Анатолій Адамовський
Він поїхав на Майдан після того, як у центрі столиці “побили дітей” – і більше не повертався у рідний Донецьк. Зовсім не тому, що не хотів, просто так склалося життя. У лютому на Інститутській в Анатолія поцілив снайпер. Після лікування донеччанин пішов добровольцем на фронт – незважаючи на те, що рука ще не працювала.
Боєць 25-го батальйону “Київська Русь”, нещодавно перетвореного на третій лінійний батальйон 54 ОМБр, розповів “Цензор.НЕТ” про лікаря, який з молотком у руках оберігав сон поранених майданівців, про охорону власності Ахметова від рейдерського захоплення, про кулеметника у званні підполковника, волонтерський танк, боротьбу “Київської Русі” за своє існування, збір грошей на бензин у армії та втрачені можливості Майдану.
“КАЖУ – НА МАЙДАНІ СТРІЛЯЮТЬ, БАГАТО ВБИТИХ. МЕДСЕСТРИ СТОЯТЬ, ПЛАЧУТЬ. А ГОЛОВНИЙ ЛІКАР ПИТАЄ: “НАВІЩО ТИ БРЕШЕШ?”
-Ви з Донецька…
-…І я знаю дуже багато чесних, порядних та патріотичних людей звідти. Донеччани не винні у тому, що сталося. Зараз роблять вигляд, що розслідують Майдан. Але чому ніхто не розслідує, як почалася війна на Сході? Як, наприклад, росіяни зайшли у Слов’янськ – місто далеко не прикордонне? Яким чином у тилове місто зайшла група ФСБ та ГРУ у складі 48 чоловік з купою озброєння? Де були прикордонники, мєнти, даішники? Чому це ніхто навіть не копає?
Донецьк ніколи не був просєпарським. І відсоток ідіотів у Києві не менше, ніж у Донецьку – гадаю, 15-20%. Якби у Київ зайшов Путін – все було б так само. А якби Путін раптом прийняв рішення взяти Львів та закинув групу туди – і там чимало людей пішло б у поліцаї.
– Коли ви востаннє були вдома?
-Коли побили дітей – я стрім дивився…
-Тобто? Ви поїхали на Майдан і вже більше ніколи не поверталися у Донецьк?
-Так, я більше там не був. 20 лютого на Інститутській мене снайпер бахнув у плече. 7,62. Розривний.
Мене витягнули у готель “Україна”. З “України” мене винесли на ковдрі батько з сином, з якими я спілкуюся досі – дворами ми піднялися кудись у бік Михайлівської площі. Там стояв “течик”. Цим бусом мене та ще одного пораненого відвезли до лікарні №4.
У цей час деякі лікарні вже були забиті майданівцями. Нас також, здається, мали везти зовсім не на Солом’янку, але водій щось наплутав. І у лікарні №4 ми виявилися першими пораненими. Там такий кіпіш почався! Мене заносять, я намагаюсь бадьоритися, адже козаки не плачуть. Працівники лікарні запитують: “Що там?..” Кажу – там стріляють. Багато вбитих. Медсестри стоять, плачуть. А їхній головний лікар питає мене: “Навіщо ти брешеш? Навіщо паніку розводиш?” Потім мені розповіли, що саме цей лікар подзвонив у мєнтовку.
Мене оперували під місцевим наркозом. Спочатку обкололи руку, потім знеболювали струмом. Зібрався натовп, навіть якийсь професор прийшов. Ріжуть, тут хтось заходить та повідомляє: “Міліція приїхала”. Той професор одразу вийшов, а за деякий час повернувся: “Я їм сказав, що поранені важкі. Вони поїхали”.
Нас із другим хлопцем прооперували та підняли у палату на четвертий поверх. Час був десь обідній. І тут знову хтось прибігає: “Беркут” приїхав забирати нас… Медики спустили нас вантажним ліфтом у підвал. Там, серед труб та якогось залізяччя ми ховалися близько години. Потім до чорного ходу лікарні – адже там не було камер – під’їхали молоді хлопець та дівчина, що жили поруч, і забрали нас до себе додому. Але ввечері у пораненого в живіт хлопця відкрилася кровотеча. Лікарі сказали терміново везти його назад.
