Вадим Довгорук
24 грудня 2018 року 27-річний Вадим Довгорук (фото: Роман Ніколаєв), боєць 3-го полку спецназу, Народний герой України став батьком, а за тиждень до цього з його тіла дістали кулю, якою він був поранений в Донецькому аеропорту восени 2014 року.
У лютому 2015 року я побачила Вадима вперше в опіковому центрі Києва, куди бійця доставили з Дніпра, а туди – з Луганська після чотирьох діб, проведених на морозі. Його поранення були настільки важкими, що бойовики, що знайшли Вадима в полях, віддали його українській стороні практично без переговорів. Ми познайомилися в реанімації, де лікарі робили все, щоб врятувати обморожені ноги бійця. До того моменту він і так втратив ліву руку – під час виходу колони з Дебальцевського котла в БТР 3-го полку спецназу влучила ворожа граната. Загинув командир групи Юрій Бутусов, а Вадиму відірвало ліву руку…
Коли я прийшла до Вадима в наступний раз, він вже був без обох стоп… Я завмерла в дверях, стримуючи сльози. А Вадим, дивлячись на мене, впевнено сказав: “Перестань дивитися на мене такими очима! Побачиш, через півроку я буду ходити. Навіть раніше!” І вже навесні Вадим катався по клініці на електромобілі, а потім почав робити перші кроки. Його фантастична сила духу і прагнення повернутися до активного життя привели його до участі в проектах “Переможці” і “Сила нації”.
Найбільш приголомшливе полягає в тому, що все, про що Вадим мріє, він втілює в життя. Ще тоді, чотири роки тому, він нарікав, що у нього немає коханої дівчини, що добре б створити сім’ю. Він втілив в життя і це.
“Минуло без місяці чотири роки як з’ясувалося, що посилена куля калібру 5.45, якої я був поранений в Донецькому аеропорту, весь цей час залишалася в моєму тілі”
Про те, що Вадим і Ольга назвали новонароджену дочку Соломією, в twitter написав Святослав Вакарчук. У 2015 році він, провідавши поранених українських бійців, які пережили Дебальцевський котел, був вражений мужністю і оптимізмом Вадима Довгорука. Саме після цього візиту він дописав пісню “Мить”, присвятивши її спецпризначенцю. На своєму сайті музикант розповів про цю зустріч: “Історія пісні значить для мене не менше, ніж сама пісня, а може, і більше. Я написав “Мить”буквально за 15 хвилин. Вона була майже готова. За винятком маленької, але важливої “деталі” – останнього рядка. Я відчував, що сказав не все… Як раз в ці дні поїхав провідати наших бійців. Перед однією палатою Київського опікового центру лікар мене попередив: хлопець, якого зараз побачу, поранений на війні, дивом вижив в нелюдських умовах. Йому відірвало руку. І з цим дуже важким пораненням він провів четверо (!) діб на морозі. Один. Тому що інші загинули або замерзли. Потім лікарям довелося ампутувати йому ще й обидві відморожені стопи… Я хвилювався перед знайомством, але тільки до того моменту , поки не увійшов в палату і не побачив перед собою впевнену, усміхнену людину, яка заряджала мене своїм оптимізмом, планами на майбутнє і якоюсь неймовірною енергетикою. В його душі була весна! Він ділився нею з усім світом! В той самий вечір я дописав останній рядок своєї пісні.
Напиши на простому конверті
Те, що так у житті не сказав.
І за крок до відважної смерті
Будь таким, яким Бог тебе знав.
І поглянь, як навколо світає
І як сніг неймовірно блищить.
Не спіши, хай вона зачекає ще мить.
Потерпи, най вона зачекає ще мить.
Не спіши, вже весна наступає за мить”.
- Святослав привітав нас, розпитав, як себе почувають Оля і малятко, – розповідає Вадим. – Запитав, як ми плануємо назвати дочку. А ми буквально відразу, як дізналися про те, що Оля вагітна, вибрали дівоче ім’я і вирішили назвати дитину Соломія. Нам давно подобалося це ім’я. Набагато складніше було б з хлопчиком. Чоловіче ім’я ми так і не підібрали за весь час очікування дитини. Під час нашої розмови Святослав попросив дозволу написати ім’я нашої дочки в своєму публічному привітанні.
