Юлія Паєвська

Юлія Паєвська Award

04/03/2020 10:29

Тайра – командир “ангелів”. Юлія Паєвська та її шлях із Майдану у фронтові парамедики, а звідти на Invictus Games

автор: Олена Шарговська
фото: Олена Максименко, Євгенія Жарікова, пресслужба МОУ та з ФБ Тайри

Юлія Паєвська працювала дизайнером, тренером з айкідо, є президентом федерації айкідо “Мутокукай-Україна”. Але зараз її знають здебільшого за позивним “Тайра” та за назвою підрозділу військових медиків-волонтерів “Ангели Тайри”, який вона заснувала.

Попри те, що Юлія не має медичної освіти, останні шість років вона займається першою допомогою, евакуацією та організацією евакуації поранених. Має звання “Народний герой України”, відзнаку “За гуманітарну участь в АТО”, чимало нагород від різних з’єднань ЗСУ.

Уже півтора року Юлія Паєвська – командир евакуаційного відділення 61-го мобільного госпіталю. А ще вона – єдина жінка в національній збірній 2020 року на “Ігри нескорених” – міжнародні спортивні змагань для військових та ветеранів, які отримали ушкодження під час виконання бойових завдань та службових обов’язків. І зараз Паєвська готується до міжнародних Invictus Games, які пройдуть 9-16 травня у Гаазі, Нідерланди. Тайра змагатиметься у трьох видах – стрільбі з лука, плаванні й пауерліфтингу.

Ми з Юлією Паєвською домовились зустрітися на Майдані для інтерв’ю в день шостої річниці Революції гідності, 21 лютого – в День пам’яті героїв Небесної сотні. Коли підходжу, вона саме виступає з імпровізованої сцени – машини з озвучкою: “Я добре пам’ятаю скорботу і біль, які були шість років тому на цьому місці. Шість років тому на цьому ж Майдані я кричала: «Коридор!» Як і всі медики Майдану, ми бачили все. Ми більше за будь-кого усвідомлюємо об’єм трагедії. Ці жертви не можуть бути даремні – Україна переможе. Слава Україні!” Натовп відгукується: “Героям слава!”

Поки пробираємось крізь людей, намагаючись витягти Тайру на розмову до кав’ярні, її з десяток разів зупиняють: обнімають побратими і посестри, дякують незнайомі люди.

“Майдан своєї мети досяг”

Розмову починаємо з подій Революції Гідності і Тайриного ставлення до її результатів.

“Основне, що я хотіла донести – попри те, що в когось настало розчарування, треба, не опускаючи рук, «лупашить ту скалу», і все буде добре. Головне – робити свою справу”.

Питаю, як Юлія оцінює цей стан розчарування?

“У мене нема ніякого розчарування. Я вважаю, що Майдан своєї мети досяг. Метою мінімум було прибрати Януковича. Але вважаю, що Майдан не завершився. Мета максимум, як на мене – справжня незалежність і міць держави.

Той результат, який ми маємо сьогодні, був передбачуваний уже пару років тому. Бо ані пропаганда, ані контрпропаганда не велися, суспільство не виховувалось. Я вважаю, що завжди треба починати з виховання і просвітництва «народних мас». На це просто забили. Я свого часу намагалася донести до керівництва, що коли цього не буде, то московська пропаганда цю країну поневолить. Що, власне, й відбувається.

Проте я вважаю: все, що не стається – на краще. Тому що це колись закінчиться і люди навчаться цінувати те, що вони втратили чи не оцінили свого часу. Звісно, не існує ідеальних людей та ідеальних правителів, але все видно у порівнянні”, – каже Тайра.

Несподіване перетворення на медика Майдану

До Революції гідності Юлія Паєвська долучилася 30 листопада – після побиття студентів, коли зранку люди почали збиратись на Михайлівській площі. Була однією з найактивніших, хоча організатори як такі ще не з’явилися. “Кожен одразу собі знайшов справу”, – пригадує.

