Автор: Віолетта Кіртока

Командир роти Андрій Дзюба, позивний Принц: “Два дні особовий склад спостерігав, як горить ворожий терикон. Це як бальзам на душу бійців”

26-річний львів’янин, політолог за освітою, відразу після закінчення навчання в університеті підписав контракт з армією і з 2014 року захищає Україну. Зараз він несе службу під Мар’їнкою, і саме його рота брала участь у максимальному наближенні позицій ЗСУ до околиць Донецька.

Командир 24-ої бригади, де служить Андрій Дзюба, із сотен своїх підлеглих вирізняє десяток молодих офіцерів, за якими, вважає, майбутнє нашої армії. І Принц – серед них. Валерій Гудзь коротко розказав про командира роти перед тим, як я відправилася з ним знайомитися: “Вперше я його побачив у справі у Південному. Попри свою молодість, він був упевнений у собі, особовий склад під його командуванням виконував усі задачі чітко і грамотно. Він один із тих, хто при захопленні нами пікообразного терикону відразу зрозумів, що переможе не той, хто вилізе на вершину, а той, хто розташує бійців навкруги висоти і буде завдавати вогневе ураження по ворогу. Андрій саме це і зробив. Його рота загнала сепаратистів за сині хмари в цьому Південному. Противник зазнав колосальних втрат. Принц неймовірно швидко вчиться. А ще він – людина! Поняття справедливості і порядності для нього найважливіші. Я щасливий, що зустрічаю таких офіцерів. Такі само високі життєві принципи, як у Андрія, і у Юрія Капустяка, Олега Лотоцького. Вони всі – справжні герої”.

Навесні цього року Андрій Дзюба отримав орден Богдана Хмельницького. Командир бригади подав його, як і двох названих вище офіцерів, на нагородження званням Народний герой України.

Рота Андрія розміщена в Мар’їнці, в тій її частині, звідки добре видно терикони, більшість яких зайнята ворогом. Взагалі це дивне відчуття. Ти їдеш по цілком мирному містечку з охайними городами та квітниками, які один іншого кращий. У центрі працюють магазини, пошта, школа. На вулицях багато людей і дітей. Несподівано одна вуличка піднімається вгору і закінчується дерев’яним саморобним шлагбаумом з армійським постом. Ось стоїть ошатна хатинка, а через 20 метрів від неї – війна. Далі не можна заходити місцевим жителям, тут починаються позиції, тут всюди спостережні пункти… І тут вже пересуваються виключно в бронежилетах та касках. Всі будинки побиті уламками. Всюди – ознаки бойових дій. І за всім цим наглядає та утримує ці позиції Андрій Дзюба, який до гостей поставився привітно і дуже приязно.

“НЕВАЖЛИВО, ТИ ЧОЛОВІК ЧИ ЖІНКА. Є БАГАТО СПОСОБІВ ЗАХИЩАТИ КРАЇНУ”

-У 2014 році я закінчував філософський факультет львівського університету імені Франка, – розказує Андрій. – Обрав спеціальність політологія. До цієї освіти мене підбивали батьки. Але після Революції гідності я зрозумів, що требі іти захищати свою країну, відчув патріотичні переконання і – підписав контракт з армією.

Мені було дуже цікаво вчитися. У нас було багато предметів, пов’язаних із політичними науками, вивчали історію політичних вчень. Це багато мені дало. А взагалі університет навчив мене вчитися. Будь-яке завдання потребує знань. За п’ять років неможливо підготувати людину до того, що буде далі в житті. Тому треба постійно вчитися. І це зрозуміти – також важливо.

– Куди думав іти працювати після закінчення факультету?

– Це було складне питання. Але навесні 2014 року в моїй голові вже все було вирішено. Чітко розумів, що піду в армію. Якраз захистив диплом – і підписав контракт. Тоді всі йшли в добровольчі батальйони, а я вирішив відразу оформитися в Збройні сили, бо розумів, що з часом добровольців почнуть якось оформлювати. Про моє рішення останніми дізналися батьки, відразу я все розказав старшому брату… В моїй родині ніхто не пов’язаний з армією, дядько лише був прапорщиком в армії і пішов звідти задовго до 2014 року.

