Євген Сидоренко
«Коли я приїхав додому після Іловайська – дружина мене не впізнала», − Народний Герой України полковник Євген Сидоренко
Шість років тому, 29 серпня, українські війська виходили з оточення під Іловайськом. Те, що називали «зеленим коридором», всупереч домовленостям із російським Генштабом, виявилося насправді «дорогою смерті», на якій українська армія зазнала найбільших за історію АТО/ООС втрат.
Полковник Євген Сидоренко – нині заступник начальника Центрального бронетанкового управління Озброєння Командування Сил логістики ЗС, один із учасників тих подій. Саме він на трофейному танку, без екіпажа, пішов у наступ на російську колону, тим самим допоміг перешкодити прориву ворожої колони до Іловайська. На цьому ж танку в складі бронегрупи полковник Сидоренко пробивав шлях іншим підрозділам для виходу з оточення і вийшов сам.
Про початок війни, перший вогневий контакт із регулярними військами РФ, «Іловайський котел» та вихід з нього попри контузію та поранення полковник Сидоренко розповів кореспонденту АрміяІnform на шості роковини вшанування пам’яті загиблих героїв.
«Інформацію про вторгнення російських військ ми отримали на День Незалежності України»
− У серпні 2014-го, коли наші підрозділи потрапили в оточення під Іловайськом, Ви були в самому авангарді подій та є безпосереднім свідком російських злочинних дій проти українців. Ваш бій на трофейному Т-72 проти колони російської бронетехніки заслуговує насправді найвищої поваги і подяки. Пригадайте ще раз у подробицях, що тоді там відбувалося?
− Під Іловайськ я прибув майже з самого початку операції. У складі бронегрупи Василя Коваля. Тоді я був начальником бронетанкової служби оперативного командування «Південь». У мої обов’язки входили: організація, експлуатація військової техніки, її евакуація, відновлення, забезпечення боєздатного стану озброєння, яке знаходилося в наших частинах. Я надавав допомогу бригадам по всіх гарячих точках на Луганському і Донецькому напрямку. На початку серпня 2014-го отримав завдання від командування створити ударну бронегрупу із 4 танків і 4 БМП зі складу 17-ї окремої танкової бригади. Це була наша головна ударна сила. Техніка вся далеко не нова, потребувала техдопомоги. Я супроводжував та відновлював її після кожного переходу. Попри те, що я – штабний офіцер − доводилося особисто брати до рук інструмент, махати кувалдою, регулювати двигуни… керувати ремонтними підрозділами, поки їхні командири набували навичок. У нас була гостра нестача кваліфікованих фахівців.
2 серпня з бронегрупою ми вийшли від Красногорівки й далі по колу: Мар’їнка, Старобешеве, Кутейникове, дійшли до Іловайська. Вдень хлопці звільняли міста від бойовиків і окупантів − ночами ми відновлювали техніку після боїв.
10 серпня, коли відбувся перший штурм Іловайська, я прибув на блокпост 3906. Там організував ремонтний підрозділ. Також виїжджав на всі блокпости, які тримали оборону під Іловайськом
− Іловайськ міг стати черговим звільненим населеним пунктом, якби не вторгнення російських військ?
− Операція зі звільнення Іловайська була організована тактично грамотно. Більшість шляхів постачання противника були відрізані. Добре налагоджена взаємодія всіх наших підрозділів. У нас бронетехніки було мало, але вона використовувалася дуже інтенсивно. Командувач сектором «Б» тоді генерал-лейтенант Руслан Хомчак особисто розподіляв кожен танк і БМП по позиціях, де постійно атакували проросійські бойовики за підтримки бронетехніки та артнальотів.
