Степан Чубенко
Степан Чубенко навіть у дні окупації Краматорська не боявся гуляти з синьо-жовтими стрічками і організував проукраїнський мітинг. У липні 2014-го бойовики «ДНР» схопили його на залізничному вокзалі у Донецьку, катували, а потім розстріляли.
У цьому репортажі Гаяне Авакян відтворена історія того, як батьки шукали викраденого хлопця, а потім, коли стало відомо про його загибель – як шукали його тіло і ховали, що сталося з убивцями. Історія розказана мамою Степана – Сталіною Чубенко.
Текст став переможцем шостого конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» у 2018 році. Він увійшов до збірки «Veni, vidi, scripsi: покоління вільних» видавництва «Темпора» (придбати її можна на сайті або в магазинах мережі книгарні «Є»), з дозволу якого ми і публікуємо цей текст.
Також Гаяне разом і Єлизаветою Гончаровою, переможницею цього конкурсу у 2017 році, ініціювала конкурс дитячого художнього репортажу імені Степана Чубенка «Юний самовидець».
I
«Подзвоню пізніше. Люблю вас, Стьопчик!»
Це останнє СМС, яке ми отримали від сина.
Коли він просився до друга у Київ, я не відпускала.
– Ні, Стьоп, мені спокійніше, коли ти поруч, я не хочу.
Але вони разом із чоловіком мене вмовили. Тепер думаю, потрібно було благословити. Хоча мені було неспокійно, коли він був тут. Уявляєте, у рідному місті під час окупації 16-річний хлопець ходив у кофті з написом «Слава Україні» на прогулянки, заперечуючи на наші побоювання: «Я на своїй землі, мам».Коли Краматорськ звільнили, ми просили його повернутися. Стьопа взяв квитки через Донецьк, а не Харків, але нам про це не сказав. У ньому це було – не хвилювати, щоб не переживали, «приїду – і все». Там, у Донецьку, його «взяли» прямо на вокзалі. Кажуть – за шарфик «Карпати» і синьо-жовту стрічку
Стьопкін телефон більше не відповідав. Пізніше пролунав дзвінок:
– Ваш син затриманий.
– Я їду. Зараз приїду. З’ясуємо.
– Він у вас був на Майдані?
– На якому Майдані? Він школяр!
– Це плюс.
Під захопленою будівлею СБУ в Донецьку людно, але пройти всередину неможливо. Дорогу перегородили, мішками збудували барикади. Кожен шукав свого – списки давали тільки ввечері. При мені винесли великий зошит – на трьох сторінках прізвища людей, які в підвалах.
– Тут мій син, неповнолітній.
– Пишіть заяву.
– На кого писати?
– Начальник військової поліції Нос, – сказали мені прізвисько.
Я потім запитувала, чому «Нос», у нього що – ніс великий? Виявилося, прізвище Аносов. Сама не пам’ятаю, як я проникла за ці барикади. «Бархан», який довго спостерігав за моїми метаннями, відрізнявся справжньою військовою виправкою. Він сказав, що тут мого сина немає, почав з’ясовувати телефоном і каже:
– Запам’ятайте, Горбачево-Михайлівка, «Керч».
– Чому він там? Нехай його привезуть сюди.
– Дати наказ про те, щоб його привезти назад, можуть тільки Нос і Стрєлков.
Увечері я все ж додзвонилася за номером, з якого повідомили про затримання. На тому кінці почула п’яні голоси: «Мать звонит!» – «Кого? Правосека? Скажи, что сбежал при минометном обстреле…» Думаю, як втік? Ви ж сказали, що він у вас під арештом…
Стою під Донецькою обладміністрацією і дивлюся: як тільки заворушилася охорона – значить, хтось важливий під’їде. Просто підходжу, не боячись зброї, яку вони там наставляють, – і швидко-швидко починаю говорити все це: «У мене зникла неповнолітня дитина…» і далі за текстом. Ефект несподіванки спрацьовує, вони зупиняються.
