Віталій Юрчук
“Я знову опинився в Авдіївці. Бої тут відбуваються дуже близько – ворог підходить на відстань п’ятдесят-сімдесят метрів. І застосовується все, що можна”, – Віталій Юрчук (Фото: Роман Ніколаєв)
За словами 43-річного Віталія Юрчука, що воював в Донецькому аеропорту і отримав поранення в Авдіївці в 2015 році, цієї осені кілька ночей на “промці” були набагато гарячіші, ніж в новому терміналі.
Старий отримав недержавний орден “Народний герой України” минулого літа. Ця нагорода єдина у мужнього десантника.
За останній час це був найнесподіваніший телефонний дзвінок: “Передай знайомим волонтерам, що на Авдіївську “промку” і в сусіднє з нею село дуже потрібні вогнегасники. Ці виродки підпалюють трасуючими кулями хати, в яких оселилися бійці, а гасити нічим”. У відповідь на це я поцікавилася: “Віталій, у вас там зараз бійці знайомі?” “Ні, я сам тут опинився”, – розсміявся у відповідь мій співрозмовник. Але ж я добре пам’ятала нашу розмову з Віталієм минулої зими на Чонгарі, на умовній межі з окупованим Кримом. Тоді десантник мріяв повернутися додому.
– Я від війни не втомився, а ось родина іспережівался сильно, – пояснював Віталій. – У мене дві доньки. Старшій 22 роки. Молодшій 10 років. Ось вона зараз не знає, що я знову на війні. Ми всі говоримо їй, що я на полігоні. Вона дуже болісно реагувала, дізнавшись, що я був в Донецькому аеропорту… Є у мене і внук. Йому три роки. По ньому я особливо сумую.
Життя розпорядилося таким чином, що Віталій знову дзвонить онукові із зони АТО. І знову говорить мені: “4 грудня закінчуються мої чергові три місяці на війні. Все. Їду додому. Відпочину трохи і – в тренувальний центр, вчити хлопців”.Чому вам дали позивний Старий? Зовні ви ще цілком молодий чоловік …
– Так мене називають вже п’ятнадцять років, з 2001 року, – сміється Віталій Юрчук. – Саме тоді в 13 батальйон 95-ї бригади почали набирати контрактників. А я в сформованому підрозділі виявився найстаршим. Так і пішло Старий да Старий. У 2010 році я вийшов на пенсію. Але війна змусила мене повернутися в бригаду. До серпня 2014 го мене ніяк не могли мобілізувати. А в інші підрозділи я сам йти не хотів. Якщо воювати, вважаю, то зі своїми. 1 серпня нарешті мене все ж призвали. А 12 я вже перебував у Слов’янську. 19-го був мій перший бойовий виїзд. Тоді ми потрапили і під “Гради”, і під “Смерчі” …В ті дні бригада брала Гранітне, ледь не дійшла до Тельманове. Загиблий киянин Костя Непоп знаходився на головному БТРі і вів бензовози, УРАЛ з запчастинами… Колона потрапила в засідку. Вантажні машини розстріляли і спалили. Водії втекли в кукурудзу. Мене з бійцями відправили витягати водіїв. Не знаю, як докричався до одного з них. Поки прізвище не назвав, він не вийшов. В той день у нас один боєць загинув, троє були поранені.
Сам Старий до моменту війни в Україні вже мав бойовий досвід. Він, відслуживши в армії “срочка”, залишився надтерміново.
– Я відразу потрапив в західну групу військ, в Німеччину, – каже Віталій. – Служив неподалік від Магдебурга. Потім в моїй кар’єрі були місії в Африці, в Сьєрра-Ліоне, Іраку, Косово. Але там було спокійно. В Іраку ми реально займалися справою. Там були і мінометні обстріли, і бойові виїзди. А ось в Косово був справжній курорт. Красиві пейзажі, гори. Добре б туди зараз наших хлопців відправляти на реабілітацію.
Віталій Юрчук дуже добре знає, що таке захист Донецького аеропорту. При цьому “кіборгом” себе не називає.
– Я перебував в порту з 10 по 22 жовтня 2014 року, – говорить Старий. – Там відразу було видно, хто є хто. Важливо було стояти один за одного. Інакше загинули б усі.
– Хто вас там вразив?
– Американський фотограф Сергій Лойко. Він приїхав в аеропорт якраз під час моєї ротації. Я був шокований, побачивши, як він виходить спиною в сторону обстрілів, щоб фотографувати. Кожен раз думав: “Вежі у нього немає зовсім”. Тоді ж познайомився з Рахманом. Не раз я його прикривав, не раз – він мене.
Дуель з ворожим снайпером Віталій описує, як кадри з американського бойовика:
– Я вирахував снайпера. Рахман узяв “Джміль”, а ми з напарником по кулемету. Крили обидва, щоб Рахман після пострілів з “Шмеля” міг сховатися в будівлі. Тоді я зробив висновок про Рахмана – нормальний мужик. І це підтвердилося, коли наша група виїжджала з аеропорту. Під колеса нашого БТРа потрапила пластина розміром метр на метр – основа для ліхтарного стовпа. Вона нас гальмувала. А ми ще й заблукали трохи… Загалом, довелося повернутися до місця вивантаження біля терміналу. Я попросив вийти бійців допомогти витягнути пластину. Ніхто не вийшов, крім “Рахмана”. Удвох з ним ми ту пластину прибрали.
