Автор: Віолетта Кіртока

“Потроху, але назад потрібно своє забирати. Ми робимо свою роботу”

6 травня в Україні святкують День піхоти. Знайомтеся з молодими бойовими офіцерами, кавалерами ордена Богдана Хмельницького – 22-річним начальником штабу 2-го батальйону 24-ої бригади Олегом Лотоцьким та 24-річним заступником командира батальйону Юрієм Капустяком.

Олег Лотоцький ліворуч. Юрій Капустяк праворуч. Хлопці подружилися під час навчання у Львівській військовій академії, разом потрапили і на війну.

Це була нестандартна розмова з офіцерами піхотної бригади. Ми приїхали в штаб батальйону разом з бійцем 1-ої штурмової роти, який два роки відслужив на контракті в 54 бригаді. І виявилося, що він знає однокурсників цих молодих офіцерів, воював під їхнім командуванням. Розмови про те, хто з ким коли співпрацював, як поводився, в яких ситуаціях себе проявив, слухати завжди цікаво. А тут ще й всі співрозмовники виявилися з прекрасним почуттям гумору. Бійці сміялися, згадуючи навіть жахливі ситуації. А коли я розпитувала молодих піхотинців про досвід та про бої, у яких вони брали участь, доброволець доповнював мої запитання або додавав свої зауваження. Тому бесіда наша була дуже стрімкою і цікавою.

Отже, знайомтеся з офіцерами 24-ої бригади. Олег Лотоцький – начальник штабу 2-го батальйону 24-ої бригади. Йому лише 22 роки. Жартуючи над другом і однокурсником, заступник командира батальйону Юрій Капустяк зауважив: “Олег уже начальник штабу батальйону, але алкоголь йому ще не продають. Замолодо виглядає”. Правда, Юрій не набагато старший – йому аж 24. І обидва вже відзначилися в боях на війні настільки, що отримали бойові ордени Богдана Хмельницького. Так що я говорила не просто з піхотинцями, а з лицарями! Більше того. Декілька останніх місяців в інтернеті час від часу з’являється відео влучань українських бійців у ворожі позиції, які потім довго палають, зриваються боєприпаси. У більшості випадків це відбувається під безпосереднім командуванням саме цих хлопців…

“ЧЕРЕЗ ТРИ МІСЯЦІ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я ПРИЙШОВ В АРМІЮ, ВЖЕ КОМАНДУВАВ РОТОЮ”

-Ми з Олегом разом вчилися у львівській академії, були однокурсниками, – говорить Юрій Капустяк. – А тепер вже два роки служимо у 2-му батальйоні 24-ої бригади. Олег потрапив у цей підрозділ відразу після навчання, а мене не так давно сюди перевели.

Хлопці прийшли в армії у березні 2017 року. Обидва були призначені командирами взводів. І відразу потрапили в Попасну.

– Там було досить спокійно, – продовжує Юрій. – Боїв аж-аж не виникало. Ми в основному ловили там ворожий танк, який міг виїхати на нас.

– Хлопці, ну от скажіть мені, чому якщо наш танк виїжджає, то всі його називають ніжно – “Мішка”, – включається в розмову доброволець друг Бугай, – а якщо сєпарський, то це “Залізний у#бан”? Це ж якісь різні машини.

– Наші танки роблять хорошу роботу, а ворожі – велику біду, – пояснює Юрій.

– Поки ви вчилися, хотілося на війну?

– Так ми ж готувалися саме до того, щоб воювати, – відповідає Олег. – Коли поступали в академію, ще не було війни. Але за час навчання добре розуміли: закінчуємо навчання – і за тиждень вже будемо саме там, де ідуть бої.

– Нам з Олегом важливо було потрапити в нормальну бригаду, яка має історію, відзначилася в боях, – додає Юрій. – Коли ми потрапили під Попасну, взвод Олега більше воював, його напрямок був більш активним.

– Те, чого вас навчали в академії, знадобилося?

