Михайло Ляля
Із завідувачкою сектору внутрішньої та інформаційної політики РДА Іриною Кравчук прямуємо до с. Свидниця. Біля сільради наш водій звертає у вуличку направо і під’їжджає до охайної хатинки під червоним дахом. Велике подвір’я дбайливо доглянуте, видно відразу, що тут мешкають працьовиті господарі. Відкриваємо хвірточку, а вже з ганку до нас дуже привітно посміхається юнак, в якому впізнаємо Михайла Лялю.
А от мама Михайла пані Марія спочатку зустрічає нас дещо так би мовити «у штики»: бо коли її син – герой, то і уваги від держави та її громадян, особливо посадовців, за яких не пошкодував ні життя, ні здоров’я її син, мало би бути більше. І емоційна реакція жінки зрозуміла. Недарма у нашому народі кажуть: у дитини заболить пальчик, а в матері серце. А тут такі важкі поранення, без жодних шансів на життя, інвалідність, тривалі операції, складна реабілітація – і все це потребує неабияких коштів, тривога за завтрашній день її 25-річного сина, який знову, як у дитинстві, тільки спинається на ноги… І всі ці важкі місяці вона невідступно поряд зі своїм Михайликом.
«Він інвалід І групи, візочник. Мені потрібно весь час бути з ним. Я є його опікуном (за що маю 18 грн. на місяць зарплати). Полишила добру роботу. Тепер не можу ніде ні працювати, ні поїхати. Нам дуже важко», – і це говорить той біль, який довелося пережити тендітній красивій молодій жінці, котра більше схожа на Михайлову сестру, ніж на маму. Та поволі розмова перетікає у більш приязне, щире спілкування.
Історія Михайла Лялі особлива. Бо це історія перемоги життя над смертю. Історія перемоги людини над обставинами, волі – над тілом. Саме такий напис «Бійці, чия воля сильніша за тіло» викарбуваний на медалі, яку Михайло Ляля демонструє з гордістю як учасник національного відбору до складу збірної команди України на участь у Іграх Нескорених (Invictus Games) – міжнародних спортивних іграх в параолімпійському стилі.
Він не міг самостійно дихати, чи, як каже мама Марія, «навіть рухати губами». Та ні на хвилю не сумнівався: «Житиме!» Твердо вірив у це. За результатами минулорічного відбору в Києві, Михайло посів друге місце з веслування на тренажері. До успіху не вистачило кроку, а тому не потрапив на самі Ігри, які проводилися у Торонто (Канада) у вересні 2017 року і в яких вперше брала участь Україна. Цьогоріч він знову збирається подавати заявку на участь в «Іграх Нескорених-2018» і вірить, що підкорить п’єдестал.
Серед його нагород на найважливішому місці тризуб з червоно-чорною стрічкою на колодці – для воїнів, які зі зброєю в руках захищали українську землю, стояли в обороні її незалежності, найвища недержавна відзнака – орден «Народний Герой України» (2015 р.).
12 лютого 2015 р. під Дебальцевим в результаті артобстрілу важких, несумісних із життям поранень голови, хребта, легень, чисельних переломів і травм зазнав старший солдат 24-ї механізованої бригади Михайло Ляля. Тоді йому було лише 22 роки. У непритомному стані він був доставлений у реанімаційне відділення дніпропетровської лікарні, втратив документи, телефон, два дні пробув у комі. А коли прийшов до тями, перше, що пригадав, – номер мами і попросив медсестру зателефонувати їй. Знайшов у собі мужність та силу заспокоїти заплакану матір і пообіцяв їй: будь що стане на ноги.
Після закінчення Івано-Франківського ХПТУ №14 Михайло відслужив строкову службу і вирішив: хоче стати військовим. Пішов служити за контрактом у 24 механізовану бригаду. На Сході зі своїм підрозділом воював від перших днів, у найгарячіших точках, на передовій. Був механіком-водієм. Просився на найважчі завдання, рятував поранених із поля бою. На своєму БМП Михайло Ляля вивозив комбата підполковника Ігоря Ляшенка з його останнього бою біля села Закітне Донецької обл. – це були перші важкі втрати нашої бригади.
«У тому бою ми прикривали з тилу, і зовсім мало часу не встигли їм на допомогу. Коли ми приїхали, то загиблі хлопці вже лежали на землі без зброї, без посвідчень, тільки телефони полишали їм вороги», – пригадує Михайло.
Той перший рік війни – 2014-й – залишив шрами і на Михайловому тілі та на серці. Підліковувався у львівському шпиталі, відновлював сили. Хворіла мама, просила залишитися біля неї, не їхати на війну. Через осінь побув вдома. А далі навіть нічого чути не хотів, мав бути там, де його підрозділ і бойові товариші.
А далі з Михайлом ми говоримо про те, настільки справедливим є твердження: один у полі не воїн. Чи це поле хліборобське, а ціну праці Михайло знає, бо селянський син. Чи поле бою, чи лікарняна палата… Якою б сильною не була людина за характером, які б труднощі їй не довелося перебороти, наодинці зробити це неможливо. Назвемо лише найдорожчих Михайлові людей: маму Марію, батька Василя, брата Андрія, сестру Наталю і племінничку Марічку – маленький верткий позитивчик. Адже перерахувати всіх, хто підтримував Михайла, подавав руку допомоги, лікував, тренував, вболівав, телефонував, молився – неможливо! Це десятки і сотні людей. І всім їм – низький уклін до землі. Усім людям, які по селах збирали кошти і передавали на операції, а Михайло переніс їх аж 11, а перед самими святами зняли шви з останньої – 12-ї операції.