Для Юлії найлогічнішим стало долучитись до охорони периметру, адже дівчина має п’ятий дан айкідо.

“До 19 січня, коли почалося протистояння на Грушевського, я займалася не так навіть охороною, як контролем і розвідкою. На дівчину найменше звертають увагу. Ходила дворами, дивилася, де збираються «беркути», де менти, де тітушки, і передавала інформацію. Це дозволяло вчасно реагувати на провокації.

19 січня ми з подругою прийшли, багато хто тоді в кастрюльках був, на розслабоні, я каску в приятеля віджала, начепила на неї віночок – розважалися як могли, на Барбакані тусили. І тут: «Ааа, двіж на Грушевського!» Я прибігла туди, уже йде місилово, підтягують шини, підпалюють. Стоїть дядько з вусами – такий козак – я туди, а він: «Жінкам не можна, дівчата не проходять!» – «Не зрозуміла?!» – «Нє, я тебе не пущу».

І тут я бачу, що йдуть медики, і він їх вільно пропускає – кілька хлопців і дівчина з ними. Тож я пішла у «Профспілки», взяла аптечку, каска біла в мене була, я на неї скотчем хреста наліпила, майку взяла – і побігла назад на Грушевського.

Отак я стала медиком Майдану. Надавати першу допомогу я вже добре вміла. Відтоді я парамедик”.

Чи може тренер з айкідо читати такмед

В інструктори тактичної медицини Юлія Паєвська потрапила теж випадково – Олексій Арестович шукав інструктора для свого проекту “Народний резервіст”, спільний друг запросив її. Юлія здивувалась:
“А я тут до чого?” – “Ну ти ж офігенний тренер”. – “Але я тренер з айкідо”. – “Знаючи тебе, ти з тих інструкторів, яким загалом пофігу, що читати – хоч айкідо, хоч квантову механіку”.

І Тайра справді за два тижні підготувала власний курс тактичної медицини. На той час, навесні 2014-го, в Україні таких ще не було.

“У нас практикували старі радянські системи. Вони класні, але в кращому разі часів Другої світової. Їх не дуже вдосконалили. Я нарила в інтернеті все, що могла знайти – з англомовного, франкомовного, опрацювала це все і склала курс”.

Паєвська почала читати такмед у “Народному резервісті”, потім її покликали викладати в “Захист патріотів”. І весь цей час паралельно їздила з Олексієм Арестовичем на фронт, навчала бійців там.

“Я зрозуміла, що читати такмед – це, звісно, дуже круто, але на фронті медики потрібніші. В одному місці – там, де дуже бракувало медика – з’явилась можливість залишитись. У цей час мені підігнали машину – подарувала неймовірна жінка з Полтави Тамара. Так з’явилося перше авто, з’явилися люди, які увійшли в команду. Потроху сформувався підрозділ, набрав вагу на тактичному рівні, іноді навіть на оперативному. Потім з’явилися іще машини”, – розповідає Юлія про становлення “Ангелів Тайри”.

Наприкінці весни 2016 року Ілля Джонович Лисенко “Хоттабич” звернувся у фейсбуці до всіх волонтерів-медиків з пропозицією об’єднуватись. Тайра під’їхала, поговорила, підтримала таку ідею.

“Ми як готовий підрозділ «Ангели Тайри» увійшли до цього об’єднання. Хоттабич теж підкинув нам машин.
Співпрацювали зо два роки, потім за ініціативою Іллі розійшлися. Я ні про що не шкодую – ми розійшлись по-чесному, ніхто нікому нічого не винен. Я йому вдячна, він мені дуже допоміг. Сподіваюся, наша команда теж були йому корисні”, – каже Паєвська.

Читайте також:
Порятунок із “Хоттабичем”. У Збройних силах створюють єдину систему медичної евакуації

Ангели Тайри і їхні “дес-хаки”

Із червня 2018 року “Ангели Тайри” діють як окремий підрозділ. Вони й досьогодні на передовій.