– Так, ми були підготовленими і знали, що робити, прийнявши взвод, – каже Олег Лотоцький. – А я вже через три місяці командування взводом прийняв роту, хоча взводом треба командувати хоча б рік, а краще – довше. Це потрібно для досвіду. Але у мене не було вибору. Тому довелося…

– Ми відразу вчилися організовувати людей, тих, хто прийшов на контракт, хто не дуже розумів, що таке війна, – говорить Юрій. – Але знаєте: в армію приходить більше нормальних, адекватних людей. Хоча, звичайно, зустрічаються і так звані “заробітчани” – ті, хто прийшов за непоганою на теперішній час зарплатнею, і “аватари” – алкаші, яким все одно, де пити. Але таких ми досить швидко позбулися.

– Люди приходять в армію, а ті, що відслужили контракт, залишаються?

– Залишиться боєць чи ні – якраз відсотків на 40 залежить саме від нас, офіцерів, командирів, які власним прикладом показують, що служба може бути ефективною і нормальною. Але 60 відсотків чи навіть 70 залежить від сімейної ситуації. Як жінка скаже, так чоловік і зробить. Попередня ротація нашої бригади на війну розтягнулася на рік и три місяці. Саме стільки більшість бійців не була вдома. Кому це сподобається? – Юрій аналізує всю ситуацію, але при цьому не говорить про себе. Хоча одружений і вже чекає дитину. Вагітна дружина може розраховувати на підтримку чоловіка хіба що по телефону. А бачилися вони місяць тому – коли Юра поїхав на похорон добровольця Романа Федоришина, з яким пліч-о-пліч воював. І коли заступник командира батальйону зможе вирватися додому у Львівську область знову – невідомо.

“ПЛАНУВАВ ПІСЛЯ НАВЧАННЯ ЗЛІТАТИ В МИРОТВОРЧУ МІСІЮ, ГРОШЕЙ ЗАРОБИТИ. АЛЕ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА В НАШІЙ КРАЇНІ”

– Юро, чому ти вирішив стати військовим?

– Коли я закінчував середню школу, батько сказав: або йди у військовий ліцей, або на будівництво… Він хотів, щоб я закінчив саме військовий ліцей. Після того, казав, роби, сину, що хочеш, вчися, де вирішиш. Після закінчення львівського ліцею Героїв Крут  я не поступив в академію – туди був такий конкурс… Тому, не вступивши, я відслужив строкову службу в 80-ій десантній бригаді. Коли повернувся, вже поступив в академію сухопутних військ імені Сагайдачного… Так що це вже був мій свідомий вибір!

– Уявляю, як зараз твоя мама пиляє батька, що запхнув тебе у військовий ліцей… Якби не це, ти, мабуть, не пішов би  військовим шляхом… – зауважує друг Бугай.

– Та привикли вже, – відповідає Юрій. – Плакала мама спочатку, не відпускала від себе, коли я приїздив, з хати вийти не можна було. А зараз трохи вже заспокоїлася.

– Олеже, а у тебе в родині військові є? Як ти опинився в академії?

– Я поступив відразу після закінчення школи. Я сам з Бродів з-під Львова, там розташована льотна бригада. Але в родині ніхто не мав відношення до армії, тільки троюрідний брат служив строкову службу. Я сам обрав собі професію. Були якось із класом на екскурсії в льотній бригаді, там дали постріляти – і все, зробив вибір.

– Дітям багато не треба, – пояснює Юрій. – Дай їм автомат, пару патрончиків і можливість постріляти і все – половина класу вже в нас на контракті. По селах так і є. А ще батьки думають, що армія виховає їх хлопця, захистить від поганої компанії в дворі, тому віддають у військові ліцеї.

– А ще я думав, що, може, після навчання злітаю кудись у миротворчу місію, грошей зароблю, – додає Олег. – Але почалася війна в нашій країні, то я перестав навіть думати про закордонні відрядження.

– Коли вам страшно на війні?

