Олексій Гоков
«ПРИВИД», який НАВОДИВ ЖАХ НА ВОРОГІВ
Сержант Олексій Гоков розповідає про свої 62 дні у диспетчерській вежі донецького аеропорту.В Інтернеті є достатньо відеосюжетів, записаних у 2014-2015 роках захисниками донецького аеропорту. Серед них – доволі популярні відео, зроблені бійцем-кіборгом з позивним «Бродяга». Відзняті ним кадри – це не просто відеозвіт про те, що відбувалося, а спокійний жорсткий монолог воїна, який для себе давно зробив вибір: бути там, де він може завдати ворогові максимальних втрат. Спостерігаючи за цією безстрашною людиною, було важко повірити, що за її плечима на той час – лише два місяці служби. Ні, не так – два довгі місяці жорстокої й нещадної війни…5 серпня 2014 року розпочалася військова біографія корінного донеччанина 18-річного Олексія Гокова. У Запорізькому обласному військкоматі він отримав мобілізаційне розпорядження і відбув до місця служби. А до цього Олексій протягом двох місяців даремно оббивав пороги військових комісаріатів рідного Донецька з проханням призвати його до українського війська. Так, у будь-який інший час військкоматівці поставилися б до такого прагнення хлопця з повагою, але тоді вже був травень 2014 року. Вулицями Донецька на КАМАЗах із криками «Аллах акбар!» роз’їжджали «захисники православ’я та руского міра» з Чечні, Дагестана та Південної Осетії, а на всіх стовпах і парканах були розклеєні звернення із закликом вставати на захист Донбасу від «київської хунти та кровожерливих правосеків». Отже, у військкоматі призовника-добровольця наче й не почули та перепитали: «Про яке військо йдеться?» У відповідь Олексій, не відчувши в запитанні підступу, повторив: «Про наше українське військо!» На цьому всі непорозуміння закінчилися, і хлопець почув на свою адресу не тільки добірну лайку, а й відверті погрози. Отже, залишатися в Донецьку йому було небезпечно, сигнал з військкомату про неблагонадійну молоду людину надійшов до відповідних органів. Й Олексій не став чекати, коли по нього прийдуть, зібрав речі, попрощався з батьками та поїхав до Запоріжжя.
Батько із розумінням поставився до рішення сина. Кадровий військовий, він важко переживав події, які відбувалися на Донбасі. Найбільше його обурювало те, з якою легкістю вчорашні однополчани забули про присягу, військовий обов’язок та пішли на змову з ворогами й окупантами. У родині Олексія три покоління присвятили життя великій справі — захисту Вітчизни. Тому й Гоков-молодший піти іншим шляхом не міг.Бригаду, в яку він потрапив служити, відразу передислокували до району бойових дій, під Старобешеве. Вчитися воювати доводилося на ходу. Хлопець став до строю гаубичної батареї 152-мм гармат. Спочатку він воював у взводі охорони, прикривав розрахунки під час виходу на вогневі рубежі та безпосереднього ведення стрільби. Згодом, у вересні 2014 року, після двох місяців підготовки, вже обіймаючи посаду корегувальника вогню, разом зі ще одним добровольцем прапорщиком Юзвенком хлопець вирушив на ротацію до ДАПу.На територію летовища разом із бійцями 79-ї бригади вони заїхали на трьох БТРах на світанку. Олексій не надто добре пам’ятає цей день. Вони їхали в задушливій коробці бронемашини на максимальній швидкості, а по броні раз у раз цокали кулі.Його «робочим місцем» стала одна з диспетчерських веж. Завдання було чітким та конкретним — забезпечити прикриття периметру донецького аеропорту. Через безперервні спроби росіян захопити термінали воно було досить важливим і складним. Окрім цього, Олексій мав оперативно передавати координати місць, звідки окупанти вели вогонь з артилерії і танків, та вносити необхідні корективи у ведення вогню нашою артилерією. Робити це доводилося під безперервними ворожими обстрілами.Бойовики, швидше за все, здогадувалися, звідки ведеться коригування, тому накривали вежу шквалом вогню з усіх видів озброєння — від стрілецького до важкої артилерії та систем залпового вогню «Град».— Аби не потрапити під вогонь, я постійно переміщався між поверхами. Найвищою точкою для спостереження був сьомий поверх, бо вище сходи та стіни були практично зруйновані. Також був сильно пошкоджений сходовий проліт між четвертим і п’ятим поверхами, які потрібно було пробігати просто на очах у противника, — згадав Олексій.Неодноразово «орки» намагалися захопити вежу. Тоді Олексій із товаришами вступали в ближній бій. Щоб противник не заскочив їх зненацька, всі підступи до башти вони замінували, особливо перший поверх. Зайти на нього безшумно було неможливо. Проходи захаращували купи сміття. Це створювало природну перешкоду на шляху просування противника, а ледь помітна стежинка була заблокована розтяжками.Спати по три-чотири години на добу доводилося в бетонному вентиляційному колодязі. Це було єдине більш-менш безпечне місце, куди не залітали кулі й осколки. Раз на день хлопець розігрівав собі на сухому спирті банку з консервованою кашею або тушонку, підігрівав воду для чаю. Продукти завозили раз на тиждень з нового термінала. Через те, що вежа була віддалена від основних позицій захисників аеропорту і навколо неї постійно нишпорили бойовики, зробити це було зовсім непросто. Ночами юнак спускався вниз, щоб поставити нові розтяжки замість тих, що спрацювали протягом дня. Звернув увагу, що всі загиблі бойовики були серйозно екіпіровані та озброєні. Практично всі тіла були без бронежилетів, зате в кожного було до 15 магазинів із патронами і з десяток гранат.Особливо запам’ятався Олексію день, коли завдяки успішному коригуванню вогню вдалося накрити батарею самохідних артилерійських установок 2С3 «Акація». Причому зроблено це було на випередження ще під час їхнього розгортання на рубежі вогню. Виявити ворожі САУ вдалося завдяки радіоперехопленню, а ось координати місця розташування Олексій визначив радше інтуїтивно.— Раніше бойовики саме з цього квадрата відкривали вогонь із гармат великого калібру. Тому я вирішив не чекати, коли почнеться черговий обстріл, а на свою відповідальність дав координати можливого місця знаходження артилерійських систем. Перші ж залпи наших гармат виявилися влучними — в небо злетів стовп вогню й диму. Коли ж почав вибухати боєкомплект, стало зрозуміло — завдання виконано, ціль знищена, — розповів Олексій.Також дуже ефективними були дії корегувальника Гокова при спробі російських найманців просунутися до старого термінала і прилеглої до злітної смуги аеропорту позиції «Мурашник». Тоді він вирішив діяти напевне. Олексій надав бойовикам можливість зайти на територію аеропорту, а потім за наданими ним координатами наша артилерія відсікла противника вогнем від шляхів відходу та знищила його.Загалом «Бродяга» провів на диспетчерській вежі ДАПу два місяці: 14 днів у вересні, а потім ще 48 днів у жовтні та листопаді 2014 року. Втім цей термін ротації до аеропорту не був би останнім, якби він не зазнав поранення. Це сталося в листопаді 2014-го, коли в Олексія влучили осколки гранати, кинутої бойовиками. А вже ввечері його евакуювали й направили в госпіталь.Та ротація до аеропорту виявилася найтривалішою і найнебезпечнішою. Вежа на цей час уже була суцільно подірявлена снарядами та мінами. І якби не міцність конусної блокової конструкції, вона б давно завалилася. Від гучних розривів Олексій відчував постійний гул. Його мозок уже ледь витримував таке навантаження. Але він був готовий триматися й далі. Між собою вороги назвали його «Привид». Вони не могли зрозуміти, як цьому хлопчині впродовж стількох днів вдається залишатися неушкодженим на обмеженому бетонному просторі й водночас пильно стежити за кожним їхнім кроком?Зараз кавалер орденів «За мужність» та «Народний Герой України» сержант Олексій Гоков продовжує службу у складі підрозділу морської піхоти. А його бойовий досвід та висока мотивація допомагають нашим воїнам досягати відмінних результатів при виконанні нових бойових завдань.
Олександр КІНДСФАТЕР, «Народна армія»