Зараз опікуються переважно цивільними – надають допомогу та евакуюють тих, хто живе в “сірій” і “червоній” зонах на лінії розмежування, куди цивільні “швидкі” не їздять. Роботи дуже багато, стверджує Паєвська.

“Найскладнішим було впровадити основний принцип «Ангелів Тайри» – ми не бухаємо.

ЦЕ ПІДРОЗДІЛ, ЯКИЙ НЕ П’Є, НАВІТЬ СИМВОЛІЧНО, НАВІТЬ КРАПЛЮ. Я ВВАЖАЮ, ЩО ВСЕ ЗЛО НА ВІЙНІ – ВІД «СИНЬКИ».

Спочатку дехто намагався брикатись, але в результаті всі змирились: «Гаразд, їду до Тайри – ну, подумаєш, місяць не питиму – повернусь, набухаюсь»”, – переказує Юлія.

За її словами, налагодити співпрацю з евакуації поранених між медиками-добровольцями та підрозділами ЗСУ було нескладно: “На самому початку війни ніхто не відмовлявся від допомоги медиків-волонтерів. Є машина, потрібна евакуація пораненого – круто, ми працюємо”.

Але чи є потреба у волонтерах-медиках на фронті зараз? Тайра впевнена: так, волонтери володіють досвідом, який на війні незамінний.

“На даному етапі при тій інтенсивності бойових дій, що є зараз, переважно медики підрозділів ЗСУ дають раду з потоком. Але як тільки йде загострення, навалюють вдвічі сильніше, ніж зазвичай – одразу виникає потреба в допомозі [волонтерів].

Крім того, досвід, накопичений медиками і парамедиками за ці роки – безцінний. Бо ти можеш увесь обвішатись дипломами, але якщо ти ніколи з цим не стикався – не факт, що зорієнтуєшся одразу. Коли бачиш множинне осколкове поранення з ураженнями по всьому тілу – поки не оціниш стан цілком, ти не спрацюєш правильно. Цей алгоритм можна вивчити напам’ять, але поки ти не відпрацюєш його на живому пораненому – це залишатиметься теорією.

Військові ЗСУ зараз молодці, вони стараються чітко слідувати протоколу. Але для застосування протоколу ще треба розуміти, що відбувається. Одна справа, якщо це одиночне кульове поранення, кровотеча без особливих ускладнень. А якщо вже в нас п’ятеро поранених, усі з різною мірою та областю ушкодження – люди починають захлинатись, губитись. Та і здатність концентруватись, яка потрібна на війні, набувається з часом, із нею мало хто народжується”.

ОДНИМ ІЗ ПРОЯВІВ ЦЬОГО НАБУТОГО ДОСВІДУ ТАЙРА НАЗИВАЄ “ДЕС-ХАКИ” (АНГЛ. DEATH HACK) – ТЕРМІН ВОНА ВИГАДАЛА САМА.

“За аналогією з лайф-хак – коли ти взламуєш життя, щоб його покращити, а дес-хак – ти взламуєш смерть, щоб її відтермінувати.

Хороший парамедик має ці дес-хаки знати. І цим відрізняється хороший інструктор від не дуже хорошого: він ці дес-хаки чітко знає й може розказати. Вони іноді елементарні, а це реально рятує життя”, – стверджує Паєвська.

Читайте також:
Поблизу Широкиного згоріла база парамедиків: один постраждалий

Найскладніші випадки, з якими Тайра зіткнулася на війні

Відповідаючи на запитання про найскладніші ситуації на війні, Юлія розповідає не про вивернуті нутрощі чи багатогодинні обстріли.

“Найскладніший момент – коли ми забирали одного з “двохсотих”. Він єдиний син у матері. І от у цей момент у нього в кишені дзвонить телефон і звучить пісня – я ніколи її не чула до того: «Не плач, мамо, я не повернуся…» Ми його вантажимо, телефон випадає з кишені, я беру і бачу: «Мама». І в мене не вистачає мужності відповісти на дзвінок і сказати, що вашого сина вже немає.