– Щоразу, коли є поранені або, не дай Боже, загиблі, – говорить Юрій. – Біжиш, ще не знаєш, хто постраждав. І так страшно… Завжди не по собі, коли близько ляпають снаряди. Забиваєшся тоді якомога нижче під щось…

– А дехто навпаки – від адреналіну ловить кайф, – додає Олег. – Такі і лишаються в армії саме тому, що в мирному житті не знаходять цих відчуттів.

– А ви такі?

– Ми – нормальні, – сміються мої співрозмовники.

– Як залишатися нормальним на війні?

– Так само як і вдома, – посміхається Олег. – Наводиш порядки, замітаєш…

– Шпінгалєти на стадіоні, який впритул підходить до нашого штабу, грають у футбол – пішов води їм дав, – додає Юрій. – Нічого не треба вигадувати. Роби все те, що завжди. Залишайся людиною.

– Але ж, думаю, до 2017 року ви обидва навіть не бували в цих краях. Ваші батьки не виходили на мітинги з лозунгами “Россия, приди”. Але саме ви тепер тут маєте все це розбирати…

– Та по життю треба так іти, – відповідає Юрій. – Це не тільки під час війни відкривається. Завжди треба захищати своє! А це все – і в Луганській, Донецькій областях – Україна.

– Коли ми відвоювали пару сотень метрів нашої землі, я йшов по ній, дивився на чорнозем і думав – хтось тут щось посіє, – каже Олег. – Я ж не чиєсь, я своє забираю! На кілометр ворога відтіснили – хватає, вже щось тут можна робити. Потроху, але назад потрібно своє забирати. Ми робимо свою роботу.

“НЕ БУЛО ТАКОЇ ЦІЛІ В ЗОНІ МОГО БАЧЕННЯ, ЯКУ Б Я НЕ РОЗНІС”

– Юра Капустяк відзначився вже у Зайцевому, – говорить командир 24-ої бригади, Народний герой України підполковник Валерій Гудзь. – Він там швидко стабілізував обстановку, наносив ворогу значущі втрати, і при цьому не допустив втрат власного особового складу, хоча бої в Зайцевому відбувалися щодня. Він особисто завжди був на основному напрямку заворушень, безпосередньо командуючи вогнем у відповідь та захистом своїх бійців.

Комбриг, який страшенно цінує своїх молодих командирів, розказував про Олега та Юру поза очі. І в його інтонаціях були батьківські нотки. Він пишається обома, переживає і неймовірно хоче, щоб обидва не покинули армію, а робили її кращою.

– За що мене нагородили орденом? – перепитує мене Юрій. І знизує плечима. – За цілу ротацію, думаю. Там всі працювали, але втрат моя рота не мала. Це великий плюс. А ще ми багато робити зробили. Але там командиру одного взводу ногу відірвало – розривна куля вирвала коліно… 

– Ви рахували, скільки ВОПів знищили, скількох ворогів убили?

– Не було такої цілі в зоні мого бачення, яку б я не розніс. А рахувати… Навіщо? Головне – завдавати втрат. Правда, і мені там два командирських пункти рознесли, але нікого не зачепило. Від мене вимагають, щоб я дивився за передній краєм, то я і наглядаю. І є результат. Тут також час від часу ворожі позиції яскраво палають…

Коли Юрій вийшов із штабу, Олег продовжив згадувати про те, як зухвало і мужньо воював його друг. Але сам і слова не сказав, що також вже встиг отримати орден Богдана Хмельницького. Про його героїчні вчинки мені також розказав командир бригади:

– Олег під Зайцевим працював на головних напрямках. Він організував систему вогню під Шумами. Саме його рота і зайняла це село. Розвідувальні підрозділи противника вийшли, щоб відтіснити нас з Шумів. Олег і його бійці не дозволили це зробити. Але під час бою у наших хлопців закінчилися боєприпаси. І тоді саме Олег вночі особисто притягнув необхідне. Знаєте, як це було? – комбриг закриває очі і наче бачить і чує все, що тоді відбувалося. – Ми говоримо із старшим позиції: ворог атакує, боєприпаси закінчилися, що нам робити? Охреніти запитання! “Гранати є? Розраховуйте на них, а я буду уточнювати, через скільки вам можуть доставити боєприпаси”, – відповідаю. Набираю Олега, а він мені: “Я вже в дорозі, все несу. Але трохи заблукав”. Зашибісь! П’ять хвилин минає – Олег на зв’язок не виходить, а ти що хочеш, те і думай. Як він проскочив через сєпаратистів – не розумію до сих пір, але боєприпаси своїм хлопцям приніс. Це перший епізод.

