Андрій Брошко
ПРИКОРДОННИК АНДРІЙ БРОШКО: “Я СИЛЬНО ПОСВАРИВСЯ З ГЕНЕРАЛАМИ, ЯКІ РАДИЛИ МЕНІ ПОКИНУТИ ЗБРОЮ ТА ЙТИ З КОРДОНУ З ГІМНОМ”
Начальник відділу прикордонної служби “Біловодськ” Луганської області вивів 93 своїх підлеглих зі зброєю і технікою з оточення бойовиків. Всі інші прикордонники беззбройні йшли через Росію
– З 2011 року я проходив службу на посаді начальника відділу прикордонної служби “Біловодськ” Луганської області, – розповідає 32-річний Андрій Брошко. – Через два з половиною роки мене перевели до відділу прикордонної служби “Свердловськ”. Це теж в Луганській області. Там я і знаходився до початку бойових дій.
Вночі 28 травня 2014 року на своїй ділянці кордону ми не дали можливості прорватися шести КамАЗам з бойовиками, зброєю і боєприпасами. Їм потрібно було потрапити в захоплений Слов’янськ. Ми добре знали, де саме ворог може спробувати увійти на нашу територію. Там виставили додаткові наряди з тепловізорами. Годині о 23.00 прикордонники повідомили, що бачать в полі рух шести вантажних автомобілів в сторону України. Я відразу поїхав туди з групою швидкого реагування.
– Андрій передав мені цю інформацію, і я відразу ж почав телефонувати росіянам – тоді вони ще відповідали на наші дзвінки, – доповнює розповідь Андрія начальник Луганського прикордонного загону полковник Сергій Дейнеко. – Я набрав і головне управління прикордонних військ Росії, і відділ ФСБ. Знаючи, що там всі розмови записуються, сказав: ми припускаємо, що в машинах зброя, і що якщо вони не зупиняться, ми будемо стріляти.
– КамАЗи під’їхали впритул до кордону, – продовжує Андрій Брошко. – З кузовів вискочили чоловік сімдесят, озброєних гранатометами “Джміль”. Всі мої бійці були готові вступити в бій. Але постоявши хвилин двадцять, росіяни сіли в машини, розвернулися і поїхали.
– Якби наряд, який виставив Андрій, вчасно не виявив цю колону, на цій ділянці кордону стався б бій і прорив, – додає Сергій. – Начальник відділу настільки грамотно організував охорону своєї ділянки кордону, що зумів її захистити. А я, зізнаюся, в ті дні на колінах готовий був стояти перед бойовиками, терористами, козаками, російськими прикордонниками, тільки б ніхто з моїх підлеглих не постраждав. 7 квітня було захоплено будівлю луганської СБУ. Місцеві сепаратисти отримали в своє розпорядження дві тисячі одиниць зброї, півтонни вибухівки… Зрозуміло було, проти кого все це буде направлено. На наступний день КамАЗи, схожі на ті, які підходили до кордону в районі Свердловська, намагалися в’їхати на територію України в Краснодоні. Там прикордонникам довелося відкрити вогонь. Це зупинило росіян. Але на наступний день колона з’явилася в районі пропускного пункту “Довжанський”. Там наші бійці встигли зайняти зручне місце для засідки. І розстріляли мікроавтобус і “Газель”, але всю колону зупинити не змогли. Був важко поранений колишній начальник міліції міста Антрацит, який став бойовиком. Затримали трьох чоловіків і жінку. Одним з них була людина з позивним Доктор – він був правою рукою Стрєлкова. У “газельці” виявили 28 автоматів Калашникова, 5 кулеметів, 4 СВД, 5 «Мух». 11 тисяч набоїв різного калібру. На наступний день бій відбувся вже на сусідній ділянці. Там прикордонники знищили шістьох бойовиків, заарештували коханку Гіркіна. Її затримали з десятьма тисячами доларів. Пізніше обміняли відразу на 18 українських полонених.