Я можу збирати розкидані шматки хлопців, але я не можу відповісти матері загиблого. Нічого страшніше немає для мене”.

Про трансформації особистості на війні

Півтора року тому Юлія Паєвська підписала контракт із ЗСУ й стала командиром евакуаційного відділення 61-го мобільного госпіталя, який базується в Маріуполі.

“Я вважаю це честю для мене. Бачу, що я реально корисна на цій ділянці”, – каже Тайра.

Паралельно вона навчається у Бердянському педуніверситеті на психолога.

“Мене найбільше цікавить процес трансформації особистості на фоні всього цього капцЯ. Я спостерігаю і за собою, і за оточуючими. Найбільш цікаві ті, хто зрідка виїжджає з фронту, хто в цьому постійно живе.

Так вийшло, що крайні роки чотири я дуже нечасто виїжджаю на мирняк. Якщо перший час я виїжджала десь 50/50, то зараз, певно, 95/5, а більшість часу перебуваю там. Я спостерігаю, як сама змінююсь і як змінюються люди довкола – і бачу, що це дуже цікавий досвід.

Мене цікавить психологія кризових станів і можливість допомагати впоратись із ними. Планую зробити дослідження про це.

КОЛИ Я ПРИЇЖДЖАЮ СЮДИ, Я БАЧУ БІЙЦІВ ІЗ ЖОРСТКИМИ ПТСРАМИ, І МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, Я НАМАЦАЛА ПРИЧИНУ.

А коли причина відома – ми можемо підібрати лікування”, – стверджує студентка.

Коли я жадібно накидаюсь на неї: “Що ж це за причина?” – Тайра ухиляється від відповіді: “Я ще до кінця її не сформулювала”.

На запитання, що зараз для неї складно у службі на контракті в Збройних силах, колишня волонтерка відмахується: “Складно спілкуватись з неадекватними людьми. Людський фактор. А так – нічого складного”.

Бойові травми: суглоби-ензопротези, контузії, самотужки витягнуті осколки

Тайра виглядає прекрасно – бадьора, підтягнута. Але “Ігри нескорених” мають умову – у них беруть участь тільки ті силовики, військові та ветерани, які отримали поранення або були травмовані.

Свою бойову травму має й Паєвська – обидва кульшові (тазостегнові) суглоби в неї замінені на ендопротези.

Юлія розповідає про обставини отримання травми: “Під час евакуації, після бою – там ще трохи десь «насипали» – ми вантажили в машину бійця. Він такий великий був, смикнувся, а я, щоб він не впав, його підхоплюю – і, видно, оступилася. Я не пам’ятаю цього моменту, пригадую лише, що сиджу на землі і мені страшенно боляче. Я вколола собі знеболювальне, доповзла до дверцят, підтяглася, бо не могла встати, хлопці завантажили в машину пораненого. Почало діяти знеболювальне, я робила всі необхідні маніпуляції з бійцем”.

Ще, каже Тайра, іншим разом було кілька дрібних уламків – та вона їх витягла сама, щоб “не турбувати з такими дрібницями госпіталь”. Також має кілька контузій – “як і всі там”.

Читайте також:
Нові підходи: в Києві відбувся відбір на “Ігри нескорених-2020”

Відновлення для “Ігор нескорених”

Юлія Паєвська вперше проходила відбір на “Ігри нескорених” ще 2018 року. Тоді після операції минуло лише півтора місяця, Тайра ходила на милицях. Тож відбір не пройшла. А на цей рік спробувала знову.

