Автор: Михайло Ухман

Командир 1-ї окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор” Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі): “Ми з ЗСУ доповнювали одне одного: їхня солдатська стабільність і “обезбашені правосєки”

Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі) – командир 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор”. Коли йому виповнилося 18 років, він вирішив воювати. Спочатку проти міліцейських зрадників, які почали вбивати мирних людей, а потім – проти російських окупантів, що захопили частину нашої країни.

“ХОЧА ЯНУКОВИЧ УТІК, МИ РОЗУМІЛИ, ЩО БОРОТЬБА НЕ ЗАКІНЧЕНА“

Я слідкував за подіями на Майдані з самого початку. Тому, коли відбулося побиття студентів, вирішив поїхати туди – говорить Дмитро. – Адже не міг стояти осторонь всього. Тим більше, мене оточували люди, які активно брали участь в національній розбудові країни. Та й коріння давало знати про себе. Мій прадід – воював в УПА. Тобто весь внутрішній стан – прагнув боротьби.

Та й мама особливо не перечила. Вона лишень хотіла, щоб мій вибір – не шкодив навчанню. Я на той момент, перебував на третьому курсі художнього ліцею. Тому перші мої поїздки в Київ тривали тиждень, другий. Потім я повертався додому, підтягував навчання і знову їхав у столицю.

– Що тебе вразило під час мітингів у Києві? З твоєю душею художника – це, напевне, було щось особливе?

– Перш за все, я побачив, що там гуртуються справжні патріоти нашої країни, з усіх її теренів. Мені вдалося познайомитись з людьми, які душею і тілом були – націоналістами. Попавши до них на 5 поверх будинку Профспілок, зрозумів, що з ними готовий іти вперед. Навіть, коли розпочалися перші вбивства на Майдані, мені не було страшно. Я відчував упевненість у своїх силах і твердому плечі побратимів.

Хоча да сьогодні пам’ятаю, як до нас прибився один російськомовний чоловік. Я особливо не звертав уваги на мову. Адже Майдан об’єднав усіх людей з різних регіонів країни. Проте ця людина з сильним московським акцентом, виявилася засланим “козачком”. І він приніс нам чимало неприємностей.

– Був момент, коли ти зневірився ? Стомився і не знав, чим все закінчиться?

– Щось таке подібне було, в страшні дні лютого 2014 року. Ми кілька годин стояли на барикаді біля дому Профспілок. Кидали бруківку, відбивалися від “беркутні”. Вони пробували прориватися. В той момент, уже геть не було сил. Я сидів під барикадою і просто спостерігав, як виносять наших поранених. Їх було дуже багато. А потім почали горіти Профспілки, звідти через вікна вискакували люди.. Саме тоді було якесь нерозуміння у майбутньому. Паніки не було. Впевненість у Перемогу відчувалася, тільки, ми не знали, яким чином і коли її здобудемо.

Моя сестра телефонувала, плакала. Я не виходив на зв’язок кілька днів. Та й по телевізору показували, що Майдан уже зачищений. Проте все наладилося. І боротьба продовжувалася.

– “Правий сектор” після Майдану, почав формувати бойові підрозділи. Всі готувалися до війни. Ти теж обрав цей шлях. Як все сталося?

– Коли Крим окупували “зелені чоловічки”, стало зрозуміло – війни не уникнути. І ми почали готуватися до неї. По-іншому – не могло бути. Адже переживши пекло Майдану, ми стали більше, ніж друзі. Це було братство, народжене в боротьбі. Я особисто навіть не роздумував їхати на війну чи ні. Це рішення було твердим.

Хоча Янукович утік, ми розуміли, що боротьба не закінчена. Адже в країні було багато виродків, які разом з ним принижували український народ. Їх потрібно було покарати. Тому, коли стало зрозуміло, що українська армія сама не спроможна протистояти окупантам, ми поїхали в Десну, у навчальний центр, щоб там готуватися до відправлення в східні терени України.

– Ти молодий хлопець, на той час – 18 років. І тут попадаєш у військову тренувальну базу. Як вдавалося переносити фізичні навантаження? Не було важко морально?

– Там настав переломний момент у моєму житті. Ми ж усі були добровольці. Як такої потужної дисципліни чи особливого статуту на Майдані не було. Коли попали в Десну, моментами здавалося, що служимо в армії. Там діяли заборони на такі речі, які приємні в мирному житті. Наприклад, курити можна було тільки у відведених для цього місцях, руки в кишенях не тримати та ін. Це було важкувато. Пригадую, що на базу приїхало понад 200 чоловік. І через тиждень відсіялася половина.

