Автор: Віолетта Кіртока

Народний Герой України, розвідник 24-ї бригади Юрій Сергійчук, позивний Сирота: “На війні я знайшов усе: родину, друзів, кохання”

Рік тому житель Волині запропонував стати його дружиною Надії Богович, бізнесвумен з Івано-Франківська, яка з початку війни також захищає країну. Пара знову вирушила на війну у чергову ротацію.

Всі, хто дізнавався, що я їду на інтерв’ю до Сироти, дивувалися і казали: “Та Юрко ні з ким не говорить”. А коли вже після розмови я переказували деякі подробиці, бійці, які знають Сироту, дивувалися: “Та як це він тобі так багато всього розповів?” Впевнена, мені просто пощастило, що у розвідника був час, і хоча до нього приїжджали бійці, ми переривалися на декілька хвилин, вони обговорювали ситуацію, планували наступні дії, і Юрій знову повертався до своєї розповіді. А ще, напевне, за шість років війни у нього накопичилося стільки спогадів і думок, що ними вже хочеться поділитися.

Чоловік не випадково носить позивний Сирота. Він ріс на вулиці, а потім у дитячому будинку. І на війні до нього тягнуться такі самі люди, які не мають родин… “Не даремно кажуть, що добре саме сиріт у розвідку брати, – пояснює Юрко. – Їм немає чого втрачати, за ними ніхто не буде сумувати. Тому таким віддавали першість під час відбору у спецзагони”.

Ця людина – простий робітник війни. Але саме без таких не вдалося б зупинити потужного і підступного ворога. Найцінніше те, що цей доброволець продовжує залишатися на війні, не вимагаючи підвищень, визнання, нагород. Юрій, попри участь у багатьох операціях стосовно звільнення української землі, не має державних нагород. Тим дорожчим став для нього народний срібний орден і звання Народний герой України. Його побратими та командири знають і цінують Юрія як бійця, а мирні люди тепер мають знати про його подвиги і дякувати йому за те, що він не втомлюється наближати нашу перемогу. А ще на війні він знайшов своє кохання…

“НАШІ АРТИЛЕРИСТИ НАВЕЛИСЯ НА ТУ БУДІВЛЮ, КУДИ МИ ЙШЛИ. ЯКБИ ТАМ ВИЯВИЛАСЯ ЗАСАДА – МОЖНА БУЛО Б ЇЇ ВІДРАЗУ НАКРИТИ”

– Минулого року ви підписали контракт з 24-ою бригадою. До того весь час знаходилися на фронті добровільно. Чому все ж вирішили піти у збройні сили?

– 25 бійців нашого добровольчого підрозділу “Сапсан”, включаючи мене, пішли на контракт, – відповідає Юрій. – Все дуже просто: гроші потрібні, та й добровольцям ніяк не давали статус учасників бойових дій. Погоджуючись на пропозицію командира бригади, я передусім думав про хлопців, щоб їхні інтереси були враховані. З полковником Валерієм Федоровичем Гудзем ми познайомилися під Торецьком понад рік тому. Спочатку до нього в підрозділ пішов Май – Володимир Майборода, і ми почали разом працювати. А взимку ми майже нічого не робимо, коли лежить сніг, для розвідки немає роботи. Знаючи це, комбриг попросив нас приїхати до його бійців, потренувати розвідників. Вже тоді ми почали говорити про можливість увійти в бригаду. Та й чому нам бути не задоволеними один одним? Ми завели бійців 24-ої бригади на ферму під Мар’їнкою минулого літа, разом сіру зону зачистили.

Я в цих місцях був ще в 2017 році. І вже тоді говорив: давайте працювати по фермі і сірій зоні, можемо пройти вперед. Ми б вже тоді добре розвернулися, бо противник був ослабленим. За нашими даними, в окопах було багато місцевих, які не хотіли воювати. Але ніхто тоді не підтримав нашу ініціативу. А Валерій Федорович погодився. Хоча він тричі не пускав нас туди, переживав, щоб не нарвалися на засаду. Тільки після того, як аеророзвідник пролетів, ми все добре роздивилися, тоді дав добро іти туди.