У мене сльози, коли я це згадую: біля лікарні на цей час вже зібралося кількасот місцевих мешканців. Хто з собаками, хто з чим. До лікарні №4 вже привезли й інших поранених, і ці люди прийшли охороняти їх. До ранку вони залишалися біля будівлі. А лікар Макаренко Микола Андрійович, капєц який дядько, залишився у нашій палаті на всю ніч. Узяв молоток та сидів з ним біля нас.
На ранок приїхали швидкі зі Львова – вони забирали львівських та рівненських поранених. Я доречі взагалі ніколи не був у західній Україні. Не тому, що там бандерівці – просто в мене там немає родичів, їздити не було до кого.
У лікарні я мав залишитися один. Але жіночка з Зимної Води, пані Ірина, з якою ми були знайомі на Майдані – вона там годувала усіх, сказала: “Забирайте і його. Чого ви його тут самого залишаєте”. Я відпирався, але мене все одно забрали у Львів.
Привезли нас туди о 9 годині вечора. У місті не було видно міліціонерів, по двору лікарні ходили хлопці спортивні. Біля дверей нашої палати сиділи, охороняли її два міцні пацани та старенький дідусь. Вже згодом я дізнався, що цей дідусь – тренер борців…
О 6 ранку я прокинувся. Дивлюся у стелю. Думаю: ну нафіга я сюди приїхав? Я тут нікого не знаю. Дитина моя у Києві… На обході я спитав лікаря, чи буде ще машина на Київ їхати, і попросив мене назад відвезти. Адже вже революція перемогла! “Ти не транспортабельний”, – відповів мені лікар. “Та я на автобусі поїду!” – почав я. Він послав мене, розвернувся та пішов.
Опівдні народ у місті дізнався, що майданівців привезли. Відтоді я почувався як Ленін у мавзолеї: нескінченний потік людей. Їжі – гора, по всій лікарні її розносиш… І це ще нічого було коли їжу просто приносили. Страшно – це коли годувати намагалися. “Зупа! Пляцки! Ти такого не куштував!” Одна годує, а друга вже стоїть у черзі. Я 8 кг за місяць набрав там. Ось така будка була. Бандерівці кляті!
“ПІДПОЛКОВНИК ЄВГЕН ЛАВРОВ, МАЙБУТНІЙ КОМБАТ “КИЇВСЬКОЇ РУСІ”, БУВ У МОЄМУ ВІДДІЛЕННІ КУЛЕМЕТНИКОМ”
-Влітку ви вже були на фронті. Як вдалося так швидко відновитися після поранення?
-Замість розтрощеної кістки мені вставили залізку. Зробили плече. Але рука не працювала – я чашку підняти не міг. І у військкоматі мене, звісно ж, не взяли.
Тоді я подзвонив своїм майданівським друзям. Вони вже були у “Донбасі”, на базі у Нових Петрівцях. Я приїхав туди, мене привели у штаб до Семенченка. “З Донецька? О, зьома! Ми своїх не кидаємо. Їжджай, проходь медкомісію” – сказав той.
На медкомісію я взяв друга – він із моїми документами зайшов до лікарів замість мене. Там подивилися – дві руки, дві ноги, патріот. Все! Так от я потрапив у “Донбас”. Точніше, спочатку не у сам “Донбас”, а у такий собі “Донбас-2” – батальйон “Крим”, у якому тоді вже була сформована перша рота. Дуже потужна. Її добре тренували у Петрівцях, зокрема навчали нас альфівці. І в цій роті на той момент з 62 осіб 41 – це були офіцери, які служили просто солдатами. Ротою командував мій друг Зелений. Я, солдат, був командиром відділення. А підполковник Євген Лавров – пізніше комбат наш у “Київській Русі”, Вовк – був у мене просто кулеметником. Підполковник прийшов солдатом воювати…
У Сєні (тут і далі – йдеться про колишнього комбата батальйону “Донбас”, нині народного депутата Cемена Семенченка, – Ред.) були плани створити бригаду. Але щось у них пішло не так, проект анулювали. Крім того, у “Донбасі” були втрати. У бійців нашої роти спитали, хто хоче вийти на фронт – і ми пішли. Так потрапили у батальйон.
-Але чому швидко вирішили піти з “Донбаса”?
-Ми тоді були у Артемівську. Якраз тільки Попасну взяли (Районний центр на Луганщині українська армія та батальйон “Донбас” звільнили 22 липня 2014 року, – Ред.) .
