Автор: Валерія Бурлакова

Кулеметниця Яна Червона: “До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: “Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут…”

Волонтер, боєць батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”, мати двох дітей – про харківський євромайдан, загиблих друзів, смерть як повсякденність та людей, які йдуть до армії тільки заради грошей.

“ЯКЩО НЕ ПОРАНЯТЬ – ТО ЗАТОПЧУТЬ”

-До армії ти була волонтером. З чого це почалося?

–Взагалі вся ця історія почалася для мене ще до війни, у 2013 році. Почалася з харківського Євромайдану. Згадують про нього мало – і у нас, звісно, все було не так, як у Києві. Але були у нашому місті і віче, і марші…

-… І момент, коли євромайданівців проросійські активісти били та ставили на коліна…

-Так. На щастя, того дня мене на мітингу не було. Не можу сказати, що мене захищає Бог – адже я не релігійна людина. Але чомусь, коли у Харкові були дуже сильні замєси, – у мене не виходило там бути. То дитина у мене хворіла, то ще щось траплялося…

До речі, моя старша дитина, мій син, якому тоді було чотири рочки, взимку 2013-2014 року з маленьким прапором України у руці ходив зі мною на акції. До першої ангіни…

Потім він ходив зі мною вже навесні. І тоді ми з ним потрапили у перестрілку – по дорозі до стадіону “Металіст” на нас влаштували напад, по людях почали стріляти… І не тільки гумовими, як я потім дізналася. Через нас із сином тоді направили пістолет на тих, хто йшов за нами. Я злякалася і перестала брати його з собою. Бо зрозуміла, що закінчитися це може погано. Якщо не поранять – то затопчуть…

…У 2014-му в місті організувалася Самооборона. Я потрапила у Самооборону Московського району. Разом зі мною там були дуже хороші хлопці – царство небесне частині з них, адже потім вони пішли на фронт у різні бригади, деякі загинули.

У дівчат у нашій Самообороні була своя робота. Був у нас такий красунчик Рома. Він брав мене під ручку або я його, ми купували гілочку верби, наприклад, і нібито парою йшли “гуляти” біля пам’ятника Леніну – туди, де збиралися наші сепаратисти. Ми поміж цими людьми ходили туди-сюди, слідкували за їхніми переміщеннями, слухали розмови… Попереджали про все наших.

Згодом у Харкові з’явився Автомайдан. А ще харківські ультрас перед кожним футбольним матчем робили марш через ціле місто – з фаєрами, з відомим харківським зарядом “Путін – х..йло”…

-А коли та як ти вперше поїхала на фронт?

-Коли вже почалися бойові дії, до нас звернувся один хлопець і запропонував організувати збір допомоги військовим. Ідея була хороша. Допомогу ми почали збирати біля харківських супермаркетів.

Згодом один з волонтерів з тієї групи пішов воювати в “Айдар”, а ми, відповідно, почали передавати йому потрібні речі. Спочатку до нього поїхав наш Стас та відвіз йому допомогу. А потім і інші зрозуміли, що хочуть до нього “у гості”…

У 2014 році люди дуже багато різного передавали військовим. І коли ми вирішили їхати до айдарівців – зрозуміли, що довезти все, що хотілося б і що потрібно, не зможемо ані двома, ані трьома легковими автівками. Тоді я написала на Facebook пост: “Друзі! Нам потрібен автобус. Можна з водієм, можна без”. Після цього мені в особисті повідомлення написав чоловік на ім’я Павло. Зараз ми з ним дружимо, але на той момент я зовсім його не знала! Він написав, що поїхати в нього не вийде – але що ми можемо взяти його машину.

За автівкою я відправила нашого водія-волонтера. Повернувся він на чомусь, схожому на величезний автобус Hummer. Бусик був з телевізором. Салон оббитий червоним деревом. Позаду – шкіряний триметровий диван… Я їхати на цьому боялася! Подзвонила тому Паші. Кажу: “Ти розумієш, куди ми збираємося? Ми не знаємо, що там буде з нами або з цим автомобілем. Він може постраждати”. Павло відповів: “Ну, постраждає так постраждає…”

Для мене це був шок. Що людина незнайомим абсолютно волонтерам може віддати таку машину. Але ми завантажили цей бус повністю – так, що самі ледь влізли – та вирушили до батальйону “Айдар”.

