Юрій Яницький

У грудні 2014 року Юрій з побратимами охороняв стратегічно важливий блокпост у селі Красний Партизан на Донеччині. Те, що українські військові контролювали перехрестя Горлівка — Ясинувата — Донецьк, значно ускладнювало взаємодію бойовиків між Горлівкою й Донецьком.

— 22 січня нас оточили, — згадує події 2015 року командир взводу Юрій Яницький. — Танки били прямим наведенням. Майже п’ять годин наш підрозділ із 24 осіб тримав оборону. Аж поки закінчився весь боєкомплект.
Чотирнадцять українських бійців разом з Юрієм потрапили в полон. Чотирьох важкопоранених терористка-снайпер застрелила впритул біля стіни будинку, який був останнім прихистком наших захисників. Решту доставили в будівлю колишнього СБУ в Донецьку.

— Над нашою позицією завжди майорів український прапор із символікою батальйону, — розповідає Юрій. — Тож коли почався бій, я його зняв, сховав під камуфляж. Бо допоки прапор підрозділу не втрачено, підрозділ існує. Нам пощастило, що бойовики поверхово перевіряли наші речі. Якби знайшли знамено в мене, напевно розстріляли б. Прапор для них, як червоне для бика.

Тиждень бойовики знущалися з полонених, а потім припинили знущання. Вони створили прийнятні умови існування й час від часу показували українських військових журналістам російських пропагандистських телеканалів, зрозуміло для якої картинки. Один із побратимів Юрія Олег, із позивним «Фінік», зумів зберегти мобільний телефон. Дивом його зарядки вистачило майже на всі 43 дні полону. Завдяки цьому хлопці підтримували зв’язок із командиром роти та рідними.

— Звільнили нас 7 березня, це був найдорожчий подарунок для моєї старшої донечки й дружини, — усміхається Юрій. — Найперше, що взяв із казематів Донецького СБУ, це стяг. Комбат приїхав, побачив прапор, потис мені руку. На жаль, у мене навіть фото того прапора не залишилося. Під час звільнення було не до того. Хотів якнайскоріше опинитися вдома, обійняти своїх рідних. А прапор залишив хлопцям у Кривому Розі.

Перед звільненням чоловіка попередили: «Якщо повернешся на передову, вб’ємо і тебе, і твою сім’ю». Та Юрій не з лякливих. Через півроку підписав контракт. Нині служить у рідному батальйоні. За його плечима не один запеклий бій. Юрій і в подальшому хоче бути військовим, навіть після війни. Каже, військова справа йому до душі.

Нещодавно у Вінниці Юрію Яницькому вручили орден «Народний Герой України».

— Для мене це найвагоміша нагорода, яку може одержати захисник України, — каже Юрій Яницький. — Адже срібло на її виготовлення збирають українці з усього світу.

Наталія ЯРМІЛКО «Народна армія»