- А ти кого більше хотів? Доньку чи сина?
- Дівчинку. Не хочу бути “батьком”, хочу бути “таточком”, – розсміявся Вадим.
- На кого донька схожа?
- На мене!
- Ти був присутній на пологах?
- Так. Пологи почалися на тиждень раніше, ніж лікарі припускали. Ставили день появи доньки на світ 30 грудня, але вона вирішила інакше. Мені дозволили бути поруч з дружиною. Ми з Олею давно вже подумували про дитину. Але коли дізналися, що станемо мамою і татом, довгий час нікому про це не говорили. Дуже переживали. Навіть наші батьки дізналися про Олиной вагітності, коли живіт вже неможливо було сховати.
- Ти спеціально здавав аналізи, щоб тебе допустили в пологову залу, готувався до цього?
- А я вже був обстежений. За кілька тижнів до народження Соломії мені зробили операцію і дістали кулю, яку я, виявляється, носив між шостим і сьомим ребром з осені 2014 року, коли потрапив в Донецький аеропорт. Тоді, після поранення, і я, і лікарі були впевнені, що рана наскрізна і куля вийшла.
…3-й полк спецназу, в якому служив Вадим Довгорук, знаходився в терміналах Донецького аеропорту з весни 2014 року. Саме бійці цього підрозділу провели тут перший бій і відбили атаку терористів 25 травня.
- В аеропорт я потрапив в серпні, – згадує Вадим. – А у вересні отримав поранення. Куля увійшла в груди трохи нижче лівої ключиці. У дніпропетровській клініці я полежав два дні. Там рвану рану зашили, зупинили запальний процес, і я поїхав додому в Кіровоград. Я вирішив, що перев’язки мені можуть робити і вдома, нічого займати ліжко. Тим більше, що тоді в клініку імені Мечникова привозили дуже багато поранених, потерпілих в Іловайському котлі. Минуло без місяці чотири роки, як з’ясувалося, що посилена куля калібру 5.45 весь цей час залишалася в моєму тілі.
- Як це визначили? Вона якось давала про себе знати? Тебе щось турбувало?
- У тому-то й справа, що ніяких симптомів не було. Я пішов на масаж. Під час процедур відчував якесь поколювання, тому зробили рентген. І чітко побачили кулю. Лікарі відразу рекомендували її видалити, я не пручався, бо знаю: така куля складається з двох видів металів, які в тілі починають окислюватися. Так вже було і у мене. Куля початку окислюватися, але абсолютно не деформувалася. Лікарі віддали мені її. Вдома лежить – на пам’ять.
- Під час лікування ти переживав, що тебе звільнять з армії за інвалідністю. Ти хотів повернутися в полк…
- Я зараз знову служу у 3-му полку. Мене оформили після того, як був підписаний наказ про те, що інваліди можуть служити в армії. Командир полку призначив мене хранителем полкового музею. Мені дуже подобається цим займатися, я ж пройшов все, про що потрібно розповідати нашим відвідувачам, зберігати пам’ять про загиблих, більшість з яких я знав. Коли ти була в нашому музеї, були зроблені тільки три зали. Зараз експозиція розширюється, чим я активно і займаюся.
“Холодно було жахливо, морози в ті дні стояли до мінус двадцяти градусів. Промерз до кісток”
Вадим служить в армії з 18 років. Вступивши до Київського будівельного технікуму, отримав повістку і сам попросив, щоб його оформили в частину, розташовану неподалік від рідного дому в Кіровограді.
- Хоча армія розвалювалася і було багато проблем, мені пощастило служити з чудовими хлопцями, які так само, як і я, після закінчення першого дворічного контракту підписали наступний – вже на п’ять років, – каже Вадим. – Мені подобалися стрибки з парашутом, навчання… Для мене вираз “Є така професія – Батьківщину захищати” – не порожні слова. Хоча в моїй родині немає військових: мама – вчитель, вітчим служив міліціонером, рідний батько – механік. У мене хороші стосунки і з батьком, і з вітчимом.
Історія поранення і повернення Вадима до життя може служити і сценарієм для фільму і прикладом тим, хто скиглить, що у них в житті все відбувається не так, як хотілося б.