Мене направили в 3-ій батальйон територіальної оборони. Якраз ішла третя хвиля мобілізації, а я там був єдиним контрактником. Зайняв найнижчу посаду: номер обслуги мінометного взводу. І досить скоро, у вересні, ми заїхали в Луганську область. Я із взводом охороняв артилерію в районі Щастя. Тоді війну ми, власне, і не побачили. Далеко все було. Через декілька місяців батальйон вивели на ротацію. Наступного разу ми заїхали в зону бойових дій у 2015 році. Тоді вже було більше роботи. Це був район Трьохізбенки, Оріхово-Донецького, Світличного. Це також була Луганська область. Тоді я вже був командиром відділення.

Мобілізовані мене весь час підколювали, бо вони знали, що прийшли на рік і як тільки закінчиться строк, поїдуть додому. Так і було. Відслужили друга хвиля мобілізації, третя, четверта… А я лишався. Правда, коли хлопці шуткували, я не бачив ніякої проблеми, бо планував продовжувати службу. Мобілізовані перші пів року, як правило, служать нормально, а потім у них починається синдром дембеля, вони починають рахувати, скільки лишилося часу до від’їзду і деякі з них відкрито говорять: не рухайте мене. З контрактниками трохи легше, вони самі прийшли. З ними можна виконувати завдання.

У нашій армії, напевне, тепер без ініціативи неможливо, без неї нічого не буде, хоча люди у нас переважно ліниві. Саме завдяки моїй активності мене і відправили на курси. Я якраз поїхав у відпустку, з якої мене командирували в академію.

Офіцерські курси потрібні були, тому що я в університеті не закінчував військову кафедру, тому не міг обіймати офіцерську посаду. Вчитися було безмежно цікаво. З кожного заняття можна було взяти щось корисне. Навантаження інформацією було настільки великим, що я добирався до ліжка і вирубався. Зранку примушував себе поснідати, бо розумів – до обіду не дотягнеш, якщо не встигнеш нічого з’їсти. І так щодня. Після закінчення курсів ми знали, що будемо підписувати контракт на п’ять років, а попередній буде скасований. Це правильно. Бо держава витратила на мене кошти, які я мушу повернути, служачи в армії, використовуючи отримані знання. Чи будеш служити після закінчення п’яти років – вже твоє рішення.

Підписуючи “офіцерський” контракт, я задумався, що це змінить мій стиль життя. Але на той час моє життя вже змінилося. І в основному це проявилося в тому, що я перестав спілкуватися з тими, з ким дружив під час навчання. В 2014 році суспільство поділилося на дві половини. Хтось брав активні дії по захисту країни, а інші… Я вважаю, що кожний громадянин має долучитися до захисту Батьківщини. Це навіть конституційний обов’язок, стаття 65: “Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України”.

Неважливо, ти чоловік чи жінка. Є багато способів захищати країну. Це і волонтерські організації, які нам допомагають весь час, люди, які в силу певних причин не можуть служити, але підтримують армію. Є ті, хто пройшов мобілізацію і вважає, що цього досить, а є й такі, які вважають що це не потрібно робити взагалі. Поважаю тих, хто пройшов мобілізацію, декілька контрактів і вважає, що ще служити треба.

– А питали вас знайомі, чого це ти пішов служити?

– Так, і досить часто я стикався з нерозумінням. В армії, як і в цивільному житті, бувають дні, коли з ліжка не хочеться вставати, так все погано, а буває, що хочеться підписати контракт відразу на десять років.

“ЗНИЩЕННЯ ПОСТУ “КРОКОДИЛ” БУЛО ЯКІСНО СПЛАНОВАНО ТА ВІДПРАЦЬОВАНО”

– Якою ви побачили війну?

– На початку 2015 року, коли підписали чи не перше перемир’я. Я чітко пам’ятаю, як зменшилися обстріли, артилерія замовкла. Не повністю, але стало набагато тихіше… Коли я охороняв артилерію, про нас мало хто знав, ми мало з ким перетиналися. А тут я побачив добровольчі батальйони “Айдар”, “Донбас”, “Київ-2”. Вони працювали на іншій стороні річки. Перша лінія оборони тоді плавно переходила в другу. І от там ми побачили на власні очі перших поранених та загиблих. Ми і забирали, і вивозили їх…

А брати участь в активних бойових діях, як не смішно, я почав у 2018-2019 роках, уже коли служив у 24-ій бригаді. З 1 січня 2015 року наш батальйон став окремим у складі цієї бригади, а з минулого року він став лінійним.