Коли ми зайшли в будівлі ферми, знайшли підтвердження, що і в 2016, і в 2017 роках там були вороги. Пізніше хіба що снайпери приходили та інколи звідти стріляли з крупнокаліберної зброї, бо ми знайшли гільзи 12.7 та 14.5. Ще були МОНки, старі гранати.

– А чому ворог не займав ферму?

– Навіть не знаю, чому вони туди не заходили. Звідти їм би легше було до наших позицій підходити, могли б Мар’їнку контролювати. Але хто перший – той і правий.

Готуючись до заходу, ми шукали, звідки по нас може вдарити артилерія. Знайшли місця, де могли бути їхні міномети, прорахували цей момент. Також наші артилеристи навелися на ту будівлю, куди ми йшли. Якби там виявилася засада – можна було б її відразу накрити. Звичайно, небезпека була б тоді, що наші ж вдарять по нас, але ми домовилися, що за моєю командою будуть працювати.

Ми вийшли ранком-раненько, вдосвіта. Нам потрібно було пройти по відкритій площині велику відстань. Спочатку зайшли в одну будівлю. Там лишилася група евакуації та прикриття. У другій будівлі – фермі – залишилася контролювати все навкруги друга група. Я з третьою групою бійців дійшов до крайньої будівлі, де цілком можливо могла бути засада. Її не було. Тому ми тихо зайшли, зовсім непомітно. Ми планували залишитися на фермах довше, ніж дві доби, але були сильні морози, ми почали мерзнути. Адже йшли дуже легко вдягнуті на випадок можливого бою.

– Ворожа сторона зрозуміла, що відбулося на фермі?

– Ні, поки ми там були, вони навіть не здогадувалися, що сіра зона вже не така й сіра. Викрили зайняту нами позицію вже під час перебування на фермі іншого підрозділу. В селі Олександрівка, яку контролювали вороги, на той час ми спостерігали на чергуванні двох жінок. Бачили: приходить на позицію жінка, перевдягається у військову форму, бере зброю і йде чергувати. Після того, як ворог зрозумів, що ми вже контролюємо Олександрівку, по суті, зайшли на околицю Донецька, посилив свої позиції людьми.

“ХЛОПЦІ ГИНУТЬ, А НАВКРУГИ ЯКИЙСЬ КАМЕДІ-КЛАБ”

До нашої розмови приєднується Надія Богович, яка за колір свого волосся носить позивний Руда. Вона – права рука Юрія, справжня бойова подруга. На завдання виходить нарівні з бійцями. І її навичкам можуть позаздрити деякі чоловіки, які називають себе розвідниками. Надія додала важливі деталі нашій бесіді. А ще пара розвідників розказала історію свого кохання.

– Надю, коли ви поїхали на війну?

– Перший раз – коли стався Іловайський котел. Рвонула туди як волонтер. Тоді у мене ще були кошти, які я вкладала в армію. Купляла і ганяла військовим джипи, безпілотники. Ніколи не забуду Іловайський котел і чорні мішки в польовому госпіталі. Хлопці в рюкзаках приносили куски загиблих. Від когось залишилася рука, хтось ногу знайшов… Найстрашніше на війні це втрати. Загибель друзів…

Із Сиротою ми познайомилися після смерті Григорія Семанишина, друга Семена. Він був одним із найавторитетніших командирів добровольчого корпусу. Я приїжджала до нього на війну не як волонтер, а саме як боєць. Тоді, в 2014 році я ще не могла надовго покинути доньку. Тому їздила на короткі терміни. Але як їхати в ротацію, знаючи, що там маса голодних писків? Тому грузила з собою фуру необхідного. А коли Семен загинув… Перший раз надовго залишилася в Мар’їнці в 2016 році. І пішло-поїхало. Найдовше вдома, в рідному Франківську, не була вісім місяців. Іноді у мене пропадає бажання воювати. Політична ситуація в країні мене розстроює. Хлопці гинуть, а навкруги якийсь камеді-клаб.

