Володимир Галаган

Володимир Галаган Award

Автор: В.Кіртока

Доброволець 8-го батальйону “Аратта” Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: “Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було”

У Народного героя України виявили важку хворобу хребта – метастази проросли майже в усі хребці. Бійцю, який неодноразово проявив себе у боях під Маріуполем, почали робити хіміотерапію. Родина шукає можливості виїзду на лікування за кордон.

Фото Романа Ніколаєва

У Народного героя України виявили важку хворобу хребта – метастази проросли майже в усі хребці. Бійцю, який неодноразово проявив себе у боях під Маріуполем, почали робити хіміотерапію. Родина шукає можливості виїзду на лікування за кордон

В це неможливо повірити. Боєць, який ще три місяці тому воював на передовій, ходив у сіру зону в розвідку та витягав на собі постраждалих побратимів, зараз не може пересуватися самостійно. Коли з’явилися перші звістки про те, що він проходить обстеження у лікарні Дніпра, подумалося: не зважав на себе чотири роки війни, от болячки і повилазили. Але коли його друзі повідомили, що Душмана відправили на до обстеження в київській центр раку, по спині пройшов холодок…

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 02

В палату до Володимира мене провів його син Віктор. На вигляд типовий студент, але він, як і батько, служить у добровольчому підрозділі. Зараз взяв відпустку аби розібратися із ситуацією. За час обстежень і переїздів з лікарні у лікарню Володимир, завжди підтягнутий, зовсім схуд. “Не знаю, чи вийде у нас розмова, – прошепотів мені Володимир. – Я тільки що прийняв обезболююче, засинаю”… Але почавши розповідати, доброволець наче прокинувся, розговорився. Годину тривала наша розмова, і він, здається, навіть не втомився. Тільки декілька разів просив попити, бо в горлі пересихало. А дружина Володимира зробила свій висновок: “Треба, щоб до тебе більше дівчат приходило. Дивись, як очі світитися почали. Такі візити на тебе добре впливають”. Отже, Володимир вже проходить лікування у рідній Одесі – дівчата-волонтерши, перевідуйте Героя.

“У ДОНЕЦЬКУ СТО ДЕБІЛІВ ЗІ ЗБРОЄЮ ВЗЯЛИ ВЛАДУ. ТРЕБА БУЛО ВИЙТИ МІСТЯНАМ І СПАЛИТИ ЇХ”

– На майдані в Київі я не був, розчарувався у Майдані 2004 року, – говорить Володимир Галаган, друг Душман. – А потім все почалося в Одесі. Моніторив ситуацію , як міг, почав шукати, як зв’язатися з місцевим “Правим сектором”. Через київських правосєків таки знайшов телефони. Прийшов до них, мене зустрів Ваня Вишитий – 18-річний пацан, футбольний ультрас. Я коли його побачив, сказав: “Вибачаюсь, а постарше никого нету?” Він образився: “А я, что, не подхожу?” “Тихо, дитино, тихо! – відповів. – Когось постарше дай. Мій молодший син старше тебе”. Так і почали співпрацювати. Ми з хлопцями постійно патрулювали місто, не бігали з палками, бо я не бачив в тому сенсі, але крутилися поруч з тими місцями, де могли виникнуть заварухи.

– Були шанси в Одеси стати містом, яке б підім’яли під себе сепаратисти? Намагалися ж розхитати ситуацію?

– Звичайно! План був простий. Вони думали, що почнуть стріляти, і люди розбіжаться, злякаються. А сталося навпаки. Я в 1990 році дємбельнувся з морської піхоти. І коли я бачу зброю, у мене шторка опускається. Так само не спрацювало з багатьма іншими. Сталося, як сталося. Але я думаю, що це правильно. Ми дійсно не дозволили захопити наше місто.

У Донецьку сто дебілів зі зброєю взяли владу. Треба було вийти містянам і спалити їх. “Мы смотрели, думали, все само рассосется, разойдется”, – чув я у від жителів міста, з якими довелося спілкуватися. І що? Розсосалося?

– Ким ви працювали на початок війни, що робили?