Наступний такий… Війна це не тільки героїзм, але й чиїсь помилки, за які доводиться розраховуватися. Уявіть собі. Офіцер захотів поїсти малини і вийшов до кущів, які рясно вродили, але які знаходилися на відкритій місцевості. Ворожий снайпер побачив у нього на боку пістолет і, не довго думаючи, зробив постріл… Крики агонізуючої людини… Десять пар очей впираються в Олега. І що йому робити? Він разом із ще одним бійцем кидається на допомогу, розуміючи, що снайпер їх бачить. Постріл. Хлопчина, який пішов разом з Олегом, зазнає смертельного поранення. Як там вижив Олег? А він ще й витягнув обох загиблих… І після того ще й керував боєм. Не розгубився, не опустив руки, маючи втрати. Сам був на краю… Але продовжив роботу. Тоді у мене працювали всі радіостанції, телефони. Я чув, як Олег дихає, доповідає, керує. Він не кидав трубки, не репетував “Все пропало”… І йому лише 22 роки! Такий Олег…

Кандидатури і Юрія Капустяка, і Олега Лотоцького, як і ще одного свого бійця, Андрія Дзюби, позивний Принц, інтерв’ю з яким найближчим часом з’явиться на Цензор.НЕТ, комбриг Валерій Гудзь запропонував розглянути Нагородній раді недержавної нагороди “Народний герой України”: “Ці троє хлопців своїми діями заслужили це високе звання”.

– У вас у батальйоні хтось є старше 30 років? – питаю хлопців після того, як у штабі з’являється 26-річний заступник командира батальйону Роман.

– Нашому комбату також 26, він 1993 року народження, – сміються хлопці. – Найстарший у нас Петрович – йому 58 років. Дядько унікальний. Все може, знає, де що лежить, або де що взяти. Так що у нас різні люди зустрічаються.

– Я люблю, коли до нас приходять молоді, які ще нічого не вміють, – говорить Юрій. – З такого бійця можна зліпити все, що хочеш. З них нормальні бійці виходять. Людей треба вчити, показувати, як зброєю користуватися, як себе захищати. Кожний має багато копати, облаштовувати бліндажі, траншеї, укриття. Тоді і під час бою зможеш себе захистити. Бліндажі робимо так, щоб у них жити можна було – з лазнею і кухнею. Моральний дух бійця падає відразу, якщо цього немає. Вологі серветки не рятують. Возити людей тричі на тиждень кудись митися також не вигідно. Все треба робити на позиціях. І коли це все є, то можна й по ворогу працювати ефективно.

– Ще жодного разу не пожалкували, що служите в армії?

– А кому жалітися? – перепитує Олег.

– Армія зробила великий крок вперед. Не великий, а величезний! – додає Юрій. – Але ми бачимо, куди ще потрібно рухатися, що вдосконалювати. Навіть те, що всі нагодовані, одягнуті і взуті, – вже дуже добре. Ясно, що хочеться мати в арсеналі більш сучасну зброю, техніку. Хай БМП буде навіть не нова, а після капітального ремонту. Бо поки ліпимо броньовані машини з того що є. Коли мені дали десять БМП, то згодом всі вони і їздили, але скільки сил, грошей і часу ми вклали в ремонт!

– Останнім часом всі чекали, як відбудуться вибори, говорили тільки про політику, – додає Олег. – А у нас все просто – ворог он там, за 600 метрів від нас. Але в цьому селі, де ми стоїмо, всі говорять українською. Там десь купа схем, кроків, політтехнології. А у нас – обстріли, на які треба адекватно відповідати. Ми просто працюємо в інтересах держави.

^{Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ Источник: https://censor.net/ru/r3125302}