- Я був поранений в перший день оголошеного перемир’я, 16 лютого, – розповідав Вадим мені в реанімації київської клініки чотири роки тому. – Наш БТР вів колону машин, в яких вивозили поранених, по дорозі з Дебальцевого в Артемівськ, тепер Бахмут. При виїзді з міста нас обстріляли, швидше за все, з ручного гранатомета. Один зі снарядів залетів всередину БТРа, де знаходився я і інші бійці. Мені відразу відірвало руку. Броня проїхала ще трохи і зупинилася. Хлопці вискочили, а я вивалився на дорогу. Всередині можна було залишатися – це вірна смерть. Не пам’ятаю, що коїлося навколо, але розумів: треба добігти до придорожньої посадки. Це у мене вийшло. Впав в кущах, де і пролежав чотири дні.
- У тебе з собою була аптечка?
- Так. Я ще в машині хотів ввести собі знеболююче, але шприц-тюбик випав з руки, а шукати його не було часу. Пізніше, вже в кущах, дістав з кишені джгут, однак через те, що був у бронежилеті, не зміг дотягнутися до плеча, щоб його затягнути. Холодно було жахливо, морози в ті дні стояли до хвилин двадцяти градусів. Промерз до кісток. І весь час знаходився в півсні. Через біль час від часу я втрачав свідомість. Приходячи до тями, чув навколо постріли, канонаду. Пізніше дізнався, що тут розстрілювали наші війська, що виходять з Дебальцевого 18 лютого. Я не міг ні повзти, ні кричати. Але, чесно кажучи, все одно не прощався з життям – сподівався, що хтось мене знайде.
Увечері 19 лютого Вадима виявив патруль так званої “ЛНР”.
- Мені відразу ввели знеболювання, дали попити, завантажили в машину і відвезли в лікарню Луганська, – продовжує боєць. – Там мене поклали в реанімацію, де все ліжка були зайняті пораненими “ополченцями”
В цей час сина, зв’язок з яким пропав, шукала мама Наталя Вікторівна.
- Спочатку ім’я Вадима ми побачили в Інтернеті в списках зниклих без вісти, – згадує мама спецназівця. – У підрозділі не знали про долю трьох бійців. Потім на мій телефон почали надходити несподівані дзвінки. Спочатку зателефонувала жінка: “Думайте, як викупити сина. Ми його знайшли і веземо в Алчевськ”. Через півгодини я почула в слухавці чоловічий голос: “Я лікар швидкої. Везу вашого сина Вадима Довгорука в луганську лікарню. У нього немає лівої руки і відморожені ноги”. А потім, вже з телефону медсестрички, мене набрав сам Вадим. Сказав лише: “Мамочка, я живий”. Потім трубку взяла медсестра, пояснила: “Якщо не заберете сина з лікарні якомога швидше, за ним прийдуть з “ЛНР “. І тоді ви не побачите його взагалі”. Зі мною трапилася істерика. Я зателефонувала до військової частини Вадима. Порятунком сина зайнялися його командири.
Переговори вели представники Спілки ветеранів Афганістану Луганській області. Незабаром пораненого бійця передали через представників ОБСЄ.
- Мене всі втішали: заспокойтеся, ми робимо все, щоб повернути Вадима, але серце було не на місці, – продовжує мама. – Тільки коли подзвонив сам Вадим і сказав, що його вже забирають наші солдати, стало трохи легше. А коли побачила його в дніпропетровській лікарні, повірила, що тепер точно все буде в порядку. Те, що немає руки і стоп, це все нісенітниця. Головне – живий! Вадим мені відразу сказав: “Давай вчитися жити з тим, що є”. І це висушило мої сльози.
“У мене є пара протезів, яку я називаю “парадновихідними”. На них туфлі взуваю”
Після того, як у Вадима зажили шрами на куксах, волонтери привезли йому маневрений електромобіль. Боєць тут же навчився на ньому їздити по клініці. Однією рукою він призвичаївся спритно пересідати з ліжка на крісло машинки. Таке маневрений засіб пересування розширив можливості Вадима. Він тут же став провідувати інших поранених, які перебували в опіковому центрі, виїжджав на вулицю, де волонтери організовували для нього пікніки. А незабаром йому зробили протези ніг.
