Віра Палубок
Віра Палубок (Фото: Роман Ніколаєв), волонтер, знайомі жартома називають «Шустра». Киянка, за плечима має Київський Національний університет ім. Тараса Шевченко, до почату війни працювала журналістом.
Волонтерством почала займатися з допомоги переселенцям з Криму, згодом з Донбасу. Приносила речі, одяг. Був час, коли плела маскувальні сітки – «кікімори».
В серпні минулого року вперше відвідала військовий госпіталь (київський). З того часу допомагає пораненим бійцям в госпіталях Києва і Київщини: Ірпінь, Буча, Феофанія.
Для мене бачити кров – це вже стрес.
«Спочатку було дуже важко. Для мене бачити кров – це вже стрес. Боюся уколів, боюсь дивитися на чужі страждання. Перший раз пішла в госпіталь і втратила свідомість. Пішла туди де самі тяжчі, мені здалося що потрібно зразу йти туди. Йшла по коридору травматології, в цей момент везли хлопця з дуже важким пораненням і побаченого я не витримала, відключилась. В той день я не йшла до когось конкретно, тому дівчата в білому в мене забрали пакунок, який несла, мене ж привели до тями.
Наступного разу, десь через тиждень, знову пішла в ту ж травматологію, знову та ж історія, тяжко поранений і я знову не витримую…
Потім зрозуміла, що йти треба туди, де можеш витримати і допомогти. А йти треба, бо там людям тяжко. Є хлопці, котрих привозять прямо з передової, є такі, в кого немає рідних, для таких навіть слово підтримки є дуже важливим, щоб хлопці розуміли – в цей тяжкий момент вони не самі.
Людина яка пішла захищати мій дім, мою країну, мене для мене є найкращою. Незалежно, ким вона була раніше. Різні професії, різний соціальний статус, різні вподобання. Люблю всіх однаково. Це наші сини, брати, близькі, сусіди. Завдяки їм ми живемо зараз у мирному місті, вільній країні. Кажуть: «пішов воювати», я кажу: «пішов захищати».
В госпіталях багато поранених. Від 18-річних хлопців до зрілих чоловіків, старшому з яких за 65 років. Різні історії. Зустріла чоловіка, якого допитував Моторола, катував гарячою праскою по спині. Коли зайшла – був напідпитку. Сказав: «вибачте, але я позавчора похоронив свого друга». Якої поведінки можна чекати від такої, наприклад, людини? Може сприйняти мій прихід не зовсім коректно, навіть агресивно, бувають матюки…
Часто бувають «наїжачені», не всі хочуть приймати допомогу. Кажуть: «не хочу бути нікому винним». Таким кажу: «це ми всі вам винні, за те, що ви робите».
Знаю декілька чоловік, яких було важко поранено і від них відмовилися дружини
Буває – кидають рідні. Знаю декілька чоловік, яких було важко поранено і від них відмовилися дружини. Вони потрапили до психіатричної лікарні. Для родини, зрозуміло, це теж великий стрес. Особливо (так буває) коли на війну йдуть не повідомивши рідних. Не можна нікого засуджувати, але вони повинні задумуватись, адже без їх підтримки бійцю вдесятеро важче.
Хтось не знаходить себе в мирному житті: «люди веселяться, п’ють пиво, а я не знаю, що тут робити…». Інколи зриваються. Ось один запив…
Але це винятки. Загалом у цих хлопців можна багато чому повчитися: оптимізм, віра… «На День Незалежності ідемо з побратимом по Хрещатику. У мене немає правого ока, у нього лівого. Ти Вовка дивись вправо, а я вліво. Будемо один одного підтримувати» – наприклад.
Ось хтось сидить і ниє, що подорожчав газ, продукти, проїзд, не вродила картопля, ще якісь негаразди. Люди часто не задумуються, що є щастя. А я радію з того, що живу в мирі, маю житло, їжу, досі ось чудова погода на вулиці, цвітуть квіти.
Потреби в госпіталі дуже великі. Від пакетику кефіру і до значних сум, які потрібні на операції, реабілітацію. Часто питають: «що нести в госпіталь?» Таким кажу: «несіть своє щире «дякую». Не настільки важливо що ти несеш, більш важливо як ти це несеш. Можеш принести кілограм яблук, спекти 10 пиріжків. У нас є діти, в когось онуки, діти сусідів. Якщо не маєш грошей – попроси дитя намалювати малюночок, і принеси цей малюнок бійцю.
У волонтерстві немає встановлених меж. Допомагають різні люди: від 80-літніх бабусь і до 5-річної дитинки, яка намалює зворушливий малюнок. Був випадок, коли гроші надсилала жінка з Росії. Було приємно…
Готую їсти хлопцям, доглядаю, перу, роблю гігієнічні процедури. Шукаємо одяг, взуття. Допомагаємо коштами. Допомагаємо знайти роботу, винайняти квартиру. Можу похвалитися, що з моєї легкої руки вже кілька людей навіть одружилося. Часто несу в госпіталь щось дитяче, іноді жіноче. Питають: «помада навіщо?». «Сподобалась тобі медсестра, наприклад, от і подаруєш, або дружині чи мамі» – кажу.
В госпіталь намагаюся йти в українському костюмі. Хлопцям, які лежать там, потрібен позитив, а яскравий національний костюм піднімає настрій.
В цьому полягає моє волонтерство. Хоча сама себе вважаю не волонтером – небайдужою людиною. А те що роблю – громадянським обов’язком кожного громадянина нашої держави. Адже в країні йде війна. Кожен має щось робити для допомоги тим, хто її потребує. Хоч це повинно бути не тільки у війну».
23.07.15 р. Віра Палубок удостоєна звання «Народний Герой України» та нагороджена першою недержавною нагородою – орденом «Народний Герой України».