У Антюфєєва, російського «генерала», зв’язки зі Стрєлковим були. Не знаю, як йому зараз спиться. Я пробилася до нього і розповіла історію Стьопи. Мій син на той момент ще був живий.Вони вважали, що Стьопа – «ворог, нацик, правосєк». Одразу або коли вбили почали придумувати виправдання – не знаю. Пізніше я дізналася, що сина звинувачували у спаленні людей в Одесі, хоча в мене є підтвердження, що його навіть не було в країні тоді і він був зі мною 2 травня
– Тут мама «правосєка» хоче зустрітися…
– У вас є докази, що він у «Правому секторі»? Де стрічка, за яку затримали? Ви навіть її мені не можете показати! Якщо ви зловили диверсанта, то чому його немає в Донецьку?
Мій лист Аносову все-таки передали. Він подзвонив – і ми зустрілися. На той момент не було вже Стьопки, але Нос сказав: «Я поеду завтра в Горбачево-Михайловку – я его привезу». У той вечір приїхав Вітя, мій чоловік, і ми перший раз нормально поїли за всі ці дні. Біля «Донбас Арени». Ми так раділи: зібрали речі Стьопі, щоб перевдягнувся. У мене було відчуття, що у цього Аносова німб над головою – ніби він Господь Бог і сьогодні поверне нам нашу дитину
На наступний день він нас приголомшив:
– Нет, вашего сына там нет. Он сбежал при обстреле.
До Горбачево-Михайлівки, як виявилося, – 40 хвилин громадським транспортом з Будьонівки. Це вже зона бойових дій була. Поки шукаємо Стьопу, ніяких мінометних воронок не бачимо. Пірнаємо до підвалів, думаєм, що вони його просто побили і приховують.
«Робокопи», як називали людей, яких «забрали» на риття окопів, кажуть:
– Тут якогось пацана вбили. А скільки вашому? 16? Ні, тому ніби 20 і він із Західної України.
В якийсь момент я розумію, що кожного другого готова душити. Справа не рухається. Я ж приїхала просто забрати дитину, у мене немає навіть фотографії – нічого. Їду до подруги у Докучаєвськ, роздруковую фотографії і розклеюю по всьому Донецьку: на всіх автовокзалах, на всіх зупинках… На ОДА я перша почала клеїти, далі за мною продовжили. Пропадали ж люди пачками. У Горбачево-Михайлівці мало не через будинок розклеюю: а раптом його хтось врятував…
Чоловік показує фото місцевим в селищі, жінка відвертається.
– Ви щось знаєте?
– Не кажи йому.
– Ви бачили його?
– А він у вас за кого?..
Була тільки одна людина, яка подзвонила. Сказала, що бачила Стьопу. Побитого. Бачила, як у «штабі» його рушником душили, як зв’язаний був, як змушували щось підписувати.
Пізніше один з найманців, мабуть, кадровий військовий, сказав:– Да, классный у вас пацан. Он вам завтра позвонит. Мы ему предложили – или за нас воевать или… долго рыть окопы
– Да, классный у вас пацан. Он вам завтра позвонит. Мы ему предложили – или за нас воевать или… долго рыть окопы.
Ми просили – «Так давайте зараз!»
– Ваш сын завтра позвонит. Слово офицера.
На наступний день ніхто не подзвонив. І ми знову поїхали туди, шукали скрізь, навіть в госпіталі.
Федора Березіна з кличкою «Чапай», який був помічником Стрєлкова, відправили до Горбачево-Михайлівки. У батальйоні «Керч» він взяв пояснювальні, а у своїй доповідній написав – «втік при мінометному обстрілі». Ми сидимо з ним у броньованій машині, і я дивлюся на нього впритул. А той очі ховає. І переконує мене, що син утік.
– Езжайте домой, он у «укропов».