Ми в шостій годині ранку прокидалися, співали гімн, снідали. Тобі давали 15 хвилин перерви і зразу тренування.

– Яка специфіка і напрям тренувань були в Десні?

– Спочатку нас навчали, як бійців диверсійно-розвідувальних груп. Проте було невелике “але”. Більшість з нас – це вихідці із західних регіонів країни. Тому, через тамтешній акцент, який нас видавав, стало неможливим продовжувати навчання в цьому напрямку. І ми почали вивчати бої в міській місцевості, маскування, засідки. Така собі штурмова робота.

Підготовка була надзвичайно важкою. Багато людей травмувалося, ламали кінцівки. Ми качалися по асфальту, повзали болотом. Особливо жорстким у навчанні був Тенгіз, теперішній комбат ДУК “Правий сектор”!

– Пригадуєш, що ти любив робити найбільше?

– Там, де можна було заховатися від тренувань, щоб особливо не напружуватися. (сміється). Нас так жорстоко тренували, що всі просто мріяли про відпочинок. Нас змушували бігати до 10 кілометрів, потім руханка і заняття. Вільного часу, як такого – не було.

Така виснажлива праця тривала до того моменту, поки ми не переїхали на базу в Переяслав-Хмельницький. Там уже більше стріляли, вивчали вузьку специфіку боїв.

Проте всі хотіли на війну, кожен рвався в східні терени країни. Мотивація була величезна, плюс до всього, злість гнала нас у бій. Пригадую, що коли просувалися уже в Донецьку область, прочитали в інтернеті, що російські найманці закатували трьох наших хлопців. Це викликало хвилю обурення.

“КОЛИ ЦІ ЗРАДНИКИ ДІЗНАВАЛИСЯ, ЩО ДО НИХ ПРИЙШОВ “ПРАВИЙ СЕКТОР” – САМІ ВСЕ РОЗКАЗУВАЛИ”

– Перше бойове завдання у Да Вінчі – це?

– Ми приїхали в Покровськ, зривати так званий референдум. Зайняли приміщення міської ради та будівлю міліції. Тоді, 11 травня 2014 року, я вперше побачив, що ці люди – не українці, а сепаратисти. Вони йшли, щоб проголосувати за відділення від України. Населення Покровська ненавиділо нас. Вони йшли на референдум і мали в руках біти, каміння. Чим ближче до вечора було, тим яскравіше проявлялася їхня агресія. Ми стояли при вході, а місцеве населення кричало в наш бік образливі слова. Навіть намагалися вирвати зброю.

В нас було завдання триматися до вечора. Щоб підійшла наша армія і ми повністю взяли місто під контроль. Проте, як завжди, щось пішло не так. Під вечір уже почали лунати постріли в наш бік, сепаратисти хотіли підпалити будівлі, де ми забарикадувалися. Якби приїхали російські найманці з Донецька, нам би було непереливки. Місцевої міліції не було, вона вся розбіглася. Зброю винесли сепаратисти і вона гуляла по місту.

– Як часто доводилося в майбутньому, зустрічатися з ось такою “ватою”?

– Виїхавши з Покровська, ми ще кілька тижнів навчалися. А потім почалися пошуки саме ось таких сепаратистів, які допомагали російським окупантам захоплювати українські території. Нам давали адреси, де вони проживали. Ми приходили до них, забирали з дому і передавали СБУ. Коли ці зрадники дізнавалися, що до них прийшов “Правий сектор” – самі все розказували. Настільки у них був страх перед нашою організацією.

– Що саме вони розказували? Якою інформацією володіли?

– Не знаю. На той момент я був простим рядовим бійцем. А допитами займався спеціальний підрозділ.

“БОРОТЬБА НА МАЙДАНІ – ЦЕ НЕ БОЇ В СХІДНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ. ТАМ ВСЕ ВІДРІЗНЯЛОСЯ, І МИ ВЧИЛИСЯ З НУЛЯ”

– Коли розпочалися бої за населенні пункти, ти відчував, що ось він – шлях до перемоги?

– Першим був бій за селище Карлівку. Проте операція проводилася дуже спонтанно. Нас підняли в 5 годині ранку і сказали – виїзд. Що, куди – ніхто не знав. Ми швидко одягнулися, озброїлися чим було і в наступ. Сіли на броню, доїхали до пункту призначення – вперед. По тобі стріляють, ти стріляєш. Нам давали команди, ми виконували.

