен (7)

<►>            

Щодо мирних домовленостей з ОРДЛО та реінтеграції окупованих нині територій Хітмен не має жодних ілюзій. Гібадулін проводить паралель з Молдовою: “Я закінчив школу, вступав в університет, але не пройшов на бюджет, хоча мав хороші оцінки. Бюджетні ж місця отримали діти з інвалідністю і придністровці – сепари. Те саме буде й тут. І це незворотній процес. Їм даватимуть бюджетні місця”.

“Я спілкувався з придністровцями, питав, чи не хочуть вони повернутися в Молдову. Не хочуть. Це вата. У них до кінця днів буде: «я русский». Хоча в Молдові вже скільки часу пройшло від конфлікту? І війна у нас була менша, ніж тут. Іще Придністров’я не на кордоні з Росією, це легше”, – аналізує Стас.

У Кишиневі він говорив румунською, російську вивчив у дворі.

“Я зневажаю людей, які все життя прожили в Молдові і не хотіли говорити румунською”, – каже чоловік.

Українську почав вчити рік тому.

“Ілля мене весь час тролив за те, що я говорив російською. І коли він загинув, я поставив собі за мету вивчити українську. Спочатку почав писати повідомлення на фейсбуці, пости. Розмовляти не міг, боявся здатися смішним. Але я спілкуюся з його (Іллі Сербіна) дружиною, почав говорити з нею українською”, – ділиться молдованин.

“Я не вірю людям, які багато років живуть в Україні і кажуть, що не можуть вивчити українську. Просто потрібно почати говорити. Якщо вони не змогли цього зробити, то вони слабкі”, – стверджує Хітмен.

Коли в Стаса болить нога, він не може читати. Але сподівається, що згодом болітиме рідше, тож буде більше часу для книжок українською.

created by