У Коломойського та Ахметова тоді був конфлікт, Філатов (Борис Філатов, міський голова Дніпра, тоді – заступник голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації з внутрішньої політики, – Ред.) казав, що Ахметов зрадник, що потрібно у Ахметова все забрати, експропріювати… І я думаю, що Ахметов все це сприйняв всерйоз.
А Курахівська ТЕЦ – це його. І чимось Ахметов однозначно зацікавив Сєню, тому що нам, третій роті, дали наказ здати броніки та зброю й шикуватися. У штабі мені “здали”, що поїдемо ми охороняти ТЕЦ. Тому на шикуванні я вийшов уперед. Кажу: “В цьому строю 95% людей з Донбасу. Всі вони чудово знають чиє це барахло – Курахівська ТЕЦ. Я не підписувався ахметівське охороняти, я туди не поїду”. Мені відповіли, що брехня це, і що насправді ми поїдемо у Красноармійськ (нині Покровськ, – Ред.), там отримаємо зброю та вийдемо на Піски. О-о-о! Тоді їдемо!
Нас завантажили у автобуси, дали охорону – 5 розвідників з автоматами… І привезли на Курахівську ТЕЦ. Поставили завдання: по два ВОХРівця та по два бійці “Донбаса” мають охороняти периметр електростанції. Мета – попередити теракт.
“Ви за ідіота мене маєте? Щоб охороняти цей периметр насправді потрібна вся ціла рота. Що ви ліпите? Ахметов просто боїться рейдерського захоплення!” – обурювався я.
Наступного дня приїхав контрик з Артемівська та почав виносити мені мізки. Я вперто пояснював йому, що я донецький, що я знаю, чий це об’єкт і охороняти не буду. “Не подобається – пиши рапорт та вали”, – зрештою сказали мені. Я погодився. Разом зі мною зі строю вийшли ще 18 бійців. Разом із моїм відділенням ми зібрали рюкзаки та поїхали звідти. Я швидко обдзвонив усіх своїх знайомих, знову ж таки з Майдана, і мене вивели на комбата “Азова”, на комбата “Айдара” і на комбата “Шахтарська”.
“Шахтарськ” був найближче до нас -і тому ми поїхали у “Шахтарськ”.
-Але, мабуть, одразу зрозуміли, що це був не найкращий вибір.
-Ну, упаковані вони були дуже конкретно… Але публіка там була колоритна.
Батальйон був поділений на два табори. Перша половина – у наколках, що практично просвічували крізь одяг, із куполами на спині, сидять такі на кортах, курять. Друга половина – мєнти. Комбат казав, що у нього є правило: “Хто старе пом’яне…” Але я походив, подивився, і зрозумів, що ні. Тут я точно не хочу бути. Тому почав далі видзвонювати друзів.
Дізнався, що у Десні формується 25-й батальйон “Київська Русь”. Що формує його Міністерство оборони. І я пішов туди. Тоді це ще був батальйон територіальної оборони, однак незабаром він став окремим мотопіхотним батальйоном.
“ВОЛОНТЕРИ ПРИПЕРЛИ ТАНК, ЯКИЙ СТОЯВ ДЕСЬ ЯК ПАМ’ЯТНИК”
-У деяких батальйонів тероборони бували проблеми із забезпеченням, у тому числі бракувало озброєння…
-На той момент наш батальйон був чи не найкраще забезпеченим підрозділом. У нас були протитанкові комплекси, “мотолиги”, 18 бех, 3 танка (один з них волонтери приперли – стояв десь як пам’ятник), міномети… Все було! Бліндаж будуємо? Нам з Києва, адже ми були під Київським обласним військкоматом, женуть фури з лісом. І навіть бетонні бліндажі у нас були на нулі…І 950 чоловік штату!
-Яким був бойовий шлях “Київської Русі”?
-20 серпня ми зайшли у Дебальцеве. 24 грудня вийшли звідти на ротацію, нас замінив “Кривбас”. Але за 18 днів, коли почався шухєр, нас викликали з відпусток – і половина нашого бата знову зайшла у Дебальцеве. Виходили ми звідти 18 лютого 2015 року.
Потім ми виїхали у Попасну. Потім було Золоте. Наступна ротація – Троїцьке. А після нього – дві ротації поспіль на Світлодарську дугу.
Світлодарка… Постійно я у тому степу копаюся! Людям щастить, вони скрізь побували. А я, блін, зате кожне дерево на дузі знаю. І вже не можу на неї дивитися.