На цей час ми вже об’їздили половину сходу, певні райони я знаю вже краще, ніж місцевість вдома. В 2016 – 2017 ми були в Золотому. На той момент це була сіра зона. Але ми почали його контролювати. Після нас його нібито звільнили Сили спецоперацій – нас це повідомлення сильно обурило, я не знаю, що вони там звільняли. Все вже було нашим. Після тієї ротації було Зайцеве, Майорське і Південне. А в цю ротацію ми заїхали в Мар’їнку.

– Попри те, що говорять, начебто лінія фронту постійно одна й та сама, все одно рух є…

– Якщо якась територія і повертається, то з певною метою. Спочатку все зважується – чи вигідно це в тактичному плані, чи ні. Я ж можу оцінювати все тільки з висоти своєї посади. І спочатку якийсь рух вперед може виглядати не дуже й логічним. Пізніше мені відкривається решта плану, яке знало лише вище командування. І тоді я вже розумію, що це дійсно потрібно. У нас така робота, що ми не можемо та й не повинні все знати. В якихось ситуаціях можемо виконувати відволікаючий маневр, який допомагає іншим підрозділам. І це нормально.

Кожному бійцеві набридає сидіти на одному місці. Погано, якщо немає розвитку подій на війні. Пам’ятаю свої чергування, коли ходили на спостережний пункт на дві години через вісім або на три години, а потім шість годин відпочивали. І коли погода така як сьогодні, сонячна, спокійна, починається депресія. Нічого не хочеш робити, на посту майже спиш. Все робиш машинально, а це дуже погано.

Фото: Андрій Дубчак

– Ви знешкодили ворожий спостережний пост “Крокодил”…

– То заслуга артилерії, яка точно відпрацювала… Пост був прямо перед нами. Ми страждали від того, що за нами звідти весь час споглядали. З цього “Крокодила” влучили в нашу машину Газ-66 і спалили її. Та машина заїжджала прямо біля мого штабу. Один боєць тоді загинув, двоє дістали поранення… Дівчинка-медсестра перемотувала того, хто загинув, я разом з нею надавав допомогу.

Той пост необхідно було якимось чином знешкодити. Заслуга командира бригади в тому, що все було якісно сплановано та відпрацьовано. Відтоді нам стало набагато легше працювати.

У деяких місцях ми пересувалися приховано, щоб той “Крокодил” не бачив. І після його знищення ми не стали ходити на  повний зріст і заїжджати машиною, ні, заходи безпеки залишилися такими самими, але все ж нам стало спокійніше. При цьому ворожа позиція відновленню не підлягає.

Така робота морально додає нам всім мотивації. Два дні весь особовий склад спостерігав, як терикон горить, як пожежу не можуть загасити, як зривається склад боєприпасів. Це як бальзам на душу. Підлітали колоди, колеса, мішки з землею. Це було видно з трьох кілометрів! Від цього значно поліпшувався настрій і військово-моральний стан кожного військовослужбовця.

“ДОВОДИЛОСЯ ВСЕ ПОКАЗУВАТИ ВЛАСНИМ ПРИКЛАДОМ. ІНАКШЕ НІЯК”

– Ви стали ротним ще в 2016 році…

– Коли я прийшов у роту, там було лише два офіцери. Один був відсторонений, а другого треба було відсторонити. Тому я відразу був призначений т.в.о. – тимчасово виконуючим обов’язки. А коли ротний звільнився, мене поставили на посаду. І досі на ній залишаюся. Звання маю лейтенант.

– У підпорядкуванні у вас різні люди…

– Спочатку було дуже тяжко. Всі були мобілізовані, чекали, що ось-ось звільняться, тому не рвалися вперед. Доводилося все показувати власним прикладом. Інакше ніяк. Щоб командувати людьми, треба мати якийсь авторитет. На той момент авторитет офіцерів був затоптаний ногами. Я не можу сказати, звідки то знаю, можливо, з якогось фільму, не буду брехати, але назавжди запам’ятав: командир має першим вистрибувати з літака, щоб показати своєму підрозділу приклад і підбадьорити, а коли покидають район, командир підрозділу останнім виїжджає, щоб переконатися, що всі його бійці виїхали. От і всі правила. Так і робив.