Та є ще люди, чиї імена він пам’ятатиме, доки житиме.
-Це Андрій Фітак, який був у мене командиром роти, на той час капітан, зараз майор. Ми з ним виходили разом з-під Дебальцевого і були поранені. Андрій також отримав важкі травмування.
Це заступник комбата майор Богдан Шумчук, котрий вивозив нас на джипі. Коли у джип влучила міна, назустріч нам їхав танк. Це наші танки верталися перезаряджатися і повертатися знову у бій. Так вийшло, що наша машина потрапила під цей танк, який загорівся. Більше я нічого не пам’ятаю. А потім приїхав наш старшина Олександр Нечипоренко, який разом з водієм «Уралу» вивезли мене із-під обстрілів. Якби старшина за нами не приїхав, нас би із 9 поранених тоді ніхто б не вижив, – каже Михайло.
– Там кричали, що наш Михайло вже «200», залишіть його і рятуйтеся самі, – продовжує ті важкі спогади мама. – А Олександр Нечипоренко відповів, що навіть мертвого його треба забрати, бо пізніше вже й тіла Михайлового ніхто там не знайде. А в у липні 14-го цей старшина сам був поранений у ногу і наш Міша вивозив його та ще одного солдата-гранатометника з «нуля» на базу, щоб надати їм першу медичну допомогу.
(Мені дуже приємно чути такі слова про Олександра Нечипоренка – свого сусіда по будинку, на вигляд і при знайомстві – надзвичайного добряка, котрий не виголошує про своє геройство на кожному кроці. Така скромність, власне, і притаманна справжнім героям. – Авт.).
-Минулоріч, перебуваючи у Львівському міжрегіональному центрі реабілітації, що на Хуторівці у Львові, наш Михайло всюди хотів бути першим і брав участь у всіх змаганнях, які тільки не проводилися: це і веслування, і теніс, і стрільба. У складі львівської баскетбольної команди на візках «Union Basket» був учасником баскетбольного турніру, на якому протягом двох днів у ПС “Будівельник” вели запеклу боротьбу команди з Києва, Харкова та Львова, – приєднується до нашої розмови тато Василь. – Розумієте, що там на місці це дуже зручно. А от добиратися кожного разу до Львова зі Свидниці – це вже набагато проблематичніше для Михайла. Зараз він вдома, з нами, у колі родини і друзів проводить різдвяні свята. І помаленьку йде до головної мети – стати на ноги. Займається на вертикалізаторі, механічному велотренажері, які нам подарували київські волонтери та добродії з Наконечного, Краківця. А бігову доріжку купили ми за власні кошти. Сашко Нечипоренко привіз ходунки.
Укотре в розмові ми повертаємося до того, скільки людей подавало Михайлові та його родині руку допомоги – і в Україні, і за кордоном. У травні – серпні 2017 року Михайло за допомогою програми «Revived Soldiers of Ukraine» проходив 4-місячну реабілітацію в м. Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія, США) в центрі для людей з травмами центральної Нервової системи Next Step.
-На реабілітації в Америці ми мали бути півроку, але пробули лише 4 місяці і мусили повернулися на Україну. Почала дуже боліти нога і ми навіть не доїхали додому: відразу в Києві зробили операцію, на тиждень приїхали додому, поки та рана трохи зажила – і нова операція.
В Америці я була весь час поряд з Михайлом. Які це надзвичайні враження, які гарні теплі знайомства: це все українці Америки – наші земляки. Як нас зустрічали в Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі, і допомагали всіляко, і навіть коли ми вже їхали додому на Україну, то передавали кошти для поранених хлопців у львівський військовий госпіталь. Здавалося, що наші проблеми і ця війна не мали б їх там – на березі океану стосуватися взагалі. А вони проводять благодійні акції, збирають кошти, вкладають свої гроші, пересилають сюди посилки кожен день, допомагають пораненим, родинам загиблих, бійцям на передову – термобілизну, біноклі і багато-багато ін. Як вони там дбають за українські традиції, як навчають своїх діток любити Україну! Там в Америці рідними нам стали такі Андрій і Оля з Радехова, вихідці із Бродів і з багатьох інших містечок – то вже наші люди, наша Україна.
І недаремно я завершую це інтерв’ю саме так. Бо разом з Михайлом Лялею, його батьками Марією та Василем, сестрою Наталею, маленькою племінницею Марічкою, з якими того дня спілкувалися ми – Олена Бутко та Ірина Кравчук, – віримо:
Усе буде Україна! – All be Ukraine!
Оригінальний текст Олена Бутко: Боєць, чия воля сильніша за тіло.
Більше інформації про героя:
Яворів Інфо НЕСКОРЕНИЙ ЯВОРІВЧАНИН МИХАЙЛО ЛЯЛЯ
Михайло Ляля. Учасник Ігор Нескорених (15 03 17) ЮНІОН БАСКЕТ