На місці хлопці-айдарівці, серед яких виявилося чимало харків’ян, питали, коли ми знову приїдемо… І я зрозуміла, що їздити треба.

Перше, що тоді просили – сигарети. Завжди. Зарплати тоді ще не платили фактично, багато бійців взагалі не оформлені були… І завжди просили сигарети. Поки їх немає – їм нічого потрібно не було. А коли вже є що курити – то можна згадати і про інші потреби…

-А яка поїздка на фронт саме волонтером запам’яталася тобі найбільше?

–29 грудня 2015-го, перед Новим роком, ми поїхали у Щастя. Коли виїхали назад, ще засвітла – потрапили у такий снігопад! Я у житті не бачила нічого подібного. Дороги одразу замело. Наш бус носило по дорозі. Було страшно. І зупинитися ми не могли – не було куди з’їхати, тому ми вирішили тягнути до найближчої заправки або до найближчого блокпоста. Вітром у нас зірвало двірники, замело скло. Не встигли ми зупинитися, як машину по колеса засипало снігом. Спочатку ми знайшли скотч, і ним ті двірники примотали – але скотч теж почав рватися… Тоді ми знайшли бинти й прив’язали двірники бинтами. Але, виходячи з машини, щоб зробити це, ми втрьох відкривали двері, втрьох тримали їх, щоб не зірвало, а потім втрьох намагалися закрити… Божевільна була буря.

МЕНІ СКАЗАЛИ ЇХАТИ ВЧИТИСЯ, І ТОДІ, МОЖЛИВО, ВІЗЬМУТЬ НА СКЛАД

-Як на всі ці пригоди реагував чоловік? Адже у цей час він залишався вдома з дітьми…

-Мій чоловік навіть найбожевільніші мої ідеї завжди підтримував. Він ніколи не казав мені “ні”. Можливо, розумів, що у цьому немає сенсу. Бо якщо я вже вирішила – то вирішила…

-І все одно поїдеш.

-Так. Тільки вже зі скандалом.

Хоча бувало, що він психував через те, що я дітям мало часу приділяю. Були сварки. Адже коли я була волонтером у 2014-2015 – навіть без поїздок на фронт мене цілими днями не було вдома. “Нова пошта”, Барабашово, секонди, пошуки форми, в когось консервацію треба забрати, в когось ліки… Ми постійно були чимось зайняті.

-І у тебе, напевно, вже тоді проскакувала думка піти в армію…

-Ні! Я про це навіть не думала!

Думка прийшла на початку літа 2016… Підштовхнув мене до неї один айдарівець. У нас виник невеликий конфлікт, він трохи випив – але зауважу, що це було не на бойових… І сказав таку фразу: “Вам, волонтерам, класно. Приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут у бліндажах, як ми…”

Я замислилася про це. Вплинуло і те, що я бачила: дрібне волонтерство помирає. Багато що вже можна було відправити поштою, їздити на фронт ми стали набагато рідше. Також мені хотілося побачити ситуацію зсередини, чи є користі від нашої допомоги. Все одразу збіглося.

Спочатку я пішла в “Айдар”. Але зрозуміла, що комбат не дуже хотів мене там бачити. Як волонтера – хотів. Але не як бійця – з моїми постами у Facebook, з моїми знайомствами… Здалося що мені не дуже раді. До того ж, я прийшла без “учєбки”. Мені сказали їхати вчитися, і тоді, можливо, візьмуть на склад…

А тут моя подруга з Харкова каже: “Я йду у 54-ту бригаду”. “Мене візьмеш?” – запитую. “Та пішли!”

У 54-й мене прямо спитали, чого я хочу. І я відповіла, що у першу чергу хочу освоїти якусь професію, щоб мене не посадили на склад. Зауважила, що не бачу себе медиком – це не для мене. “А на оператора-навідника підеш? На беху?” – спитали. Звісно ж, піду!

“КУДИ ТИ ЛІЗЕШ? НАВЧИСЯ СПОЧАТКУ ХОЧА Б АВТОМАТ РОЗБИРАТИ”

-І ти все ж таки поїхала в учєбку?