Мабуть, вони так і хотіли зробити: наказ був кинути на «нейтралці», списати, що це «укропи» дітей вбивають. Мабуть, не донесли – закопали відразу.
А що нам робити? Ми продовжували шукати. Комендантська година, ніде ні в кого не зупинишся. Ми виходили ногами все це передмістя Донецька, в Придорожньому були, в зоопарку, в якому, говорили, звірі повтікали. На Шостій Капітальній бачили поховання загиблих.
На ногах були величезні водянки. Я ніколи не думала, що такі можуть бути. Ми приходили в Донецьк до фонтану – сідали і опускали у воду ноги. О шостій підйом – об одинадцятій поверталися. Коли чоловік там був, ми з ним ходили, шукали, проводили своє розслідування. А коли він поїхав, кілька разів я і без нього була в цій Горбачево-Михайлівці, але десь лазити вже не ризикувала. Коли йшли, писали записку, куди прямуємо, наші номери мобільних телефонів залишали. Кому повідомити, якщо не повернемося.
Захарченко тоді вже був на слуху. Ось під’їжджає, у військовій формі, з охороною. Підбігаю і кажу – допоможіть. Він зупинився, вислухав. Почув прізвисько «Керч». Ад’ютант його говорить «Так он же в розыске…» Хіба Березін або Антюфєєв не знали, що він у розшуку?
Мені здається, вони навіть зраділи. І ад’ютант Захарченка каже:
– Поверьте, у нас есть способы заставить его заговорить. Подходите завтра.
На наступний день вони сказали нам, що нашого сина немає в живих. Сам Захарченко.
– Я скажу вам правду.
– Я этого давно жду.– Вашего сына расстреляли. – Где и кто? – Мы заведем уголовное дело. Для меня дело чести найти вашего сына.
II
– Зелений? Чорний? Кава?
Сталіна В’ячеславівна наполягає на тому, щоб я поїла, і пропонує вибрати напій. Здається, вона навіть не встигла переодягнутися після уроків. Ми говоримо на затишній кухні в її квартирі. Чайник за час бесіди закипає тричі, свист перебиває диктофонний запис, і тоді я беру ручку і записую в блокнот те, що мама Стьопи Чубенка говорить у цей момент. Це хроніка пошуку, тут кожне слово надважливе. Крім чайника до нашої розмови постійно «приєднується» Бім: собаку в дім приніс сам Стьопа і встиг рік побути його щасливим господарем.
Шматок в горло не лізе. Слухати боляче. Питати страшно.
Сталіна – громадянка Росії, розповідає, як з дітьми в останній раз їздила до Ростовської області – на «проводки», привести в порядок могилу матері. Бойові дії на території Донецької області були в розпалі, Степана вирішили залишити з дідусем, але підліток не витримав і місяця – і втік. Мама каже, що для нього нестерпним було те, що кажуть там по телевізору. Саме там Стьопчик, як його називали рідні, написав один зі своїх віршів, які після смерті опублікують у невеличкому збірнику.
Я звичайний українець,
Який мріє про одне,
Щоб мій син, піднявши очі,
Бачив небо голубе.
Я звичайний українець,
І я мрію про одне,
щоб на прапорі воліло
Завжди жовте й голубе.
Несподівано для всіх повернувшись з Росії додому, Стьопа сказав мамі: «Я, як щур, ховатися там не буду, поки мої рідні в небезпеці».
– В соцмережах йому постійно погрожували, а він зовсім не боявся і аргументовано сперечався з прихильниками «русского мира». Він був розумніший за нас. У нього такі думки були… Я тоді не вміла робити скріншоти, а вони взяли – повидаляли. 22 червня писав: «Якщо в мене жінка стара, негарна, хвора і я полюбив молоду і вродливу, я ж не буду приводити її сюди, в цей же будинок, і виганяти стару дружину?» Це він про анексію Криму, – каже мама.