– Потім бойовики почали штурмувати наш відділ прикордонної служби “Свердловськ” луганського прикордонного загону, – продовжує Андрій Брошко. – Стратегічно він займав дуже невдале місце. Це була одноповерхова будівля в густонаселеному районі міста зі 140-тисячним населенням. За десять метрів від нас знаходився дитячий сад. Через тридцять метрів – центральна площа. Для ведення бою місце було явно програшним. А з квітня в місті не було ніякої влади. Щоб змінити наряд на пункті пропуску, доводилося проїжджати блокпости, встановлені сепаратистами. Але ми продовжували чітко працювати, кордон не залишали до тих пір, поки не отримали письмовий наказ. Пункти пропуску працювали навіть в той час, коли по території міста і району їздили озброєні люди. У перші дні червня угруповання Гайдея на прізвисько Рим оточила будівлю нашого відділу. Рим був дуже близьким до козаків Козіцина, отамана “Всевеликого війська донського”. Вони вимагали, щоб ми склали зброю і пішли. Були пропозиції перейти на їхній бік. На це я відразу сказав: присягу приймають один раз в житті. 2 червня в Луганську почали штурмувати будівлю управління прикордонного загону. Семеро наших колег були поранені. З кожною годиною напруга зростала. Було зрозуміло, що якщо ми підемо, то почнуть штурмувати і інших. Особливо бойовиків цікавили пропускні пункти “Станиця Луганська”, “Бірюкове” і “Дякове”. Це ж прямі дороги на захоплений Слов’янськ. Там потрібна була підтримка з боку Росії.
5 травня 2014 року збройне угруповання Гайдея захопила міську раду Свердловська.
Через три доби облоги нам прийшов наказ змінити місце дислокації з метою збереження життя особового складу. Це означало, що потрібно йти зі Свердловська. Але бойовиків було в рази більше, ніж нас. Та й по озброєнню ми програвали. У нас, крім автоматів і пістолетів, більше нічого не було. А у них гранатомети різних видів: і “Мухи”, і “Джмелі”, кулемети, міномети. Тому нам важче було тримати оборону…
– Де в цей час перебувала ваша сім’я?
– Я родом з Хмельницької області. І з дитинства мріяв бути прикордонником. У самому Хмельницькому знаходиться Академія прикордонних військ України. Багато моїх знайомих навчалися в ній, служили на кордоні. Я завжди дивився на них із заздрістю, милувався їх формою, зеленими кашкетами. Ну, і був плюс в тому, що від академії близько до рідної домівки. Коли мене направили на службу в Луганську область, я відразу для себе оцінив цей регіон, як депресивний. Терикони, вугільний пил, – все це вже притискало. Дружина вранці підвіконня протирала, а в обід вони знову покривалися чорною сажею. За добу до штурму у нас була інформація про те, що він можливий, тому з дозволу командира я польовими дорогами вивіз родину на поїзд і відправив до Хмельницької області. Коли прощався з дружиною і сином, подумав, що ми можемо більше ніколи не побачитися. Правда, виду не показував. Посадив рідних в вагон і повернувся до своїх підлеглих.
Багато відділів знищували свою зброю і виходили через Росію. Співробітники ФСБ, які зустрічали їх на кордоні, не дозволяли українським прикордонникам виходити навіть в бронежилетах. Забирали їх. У ті дні я сильно посварився з декількома генералами, які радили мені складати зброю і йти з гімном. Я обурювався: як це кидати зброю? Я буду діяти по обстановці. Регулярно крутили гімн України, щоб все навколо його чули. Коли прийшов наказ міняти місце дислокації, я побудував підрозділ і сказав: “У нас є два варіанти. Виходимо через Росію без зброї або пробиваємося до своїх з боями”. Мені відповіли: ми готові битися, але зброю знищувати не будемо. Пощастить так пощастить. Ні так ні. Ми зібрали все найважливіше, збудували колону і виїхали в сторону Біловодська. Пройшли близько десяти ворожих блокпостів. Як вдалося вивести 93 людини зі зброєю, техніку і майно? Не знаю. Бог нас помилував.
У Самсоновці за Краснодоном нам заблокували дорогу. Там тоді головним був терорист на прізвисько Витязь. Я взяв дві гранати і з ще одним офіцером, Федіром Чикіним, озброєним кулеметом, пішли на переговори. Пояснили: якщо загине хоч один наш чоловік, вам тут теж мало місця буде. Хочете воювати – виходимо в поле і воюємо. А так – дайте нам проїхати. Бойовики доповіли про нашу розмову Болотову. Поки чекали його рішення, прикордонники зайняли бойові позиції. Але нас пропустили. Потім проблемним місцем була Станиця Луганська. Новий міст через річку Сіверський Донець уже був підірваний. Старий був замінований. Після переговорів ми перейшли по ньому на інший бік.
Це було 4 червня. 100 кілометрів ми їхали 18 годин. На блокпостах знаходилося приблизно по сорок бойовиків, не більше. Ми розуміли, що в разі потреби могли дати непогану відповідь. Але перевага була у них, адже вони перебували на бойових позиціях. А ми в машинах. Але сепаратисти явно боялися вступати в бій, не хотіли втрачати людей.