В основному, задачі “нарізалися” ЗСУ, в них була бронетехніка, а в нас – жива сила. Ми доповнювали одне одного: їхня солдатська стабільність і “обезбашені правосєки”. Хоча було багато чого незрозуміло. Це зараз можна зайти в окопи і вести вогонь. На той момент, ти не знав куди заховатися, яка траєкторія польоту кулі і так далі. Боротьба на Майдані – це не бої в східних регіонах України. Там все відрізнялося, і ми вчилися з нуля.

– Восени 2013 ти – студент художнього ліцею – спілкуєшся зі своїми однокурсниками, живеш звичним життям. Літо 2014 – ти на війні: стріляєш, захищаєш. Як на це реагували твої знайомі з довоєнного життя?

– На той час, я уже з ними тісно не спілкувався. В мене уже було інше життя. Вони запитували мене, як там, що? Відповідав – воюю і все. Вони обрали мирний шлях, я за покликом душі – захищати Україну.

Мені ще телефонували викладачі з ліцею, мовляв, треба приїхати – здати екзамени. Але я не міг цього зробити, тривала активна бойова фаза. Плюс до всього, мені було страшно щось пропустити, якийсь бій, рейд. Дяка їм, що пішли мені назустріч, зрозуміли ситуацію і допомогли перенести поставлені завдання на інші дні.

ІДЕШ, ЗАЧИЩАЄШ БУДИНКИ, ЗАХОДИШ В СЕРЕДИНУ, А ТАМ НА СТОЛІ, ЩЕ ПАРУЄ ЇЖА

– Ти – художник, а тут – війна! Не хотілося побачене переносити на полотно? Чи сама сутність війни вбивала романтику, натхнення?

– Романтика була, її не можливо вбити. Все найцікавіше я знімав на телефон, щоб потім передати людям. Інформації було дуже багато, яку я з часом загубив. Адже рух був надто шалений і неможливо було все зберегти, встигнути. Я намагався зберегти в пам’яті перші емоції, враження від боїв і війни як такої.

Ти йдеш поряд з друзями, стріляєш, зачищаєш. Це неймовірно. .

– Один з найяскравіших моментів у ці дні – це визволення Пісків. Битва за місто під Донецьком була жорстока. Пригадуєш це?

– Безумовно. Ми двічі пробували зайти туди. Перший раз був невдалий. Адже надійшла інформація, що нас накриватимуть важкою артилерією. Тому бійці ЗСУ і “Правого сектора”  повернулися на старі позиції.

Другий раз уже все було по-іншому. Ми весь маршрут пройшли пішки. І це подарувало незабутні враження. Ідеш, зачищаєш будинки, заходиш всередину, а там на столі ще парує їжа. Всюди валялися вбиті тварини. В загальному панувала атмосфера, що ми зайдемо в Донецьк. Але цього не відбулося. На перехресті, в центрі міста, ми зупинилися, проїхали ще метрів 500 і нам дали команду окопуватися.

– Після Пісків колона з армійцями і добровольцями почала просуватися в Красногорівку, а вже звідти – Авдіївку. Там російські найманці чинили опір?

– Коли визволили Піски, прозвучала команда – грузитися на танки, БМП та джипи і висуватися південніше в напрямку вищезгаданих міст. В Авдіївці ми заїхали з боку полів і виїхали під дев’ятиповерховий будинок. Там зустріли величезний укріплений район московських найманців. Вони готувалися до серйозної оборони, проте покинули ці місця, коли ми заїхали.

У приміщені теперішньої військово-цивільної адміністрації висів наш прапор і російська ганчірка, яку я зірвав. В мене ще є десь навіть відео, як ми там виконуємо гімн України. Коли проїжджали містом, люди виходили до нас, кричали “Слава Україні”. Це дуже піднімало бойовий дух. Наступного дня, коли уже покидали місто, побачили чоловіка з великою купою мішків. Він підійшов до нас і з таким сепаратистським акцентом сказав: “Молодци ребята, так держать”. Потім він, ще щось заявив про “укропів”.

Цей недоумок був п’яний і вважав нас – сепаратистами. В той момент, я повернувся і побачив бетонну плиту, де писалося, що потрібні білі мішки. Чоловік, як виявилося, ніс мішки кремлівським бандитам, а попав до нас в руки. Коли розкрилася правда, він почав тікати. Це було дуже смішно на той момент.