– Займався обладнанням котельних, теплопунктів, газом. Все у мене було добре, не жалівся. Але коли все почалося, пішов в військкомат, написав заяву, але тоді вікове обмеження було сорок років, старших не брали. А мені було за сорок. Вдома я відбув вибори. Коли одеські правосєкі дізналися, що я хочу йти на війну, вони мене не хотіли відпускати. Секретарем організації був мій однолітка. Він казав мені: ти підеш і за мною тут залишаться лише діти. Але я психанув. Якраз на базу “Правого сектора” їхав Валєра Бандера. Я пригнув в кузов машини і поїхав з ним. Це було у серпні 2014 року.

Вже там, у 5-ому батальйоні ми з Валєрою Гатило сіли на східці, і він почав мене розпитувати: “Де служив?”. – “У Севастополі, у Казачєй бухті”… На передок попасти було відзнакою. Таке право надавалося тим, хто пройшов всі випробування в таборі, показав хороші результати. Молоді їх і показували. А я що – пасу задніх… І ось знову відбирають тих, хто поїде на війну. Якраз тоді знімали фільм “Добровольці Божої чоти”. Леоніду Кантеру, до речі, я тоді дав дві флешки на 64. Якби не вони, він не закінчив би той фільм. І ось стоїть група, Богема ходить перед нами і питає: хто піде. Бачу, виходить Сєвер, Данте, ще декілька молодих пацанів. І я думаю, а я що – дебіл якийсь? Так я в цю групу і потрапив. Поїхали ми в Піски. Вони вже майже цілком наші були. Ми починали будувати позицію Небо.

В Донецький аеропорт я не попав. Один раз прої#ав. Комбат Чорний зібрав групу людей. Але поки я за каскою збігав, вони уїхали…

Я знав, що Сєвер загине на цій війні. Я йому це казав. Він дуже відчайдушний хлопець. І дуже хороший. Шкода, що він загинув. Таких би нам тисячу, і тоді ми б перевернули весь світ!

“ВІДСОТКІВ ВІСІМДЕСЯТ НА ВІЙНІ – ЦЕ ФАРТ”

-Восени 2014 року, коли Червень поїхав на вибори, я відправився з ним – у допомогу, – продовжує Душман. – Звідти ми вже повернулися в Маріуполь, збирати там батальйон. Чому я пішов з Червнем? Я Андрюхє повірив. Добре знаю, чого йому це коштувало все це – і війна, і вибори… Він далеко піде. Я йому так і кажу: “Комбате, будьте обережні, щоб вас не вбили. У вас ще багато справ попереду!”

На маріупольському напрямку спочатку не було війни. Але весь час було очікування, що ворог піде в наступ на Маріуполь та Бердянськ, щоб пробити собі коридор до Криму. Цьому треба було завадити. Тому саме туди ми й почали стягувати сили. Андрій підтягнув своїх хлопців, я багато кого привіз з Одеси. З учбового центру “Десна” нам дали роту покійного Гріна. Хороші хлопці прийшли. І ми почали щось витворяти…

Коли ви заходили в Широкине, воно ж ще не було нашим?

– Так, там не було жодної української позиції. Я командував групою, яка заходила в село з траси, а по пляжу йшла група під командуванням Червня. Ми з чотирьохповерхівок вибивали сєпарів. Крепкі будинки були, цегляні. 152-ий калібр снаряду їх не пробивав, такі стіни були міцні. Хіба що танчик у вікно потрапляв . Ми примусили ворога відійти до крайніх вулиць. Але тоді, це був десь лютий-березень 2015 року, якраз знову оголосили про мінські домовленості, і всіх добровольців вивели з лінії вогню. Ми змушені були покинути Широкіно. Якщо не можна відкрито воювати, тоді ми будемо робити різні пакості… Правильно ж?