Ми прийшли спочатку в Біловодськ, потім в Білолуцьк. І так виникло питання: прикордонний підрозділ є, а що охороняти? Вже були встановлені блокпости української армії, на них не вистачало людей. Тому ми відразу взяли на себе два блокпости.
– Чесно кажучи, я не вірив, що Андрій виведе свій відділ, – додає Сергій Дейнеко. – Але він не тільки вивів всіх людей, але і вивіз все, що тільки можна було. З техніки залишив тільки трактор, який не міг розвинути відповідну швидкість. Все інше забрав: документи, оргтехніку, навіть продукти харчування до останнього мішка гречки. Коли я через кілька тижнів приїхав до нього на позицію, мене вразило, що в бліндажах разом з прикордонниками жили качки, кури, яких бійці теж вивезли. Прикордонники вивезли службових собак – двох німецьких вівчарок. Унікальний підрозділ. Я з невеликою групою своїх бійців вийшов в Луганський аеропорт, де перебували українські десантники зі Львова. Велика частина співробітників відділу перевдяглися в цивільний одяг, знищили свої документи. А в призначений день ми всі зустрілися на українській території. На щастя, всі врятувалися, ніхто не потрапив до рук бойовиків. І за свій такий вчинок Андрій не отримав гідної нагороди від держави. Хоча заслужив і “Богдана Хмельницького”, і “За мужність”.
У листопаді 2015 року прикордонник Андрій Брошко за свою рішучість і мужність, за те, що не склав зброю, не здався ворогові, а ще й вивів 93 людини і вивіз все майно відділу, отримав недержавну нагороду “Народний герой України”.
– Але в підсумку дали найменшу за значенням медаль “За бездоганну службу” третього ступеня, навіть у “Захисника Вітчизни” статус вище, – додає Андрій. – У мого собаки Бадді, яка зі мною служила в Луганській області, медаль вище – “За бездоганну службу” другого ступеня. Бадді виїжджав зі мною зі Свердловська в головній машині. Ми разом з ним служимо вже шостий рік. Пес – подарунок товариша з Сум. Бадді теж не раз був під обстрілом, тому теж отримав контузію. Пес першим відчував можливі обстріли. Починав гавкати і ховався в бліндаж. За Бадді бігли і люди. Жодного разу він не помилився. Правда, одного разу осколками собаку таки зачепило – на обличчі (Андрій не говорить – морді. Ред.) Залишилося шість шрамів. А ось вже пізніше Бадді зчепився з іншим собакою, йому порвали ліву лапу. На неї наклали двадцять шість швів. Пес завжди зі мною.
– Коли у вас відбулися перші втрати?
– 10 липня 2014 року. Майор Леонід Ширпов підірвався на БТРі. Він теж родом з Хмельницької області, Летичівського району, села Соснівка. Загинув за 11 днів до свого 33-річчя. У Леоніда залишилися дружина і чотирирічна донька. Друга дуже болюча для мене втрата – 24-річний розвідник Олександр Максименко. Ми дружили сім’ями. Сашко не дочекався народження сина. Первісток з’явився на світло через 39 днів після загибелі батька 9 вересня. Я підтримую зв’язок і з його батьками, і з дружиною.
Був день, коли від обстрілу “Градами” загинули відразу четверо прикордонників. Ми з ще одним офіцером вибігли з бліндажа і шукали загиблих. На москвичі місцевого жителя намагалися вивезти пораненого, але він помер по дорозі …
– Були прикордонники, які перейшли на бік ворога?
– Деякі мої товариші по службі очолили угруповання терористів. Як правило, це корінні жителі Свердловська. У місті у них батьки, діти, бабусі, квартири і будинки, які шкода було кидати. Але вони зброю і документи прикордонників здали. Таких було чоловік п’ятдесят. Вони давали слово, що не воюватимуть ні за тих, ні за інших. Але у нас же залишилися джерела інформації на окупованих територіях. Вони і принесли новини, хто взяв зброю в руки і направив її проти Збройних сил України.
Я знаходився в зоні АТО до листопада 2014 року. Поїхав після того, як був важко контужений. Це сталося під час обстрілу наших позицій “Градами”. Снаряд вдарив просто поруч з бліндажем, в якому ми перебували. Тоді ж отримав поранення генерал, який був на нашій позиції. Я отримав двосторонню контузію. Тепер погано чую, регулярно турбують шуми. При перевтомі болить голова. Поки я лікувався, дружина просила перевестися в інший регіон. Вона дуже боялася, що я знову поїду в зону АТО. І я поступився. Мене перевели на кордон в Закарпатті.