Мене дивує той спокій, з яким Сталіна говорить. Розповідає, як її 16-річний син Стьопа фактично став організатором проукраїнської акції в окупованому Краматорську. Коли «пацанят» вирахувала і затримала міліція, за Степаном не прийшли, тому що був неповнолітнім. Тоді хлопець пішов у відділення сам.
– Мені зателефонували і сказали: ваш син у нас, в міліції. Ми прийшли, а він сидить спокійнесенько. Політінформацію їм проводить, як треба Батьківщину любити, – згадує Сталіна.
Батьки дізнавалися про участь сина в проукраїнських акціях від знайомих, пізніше стало відомо, що саме їхній син зірвав прапор «ДНР» на головній площі Краматорська під час окупації міста. Сам батькам не розказував – щоб не хвилювалися.
Стьопа народився і виріс в Україні. Мама пишається, що він не став зрадником. Хоча, каже, російську літературу, яку вона викладає в школі, любив. Сталіна згадує єдиний випадок, коли син не зміг вивчити уривок – це був роман «Батьки і діти», епізод, в якому батьки Базарова приходять до його могили.
– Він не зміг, сказав: «Нічого собі, такі сильні слова, такий уривок важкий, у мене ком у горлі. Мам, роби, що хочеш: хочеш – «два» став. Мені важко – я не буду це вчити». І я не стала наполягати, знаючи цю його вразливість, – каже мама.
«К ней, из недалекой деревушки, часто приходят два уже дряхлые старичка — муж с женою. Поддерживая друг друга, идут они отяжелевшею походкой; приблизятся к ограде, припадут и станут на колени, и долго и горько плачут, и долго и внимательно смотрят на немой камень, под которым лежит их сын; поменяются коротким словом, пыль смахнут с камня да ветку елки поправят, и снова молятся, и не могут покинуть это место, откуда им как будто ближе до их сына, до воспоминаний о нем…», – пише у тому уривку Тургенєв.Стьопа був по-юнацьки безстрашним. Батьки, як могли, намагалися убезпечити його, – інстинкт самозбереження, кажуть, не спрацьовував. Він міг сказати бойовику на вулиці: «Як ти зброю тримаєш? Чого ти її зняв із запобіжника? Тебе вчили взагалі поводитися з нею?»
Сталіна говорить про сина, як про живого. В кімнаті Стьопи показує радісні сімейні хроніки, від яких мене накриває, і я починаю плакати.
– Чому ви плачете? – питає мама.
Мені соромно. Я намагаюся стримати черговий ком, який підступає до горла. Виходить погано. На одному з відео Стьопа бадьоро співає свої вірші до Дня народження мами.
Рідна ненько, по ночах ти не спала,
Стежила, щоб засинала малишня.
Дні і ночі ти любила, як могла,
А ми шкодили, боліла голова.
16-річчя, яке стало для Стьопки останніми іменинами, відзначили вечерею, а після – перевозили старі меблі до гаражу. Діти тоді сміялися: «Ось класний день народження! Потрібно дзвонити у передачу «Кохана, ми вбиваємо дітей!» або «Врятуйте нашу сім’ю».
З третьої спроби Стьопа став господарем собаки: йому було все одно, якого, лише б був пес. Тоді він умовляв:
– Давай візьмемо ще й кошеня. Воно таке страшненьке, його ніхто не візьме.
– Ти будеш дружину шукати за тим же принципом? – пожартувала мама.
На стіні в кімнаті висять колажі, які сам хлопчик робив для рідних – як подарунки до свят. Тут же – фото Стьопи із близькою подругою і її маленькою сестричкою: разом виглядають, як молода сім’я. Сталіна дивиться на світлину з посмішкою, а говорить про неї – з придихом.
«Мені його дуже не вистачає. Мене ніхто не розуміє так, як ми один одного розуміли», – зізнається мама.