“Цьогоріч не збиралася подаватись. Але після операції я відчувала, що бракує двіжняка, потрібно рухатись. Тому вирішила підготуватися на відбіркові змагання. Думала: все одно не пройду, але працювати легше, коли в тебе є мета. Почала тренуватися, приїхала, відстрілялася, пропливла, відтисла штангу. До штанги я ніколи раніше в житті не торкалася, залізяччя в руки не брала. І раптом виявилося, що я пройшла в команду. Я трохи здивувалася і почала тренуватися далі”, – розповідає Тайра.

Загалом, вона “все життя” займалася спортом, але переважно це було плавання та айкідо.

“Мені це по кайфу, я люблю спорт, що робить тіло бездоганним у реакціях. А якщо є ще і якась більше мета – то це чудово. Я дуже стараюся і відповідально підходжу до цього – як загалом до всього, що роблю. Вважаю, що треба або серйозно робити, або взагалі не робити”, – каже Юлія.

Попри постійну присутність спорту в її житті, підготовка до “Ігор нескорених” принесла Тайрі чимало сюрпризів.

“Я відкрила для себе, як тіло відновлюється. Травматизація в мене була дуже сильна. Операції із заміни ендопротеза вважають у травматології мало не найскладнішими – велика крововтрата, майстерність має бути високою. Мені було дуже складно, атрофія м’язів і багато інших нюансів.

На етапі підготовки я раптом виявила, що відновлююсь у п’ять разів швидше, ніж зазвичай. Просто фантастичні результати. Завдяки цій підготовці я набираю форму дуже швидко!” – тішиться Юлія.

Про побратимів по команді Тайра відгукується надзвичайно тепло. Каже, порівняно з хлопцями її травма – дрібниця.

“По-перше, це команда: всі разом, всі один за одного. По-друге, вони настільки горять усі! Настільки віддаються спорту, що навіть у професійних спортсменів таке ставлення до підготовки – велика рідкість.

ХЛОПЦІ СПРИЙМАЮТЬ ВЕСЬ ЦЕЙ ДВІЖ ІЗ ПІДГОТОВКИ ДО “ІГОР НЕСКОРЕНИХ” ЯК БОЙОВИЙ ЧЕЛЕНДЖ.

Про кожного можна розповідати годинами, вони унікальні, я їх всіх дуже люблю. Дуже переживаю, щоб із ними все було добре”.

Саму ідею Invictus Games (а ці міжнародні спортивні змагання військових у паралімпійському стилі ініціював принц Вельський Гаррі у 2014 році) Тайра називає грандіозною.

“По-перше, це стимулює молодь іти у військо. Люди бачать реальних героїв, які, не зважаючи на поранення, серйозні каліцтва, втрату кінцівок, не здаються і впахують з усіх сил.

Крім того, популяризація здорового способу життя. Бо якщо ти будеш пити – ти нічого не доб’єшся. А спорт відвертає від алкоголю, наркотиків. Не секрет, що в усіх арміях світу ветерани вдаються до такого способу зняття стресу.

Також це демонстрація сили духа та приклад для поранених і контужених, травмованих – бо є видимі і невидимі травми. Наприклад, для тих, хто нещодавно був поранений”, – стверджує Паєвська.

Тайра наводить приклад, який підтверджує її слова: “Боєць, якого я вивозила влітку, наприкінці літа прийшов на відбір до команди. Через місяць після ампутації. Він лікувався під Києвом, почув, що іде відбір на Invictus. Оксана Корчинська організувала приїзд на відбірні.

Він мене побачив: «Тайра!» – йому побратими розповідали про евакуацію, бо він не пам’ятає, важкий дуже був. «Розкажи, як було». – «Зараз, розкажу, тільки швиденько піду витисну штангу…» – «Штангу?! А мені можна?» – і мерщій тиснути штангу. А в нього при пораненні була дуже серйозна крововтрата. І він зараз бере й тисне сотку!

І от цей приклад дуже показовий: «Подумаєш, ну нема ноги, тут у половини нема ноги, і що тепер?!»

Дуже важливо, щоб вони не сприймали себе як інвалідів, а як повносправну бойову одиницю”.

Джерело

created by