-Ні. Вчити мене на місці мав Шайтан (Микита Яровий, лейтенант ЗСУ, командир механізованої роти у 54 ОМБр, Герой України (посмертно). Загинув 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі, – Ред.). Але на той момент беха, на якій це мали робити, була не робоча просто…

Тому де-факто я спочатку була простим стрільцем (хоча оформили мене спочатку ще на “жіночу” посаду – стрільцем-санітаром). Аж поки у нас на позиції, на “Бутоні”, не з’явився перший “покемон”. Мені чомусь дуже захотілося з ним навчитися працювати, хоча я тоді взагалі зі зброєю ще не вміла поводитися… Хіба що постріляти мені давали в “Айдарі” на полігоні. Але це було таке…

-Просто розвагою.

-Саме так. Але з кулемета мені постріляти дуже кортіло…

Хлопці, звісно ж, сказали: “Куди ти лізеш? Навчись спочатку хоча б автомат розбирати”. І це було нормально. Тому що дійсно я тоді вміла лише натискати на курок – і мавпі покажи куди натискати, то вона все зможе.

А вчити мене ніхто не палав бажанням. Але зрештою Змій навчив мене розбирати автомат. Сім’янин (Андрій Широков, боєць “Правого сектора”, солдат 54 ОМБр, снайпер. Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі, – Ред.) показував як розбирати кулемет. А потім Товариш навчив мене доволі непогано стріляти, хоч і довго зі мною мучився… Він приділяв мені весь свій вільний час.

-Але Товариш зазвичай був проти жінок на війні. Як ти його переконала тебе вчити?

-Не переконувала взагалі. Не знаю, як так вийшло . І я йому дуже вдячна за це. Скільки б у нас не було потім конфліктів у різних ситуаціях…

… Мені інколи здається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, звісно – але не жіноча це справа… Та й не чоловіча справа теж. Не людська.

Війна – це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає.

-Тобто, не було в тебе моментів, коли тобі подобалося те, що ти робиш? Що це твоє?

-Ні. Але ніколи я і не шкодувала про те, що пішла в армію. Це роки, які навчили мене багато чого – для когось, знаєш, школа у житті надзвичайно важлива, для когось одруження, для когось кар’єра… А для мене війна.

-Що було найважче? Коли хотілося покинути все й поїхати додому?

– Було, що в мене чоловік почав пити – і я стала хвилюватися за дітей. Вони ж весь час з ним проводять. Тільки інколи, коли він на роботі, їх забирає бабуся. Мені дзвонив син і казав: “Мамо, ну що ж ти нас залишила…”. Ось тоді думала вертатися додому.

…І коли на Світлодарській дузі все це сталося ( про бої у грудні 2016-го, внаслідок яких 54 ОМБр зазнала значних втрат, – Ред.)я три дні ходила у якійсь прострації… У півсні. Робила все машинально. Не пам’ятаю, як ходила на пост. Не пам’ятаю як засинала.

Моє ліжко у бліндажі було біля ліжка Сім’янина. І щоразу, коли я лягала – розуміла, що плачу. Це було дуже важко… Не те, щоб мені хотілося в цей час все покинути. Але тоді я була слабкою. Це не характерно для мене.

“Я СКАЗАЛА ЙОМУ: “МАЛИЙ, ПРИЇДЕШ ЗАВТРА-ПІСЛЯЗАВТРА”. А НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН ЗАГИНУВ”

–Чи стала ти з часом легше сприймати смерть?

-Не знаю… Вона вже сприймається як повсякденність.

Але у цивільному житті кого зазвичай ховають? Бабусь, дідусів. З часом – батьків. І Ти розумієш, що ця смерть неминуча, що це вік. Ми заздалегідь усвідомлюємо, що нам доведеться ховати своїх старших родичів, і що ми теж помремо. Колись. Це одне.

Інша річ – коли зненацька втрачаєш людину, яка була поруч, нехай навіть не близького друга…

Коли загинув Крук (Сергій Мокренко, 24-річний доброволець з 54 ОМБр, загинув 28 лютого 2017 року на Світлодарській дузі, – Ред.)… У нас був тоді речовий склад на позиції, на яку хлопці приїжджали помитися. Там лежали волонтерські речі. А Крук приїхав з позиції в абсолютно порваних штанях. Я запропонувала знайти йому нові та ми пішли на склад разом.