– Чому тоді ви не кидаєте це, а навпаки – ще й контракт підписали?

– Я не у війні, в людях розчарований, – відповідає Юра. – Як додому приїжджаю, мені погано. Дебільні запитання ставлять, тому не хочеться виходити ні в місто, нікуди.

– У будь-який момент я могла поїхати на роботу за кордон, – каже Надія. – А як дивитися в очі батькам та дітям тих, хто був поранений, хто загинув? Колись Сирота казав: не треба нас визнавати, визнайте їх, хай родини знають, що вони – сім’я героя, віддайте добровольцям шану на рівні держави. Це найважливіше! Мама нашого загиблого бійця Фугаса стала нам рідною. Такого немає, щоб вона не передзвонила раз на день і не спитала, як наші справи.

– Фугас підірвався під час виходу групи, в сірій зоні, – розказує Юрій. – На той час ми вже контролювали ферми та частину території, прилеглої до Петровського району Донецька. Ця місцевість буквально нашпигована мінами. Почувши, що спрацювала одна з них, ворог привів у дію дистанційні вибухові пристрої, і чотири будинки навколо місця підриву нашого товариша, в які ми могли зайти, буквально злетіли в повітря. Та група встигла вчасно відійти в безпечну зону і винести Фугаса.

– Підірвавшись, Фугас врятував всю групу, – каже Надія. – Але з його втратою важко змиритися. Він також засновник нашої розвідгрупи “Сапсан”, з перших днів ми всі були разом. Мама Фугаса приїхала до нас у Мар’їнку, і побувши трохи, послухавши хлопців, сказала: “Надю, я тобі трохи заздрю. Коли я відпустила сина на війну, йому було лише двадцять років. І що ми там спілкувалися: подзвонить інколи… Ви тут про нього більше знали, ніж я. Телефоную якось йому: чи є у тебе в що вдітися, їсти? Мамо, – відказує, – у нас тут є мама і тато. Все нормально”. Якось він втік від мами на війну в шльопках і футболці. А вже було холодно. Ми зустріли його на вокзалі, і я не могла зрозуміти чого він роздягнутий. “Так треба”, – відказав. Ладно. Вділи, взули… Дуже шкода хлопчину… І при цьому величезна вдячність до нього. Бо він врятував усіх інших. Вимовити, донести свій біль до тих, хто цього не переживав і не проходив, неможливо.

– Надю, як до вас ставляться хлопці – як до бійця чи все ж як до жінки?

– Буває, що новенький боєць, коли бачить, як я готую їсти, питає: “Ой, Надю, що ти можеш, крім борщів?” А я заходила в Донецьк, вивчала там обстановку… Багато чого було… Питаю таких новачків: “Ти хочеш зі мною чимось помірятися? Якщо хочеш щось дізнатися, може, я тобі щось розкажу, навчу чогось”…

Надія піклується про бійців, як про власних дітей. Тому у вільний час завжди готує їм щось смачне, але й на виходи іде на рівних з чоловіками

“ПІД ЖОВАНКОЮ ПОЛЕ МОНКАМИ БУЛО НАТИКАНЕ, ЩО ГОРОД БУРЯКАМИ ЗАСАДЖЕНИЙ. І ТО ЮРКО ПРИМУДРИВСЯ ТАМ ТРОПУ ЗРОБИТИ”

– У нас у підрозділі багато сиріт – десь 60 відсотків, – зауважує Надя.

– Так випадково сталося, – наче ніяковіє Юра.