І тут почалася зовсім інша війна. Пропускний пункт “Паладь-Комарівці” знаходиться в горах. Неподалік річка. Краса навколо. Але обстановка виявилася важка. Багато нелегальних мігрантів намагаються перетнути кордон, а яка там контрабанда сигарет! Вона перевищує все можливе. Для цього використовують літаки, вертольоти, дельтаплани. І я побачив, скільки грошей заробляється, куди вони йдуть. Я не мовчав, як і мій бойовий командир Сергій Дейнеко. Він отримав два поранення вже після того, як я був госпіталізований. Сергія Васильовича оперували шість разів, на лікування він їздив до Німеччини. На чотири дні його відправили у відрядження в Мукачево, після чого він відразу написав рапорт про те, як покривається на кордоні контрабанда і дав велике інтерв’ю на телебаченні. Після цього його відразу ж списали. А мене стали виживати з відділу. Мені почали ставити завдання, абсолютно не пов’язані з моїми функціональними обов’язками: зорати шматок території, наприклад, поміняти старі вікна на пластикові. Я відразу сказав: “Зарплата мені не дозволяє це робити, а кордоном торгувати я не буду”. Незабаром до мене приїхала комплексна перевірка. І хоча за п’ять років служби в жодному відділі у мене не було жодного стягнення, за день мені вкатали їх відразу три. Я оформив відпустку і поїхав. По телефону мені повідомили, що я вже здав посаду. Я заважав. І не боюся говорити, що мене прибрали з кордону, щоб я не розкривав контрабандні схеми. Мене відправили в підрозділ, що не пов’язаний з охороною державного кордону – в кінологічний навчальний центр у місті Великі Мости Львівської області. Я займаюся тим, що організовую навчальний процес і перевіряю, чи на місці викладачі …
У Луганській області ми боролися з контрабандою нафти, солярки, незаконно прокладеними трубами. Одного разу за місяць в Свердловську наш підрозділ викопав 12 незаконних трубопроводів! А щоб ви розуміли, до війни прокласти один метр труби коштувало 100 доларів. Найбільший трубопровід, який нам вдалося знайти і ліквідувати, був протяжністю 32 кілометри.
Я просто виконував свою роботу. Мені багато хто говорив: “Ну, трошки можна ж закрити очі на порушення”. Не раз спокушали грішми. Але мені дорожче моя сім’я і чесне ім’я.
Так, як офіцеру, мені прикро. Виходить, мій досвід, моя принциповість і бажання наводити порядок в країні нікому не потрібні.
Розуміючи, що на кордон мене найближчим часом не пошлють, написав керівництву рапорт з проханням перевести мене ближче до батьків в Хмельницьку область, в академію, наприклад. Поки я перебував у зоні АТО, мама перенесла два інсульти, стала інвалідом другої групи. Батько – учасник Другої світової війни, теж інвалід. За ними потрібен догляд. Але мій рапорт не розглядають …
Після того, як ми виїхали зі Свердловська, де я, як і багато інших хлопці, залишив всі свої домашні речі, побутову техніку, нам обіцяли хоч щось компенсувати… До сих пір не отримали жодної копійки допомоги.
Мені дуже сумно спостерігати за тим, що багато прикордонників не хочуть служити. Принципові люди масово йдуть з прикордонних військ. Вони просто бачать, кого призначають на керівні посади. Немає жодного командира відділу, який би пройшов війну. Всі вони – товариші по службі нинішнього командувача по Криму…
Але я все ж сподіваюся на краще. Мій командир, Сергій Дейнеко, через суди відновлюється на службі. Я б дуже хотів продовжити змінювати щось в країні, наводити порядки, зміцнювати наші кордони. Але для цього потрібно спочатку змінити керівництво відомства. Днями прикордонники пікетували Адміністрацію Президента саме з цього питання. Часто кажуть, що війна йде не тільки на сході країни. Я це добре бачу.
Автор: Віолетта Кіртока
Більше інформації про героя:
Ветерани.UA Андрій Брошко, майор прикордонної служби України.
ПІД АБАЖУРОМ Андрій Брошко: народний герой України, офіцер-прикордонник в запасі, волонтер
Хмельничанин, який вивів свій підрозділ з оточення бойовиків, отримав нагороду