– Читали якусь спеціальну літературу?

– У 2015 році, коли була затяжна дощова весна, я почав читати різні військові брошурки, книжечки, які до нас доходили. Потрапив до рук скорочений бойовий статут, частина була російською мовою, частина – українською. До того моменту я не знав цього, не читав ніколи. Він допоміг також. А коли я вчився на курсах, нам дали велику базу даних по літературі. Але тепер у мене є одне правило – якщо не знаєш що робити, дивися статут.

– Чому вас називають Принц?

– В один прекрасний момент, коли треба було обрати позивний, мені нічого не спадало на думку. На той момент я був командиром відділення, ще й наймолодшим у підрозділі, тому всі кликали мене Малий. Але коли демобілізувалася третя хвиля мобілізації, мене вже ніхто так не називав. Було б якось несолідно – командир відділення і Малий. Якось знову почали мене питати командири: “Який у тебе буде позивний?” Було декілька варіантів – Політолог, але це занадто довго, в радіостанціях при перешкодах не завжди розчуєш. А командир роти на той момент носив позивний Гамлєт. А це ж принц датський. То мені запропонували назватися паралельно з ним просто Принцем. Так і пішло, прижилося. Звичайно, я не принц, але треба тепер відповідати цьому “званню”.

– За ці роки служби ви відчули, що таки людина військова?

– Так, в армії все простіше, ніж в цивільному житті. В кожного є своє покликання. Завжди були хороші воїни і ті, хто зовсім не готові воювати. Мені здається, люди поділяються на тих, хто може виконати будь-яке завдання, і тих, хто не може зробити зовсім нічого. А щоб робити щось, треба просто знайти в собі сили.

Ми з Андрієм виходимо з хати, в якій розмістився його штаб. На порозі лежить здоровенний собака, який навіть не поворухнувся, довелося через нього переступити.

– Це Батон. Пес був важко поранений, неодноразово контужений, тому й не реагує ні на що. Живе біля нас, ми годуємо, лікуємо…

– Наскільки вам важливе повернення країни у межі кордонів? – питаю командира, коли він показує мені лінію зіткнення і де знаходиться ворог.

– Відверто скажу, що мені буде тяжко прийняти рішення нашої влади, якщо вона вирішить кордон провести по лінії, наприклад, цих териконів. Плюси цього процесу – завершення війни, економічні переваги. Але великий мінус – те, що це буде ще однією поразкою. Кожному військовому потрібна перемога, бо це підіймає бойовий дух. В історії незалежної України ще не було перемог. Як би ми не старалися, не воювали, завжди програвали. Гідно, але програвали. Всі герої – це люди, які десь або загинули, або гідно показали себе в боях. А таких, що додому повернулися переможцями, у нас немає. Ми маємо цього досягти.

Зараз мені подобається те, що людям присвоюють звання Герой України і вони продовжують служити. Це добре.

Коли я потрапив сюди, у мене розвіялися всі міфи про Донбас. Тут така сама земля, як у нас, хоча люди інші, традиції, але це не проблема. Ми маємо цю війну, бо 25 років нічого не робили, щоб усі громадяни були разом, щоб країна об’єдналася.

Знаєте, можливо я скажу зараз вам дивну думку, але війна – це добре. Армія, яка не воює, не може бути обороноздатною в принципі. Під час навчань, якими б вони не були, опанувати бойові навички неможливо. Армії сильних держав – Франції, Англії, Америки – завжди знаходять собі полігони для справжніх бойових дій. Для них такими стають країни Африки, та інші…

Фото: Андрій Дубчак

– Я не можу не спитати у вас як політолога, що ви думаєте про нового президента, про все те, що відбувається в політичному житті країни?

– Наша влада – дзеркало нашого народу. На яку владу народ заслуговує, таку ми і маємо. Якщо в суспільстві у нас така прірва між частинами суспільства, то і у владі таке саме. Попит породжує пропозицію. Тому можна зробити висновок, що зараз є попит на певну владу. Але мені своє робити.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ Источник: https://censor.net/ru/r3140564