Тут же в кімнаті фанатська символіка та м’ячі, синя футболка ФК «Авангард» з іменем Степана і номером один, який назавжди закріпили за Чубенком в пам’ять про нього.Хлопець бачив своє життя і кар’єру у футболі, обіцяв батькам перевезти їх до Італії, коли буде грати за один з найвідоміших клубів
До цього Стьопа довго займався боротьбою. До одного випадку, коли супротивник зламав руку під час спарингу.
«Я наступаю на гілку, і у мене цей хрускіт досі у вухах стоїть», – з болем говорив тоді хлопчик.
Страшно уявити, що чув і що пережив Степан, якого бойовики жорстоко катували, перш ніж розстріляти.
Однокласниця згадала слова, сказані колись їй Стьопою.
– Я знаю, коли я помру.
– Коли?
– Не скажу, не хочу, щоб мама раніше часу плакала.
III
У це важко було повірити. Мені потрібні були докази. Було дуже страшно. Що я не так зробила? Що я не так сказала? Як я могла його врятувати?
Дзвонить телефон, беру трубку і там таким благаючим голосом:
– Мама… врятуй, зараз до тебе прийдуть.
Я не можу зрозуміти, він це чи не він.
– Тобі зателефонують, не піднімай шум.
– Стьопа, де у тітки город? – після цього питання кинули трубку.
По своїх каналах пізніше ми з’ясували, з якої колонії дзвонили ці шахраї.
Потім, коли нам вже сказали, що Стьопку застрелили, знову пролунав дзвінок. Тепер – із Горлівки: прозвучала сума 30 тисяч гривень. Я прибігла додому – Вітя вже поклав у машину подушечку, плед, змінний одяг, позичив гроші. Мені в церкві подарували молитвослов – і я стала читати молитву проти ґвалтівників і вбивць. Домовилися з цими людьми, що подзвоню о 10:00. Дзвонила цілий день – ніхто так і не взяв трубку. Я так думаю, вони би забрали гроші, авто – і вбили б нас. Стьопи ж у них не було. Бог відвів.
Керч (Погодін), Жора і Буба вже були арештовані в Донецьку. Їх почали допитувати, з’явилися свідки й інших злочинів. У мене вперше сиве волосся з’явилося, коли я дізналася, що вони зі Стьопкою робили, коли почитала матеріали кримінальної справи. Це були страшні речі. Наприкінці липня його розстріляли і закопали. У целофановому пакеті. Почалися дощі…
Під час слідства мені кажуть виїхати, заради власної безпеки. Якось вранці я прокидаюся і розумію: поки мене там немає – нічого не рухається. І я знову їду до Донецька.Я тоді зверталася до Бога: «Якщо я хороший вчитель, то нехай буде ексгумація не пізніше Дня вчителя, а якщо поганий…» Таки саме на День вчителя мені подарунок був. Всі святкували, а я нарешті поїхала до Стьопи
Вони не хотіли брати мене на ексгумацію. Говорили, потім приїдете – на опізнання. Я вирішила, що точно їду. Подзвонила слідчому і кажу – мені своїм ходом добиратися чи ви мене заберете? Він зітхнув – «підходьте, заберемо».
Попросив, щоб я на дорозі стояла. Вони вели відеозйомку. Казали, потім підійдете. Крім слідчих, були російські військові – я по виправці зрозуміла, стояли там, дивилися, допомагали. Тоді я подумала:
– Дивіться, до чого це призвело! Ви мене – громадянку Росії – приїхали захищати, допомагаєте ось цьому бидлу. Мене «врятували» і «захистили». Поки ви не прийшли, у мене був син…
Я дивлюся – і не можу повірити, що ЦЕ – він.
Тіло мого Стьопки мені теж не хотіли віддавати.
– А как вы его узнали? Лица-то нет. Уже.
– По комплекции, по одежде… Подождите. Есть хоть малая вероятность того, что это не мой сын?
– Нет, это ваш сын.
– Почему вы мне его не отдаете?
– Надо ДНК сделать.