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 03

18 лютого 2016 року ми повернулися у Широкіно з єдиною метою і думкою: треба займати все село. Коли ми там з’явилися, то сєпари самі відійшли, залишивши без боїв Широкіно. Чому так сталося? Думаю, коли стоїть вісім ДШК і біля них лежать гори БК, то сидіти там досить не затишно. Ми провели розвідку. Виявили багато кинутого боєкомплекту, знайшли багато “Шмелєй”. Довго розміновували всі позиції. На жаль, декілька хлопців підірвалися…

Я тоді був командиром роти, трохи згодом став заступником командира батальйону. Завжди казав: бачу людину, яку вже пора відправляти додому, бо це потенційний поранений як мінімум. Скількома операціями командував жодного 300 не було. Грін тільки загинув… Але ми тоді були на рівних правах. Він командир роти – і я командир роти. Коли ми йшли на те завдання, я лишився з групою, щоб зрозуміти, де що знаходиться. Тією операцією командував саме він. Це було неподалік Павлополя. Від наших крайніх було одинадцять кілометрів! Евакуювати Гріна було дуже важко. Він в свідомості був весь час. Їхала машина за ним – також підірвалася. Саме той раз я думав, що нам всім хана. По-перше, дуже далеко. По-друге, був впевнений, що на звук вибуху вийдуть сєпари, будуть добивати… Але вони чомусь не пішли.

-Що є головним при плануванні операції?

-Треба вміти планувати. Відсотків вісімдесят на війні – це фарт. Пам’ятаєте ситуацію, коли наші хлопці взяли відразу вісім полонених росіян? Тоді Паук перший застрибнув в ворожий окоп. На нього наставили ствол. А він безшабашний, та ще й у формі такій, як у них: “Убери ствол, смена пришла”. І ті розгубилися. Хоча вони нас чекали. Ми з вечора занесли туди хліб, воду. Вони все це бачили і чекали. А ми перенесли час операції. Пішли не вечором, як планували, а в саме пекло – вдень. І нам повезло. Іноді треба робити так, як підказує внутрішнє відчуття.

Знаєш, – після невеличкої паузи каже Душман, – я був не таким вже віруючим в Бога. Але за час війни зрозумів, що він є.

 Як це сталося?

– Було у мене таке… Спускаюся з дороги, і наді мною починає наша “дашка”. А якраз над тою дорогою куля проходить звуковий бар’єр. Та-та-та-та. Така війна навкруги. Я на секунду зупинився, прислухався, зрозумів, звідки цей звук і продовжив свій шлях. Повертаю за поворот – і бачу свіжі розриви на дорозі, де я мав пройти тільки що. Дим ще стоїть, земля не впала… Зупинив же мене хтось…

– А чого раніше не вірили?

– Я не кажу, що не вірив. Так, відносився спокійно. Ми ж юго-восток. Тільки на Паску в церкву ходимо.

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 04

 Українською завжди говорили?

– Це моя рідна мова. Але коли в Одесі почали кричати “Я говорю по-русски”, я несподівано зрозумів, що сни мені сняться російською. Сам цьому здивувався. До восьмого класу я ходив в українську школу. Але й по-російськи говорю нормально, хоча рідною мовою завжди вважав українську. І я завжди знав, що я українець. Під час обстеження у Дніпрі, коли мені видали дві пігулки синього і червоного коліру, я запостив їх із словами, що я наче в “Матриці”. Але я свою правильну таблєточку з’їв ще в дитинстві. Я завжди був по духу революціонером, с загостреним відчуттям справедливості. Пагано так самому про себе говорити. Хай люди скажуть, але так воно і є. Мене колись не прийняли в комсомол, бо я сказав, що кухарка не може “управлять государством”.

“МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ ТУФЛІ ІЗ ШКІРИ СТРАУСА. МЕНІ ПОТРІБНА ВСЯ КРАЇНА”

– Ви відчуваєте себе воїном?

– Чи я воїн? Не знаю. У мене останнім часом інші думки – про те, як ми маємо країну змінювати, як це робити. Я ніколи не був вагітним, але, думаю, під час вагітності, коли дитина починає рухатися всередині, ти не знаєш, що з цим новим відчуттям всередині робити. Так і з країною. Щось ворушиться, щось відбувається, і є люди, які знають, що з цим робити. Нас дуже мало, але ми є.

– Скільки у вас дітей?

– Троє. Від першого шлюбу у мене є дочка. Їй 27 років буде 5 липня. У жінки також є донька від першого шлюбу. Вона вже народила нам онука. Син Вітя наш спільний. Доньку дружини я виховав з двох років. Вона знає, що я не її рідний батько, але називає мене татом. Внуку днями показали мою фотку в інвалідному візочку, так він обурився: “Дедушка, ты большой! Вставай с коляски, идем гулять!”