У Красногорівці я бачив їх. Метрів за триста від нас найманці бігали з автоматами. Наш танк кілька разів вистрелив туди, і ми, розділившись, поїхали далі зачищати місто. Там до нас приїхали місцеві жителі і запропонували свою допомогу. Привезли бочку з водою, щоб ми могли напитися. Бійці ЗСУ залишилися в місті, а нам поступила команда повертатися на базу.

Всі хлопці завантажилися в автомобілі і поїхали в напрямку Галіцинівки. Нам дорогу перегородив зірваний міст. Побачивши тупик, почали повертатися і зустріли ще одну колону військ, яка їхала нам назустріч. Це була ніч, ніхто не розумів, хто панує на дорогах. Наші хлопці стояли з прапором України – це і врятувало усіх.

Як виявилося – військові уже направляли пушку БМП на нас, щоб розстріляти невідому колону. Але світло фар вихопило синьо-жовтий прапор. В самій Красногорівці, ми зустріли ще одну колону. Два наших бійці знову взяли в руки прапор і пішли їм назустріч. Невідомі солдати теж це зробили. Як виявилося – це був батальйон “Донбас”, з яким ми разом зачищали Красногорівку. І вже всі разом ми покинули місто.

“НАЙБІЛЬШЕ ВРАЗИЛО СЕЛО СТЕПАНІВКА. ЙОГО ПРОСТО НЕ БУЛО, ВСЕ СПАЛЕНО КРУГОМ”

– Як зараз уже відомо, після звільнення Пісків, Авдіївки, Красногорівки бійці Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор”, який вже на той час був утворений, виїхали в напрямку Савур-Могили. Де провели 8 днів в оточені російських окупантів. Потім всіляко намагалася приховати цей рейд і не вказувати, що там були добровольці. Чому все-таки попали бійці ДУК під Савур-Могилу і яке завдання виконували?

– Це була небезпечна операція. Ми туди просувалися на величезних двоповерхових автобусах. Які качалися на розбитих дорогах, як кораблі на воді. Перед “савуркою” (Савур-Могила, – ред.), перейшли у військові машини. Проїхали ще шмат дороги і зупинилися в якомусь хуторі. Там була одна хатинка – суцільний витвір мистецтва. Ікони з вишивками, дерев’яні статуетки – все у народному стилі. Садиба-музей Тараса Шевченка. Я прямо ожив від побаченого. Ми там знаходилися цілу добу і в мене була можливість бачити і радіти цій красі.

На цьому хуторі, який складався з шести хат,– людей уже не було. Складалося враження, що вони жили і просто вийшли на деякий час з хати.

Ми там переночували і поїхали виконувати бойове завдання. Перед могилою нас розділили. Одна частина відправилася штурмувати Савур-Могилу, інша, в якій перебував я, проривалася в Степанівку. Уже коли ми проїжджали біля могили, звідти по нас стріляли. Одна з куль прошила автомобіль “Урал” і пройшла між ногами, попала в гранатомет. Це розізлило нас і ми з усіх стволів відкрили вогонь по росіянах.

Та найбільше вразило село Степанівка, коли ми заїхали туди. Його просто не було, все спалено кругом. Гори підбитої техніки, боєприпасів. Зайшовши в населений пункт, ми зрозуміли своє завдання. ДУК “Правий сектор” мав прикривати вихід прикордонників і десантників, які там кілька місяців були в оточені.

Їх було стільки багато, що через село кожного дня проходило десятки колон. В самій Степанівці, я відчув, що таке справжня війна. Одну частину села бомблять, ми біжимо туди, бачимо, що горить якась хата. Нам говорять – біда, адже в цей будинок нас мали поселити, ще годину тому. Ми такі здивовані стоїмо, дивимося на палаючий будинок. Нам кажуть: “Ну, ще годину тому, він не горів”! (Сміється).

Якось ми переночували. Потім нам дали команду зачистити село. Ходимо по хатах, бачимо всюди розкидані боєприпаси. В ДУК “Правий сектор”, з цим була проблема. А тут такий скарб валяється і нічийний. Як виявилося – це залишилося після розбиття наших колон, які до того намагалися прорватися через село.

Проходить час, чуємо, як звідкись вилетіли ГРАДи і ударили по краю села. Танкісти з танків вистрибують і в підвал, ми за ними. Запитуємо, чому ховаються? Хлопці відповідають, що кацапи луплять всюди, можуть і по них попасти. Я особисто бачив, як з російської території вилітали смертоносні заряди.

– Тобто – село було вщент розбите? А куди подівалися люди?