24 серпня ми отримали інформацію про вторгнення російських військ. Командувач запросив дозвіл на негайний відхід від Іловайська, отримав наказ − «триматися». Тож підрозділи підготувалися до кругової оборони. Російські війська ущільнювали свої позиції. Ввечері 24-го від Савур-Могили до нас пробилася група бійців зі складу 93-ї механізованої бригади. Ми отримали підсилення із семи БМП. Водночас залишилися без підтримки артилерії. Кожен залп, який робила наша арта, противник засікав своїми станціями артрозвідки і накривав нас декількома дивізіонами. Були серйозні втрати… Ми розуміли, що без артилерійської підтримки, кількох ліній оборони, міцних укриттів і запасів боєкомплету під Іловайськом ми зможемо протриматися недовго. Але ніхто не панікував. Ми готувалися відбивати російські атаки. Хоча витримати постійний артобстріл було дуже непросто. На солдатів і офіцерів справило глибоке враження, що разом із нами залишився генерал Хомчак. До того ж, я і більшість офіцерів до останнього не вірили, що росіяни справді наважилися перетнути кордон і відкрито напасти на Україну…
− Сумніви про те, що воюєте з регулярними військами РФ розвіялися, коли з ними відбувся перший вогневий контакт?
− Так. Вперше наші війська зіштовхнулися з росіянами 24 серпня. Приблизно о шістнадцятій годині наша група розвідників під командуванням начальника розвідки оперативного командування «Південь» вийшла в район Кутейникового. Там ми підібрали залишену нашими бійцями БРМ-1К зі складу однієї з механізованих бригад. У цей момент відбувся перший бій з російськими військами. Наш загін прикриття розбив передову розвідгрупу росіян − я бачив знищену БМД і БТР. Коли ми оглянули БМД – машина виглядала, наче щойно з заводу, тільки номери й знаки були зафарбовані. У цей же час недалеко від нас в іншому бою під Кутейниковим наші війська розбили ще один підрозділ російських десантників зі складу 98-ї повітряно-десантної дивізії та взяли в полон російських солдатів, які казали, що заблукали.
«Їду один на трофейному танку проти російської колони і думаю: якщо і загину, хоч дам хлопцям можливість перезарядитися…»
− Досить красномовним доказом присутності регулярної армії РФ став підбитий під час одного з боїв ворожий танк нової модифікації?
− Вночі 24 серпня бої посилилися. Наші позиції накривала важка артилерія, активно працювали безпілотні розвідники. Ми втрачали людей і техніку.
25 серпня до Агрономічного прорвалася колона російських десантників із 31-ї бригади РФ. Оборону на окраїні Агрономічного тримала наша група інженерів, яка була частково підсилена військовослужбовцями 51-ї та 93-ї бригади. Коли на них вийшла російська колона – стався бій. Нашим хлопцям за допомогою БМП-2 вдалося пошкодити один із російських танків Т-72Б3. Росіяни, втікаючи, залишили його заведеним. Один із хлопців 93-ї бригади – Іраклій (на жаль, загинув у 2015 році), який колись був трактористом, заскочив в нього і перегнав в силосну яму для укриття. Від наших позицій це було метрів триста. Я не був учасником цього бою, але отримав наказ оглянути і по можливості відремонтувати трофей. Це була новітня російська модифікація Т-72Б-3, яка надійшла на озброєння російської армії в 2012 році. Особливість танка − тепловізійний приціл у командира та у навідника танка типу «Сосна-У». Приціли були пошкоджені нашим вогнем, але їх можна було легко відремонтувати, не працювали тепловізори і стабілізатор гармати по вертикалі. В іншому машина була справна, заправлена, з повним російським боєкомплектом. У танку ми виявили документи, що він належить військовій частині Російської Федерації № 54096 − це 8-ма окрема мотострілецька бригада, 3-тя танкова рота. Також були документи на ім’я командира роти − Рашитова А.Р. та командира танка − молодшого сержанта Гончарова.
Я запропонував перегнати танк на наш блокпост та прийняв цей танк на озброєння. Саме він під час прориву врятував життя багатьом нашим бійцям і мені особисто.
«В Іловайську я бачив, як ми відбивали російські війська, як вони розбігалися в різні боки»
− У цьому танку без екіпажу Ви кинулися зупиняти колону російської бронетехніки, яка прямувала на Іловайськ повз ваш блокпост. Тоді думали, що цей бій може стати для Вас останнім?