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 05

 Як син відреагував на те, що ви пішли на війну?

– Він також зразу хотів йти зі мною. Йому зараз 23 роки. По нашій лінії я єдиний продовжувач прізвища Галаган. І тому з сином у нас була домовленість: ти підеш на війну тільки тоді, коли мене вб’ють. Але він не витримав. І я відчував, що він втіче. Тому одного разу я забрав його на вишкіл. Як батько, я його шкодував, не посилав туди, де сам ходив. Але після того, як він пройшов підготовку, він сказав: або ти мене залишаєш у підрозділі друга Тихого у Водяному та їдеш додому, або я з тобою не буду спілкуватися.

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 06

 І що?

– Я поїхав додому.

– Як цей місяць минув для вас?

– Якось витримали з дружиною. Син уже був досвіченим, я це знав, тому не питав постійно всіх навкруги, як він там… Звісно, серце було не на місці. Але хтось має то робити.

– А дружина що казала?

– Казала, що мене вб’є. Але, як бачиш, не вбила. Зараз син у відпустці. Допомагає розібратися, що зі мною.

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 07

– Чому вас називають Душманом?

– Я завжди був Душманом, тому що схожий на справжнього душмана. Худий, завжди під машинку бороду стриг, обличчя трохи східного вигляду. Велика борода у мене вже на фронті з’явилася. З цими псевдо відбуваються різні смішні речі. Приходять новачки і вибирають собі щось по гучніше. А я слухаю і дивуюся. Так, Зевсом хоче бути. Обов’язково якийсь підарас. Бос – точно скотина. Думає, що якщо був придурком і назветься Зевсом, то від того перестане бути придурком? Нєєє!

Доброволець 8-го батальйону Аратта Української добровольчої армії Володимир Галаган, друг Душман: Мені довіряли командувати багатьма операціями. І ніколи в мене навіть жодного пораненого не було 08

У грудні 2017 року в Івано-Франківську друг Душман отримав нагороду Народний герой України

 Як ви дізналися про хворобу? Зовсім недавно ви були в строю, нормально почувалися…

– Все відбулося дуже швидко. У мене ще з молодих років були проблеми з хребтом. Інколи я жалівся. Але все проходило. А це на виході друг Раша п’ятку зламав. Я важу 65 кілограмів, а він – 120, блін. Я його смикнув. Щось в спині у мене хруснуло. І почало боліти. Болить та й болить. Приїхав в Одесу. Лікарі відправили мене в санаторій на оздоровлення. Робили масажі, голковколювання призначили. Легше не ставало. А зараз лікарі кажуть, що саме ці процедури активізували онкоклітини, дали їм змогу розлетітися по всьому тілу… Тільки коли в Дніпрі зробили знімки хребта, МРТ, побачили, що ще й два хребця зламані. А метастази вразили вже весь хребет…

Я смерті не боюся. Коли йшов на війну, у мене було відчуття, що загину. Але щоб так – не хотілося б…

Як ви налаштовані?

– Звісно, треба боротися! Я багато ще чого не встиг зробити, – Душман замислюється і потім каже: – Я в своєму житті зробив немало поганого і все те ще не виправив. Мені б на те все ще рік-два. І в Одесі хотілося б навести лад. Хтось ііз тих, хто доривається до кормушки, мріє про туфлі із шкіри страуса. А мені не потрібні туфлі, мені потрібна вся країна.

Витягуючи на собі з поля бою пораненого товариша, травмував хребет. В подальшому це спровокувало окологічне захворювання – метастази проросли майже в усі хребці. Це з’ясувалося на обстеженні в обласній лікарні м. Дніпро, з якої «Душмана» переправили в Київський центр раку, а потім – у рідну Одесу. Він розпочав курс хіміотерапії, сім’я шукала можливість виїзду на лікування за кордон. Та хвороба виявилась сильнішою, у ніч з 13 на 14 червня 2018 року він помер у реанімаційному відділенні Одеської лікарні.

Сімейний стан: Залишились дружина, дві доньки та син.

Місце поховання: м. Одеса, Західне кладовище, Алея Героїв

 Віолетта Кіртока, “Цензор.НЕТ” Джерело: https://censor.net/ua/r3070049

created by