– Як не дивно, але вони жили в цьому пеклі. Ховалися по підвалах і розмовляли державною мовою. Я запитав їх: “Ви українською говорите”? Вони почали розказувати, що в їхньому селі – українська школа. Це було дуже приємно.

Пізніше, нам показали, куди ми маємо заступати на позиції. Вони знаходилися біля школи. Там же лежали дві корови, вбиті мінометним обстрілом. Ці тварини так смерділи, що хтось вирішив їх спалити. Але – це не притупило запах, а навпаки, збільшило. Одним словом, було весело.

Кожної ночі ми заступали на позиції. Там був такий невеличкий окопчик. І в ньому чергувало четверо бійців. Два всередині і два – зверху. Як тільки починали бомбити міномети чи Гради, ми туди намагалися затиснутися. А бомбили окупанти вміло, вдень і вночі.

– Через 8 днів після перебування в районі Савур Могили, бійці ДУК “Правий сектор” повернулися до себе на базу. А наступного дня, коли ви покинули Степанівку, село було вщент розбите росіянами. Які відчуття тепер, коли пригадуєш події п’ятирічної давності?

– Ми там планували бути до Перемоги, тобто, поки всі наші війська не вийдуть з оточення. Команда на вихід прийшла досить несподівано. Нам дали мінімум часу, щоб ми загрузилися в автомобілі “Урал”. Коли все було зроблено і колона готувалася до виходу, по нас почали працювати російські Гради. Довелося вискакувати з машин і ховатися в підвали. Та все-таки, нам вдалося виїхати неушкодженими.

Вже пізніше ми дивилися відео в інтернеті з розбитої Сепанівки. Там працювали російські пропагандисти. Вони зняли на камеру одного дідуся, якого ми годували. Той розказував, які добровольці фашисти і як вони людей вбивають. Неприємно було це бачити. Ділишся з людиною останнім, а вона наговорює на тебе.

“НАША АРТИЛЕРІЙСЬКА ПІДГОТОВКА БУЛА СЛАБКОЮ, ТОМУ ДОВОДИЛОСЯ ПРОРИВАТИСЯ З БОЄМ”

– Чи вдалося відпочити після рейду на Савур-Могилу?

– Ми рвалися в бій, страшено хотілося воювати. Тому відпочивши кілька днів на базі, я з побратимами повернувся у Піски. Там уже тривала позиційна війна, з різними виїздами, операціями. Було дуже гаряче в цій ділянці фронту.

Проте за цей час ми втратили багатьох побратимів. Запам’яталося, як нам повідомили, що загинули побратими: Дольнобой і 24. Ми жили в одному домі, стали дружною сім’єю. Це було важким ударом для всіх.

– У той час уже починав шуміти Донецький аеропорт. В Пісках відчувалася ця напруга?

– Звичайно. Тоді кожен клаптик в районі ДАП був насичений боями. По нас працювала російська артилерія, їхні розвідувальні групи намагалися попасти в наші окопи. Десь в середині вересня 2014 року, нас вишикували і сказали, що окупанти намагалися оточити українські війська в цьому квадраті. І вони розбили нашу військову колону.

Тому потрібні кулеметники, гранатометники, щоб зачистити район, де постраждали наші хлопці. Всі, хто був обраний для цієї бойової операції, погрузилися в машини і виїхали під село Первомайське. Ми просувалися туди і не знали, що нас чекає там.

Приїхавши на місце, де підбили танк, побачили, як там все вибухає. Поряд стоїть наша БМП. Я мав завдання підбити її, щоб вона не дісталася ворогу. Проте тоді, ще живий Дальнобой заліз в середину і сказав, що її можна завести. В той день, ми ніяких різких рухів не робили. Просто забрали поранених і вбитих українських бійців.

Наступного ранку ми на трьох БМП, разом із бійцями ЗСУ, повернулися на місце підриву нашої колони. Вгору від дороги, росла посадка. Коли ми почали її оглядати, то зрозуміли, що окупанти втекли через неї, в бік села Невельське.

Ці бандити покинули всі свої речі. Ми знайшли рюкзаки, в яких був цивільний одяг. Тобто, вони зайшли, як звичайні люди, зробили своє підле діло і втекли. Мені вдалося знайти командирський рюкзак, де зберігався блокнот. В якому були записані всі позивні терористів, їхня кількість і зброя. Також вдалося знайти шеврони їхніх так званих батальйонів: Оплот і Руська православна армія.