Він був дуже худеньким та маленьким. Найменшим з наших, напевно. Ми все перекопали, і всі речі були завеликими на нього. Нічого не змогли підібрати. Я сказала йому: “Малий, приїдеш завтра-післязавтра. Я ще покопаюся та знайду тобі щось. Якщо не приїдеш – передам тобі на позицію”. А потім я його обійняла на прощання.

А наступного дня він загинув, і його привезли… І мені це так запало у душу: що я йому ті штани обіцяла…

-Зараз ти нерідко буваєш у відрядженнях, коли набираєш нових бійців у батальйон – тепер 46-й, “Донбас-Україна”. Чи дуже змінився контингент людей, що бажають піти на контракт?

– Дуже. Буквально вчора у мене був конфлікт у військкоматі (Яну періодично відправляють у відрядження до військкоматів. – Ред.). Прийшов хлопчик. За документами він був у Слов’янську у 15-16 роках.

-У цей час там вже нічого не відбувалося…

–Так. І він каже: “Я хочу піти у розвідку”. Давай, кажу. У нас є командир батальйонної розвідки. Хлопчик йому подзвонив. Поспілкувався. А потім каже, що у розвідку вже не хоче. Чому, питаю? Хочеш просто гроші заробляти?

А він відповідає: “… Я ще й про життя думаю”.

Я не втрималася. Ти, кажу, сидиш, і розповідаєш жінці, яка воювала, яка бачила смерті, що ти думаєш про життя? Я не кажу, що я герой. Але я сиджу на передовій. А ти “думаєш про життя”? Ти взагалі мужик? Ти на три голови вищий за мене! Тобі не соромно?!

-Не знаю, чи соромно “думати про життя” – але в армію з такими пріоритетами йти точно не варто.

-А він не в армію йде. Він іде просто заробляти гроші. Не хоче ані воювати, ані служити. Він не хоче робити взагалі нічого – запитував мене, чи не дуже ганяють фізично у нашому батальйоні… Такі люди приходять просто через зарплатню. І потім уникають будь-якої роботи…

-Але ж і нормальні мають повертатися? Добровольці 2014-15 років, які скучили за війною, наприклад…

– Я всіх нових людей запитую: ви розумієте, що у нас бойовий батальйон? Що ви будете на війні? І ті, хто вже був у АТО, кажуть: “Чудово! І побільше б! І пошвидше! Коли ви виходите на нуль?!” Атовці цього не бояться, вони навпаки рвуться туди. Так, вони також приходять…

-А буває, що відмовляєш людей? Жінок, наприклад?

-Не відмовляю, але пояснюю їм. Що контракт на три роки. Що не завжди умови добрі, що не завжди буде можливість помитися. Що, якщо діти є, їх можна рік не побачити… Я не лякаю, але кажу про те, що я сама пройшла на практиці.

Але жінок це чомусь лякає менше, ніж чоловіків. Мабуть, жінки, які приходять у військкомат, вже дуже свідомо йдуть в армію. Ті, звісно, що йдуть не до своїх хлопців або чоловіків – бо є і така категорія.

-Ти кажеш – рік не бачити дітей. А як твої донька й син реагують на те, що ти так рідко вдома?

– Вони розуміють де мама, що мама на роботі. Запитують постійно коли я приїду. Коли я вдома – радіють, але постійно цікавляться: “А коли ти знову поїдеш? Скоро? Чи ще побудеш з нами?”

… Є суттєвий мінус – по дітях я бачу, що запустила їх у плані школи. Мій син може займатися сам, а донька – не дуже. Вона зараз закінчила другий клас, але навіть читає слабко… тому що з нею ніхто не займається. Є такі діти, яким батьки потрібні, щоб навчатися. Мама потрібна… Вибір між дітьми та роботою дуже важкий. Ти розумієш, що потрібен і там, і там.

-І до чого ти схиляєшся? Можливо, хоч невеличку перерву хочеш зробити?

– Хочу. Щодня хочу, і щодня кажу собі: “Завтра”. Я так і худну. “Завтра почну худнути… або з наступного понеділка. Але якщо не вийде з наступного – то за два понеділка вже точно”.