− Саме так. Коли десь о 14-й годині по рації наші розвідники доповіли, що з боку Кутейникова на нас рухається колона російської техніки, я якраз ремонтував перегнаний зранку трофей. Щоб ви розуміли від Кутейникова було кілометрів 7-8, тобто у нас до зустрічі з росіянами було лише кілька хвилин. Кількість російської техніки у колоні − три МТЛБ, десять БМП-2 і три танки Т-72. А на нашому блокпосту не було важкого озброєння, окрім однієї протитанкової гармати «Рапіра» МТ-12 зі складу 51-ї бригади, під командою командира батареї Костянтина Коваля. А ще кілька небоєздатних машин БМП, на яких − ні зброї, ні екіпажів. Уся інша техніка була розкидана по інших блокпостах, щоб тримати кругову оборону. Тож єдина боєздатна машина – це російський танк, який я завершував ремонтувати. Якби колона пішла в тил і ця техніка розгорнулася в Іловайську, втрати були б колосальні. Крім того, у нас там був передовий командний пункт оперативно-тактичного командування «Південь», де перебував на той час весь його командний склад.
Сформувати екіпаж було ні з кого. Виїхав один. Тим часом наші воїни вже готували «Рапіру» до бою. Їду і думаю: «Якщо і загину, хоч дам хлопцям можливість перезарядитися».
Російська колона чкурнула геть, покинувши своїх убитих і поранених
− А як Вам одному вдавалось і вести машину, і стріляти?
– Довелося пострибати з місця механіка водія на місце командира, навідника і навпаки. Коли я під’їхав нарівень нашої гармати, побачив, що з першого ж пострілу була знищена головна машина противника − МТЛБ-6М. У той момент я зрозумів, що маю відвернути увагу від нашої засідки під час перезарядки гармати. Я різко виїхав вперед на дорогу, перестрибнув на місце командира і відкрив вогонь з великокаліберного зенітного кулемета по ворожій колоні. Закінчилися набої − спробував пересісти на місце навідника і вести вогонь з танка. Проте з гармати одному стріляти було неможливо. Бо якби я потягнувся б і натиснув кнопку, гармата пішовши на кут заряджання, мене б просто розчавила. Тоді я перестрибнув на місце командира і почав вести вогонь з ПКТ. Було трохи тривожно, я ж не знав, як поведуться воїни за моєю спиною. Якщо їх зараз накриють вогнем, або вони побіжать, і я залишуся сам на відкритій місцевості взагалі без шансів. Але вони виявилися справжніми героями і професіоналами. Вони підбили ще одну машину противника. Щільності вогню нам додала ЗУ-23 93-ї бригади на ЗІЛу. Росіяни відкрили хаотичний вогонь у відповідь. Я доповів командувачу, що ведемо бій. Нам на допомогу відправили ще один танк і 2 БМП. Але коли навідник підбив третю машину, російська колона розвернулася і під прикриттям диму чкурнула назад, покинувши своїх убитих і одного тяжко пораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади.
«Хлопці дякували, казали: якби не ваш танк, хтозна, чи змогли б так прийняти цей бій»
− Тоді Ви особисто розмовляли з тим пораненим російським солдатом?
− Я запитав його, що ви тут робите? – той відповідав у стилі офіційної державної риторики –«заблукали». Але, пройшовши стільки українських населених пунктів до Іловайська, маючи надсучасні системи навігації, заблукати і не знати, де ти перебуваєш − неможливо…
Він сказав, що вони не очікували, що ми дамо їм відсіч − розгубилися. У той час, як наші хлопці навпаки − підбадьорилися. Психологічний ефект від того, що на підтримку йде танк, – досить вагомий. Через декілька років хлопці мені дякували, казали: «пане полковнику, якби не ваш танк, то хто знає, чи змогли би ми так прийняти цей бій…».
«Російське командування запропонувало коридор, а насправді готувало нам смертельну пастку»
− Коли стало зрозуміло, що потрібно прориватися?
− Ми не мали точної інформації про розташування противника, попри те, що наші розвідники активно працювали. Вони здійснювали рейди по тилах противника, вступали в бій, гинули… Усі ми виконували наказ і утримували позиції, тоді як інші підрозділи в районі Кутейникового, Старобешевого відійшли. Тому противник обійшов нас із тилу на кілометрів 30, і будь-які спроби деяких наших підрозділів з’єднатися з нашою групою виявлялися безуспішними. Ми знали про це і розуміли, що іншої допомоги не буде. Боєприпаси закінчувались. Тому генерал Хомчак прийняв рішення формувати колони і йти на прорив.
