Андрій Зелінський
Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, – етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. (Фото: Роман Ніколаєв)
“Нову Україну “Новою поштою” нам ніхто не пришле”
За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.
Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України.
“МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА – ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ”
-Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, – говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з’явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну “капелан” на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв.
Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана “бути поруч”. Для мене в цих двох словах ціла філософія – значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності – саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з’явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся.
Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом…
– Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення “воїна трьох стихій”. А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 “В”).
Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву.
Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності.
Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер!
Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну “Новою поштою” нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися.
Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців.
Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів “професіоналів”, які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що “в країні війна”, а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них “успіх” капеланського служіння вимірюється кількістю “навернених” до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна.
Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою – означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни.
“ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ”
-Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, – продовжує отець Андрій. – Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров’я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що “етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська”. Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості.
Для мене особисто морська піхота – значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу.
У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. “Воїн” – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. “Захисник” – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов’ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках.
“Побратим” як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга – слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави.
Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом – в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію.
Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії.
Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко.
Завжди повторюю, що війна – це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів – це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни.
“МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ”
Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики.
У військовій психології існує класичний приклад під назвою “парадокс Стокдейла”. Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в’єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також!
Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ.
–Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація…
-Навіть якщо хтось і прийшов аби “заробити гроші”, військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять.
–Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування?
-Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім’ї. “Бути поруч” – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов’язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб “бути справжнім”. Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід’ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш “відважним воїном”, “вірним захисником України”, “щирим побратимом”, і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна.
-Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?
– Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.
-Капелани мають володіти зброєю?
-Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.
Молитва – це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.
–Що найважче для вас особисто на війні?
-На війні найважче втрачати.
Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ
Автор: Віолетта Кіртока