Так і тут…

Автор: Валерія Бурлакова

…Надворі літо 2017 року. Ми на позиціях у районі Чермалика, і тиша вже не перший день така, що у вухах дзвенить. Багато хто нудиться та відверто сумує за війною.

-А як на мене – добре, коли немає боїв, – несподівано втручається у ностальгійні розмови Відьма. – Бо тоді у нас і загиблих немає.

І заперечити нічого.

З перших днів війни харків’янка Яна Червона допомагала армії, насамперед батальйону “Айдар”, як волонтер. А влітку 2016 року прийняла рішення і сама підписати контракт. Ішла Яна до підрозділу правосєків, які тоді легалізувалися у складі 54 ОМБр. Тому що було доволі звично під час оформлення добробатівців – тільки-но отримавши військовий квиток, Яна Червона одразу потрапила безпосередньо на нуль. Без будь-якої “учєбки”.

Як зізнавалася сама – тоді не вміла навіть розбирати автомат, “лише натискати на курок”. Просто на позиціях Відьму усього вчили інші бійці. Попереду була зима 2016-2017, кількаденні бої за ліс та перші для Яни втрати – втрати вже не “підопічних”, а побратимів. “… Моє ліжко у бліндажі було біля ліжка Сім’янина. І щоразу, коли я лягала, розуміла, що плачу. Це було дуже важко. Не те, щоб мені хотілося в цей час все покинути, – згадає вона потім. – Але тоді я була слабкою. Це не характерно для мене”.

Згодом, після виведення бригади на полігон, бійці ПС перевелися до батальйону “Донбас-Україна”. Там Яна Червона вперше у своєму житті пройшла стислий “курс молодого бійця” не під свист куль, а у відносному спокої – на другій лінії оборони. Комбат виділив на “перепідготовку” правосєків кілька тижнів часу та досвідчених інструкторів.

Відьма обрала собі посаду кулеметника у штурмовій роті, отримала свій РПК… І навіть не думала шкодувати про цей вибір, коли правосєки у повній снарязі та зі зброєю під час тренувань проходили черговий десяток кілометрів пішки у найпекельнішу літню спеку. Відьма робила дорогою селфі. Підбадьорювала всіх… А ще – саме на тих тренуваннях раптово з’ясувалося, що жінка, яка ще нещодавно вміла “лише натискати на курок,- стріляє влучніше за будь-кого з побратимів та посестер.

А потім знову була війна.

Чомусь згадується, що був час, коли Яна єдина, мабуть, з усього батальйону, жила у бліндажі одна. Її хованка нагадувала скоріше крихітну нору у землі. Розвернутися там було неможливо – хіба що вкластися спати. Але у кутку біля свого імпровізованого ліжка Відьма примудрилася знайти місце ще й для імпровізованої тумбочки, на якій поруч із зарядкою для рації стояла косметика. Навіть на передовій Яна завжди примудрялася залишатися жінкою та мати чудовий вигляд. Хоча часом для цього доводилося відкривати перукарню просто на позиції.

А ще вона встигала готувати для всіх грінки та підбадьорювати жартами. “Це перший чоловік у моєму житті, з яким я постійно хочу спати у прямому сенсі цього слова”, – казала Відьма про напарника, з яким доводилося чергувати не одну ніч.

Під час останньої ротації Відьма несподівано для себе самої посадила на нулі крихітний городик – щоб “бачити не лише ями від приходів”.

І сумнівалася – проситися у відпустку чи все ж таки дочекатися виходу на полігон. Про відпустку думала лише тому, що вже майже півроку не бачила дітей.

“…А як на мене – добре, коли немає боїв. Бо тоді у нас і загиблих немає”, – лунає у голові голос Яни. Є люди, яким з часом починає подобатися війна, але це було не про неї. Вона мала що втрачати та дуже хотіла жити. Хотіла “бачити не лише ями від приходів”. Але для цього не їхала додому, намагаючись абстрагуватися та забути все. Могла б. Та замість того сіяла у вигорілу землю поміж окопів квіти упереміжку з редисом.

Скоро вони проростуть.

Валерія Бурлакова, “Цензор.НЕТ” Джерело: https://censor.net/ua/r3088116