Знаючи, що основні дороги щільно перекриті російськими військами, ми запропонували росіянам видати їм полонених у Старобешевому, за умови пропуску нашої колони. Російське командування запропонувало коридор, і оскільки це було підтверджено вищим керівництвом Росії та України, ми вирішили виходити у складі колон. Вранці 29-го російські офіцери різними шляхами затягували вихід колони, під прикриттям переговорів посилювали свої війська у напрямку нашого руху.
Ми сформували дві колони. Техніки бракувало. З двох-трьох розбитих під артобстрілами машин вдавалося зібрати одну. В одній колоні в нас було – чотири танки, в нашій – два і два БМП. Я отримав наказ поставити у бронегрупу і трофейний танк, підібрав на нього екіпаж – хлопців із підбитого танка 17-ї бригади, який брав участь у штурмі Іловайська, – Євгена Мартиненка і Сергія Ісаєва. Враховуючи, що один із них був механік-водій, інший – командир танка, я прийняв рішення зайняти місце навідника оператора, а хлопців залишити на штатних посадах. Завдання було збивати блокпости, які перешкоджатимуть переміщенню колони по маршруту: від Многопілля через Новокатеринівку на Комсомольське…
«Я чув, як росіяни добивали поранених»
− Саме у день виходу з оточення, 29 серпня, полягло найбільше українських воїнів. Як Вам вдалося пройти той «коридор»?
− Це був суцільний бій. Під мінометним обстрілом ми опинилися ще перед початком руху нашої колони.
О 8:10 − розпочали рух. Мій танк підбили десь о 12 годині. За цей час нам вдалося пройти боєм 22 км. Підтримки артилерії та авіації майже не було. Покладалися на свій маневр і вогонь. Пересуваючись, придушували й відволікали на себе вогонь противника. Пошкодили один російський Т-72, знищили 1 БМД, одну пошкодили й ще одну БМП. Ці дані пізніше були перевірені й підтверджені. Досі дивуюся, як ми вціліли під таким щільним вогнем противника. Слід віддати належне майстерності механіка-водія Євгена Мартинюка. Він постійно маневрував, використовував ландшафт, заїжджаючи у виямки і даючи можливість безпечно вести вогонь. У той же час − не затримувався, виходячи з-під прицільного вогню. Ми отримали три влучання, одне − рикошетом, другий снаряд влучив у динамічний захист з мого боку (навідника), третім перебило гусеницю.
Тоді з косогору, звідки вели бій, ми злетіли вниз і опинилися між двома пагорбами. Я вийшов із машини, щоб оцінити ситуацію: механік не відповідав, не відомо було чи взагалі живий, командир танка від удару розбив все обличчя. Я прийняв рішення евакуювати екіпаж, потім оглянути обстановку і перевірити пошкодження танка. У той час по нам гатили з мінометів, кулеметів, ПТКРів, ми розуміли, що – мішені… Поки через башню витягували непритомного механіка, по нам почали вести прицільний вогонь. Осколками мене поранило, один із них влучив в автомат, пробив його наскрізь. Цей автомат врятував тоді мені життя. Нам вдалося відійти метрів за 400 від танка і укритися у вирві. Коли роззирнулися – побачили, що ми вже під Новокатеринівкою, тобто майже вийшли до точки зустрічі. Оглянувши танк, я зрозумів, щоб його відремонтувати, необхідно години чотири махати кувалдою. Враховуючи, що по обидва боки від нас – російська техніка, а обидва члени екіпажу та і сам я − поранені, зрозумів, що треба витягувати хлопців пішки.
Я чув, як росіяни прочісували територію. Чув постріли. Думаю, поранених добивали. Коли за кілька годин механік отямився, ми рушили. Тамтешню місцевість я знав, адже до тих подій постійно їздив ремонтувати техніку в розташування усіх підрозділів, які там знаходитися. О 4-й ранку вивів хлопців на дорогу на Волноваху. Це було вже під Комсомольськом, де була визначена точка зустрічі усіх, хто виходив із оточення. Дорогою я бачив багато сигнальних вогнів, багаття, які відкрито горіли, російські машини − БМД-2, яких у нас тоді не було в цьому районі, зенітні установки, навіть російські прапори. Було точно зрозуміло, що це війська РФ, які нас оточили. Довелося трішки змінити маршрут. Дорогою зустрів Урал, як зараз пам’ятаю − повністю набитий пораненими бійцями, зі спущеним колесом. Я посадив свій екіпаж на той Урал, відправив на Волноваху в шпиталь. А сам повернувся до Комсомольська. На той час він ще був під контролем нашої нацгвардії, але вони готувалися до виходу. Я намагався переконати, що цього не можна робити, але вони все таки вийшли. Мене підібрала одна з ремонтних бригад, яка знаходилася неподалік і вивезла в розташування нашого ремонтного батальйону в селище Дачне. Там я зв’язався з в.о. командувача, оскільки в цей час штатний командувач перебував у котлі, з ним зв’язку не було, попередив, що наші війська залишили Комсомольськ. Отримав команду висунутися на Дніпро. Так завершилася моя перша ротація.