Тест дуже довго робили в Ростові. На мою пропозицію забрати матеріал і самій відвезти до України відповіли відмовою. Потім я подзвонила секретарю Захарченка і сказала: «Ви знаєте, я вже доведена до останньої краплі, я зараз покінчу із собою – і будете думати, що ще й з моїм тілом робити».
Хоча мене думки такі дурні ніколи не переслідували.
Пролунав дзвінок.
– Можно забирать.
– Но как вывозить? Давайте машину – мы вывезем в Украину.
– Нет.
– Что – страшно? А нашим не страшно ехать за телом 16-летнего убитого ребенка? Ну, что делать? Давайте до блокпоста вы довезете, а наши заберут там и повезут в Краматорск?
– Нет, давайте в Донецке похороним.
– А давайте в Горбачево-Михайловке! Чего выкапывали – давайте на том же месте и закопаем… 6 листопада ми його забрали. Це було спонтанно. З чоловіком у Краматорську прийшли в похоронну компанію, вибирали труну. Кажу їм, що за дитиною потрібно їхати до Донецька. Хлопці погодилися – «ми поїдемо за вашим сином». Їхні сім’ї так і не знали, куди вони відправилися
В морзі лікарні Калініна я злякалася. Або не знаю, що зі мною сталося.
– Ви, звичайно, можете подивитися, це ваше право, але ми б вам не радили. Нехай він у вас залишиться в пам’яті таким, яким він був.
Знаєте, ось ця зігнута нога – ця картинка під час ексгумації у мене досі перед очима. Що б я тут побачила?
Труну вибрали синю із блискучими жовтими вставками.
– Нічого, що ми з такою труною їдемо через блокпости?
– Хлопці, зі мною – нічого.
На блокпостах і на наших, і на їхніх черги. Я одразу виходжу і кажу – везу сина. Нас пропускають.
В Україні я повторно зроблю тест ДНК, щоб переконатися, що забрала саме Стьопу. Ховаємо сина 8 листопада, у Міжнародний день КВК. Стьопа грав в одній з місцевих команд…
Ты же знаешь, как меня зовут?
Ты ведь знаешь, куда я иду?
И ко мне со слезами придут,
Когда земля зашуршит на гробу…
Захарченко в Донецьку тоді говорив:
– Знаете, мы их расстреляем. Будет показательный суд. У вас будет последнее слово.
– Я знаю, что такое дать жизнь, но не забрать. Я им не уподобляюсь.
– Все равно мы их расстреляем.Вбивці відкупилися. Але ціною Стьопчиного життя батальйон «Керч», на рахунку якого безліч тяжких злочинів – від вбивств і тортур до зґвалтувань – розформували
– За що нам? Хіба ми погані люди? – питав чоловік.
– Розумієш, Віть, не ставлять Богу запитання «за що?», кажуть «для чого?».
Ось до цього, напевно, ніхто не міг Погодіна зупинити. Скільки загиблих від його рук – саме мирних жителів. Але він відкупився – хтось узяв ці гроші, на крові і сльозах.
Ми не знаємо, чому Стьопу розстріляли. Тому мені потрібні ці вбивці тут. Живцем. Я хочу свій допит провести. Скажу: якщо ви вважали, що він не правий, що він зрадник Донбасу, пацан 16-ти років – переконайте у своїй правоті, говоріть! Мабуть, він був вище за них морально і інтелектуально, тому вони розправилися з ним фізично. Що вони можуть взагалі говорити?
Якщо б Стьопу не розстріляли – ми б дізналися всю цю епопею. Варіантів багато. Тоді людей вже «хапали» на риття окопів. Може, бачать, хлопець міцний – вирішили речі на вокзалі перевірити. Але Стьопу треба було знати: він міг і стукнути. «Чого ти лазиш по моїм речам? Хто ти такий? Що ти робиш на моїй землі?»