Після аеропорту батальйон відправили в Авдіївку. У той час її якраз активно бомбили, ворог намагався увійти в містечко і взяти його під свій контроль. Завдяки десантникам, це не вдалося їм зробити. Саме в Авдіївці Старий отримав поранення 21 травня 2015 року. Під час обстрілу позиції АГСом осколки “прилетіли” в ногу старшого сержанта.
– Лікарі вирізали метал і кілька днів рану НЕ зашивали, щоб з гноєм могла вийти і металева “пил”, – продовжує Віталій. – У лікарню не лягав, їздив до лікарів на перев’язки. Незабаром рану зашили. Нормально все зажило. І ось я знову опинився в Авдіївці. Якесь зачароване місце для мене. Не думав, що опинюся тут знову.
– Так ви і не повинні були опинитися.
– На 90 днів в зону АТО відправили одну підготовлену групу з нашого навчального центру. Але за два місяці з 26 бійців залишилося 14. Решта отримали поранення. Потрібно було кимось доповнювати команду. І краще тими, хто вміє воювати. Ось і поїхали ті, хто вже воював. У нашій групі тільки двоє були необстріляних. І ми відразу зайшли на “промку”. Пробули там дві ротації – спочатку 15, а потім 10 днів.
Можу сказати, що дві або три ночі були навіть важче, ніж бої в аеропорту.
Бойовики ж зацікавлені в залізничній Авдіївської розв’язки, щоб налагодити рух між Ясинуватої та Донецьком. Тому відчайдушно за неї воюють. Бої тут відбуваються дуже близько – ворог підходить на відстань п’ятдесят-сімдесят метрів. І застосовується все, що можна – стрілецька зброя, гранатомети. Ночами зав’язуються щільні бої… Словами не передати. А ще бомблять з самоходок. Кілька разів нас настільки точно накривали з двох САУ з боку Ясинуватої, що голову в окопі не можна було підняти.
А взагалі на цій війні я добре зрозумів: щоб більше цінувати життя, тих хто поруч, потрібно періодично бувати тут, на передовій.
– Чому ви не демобілізувалися через рік після того, як пішли воювати, а затрималися в батальйоні?
– В роті з моїм відходом залишалося всього два офіцера, один з яких – зовсім юний лейтенант після військового інституту. Йому потрібно було хоч трохи набратися досвіду. Тому ми з комбатом Павлом Івановичем Розлачем домовилися, що я залишуся в батальйоні до Нового року.
Боєць 5-ї роти 2-го батальйону 95-ої бригади Олександр Погребиский з позивним Патріот так написав про Старомго в день його відходу з підрозділу: “Знаєте, що таке справжній командир? Це коли в день свого відходу, він кличе тебе пройти разом по постам, щоб попрощатися з пацанами. І ось ти стоїш поруч з ним, він говорить слова, а у тебе в горлі стоїть ком, а сльози самі собою біжать струмком. Рано вранці, в момент від’їзду Старого я був на посту, чув звук двигуна машини, що відїжджає, а по рації кожен по черзі говорив: “У добру путь, Старий, дякую, что з нами був!” і все це відбувається під гімн України – тієї країни, якій цей командир віддавав себе більше року, не шкодуючи здоров’я і сил! Я бажаю всім воїнам і підрозділам таких командирів! Тричі слава тобі Старий, моя повага і шана! “
– З 5 січня цього року я служу в навчальному центрі інструктором з вогневої підготовки, – продовжує Віталій. – І планую повернутися туди ж. Поки всі сидять на своїх позиціях, армія не наступає, не звільняє зайняті бойовиками міста, я готовий вчити новачків. Повернуся на фронт, якщо будуть активні дії. Всі війни рано чи пізно закінчуються миром. Але нам треба проявляти жорсткість, показувати зуби. Я так вважаю. Та й, чесно кажучи, нарешті я відчув, що мій позивний Старий відповідає дійсності. Не можу вже провести добу в бронежилеті, хребет дає про себе знати. Напевно, я таки своє відслужив…
Але ще місяць Віталій буде перебувати в районі Майорська під Горлівкою. Тут же 27 листопада відзначить своє 44-річчя. Подарунків він не чекає. А ось газету “Вашингтон пост”, в якій в числі інших українців, пов’язаних з російсько-української війною, є і його портрет, привезену йому в Авдіївку, Старий назвав справжнім сюрпризом. Йому, як і іншим бійцям, хочеться знати, що його службу цінують ті, хто живе на мирній території. І я абсолютно точно знаю, що в разі необхідності, якщо не буде вистачати бійців, Старий знову опиниться на передовій. Тому що він по своїй суті захисник, людина честі і совісті. Завдяки таким і вдалося зупинити окупантів.
Автор: Віолетта Кіртока