Андрій Кравченко

18 лютого вся країна, затамувавши подих, стежила за відходом українських військових з Дебальцевого. У соцмережах з’являлися фото бійців, які після багатогодинного бою виходили з оточення. На трасі Дебальцеве – Артемівськ їх зустрічали волонтери з польовими кухнями, медики, журналісти. Останнім відповідали коротко: відходимо, але обов’язково повернемося.
У цей час на одному з опорних пунктів поранений хімік-теоретик Андрій Кравченко (позивний «Кремінь») корегував вогонь артилерії і прикривав відхід наших частин. Про ці хвилини заступник начальника штабу групи «Північ», підполковник Віктор Кевлюк так напише на сторінці у Фейсбуці: «Українська артилерія прикривала відхід до останнього, застосовувався досить складний тактичний прийом «вогневий контроль». Один з корегувальників ар’єргарду виконував завдання. Під час бою отримав осколкове поранення та контузію. Незважаючи на це, він ще кілька годин корегував вогонь. Запитую в офіцерів штабу 25-го окремого мотопіхотного батальйону: «Корегувальник – офіцер?». Відповідь: «Ні. Він рядовий. Науковець». Громадо! Хто вважає українських науковців «ботанами», хай знає, що це найгероїчніші «ботани» у світі!».

КВАНТОВА ХІМІЯ – НА «ПІСЛЯ ВІЙНИ»

Андрія Кравченка ми знайшли в Ірпінському госпіталі. Каже: «Все добре, одужую, хочу по-вернутися в стрій».
Андрій – квантовий хімік. Після закінчення аспірантури він працював над кандидатською в Інституті хімії поверхонь імені Олексія Чуйка Національної академії наук України. Захистити роботу не встиг. Коли російські військові з’явилися в Криму, пішов до військкомату записуватися добровольцем. На превелике розчарування, молодого науковця направили не на передову, а до одного з військкоматів Києва – діловодом. Якийсь час Андрій виписував повістки, потім не витримав – попросився в діючу частину. Потрапив до 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь» (із жовтня 2014-го – окремий мотострілковий батальйон сухопутних військ ВСУ).
– Із собою взяв тільки найнеобхідніше, – розповідає Андрій. – Спочатку нас відправили до навчального центру «Десна». Поблажок ніхто не робив, навпаки, повторювали: важко в навчанні – легко в бою.
Організаційним ядром батальйону стали активісти 40-ї та 42-ї сотень Самооборони Майдану та добровольці з Київщини. Майже одразу у батальйоні організували взвод мінометників. Андрій Кравченко став командиром мінометного розрахунку. На здібного стрільця швидко звернули увагу в штабі батальйону – хлопця перевели у відділ артилерійської розвідки.

ОСТАННІЙ «ОПОРНИК»