Хоча, я іноді думаю, він і там міг схитрувати, на кшталт «Та я збираю стрічки, пацани. А у вас є стрічка? Дайте мені вашу». Міг же? Але ні.
Чому вони не просили викуп? Ми б і гроші зібрали. А їм це не треба було, і без того вистачало… Мабуть запитали, а у Стьопи – мама вчитель, тато інструктор. Що з нас взяти? Треба ж було познущатися, «ми ідейні, ворога замучили і розстріляли».
Стоячи на кладовищі, я просила:
– Стьопа, хотів працювати в міліції? Давай, працюй. Шукай. Тобі звідти видніше.
На наступний день – Україна затримала диверсанта «ДНР», спливає знайоме прізвисько, яке я запам’ятала з матеріалів справи в Донецьку. Цей чоловік бачив, як Стьопу розстрілювали. Він став співпрацювати зі слідством. І розповів про останні хвилини життя мого сина.Тепер я знаю, що Стьопа помер як герой. Мовчки. Не просився й не плакав
IV
У листопаді 2017-го, за три роки після скоєння злочину, Торецький суд визнав винними у викраденні, тортурах і вбивстві 16-річного Степана Чубенка бойовиків батальйону «Керч» Вадима Погодіна, Максима Сухомлінова і Юрія Москальова та засудив їх до довічного ув’язнення.
Під час слідства свідок розповів, як Керч, Буба і Жора штовхали до траншеї побитого і зв’язаного Степана. Погодін вистрілив з «Макарова» у голову хлопцеві, який стояв на колінах. Двоє інших «добили» його.
Сталіна В’ячеславівна впевнена, що доб’ється екстрадиції та очної ставки з катами свого сина. Злочинці переховуються на території анексованого Криму і Росії. Перебувають у міжнародному розшуку.
«Чому вони захищають убивць? Неповнолітнього громадянина України вбили громадяни України на території України. По-звірячому вбили. Це кримінальний злочин. Мова йде про викрадення і вбивство дитини. Чому Росія їх захищає? Бо пацан за Україну, а ті – за «ДНР», за «Новоросію»? – говорить мама. – І виходить, що можна вбивати громадян України, тому що вони за свою країну, тому що вони не зрадники? За стрічку кольору прапора? Навіть не видати їх – це вже… Вони бояться, що Погодін заговорить. Адже він герой тільки із беззбройними та зв’язаними…» – впевнена Сталіна.
Сталіна Чубенко на могилі синаФейсбук-сторінка Сталіни Чубенко
В день 20-річчя, 11 листопада 2017 року, на стадіоні «Авангард» Степана Чубенка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. В травні 2015 року краматорський школяр був удостоєний високої державної нагороди – ордена «Народний Герой України».
«Життя розділилося на «до» і «після» війни. І хоча «після» ще не настало, але життя «до» було зовсім іншим. В ньому була безтурботність, багато радості і сміху. В ньому був наш однокласник і друг Стьопа Чубенко. А тепер його немає, і всі ми, здається, стали іншими», – пише у спогадах його однокласниця Ельвіна Сулейманова.
***
Запис про Стьопу «лежить» на моєму диктофоні вже кілька місяців. Кожен раз, коли я думаю, що треба сісти і прослухати все це знову – починаю тремтіти. Чи то від жахливо спокійного голосу Сталіни, чи то від подробиць, які ще довго не дають спати, чи то від почуття, що писати про Стьопу – це писати не про школяра, не про жертву тортур і вбивства, а про справжнього українського Героя. Звідки у ньому були ці свобода і сила, які багато хто, як і я, не знайшли в собі, коли прапори бойовиків з’явилися над нашим містом? Як про них, цю силу і любов, тепер писати і як передати?
Стьопа Чубенко, хлопчик з «золотим» волоссям і доброю душею. Коли часу вже не залишається, я розумію, що не можу просто видалити цей запис і забути. Хоча б заради того, щоб про нього, справжнього, словами мами Героя за десяток років почув мій син.