- Ходити на них я навчився моментально, – посміхається Вадим. – Протези у мене німецькі, напівспортивні. Комплектуючі прислали українським фахівцям, а вони вже підігнали їх під мої кукси. Протезисти відзначили відмінну роботу опікового хірурга В’ячеслава Назаренко, який, ампутуючи ноги, правильно сформував кукси. Коли наділи протези, я відразу зробив крок, другий… Спочатку спирався на паличку. Але дуже швидко став ходити без додаткових опор. Перші тижні фахівці щодня підганяли протези. Робили все, щоб мені було зручно, нічого не натирало. Сучасні силіконові чохли роблять класні. У них мені ногам комфортно. А самі протези зробили таким чином, щоб мій ріст залишався незмінним, як і до поранення.
- Ти часто перевзуваєшся?
- Коли планую надіти форму, беру берці. Але частіше ходжу в кросівках. У мене є ще одна пара протезів – я їх називаю “парадновихідними”, ось на них туфлі взуваю. Але в основному ходжу на спортивних.
- Багато бійців розповідають, що відчувають ступні, які відсутні…
- У мене не було фантомних болів. Просто я відразу себе переконав: раз ніг і руки немає, значить, і хворіти нічому.
Отримавши компенсацію за поранення, Вадим купив машину. Вона значно полегшує йому життя, дозволяючи не тільки їздити по рідному місту, а й подорожувати по країні.
У 2016 році Вадим отримав орден “За мужність”. А роком раніше його силу духу, вірність клятві захищати Батьківщину відзначила місія “Народний герой України”, нагородивши спецназівця недержавним срібним тризубом.
- Орден “Народний герой України”, який мені вручили в Одесі восени 2015 року, мені дуже дорогий і важливий, – каже Вадим. – Тим більше що срібло, з якого виплавляють потім тризуби, надсилають люди з усього світу. У моїй нагороді є і чиясь ладанка, і хрестик, і ложка, і ланцюжок, і браслет… Цей орден надав мені сил. Прості люди вдячні мені. І я не можу впасти духом. Повинен і далі робити щось корисне, не бути нікому тягарем.
В Одесі перед церемонією нагородження недержавної нагородою “Народний герой України” я запитала Вадима, чи зможе він піднятися на сцену по сходах або його краще проводити за лаштунки. Спецназівець знизав плечима і відповів: “Ніяких проблем немає. Я дійду”. Коли сержант 3-го кіровоградського полку спецназу Довгорук йшов за нагородою, йому аплодували стоячи інші герої, включаючи лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва.
Через рік після лікування в опіковій клініці Вадим заїхав туди в гості. Зустрівся там він і з медсестрою Ольгою. І раптово молоді люди зрозуміли, що дуже раді один одному, що близькі по духу. І … почали зустрічатися. А незабаром Вадим запропонував Олі вийти за нього заміж і переїхати в Кропивницький. У вересні 2017 року пара зіграла весілля. Оля підтримує чоловіка в усіх його починаннях, постійно поруч з ним.
Вадим регулярно бере участь в змаганнях “Сила нації”. І там йому не так важливо показувати якісь фізичні надрезультати, як сама активна життєва позиція.
- Такі змагання важливі для морально-психологічного стану, – каже Вадим. – Можна побути в колі хлопців, які отримали такі ж поранення, хто пройшов такий же шлях, поспілкуватися на одній мові.
- З тобою працював психолог?
- Ні, хоча я добре розумію: всім, хто отримав важкі поранення, обов’язково потрібна психологічна корекція. До мене в реанімацію прислали психолога. Я чесно відповідав на всі її питання. Так вона через двадцять хвилин сказала: “Мені тепер самій такий фахівець потрібен”. І пішла. Тоді я і зрозумів, що проблема не в хлопцях, які відмовляються від психологів, а в тому, що немає хороших фахівців в цій області. Тому ще в клініці я вирішив здобути освіту психолога. Думаю, після того, що пройшов сам, зможу працювати з хлопцями, що воювали. Вчуся в Кіровоградському педагогічному університеті. Цієї весни отримаю диплом. Війна в нашій країні триває. Хлопці з нашого полку постійно знаходяться в ротаціях на лінії фронту, виконують складні завдання. З ними необхідно працювати після повернення додому. Зі мною говорити про все, через що їм довелося пройти, їм буде і простіше, і легше. Я в цьому впевнений.
Автор: Віолетта Кіртока