Увечері 17 лютого рядовий Кравченко отримав наказ вийти на чергування на опорному пункті в декількох кілометрах біля Дебальцевого.
– Це північно-східна части¬на «котла» в 5-6 кілометрах від міста, – розповідає Андрій. – Я передавав інформацію про сектор спостереження до штабу і корегував вогонь артилерії. В якийсь момент ворог почав заходити з тилу й зайняв висоту, з якої прострілювалися дорога і колони військ, що відходили.
Одна з небагатьох безпечних польових доріг (яка йде паралельно трасі Дебальцеве – Артемівськ) опинилась під обстрілом ворожої артилерії.
– Ворог був уже на відстані кілометра. Проти нас почав «працювати» протитанковий гранатомет, вогневий контакт між двома опорними пунктами – нашим і їхнім – став безперервним, – продовжує Андрій. – Окрім того, ворожа артилерія інтенсивно била по Новогригорівці, через яку відходили колони наших військ.
Артилерійський обстріл тривав усю ніч. Сусідні опорні пункти весь час просили підтримки й один за одним «замовкали»…
Висоту, яка прикривала дорогу, з вечора 17 лютого тримали 45 бійців. Під час артнальоту о сьомій ранку снаряд з реактивної установки вибухнув біля Андрія.
– Відчуття було, як від різкого удару, – згадує артилерист. – Хлопці підбігли, підняли, нашвидкуруч перев’язали. І знову в стрій. Болю не відчував – було не до того.
Лише опівдні інтенсивність обстрілу ненадовго зменшилась і Андрій сів перепочити. Зразу ж відчув нудоту й знесилення.
Підрозділ втримав висоту до відходу останньої колони. Надвечір 18 лютого надійшла команда відходити.
– Я зрозумів, що у важкому бронежилеті не дійду, – продовжує розвідник. – Тому залишив і його, і каску, і розгрузку – взяв тільки зброю.
Бійці йшли в темряві навпростець – полями, ґрунтовими дорогами. Після півночі дісталися українського опорного пункту. Звідти їх провели до наступного. Лише там зітхнули з полегшенням: вийшли!
– «Попадали» – хто де стояв, – каже Андрій. – А вранці мене забрали медики. Відвезли на «велику дорогу» і сказали: їдь в Артемівськ. Я зупинив попутку і хлопці з 30-ї бригади відвезли мене в госпіталь.
З Артемівська пораненого терміново відправили до Харкова, потім – у Київ. Лікарі в Ірпінському госпіталі кажуть: народився в сорочці! «Відмітина» від осколка – зовсім недалеко від серця.
НА СТРАХ ЧАСУ НЕ ЛИШАЄТЬСЯ
Запитую в Андрія про перший бій, про те, як науковець, котрий вивчає кремнеземи, перетворився на бійця з позивним «Кремінь». Відповідає лаконічно: мовляв, перший бій запам’ятався тим, що не надто швидко наводив міномет на ціль. Був недосвідчений, але швидко навчився. Головне – з побратимами пощастило.
Про друзів із батальйону розповідає з гордістю. Один із боїв на початку лютого – особливо показовий.
– По нас вели шалений вогонь, – згадує Андрій. – У такі хвилини навіть носа з укриття висунути складно. Саме в цей час 128-ма гірсько-піхотна бригада попросила вогневої підтримки. Я не міг наказати вийти з укриття під вогонь, тому сказав: хто може, підтримайте. І всі вони вийшли й підтримали. Командир розрахунку мінометників Іван отримав поранення, ще один боєць, Влад, – також. Але друзям зі 128-ї допомогли. Вони нам потім так дякували…
Ще один яскравий спогад – передача батальйонові експоната з музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році». Волонтери та громадські активісти зібрали 40 тисяч гривень і за два тижні відремонтували броньовану машину розвідувальних військ (БРДМ-2 1974 року виробництва). Бійці подарунок прийняли з вдячністю: адже це справді так, битва за Київ і Україну триває нині на сході держави.
Боєць додає: на страх часу не лишається – коли свистить снаряд, інстинктивно «присідаєш», а потім встаєш і корегуєш вогонь далі.
ЧОМУ МИ ПЕРЕМОЖЕМО
Повертатися до мирного життя Андрію незвично. Дивують запитання, які часто ставлять тут, у тилу. Мовляв, як ми переможемо, якщо у ворога більше солдатів і техніки?
– Відповідаю коротко: ми переможемо тому, що ворог почав війну не з тими людьми – з нами, – каже науковець. – А в наших планах немає ні Путіна, ні «русского міра». А після перемоги і до квантової хімії можна буде повернутися!

ВОГНЕВИЙ КОНТРОЛЬ

«ОУ» поцікавилася у заступника начальника штабу групи «Північ» Віктора Кевлюка, що таке складний тактичний прийом «вогневий контроль». Підполковник пояснює:
– Якщо коротко: обираємо маршрут руху, вираховуємо позиції ворожої артилерії, рубежі й напрями можливих атак. Потім розгортаємо мережу спостережних пунктів, визначаємо на місцевості найвірогідніші ділянки для ведення вогню і рубежі загороджувального вогню. Готуємо установки для стрільби і завмираємо в очікуванні. У першій колоні прориву на нашу територію «вилітає» половина артилерійських установок і миттєво готується до бою. Друга половина прямо з «котла» «подавляє» артилерію ворога і його далекобійні протитанкові засоби.
Коли перші установки починають «працювати», інші вириваються з оточення.
Потім відходять усі інші, а такі корегувальники, як Андрій Кравченко, викликають вогонь на потрібні ділянки фронту. Коли всі вийшли, «хвилями» відкочується ешелон прикриття, а з ним і корегувальники.
Ми тримаємо під вогневим контролем усі проблемні ділянки протягом усього періоду відходу (10 годин під Дебальцевим). Такий от вогневий контроль. Його придумали офіцери, яких призвали з запасу за ніч перед проривом. Такі наші!

Оригінальний текст Освіта України

Автор Світлана Галата