Зараз ми знову на полігоні, але незабаром виходимо. Поки невідомо куди… Та й батальйон розходиться: 160 осіб залишилося. Тепер ми – не “Київська Русь”, а третій лінійний бат 54 ОМБр.
-Влітку 2017-го ви активно протестували проти влиття у бригаду…
-Так, ми довго боролися. Підіймали волонтерів, під Генштабом акції проводили, підключали телебачення. Нас підтримали ветерани різних підрозділів, “Азов” взагалі серйозну заяву зробив – що йде намагання зачавити добровольчі батальйони…
Армійське керівництво не любить кіпіш. Можна було їх дотиснути. Але, мабуть, ми зайняли недостатньо жорстку позицію. Тому що в нас була надія на інше– тоді до нас приїзджав доктор Філіп Карбер. Американці хотіли зробити “натівський” підрозділ у ЗСУ, допомагати йому, ця пропозиція обговорювалася із Муженком та Полтораком.
Влітку 2017-го нас збирав комбриг 54-ї, розповідав, як усе буде добре. Я тоді виконував обов’язки головного сержанта нашого батальйону. Встав і сказав: “Товаришу полковник, з усією повагою – але у нас славний бойовий шлях, ми заробили своє право на життя. Якщо у нас немає можливості бути окремим батальйоном – то американці приїжджали, пропонували зробити з кількох добробатів добровольчу бригаду…”
Але щось не вийшло.
З комбригом цим я зараз у нормальних відносинах. Але, чесно кажучи, навіть під час подій з “Грузинським легіоном” комбриг був неправий. Праві були Мамука і Лавров.
“З СОЛДАТІВ ЗБИРАЮТЬ ГРОШІ НА БЕНЗИН, ЩОБ РІЗАТИ ДРОВА”
-Що змінилося з того часу, як ви у складі бригади?
-По перше, я вважаю, дух…
-А навчання? Забезпечення?
-У гірший бік. Навчань зараз абсолютно не було. Ми тупо сиділи 5 місяців, гнили потихеньку…
Забезпечення? Бачили б ви, як годують. У нас раніше така кухня була, про неї репортажі робили! Зараз щодня або смажені макарони або крупи – і їсти це можна тільки тому, що у наших кухарів золоті руки. До того ж, МО не провело тендер. Не закуплено одноразовий посуд для бійців. Тому нам повидавали казанки як у 41-му році. Але, незважаючи на те, що ми поки у тилу, – ми не у тих умовах, щоб завжди була можливість нагріти воду та помити все.
Або, наприклад, із солдатів збирають гроші на бензин для бензопил – щоб різати дрова. Я не розумію цього… Мені зараз у батальйоні дуже некомфортно.
На мою думку, всі негаразди у армії зараз відбуваються не через солдафонщину, не через звичку “копати звідси і до обіда”. Не дурні це все роблять. Просто адекватних та ідейних людей свідомо вичавлюють із ЗСУ. Натомість приходять “заробітчани”.
-Який ви бачите вихід?
–Мені здається, що ми прогавили переламний момент. Вже пішов регрес, і порівняно з 2015 роком, коли армія була вже обстріляна й матьора – зараз це просто порнографія.
-“Все пропало”?
-Ні… Адже люди, які воювали у 14-15 – вони нікуди не поділися. Вони просто розчаровані та пішли з армії. Але якщо щось почнеться, якщо попреться Росія – звісно, вони повернуться.
Просто сумно… Весь той негатив, проти якого я у домайданівській країні виступав, знову тут. Я тепер розумію, що нас обдурили. Насправді нічого не змінювалося – просто вони всі перелякані були, і тому мовчали. А тепер вирішили помститися за страх, який вони пережили у 2014 році.
Поки що я сподіваюся на вибори. Вони не пройдуть тихо, мирно та з повітряними кульками. Можливо, десь трісне, десь хтось перегне палку – і буде знову якийсь поштовх до змін… Бо без якогось струсу, можливо, навіть крові, зараз нічого не зміниться.
-А якщо нас знову обдурять?
– …Ми самі себе дуримо. Коли видаємо бажане за дійсне, віримо у те, у що хотілося б вірити, і відмовляємося бачити реальний стан речей.
Автор Валерія Бурлакова
Більше інформації про героя: