Вадим Балюк

Вадим Балюк, 26 років, місто Новоселиця Чернівецької областіКомандир мотопіхотного взводу залишився вірним присязі під час окупації Криму. Свій перший контракт я підписав після півроку строкової служби. Мене розподілили в сімферопольську частину, де я служи в фєльдегерем, займався охороною державної таємниці. Мені відразу дали службову квартиру. Я навіть думав лишатися жити в Криму назавжди. Я завжди хотів бути військовим. Але батьки вважали, що краще, якщо я стану інженером. Я послухав. І після дев’ятого класу пішов в технікум, після чого поступив у Львівську політехніку на заочне відділення. Отримав фах “контрольне вимірювання приладів і автоматизація”. Пробував працювати по професії. Рік промучився. Не моє! Хотів бути військовим. І пішов в армію. У дитинстві я прочитав і до цих пір моєю найулюбленішою книжкою залишається “В окопах Сталінграда” Некрасова. Я завжди дуже серйозно ставився до присяги, хоча багато хто про пускав це повз вуха. Але для мене це клятва, яку я дав раз і на все життя. На момент окупації я був у частині. Вона місяць перебувала в облозі. Я відразу розумів, що все серйозно, хоча мої товариші казали: “Русские нас не оставят. Это они нас пугают”… Зрештою з трьохсот чоловік, які служили в нашій частини, вийшли в Україну всього чотири військові. Вінницька, Київська, Херсонька область, кримчани – там залишалися люди з усіх регіонів країни. Вони відразу казали, що готові служить росії, але не розуміли, як це буде. Зв’язку ж не було ніякого, не було можливості ні з ким порадитися. Єдиний наказ, який ми отримали, це коли навкруги частини стали російські БТРи, командувач флоту Березовський дав команду здати зброю на склади. Ми ж тоді ще навіть не здогадувалися, що він зрадник. Ми здали, і вона поїхала в “Уралі” на Балаклію. Не знаю, де вона потім поділася. Я всю окупацію простояв з ніжкою від стільця. Я на ній ще якір дуже красивий вирізав. Це була моя єдина зброя. Не було в мене ножа. І не було можливості вийти за ним за територію частини. Це була мирна військова частина, в якій знаходилася оружейка на тридцять автоматів. У нас навіть не було запасів їжі, води. Але був великий архів, який ми палили два тижні.У мене не було спокуси залишитися в Криму, не роздумував про це ні хвилини. Не можу я вважати братами людей, які прийшли мене вбивати. Це ж у нас в частині вбили прапорщика… Це було в парку частини. Снайпер поцілив у нього. Він стояв без зброї на вишці. Військовослужбовець загинув на території мирної країни! Якби таке сталося в Америці, вони б уже війну оголосили. Ми, четверо, які вийшли з частини, були родом з Київської та Вінницької областей. Один з нас був з Криму. Він через якийсь час таки повернувся додому і… повісився. Не знаю, чому. Місяць після виходу ми були у Києві в СБУ. Нас розпитували про все, що було у частині. Після спілкування з ефесбешниками нас чекало таке саме спілкування і з есбеушниками. Перше питання від есбеушників було: чого ти вийшов? Один дядько казав: “Нашо ти нам роботи підкидаєш?” Я ж мав перший рівень допуску до державної таємниці… Нам дійсно пропонували залишитися, обіцяли високі зарплати. Просто був би прецедент, якби вся частина цілком перейшла на бік Росії. Але чотири чоловіки все ж залишилися вірними присязі. Я вийшов з вєщмішком, протигазом і озк. У квартирі залишилися пральна машинка, дитяче ліжечко – у мене ж син у Сімферополі народився. Дружина з малим поїхали під час окупації. Відразу, як я почув про бойову тривогу. До цього у нас у частині часто були учбові тривоги – двічі-тричі на тиждень. А тут мені телефонують, викликають у частину, кажуть, що у нас бойова тривога… Жінка не працювала, тому взяла сина і поїхала додому. Я відправив їх і, коли їхав у частину в маршрутці, вже побачив, як російські БТРи їхали в сторону Сімферополя. Мені стало геть невесело. На День прапора Вадим і ще двоє військових повісили у сірій зоні прапор України. Причому закріпили його на шестиметровому металевому флагштоці, для чого з собою тягнули розборні конструкції. Розуміючи всі ризики, я пішов особисто. Хай ворог бачить і знає, що все це наша земля. Для мене це важливо. Коли бачиш, що прапор висить там, де ніхто не ходить, де лінія вогню, веселіше воювати. Є до чого намагатися дійти, зайняти нові позиції. Коли ми з хлопцями попадаємо під обстріл, вони чомусь ховаються під мої ноги. Якось я і замкомзвода їдемо на нашому “Москвичі”, повному мін, там лежав і міномет. Виїхали на трасу – і по нас почали стріляти. Кажу: “Фєдя, куля”. А він: “Я нічого не чув”. Вискакую із машини і кричу: стрибай. Він мене слухається, але ховається мені під ногу. Я питаю: ” Що ти робиш?” Він каже: ” Ти ліг під дерево. Воно тут єдине. А я подумав так: я кщо проб’є дерево і тебе, то мене, можливо, не зачепить”… Лежу на спині, сміюся, а над нами кулемет стриже кущі. Другий раз він мені на ногу впав, коли кулі почали свистіти отут, коло церкви. Тільки ми вийшли з-за стіни, як по нам почали стріляти. Мої ноги – це найнадійніше укриття. Вперше я злякався за своїх людей на Чонгарі. Коли ми зайшли туди, мене поставили командиром взводно-опорного пункту на адміністративному кордоні з Кримом. Дали частинку землі, яку я мав оберігати. Поряд з нами розташувалася громадська організація кримських татар “Аскер”. Я відразу побачив у них зброю. В перший же день, коли ми заїхали, виніс на дорогу “Утес”. Ми його показово чистили, розбирали… Під час цього я з молодшим сержантом підійшли до сусідів і спитали, що у них робить зброя. Кажуть: це вєсові макети. Я попередив, що у нас то все також макети. І кулі дерев’яні. “Якщо будете дуркувати, можемо з вами пободатися”, – відразу попередив. Спочатку було наче тихо-мирно. Але з часом почали нагліти, виходити з табора із зброєю. Я попереджував не раз, що не варто так робити. Нам почали погрожувати, казати, щоб ми забралися з їхньої території, бо ми заважаємо їм тримати оборону. Тобто у нас була своя оборона, а у них своя. Не знаю, з ким вони боролися. І одного дня ми їх просто роззброїли, забрали 11 одиниць стрілкового озброєння. Під час йього мені було сильно не по собі, тому що ми ж знаходимося на мирній територі ї. І я не розумів, чи можна там стріляти в небезпечній ситуації, чи ні. Слава Богу, все відбулося без єдиного по стрілу. До речі, нарешті з’явилася офіційна інформація: “Изъятое в феврале 2017 года херсонской полицией оружие и боеприпасы у общественного объединения “Аскер”, которое базировалось на админгранице с Крымом, признано боевым. Об этом говорится в ответе главного управления Национальной полиции в Херсонской области на запрос журналиста Радіо Свобода. “Проведенными экспертными исследованиями изъятое огнестрельное оружие, боеприпасы и взрывчатые вещества признаны боевыми”, – говорится в документе”.В зоні АТО я спочатку потрапив під Зайцеве. Мене оформили в медроту, і я став санітаром. Мене прикомандирували в роту Змєя 34-го батальйону. Перше, що я робив там, – витягував із сірої зони тіло загиблого… Приходилося рятувати людей під час обстрілів під Горлівкою. Дехто вважає мою роботу там геройською, але я жодний свій вчинок не назву героїчним. Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу і МТЛБ, або як ми її називаємо “мотолизі”. За час моєї служби санітаром жодна людина не загинула, яка до мене в руки попала. Позиції “Ферма” і “Фрегат” в Зайцевому постійно обстрілювалися. Вивозити поранених доводилося броньованою технікою, яка сама по собі – мішень. А броня в мотолизі – тонесенька… Але нічого, їхали, перемотували прямо під час боїв… Рік я прослужив санітаром, за цей час став командиром взводу. Потім мене без мого відома подали вчитися на молодшого лейтенанта. Командир медроти сказав: “Тобі треба рости”. Він і подав мої документи. Так я потрапив у Львів на тримісячні офіцерські курси. Їхав з легкою душею, бо вже сильно втомився. Рік проходи в формі, яка була в крові. Причому не моїй, а чиїсь. Але я ні разу навіть не подумав, що втрачу пораненого. Кожний мав вижити. Я тут, у Пісках, двох своїх втратив. І сам надавав їм допомогу, але нічого не зміг зробити… У мене у взводі всі старші мене. Найстаршому – 44 роки. Але мені це було по приколу, хотів їх чогось навчити. Мене ж три місяці так ретельно вчили. Ці курси – дуже сильна школа. Я в Зайцевому стільки не стріляв, скільки під час навчання. Мене навчили стріляти з БМП- 1, БМП- 2, зенітки, з усіх видів озброєння. Дуже толкові інструктори у нас були. Мені це все дуже подобалося. Ми спали по три години на добу. У нас була ранкова стрільба, нічна, в день також. Я був здивований, що у нас в Україні можуть бути такі курси. Наш народ реально заслуговує на цю війну. Більшості громадян країни байдуже, що відбувається тут. І поки війна не торкнеться їхньої родини або сюди не попаде близька їм людина, вони навіть не намагаються зрозуміти: в Україні іде війна. Я це зрозумів ще в 14-му році, коли перший раз приїхав у відпустку. Я молодий хлопець, закінчив школу, служив у Криму, з Криму вийшов, приїхав додому, а я з Новоселиці Чернівецької області, а більшості моїх однокласників байдуже, що схід горить. З мого району в АТО попало аж вісім чоловік. А в районі живе понад 300 000 людей. У нас більшість населення молдавани та румуни. І вони навіть мітингували – ми не будем воювати, тому що нас це не стосується…Справжня війна почалася у Пісках.У мене тут двоє людей загинули. Кожен вечір о дев’ятій починається стрільба. Ворог не соромиться використовувати навіть таке озброєння як “Град Партизан”. Одна з ракет прилетіла в 15 метрах від нашої церкві. Коли вона розірвалася, від вибухової хвилі в підвалі двері перекосило. Я дуже боюся за своїх людей і тому постійно з ними знаходжуся. Я не можу собі вибачити, що ніч провів не на позиції, а на контрольно-спостережному пункті. Хлопці й загинули… Мені дуже не хотілося заїжджати під церкву в Пісках. Був час, коли ми знаходилися тут весь час. Блюзнірство, що ми тут їли, спали. Але з часом звик. Мене ж батюшкою тут стали називати. Я тепер не просто Балу, а батюшка Балу. Я навіть проповідував, казав хлопцям, що людей убивати просто так не можна. Тільки якщо є загроза вашому життю. Я ж вісім років був послушником у церкві. Дослужився до іподьякона. Я дуже віруюча людина. Це у мене від батьків. Молитви про себе читаю постійно…