Коли я приїхав додому – дружина мене не впізнала, на мені живого місця не було.
«18 серпня під Іловайськом я отримав смс, що перебуваю у роумінгу Російської Федерації…»
− Про що думали в Іловайську?
− Мені до останнього не вірилося, що регулярні війська РФ наважаться перетнути кордон і напасти на Україну. Я був шокований, коли 18 серпня під Іловайськом отримав смс, що перебуваю у роумінгу РФ…
Усі події, спогади бійців та мої погодинно розписані у книгах Романа Зиненка «Іловайський щоденник» та «Війна, якої не було». Нині я розумію, що дуже правильно, що він записав усе на папір, адже пам’ять стирає деталі… Хоча після виходу з Іловайська, я навпаки прагнув максимально стерти з пам’яті всі спогади про ті події.
Далі друга ротація 2015 рік, третя 2016-й. Завдання одні й ті ж: зустріти війська, перегрупувати, розвантажити, завантажити, відремонтувати техніку, своєчасно забезпечити подачу запасних частин. Обстріли були постійно, але в прямих боях я вже участі не брав.
«Після опіку рук поїхав на передову. Мені командувач сказав, що йому руки не потрібні, потрібна моя голова»
− Дивлячись на опіки на ваших руках, стає зрозуміло, що до ремонту техніки ви залучалися особисто. Скільки відремонтованих машин на вашому рахунку?
− Десь більше сотні… Опіки? Я гасив від вогню 5 одиниць техніки, танк 54-ї бригади, БМП 53-ї та 24-ї бригад на Широкому лані, БТР і майстерню. У 2016 році ми вантажили техніку на вихід у район виконання бойових завдань. На станції було зібрано два ешелони техніки, боєприпасів. Я обходив територію. Піднявся дуже сильний вітер і я побачив, що з однієї машини йде дим. Зайшов у машину перший, за мною ще двоє. Коли спалахнув вогонь я був найглибше. Поки інші виходили, почав гасити машину. Схопив перше, що трапилося під руки, – спальний мішок. Він розплавився – від рук його вже віддирали з кості. Це був квітень 2016-го. А знову на передову я поїхав у серпні того ж року. Руки ще не зовсім відновилися, але командувач сказав: «Мені не стільки треба твої руки, як потрібна твоя голова».
− Ви багато бачили і пройшли під час війни. Більшість людей навіть не уявляють, наскільки важким є кожен подвиг наших військових на передовій. Що, на Вашу думку, Україна має знати про цю війну, про Іловайськ?
− Мабуть, те, що там загинули сотні найкращих українських воїнів, але і те, що Іловайськ багатьом допоміг повірити у власні сили. Він показав нам, що ми можемо знищувати ворога, що в нас є Збройні Сили, які здатні не просто тримати зброю, а й перемагати. Я бачив як ми відбивали атаки російських військ, як вони уникали боїв із нами, як розбігалися в різні боки. Я можу сказати одне – я воював серед героїв, інших під Іловайськом не було. Хтось віддав свої життя, хтось прорвався. І я дуже вдячний всім, хто вистояв до кінця. Слава Героям!
Оригінальний текст АрміяInform
Автор Ольга Мосьондз
Більше інформації про героя:
Вікіпедія Сидоренко Євген Анатолійович
Народный герой Украины Евгений Сидоренко об иловайских событиях
Полковник Євген Сидоренко. Спогади про Іловайськ
24 канал “Євген Сидоренко – полковник, що пройшов Іловайськ, Актуальне Інтерв’ю”