Прочісуючи територію, ми побачили невеликі окопчики. Тобто, вони спостерігали в соняшниках за дорогою і чекали нашу техніку. Коли українські бійці під’їхали, окупанти відкрили вогонь по них. Проте не розрахували відстані. Адже танковий боєкомплект здетонував і осколки зачепили терористів. Кремлівські окупанти в паніці почали втікати, залишаючи після себе зброю, розірвані бронежилети, шоломи.

– Воювали з російськими розвідувальними групами і зачищали різні об’єкти. Перед вами не ставили задач в подальшому просуванні у бік Донецька?

– Після того, як ми повернулися з операції по виявленню ворожих розвідників, нам була дана команда – висунутися в бік опорного пункту “муравейнік, який на той час перебував під окупантами. 21 боєць ДУК “Правий сектор” за підтримки  важкої техніки ЗСУ, висунувся в бік злітної смуги.

Наша артилерійська підготовка була слабкою, тому доводилося прориватися з боєм. Танк і БМП зуміли підійти близько до терористів. А водій БРДМ спочатку відмовився нас туди відвозити. Проте, нам якимось чином, вдалося вмовити його. Він підвіз нас до середини поля, ми покинули броню і почали просуватися до посадки, де знаходилися вороги. Окупанти підпустили нас близько до себе і відкрили вогонь.

Перестрілка тривала близько години часу. Ми так близько знаходилися одне від одного, що перекидалися гранатами. Коли в нас закінчилися патрони, довелося відходити під прикриттям БТР. Під час відходу був поранений наш один боєць.

Через кілька днів ми знову мали штурмувати цю позицію. Але я в цьому участі уже не брав. Взагалі, кілька наступних тижнів були для мене не дуже веселими. Мене під час обстрілу поранило. І я змушений був лікуватися.

Того дня, коли мене поранило, загинули наші бійці: Каспер і Скельд.

– Що сталося тоді в Пісках, як окупантам вдалося дістати тебе?

– Коли наші пішли на штурм, по всій лінії розмежування в Пісках, почався сильний обстріл російських окупантів. Працювала їхня артилерія, танки. Одне з таких влучань і вибило мене з колії. Мені переламало ключицю, осколки прошили обличчя, переламані ребра, струс головного мозку. Добряче так потріпало.

– За час лікування не було думок, що потрібно зав’язувати з війною, адже можуть вбити? Чи потрібно просто деякий час перепочити..

– Я жалів про одне і від того моя ненависть до московитів стала ще більшою. Через два дні, як мене поранили, група бійців ДУК – відправлялася в аеропорт. Я теж там мав бути. Але замість летовища, опинився в лікарні. Тому хотілося, як найшвидше повернутися і рвати терористів, а не відпочивати.

Коли лежав у палаті, там зі мною трапився цікавий випадок. Приїхали посли країн Європи, щоб оглянути поранених і вже по можливості – надати фінансову допомогу шпиталю. Зайшовши до мене, вони побачили пораненого бійця, ще зовсім юного. І один з цих послів знепритомнів. Його шокувало, що такі молоді націоналісти, патріоти змушені йти воювати і готові навіть померти за свою країну.

Разом зі мною лікувалися хлопці з Дніпра 1, Альфи, Азова, Шахтарська. Один з них потім приїхав до мене і воював у штурмовій роті. Ми говорили про бої, війну загалом. Компанія зібралася класна, не було часу, щоб сумувати. Тим більше, що потім мене перевели в хірургічний відділ. Адже в районі обличчя страшено боліло. Мені змушені були класти якийсь дренаж, чекати, щоб все затягнулося.

Після того, як мені зробили операцію, я ще кілька днів полежав і домігся того, щоб мене виписали.

– Яка була реакція рідних на твоє поранення? Наприклад сестра хвилювалася за тебе, ще в той час, коли ти два дні не виходив на зв’язок під час подій у Києві. Як вони сприйняли цю новину?

– Я нікому не говорив про своє поранення. Не хотів, щоб вони хвилювалися. Хтось виклав в інтернет, що я перебуваю в лікарні. І сестра, плачучи, почала телефонувати, говорити, що їде до мене. Я заборонив їм це робити. Сказав, що сам скоро приїду додому.

Там мене чекала тепла зустріч, як завжди сльози рідних. Вони думали, що я уже залишуся дома. Проте, – я знову повернувся на фронт в листопаді 2014 року. Але це уже – нова історія.

Михайло Ухман, “Цензор.НЕТ” Джерело: https://censor.net/ua/r3142167