– Коли в “Правому секторі” почався розкол, ми були на позиціях у Мар’їнці, – продовжує жінка. – Хлопці називали Юрка командиром і самі вирішили, що будуть воювати тільки з ним. Ми відокремилися і зробили свою групу. Власну базу вирішили зробити у Водяному, знайшли там хату, де розташувалися. Взяли туди лише свої власні речі, не мали навіть пачки макаронів. Переїхали відразу восьмеро, але через тиждень нас уже було 14. Двоє залишалися на базі, а інші працювали в Пісках, тримали позиції. А до нас постійно підтягувалися інші хлопці. Та база існує до цих пір. Там і волонтери ночують, і хлопці знають, де можна знайти їжу, відпочити трохи. А коли у серпні позаминулого року були сильні пожежі, наша вулиця не постраждала, ми не дали вогню піти далі. Ще й дідусю-сусіду врятували хату.

Я веду зошит з даними всіх наших хлопців, записую членів сім’ї, чи є діти. На всі свята намагаємося передавати дітям наших бійців смаколики, які нам доставляють волонтери. Тому знаємо відділення нової пошти кожного бійця. Також я записую групу крові кожного, розміри одягу та взуття, кому дзвонити, якщо що. І от записую я дані, і чую: у мене немає кому повідомляти про мою загибель, під березою мене закопайте… Другого питаю і знову: немає кому телефонувати. Сирота, сирота… У того батьки повмирали, той із інтернату, той відсидів, бо в дев’ять років залишився сиротою, а мама була наркоманкою, то він вкрав булочку – і сів на три роки по малолітству. Вернувся – вкрав блайзер, сів ще на чотири роки. Таке життя… Не знаю, чого саме сироти до нас тягнуться. Чи тому, що командир сам сирота…

– Юро, а що з вашими батьками?

– Моя мама була інвалідом І групи, глухоніма. Тато вчитель, викладав математику і малювання в школі в селі, звідки я родом. Він відмовився від мене, ще до мого народження. Мами не стало в 1996 році. Мені тоді було 12 років. Але я пішов від мами раніше, жив на вулиці. Так що досвід виживання у мене є. Нас зібралася група дітей. Разом і жили. Влітку спокійно, вільно, а взимку ховалися по підвалах, де є теплі труби.

Смерть я бачив ще в дитинстві. Мені було шість років, коли п’яні цигани билися, і один одного вилами заколов – прибив до дверей сараю. Мама з ними зв’язалася, і мене з собою тягала. Бачив, як різали один одного, як на вулиці бомжа вбили дубинками…

– Що ви з таким досвідом найбільше цінуєте в житті?

– Самостійність. Це велику роль грає. Тому і виживав завжди.

– З мамою не помирився?

– Ні. Якось у Ковелі на автовокзалі мене побачили люди з нашого села, сказали, що мама померла. Тоді я попросився, щоб вони мене забрали і відправили в дитячий інтернат. У мене ж ще брат молодший є. Через нього я і посварився з мамою. Вона пила сильно і малого якось вдарила так по голові, що він відключився, аж вм’ятина була. Я думав, убила. Після того малий став інвалідом. Йому тоді років три було. Я раз приїжджав до нього в інтернат…

– Ви розвідник. Звідки у вас ці знання? Ким ви були до війни?

– Та ніким… В Чехії працював на будівництвах, піддони збивав, був простим робочим. Війни навчався на війні. Багато що взяв у нашого покійного командира Семена. Зараз постійно прислухаюся до свого комбрига. Розвідник не може бути ефективний сам по собі, як Рембо. Це завжди група. У нас є плазуни, групи прикриття, медики, евакуація, АГСники. Хоча, звичайно, багато залежить саме від командира, його інтуїції, терплячості, слуху. Рішення потрібно приймати швидко, іноді в зовсім несподіваних ситуаціях.

– Під Жованкою поле МОНками було натикане, що город буряками засаджений. І то Юрко примудрився там зробити тропу, – додає Надія.

– Головне все робити, не поспішаючи, акуратно.

– Юро, коли для вас почалася війна і як?

– Я повернувся в Україну в 2014 році. В Майдан, чесно кажучи, не дуже вірив. Але коли там почали гинути люди, це мене вже зачепило. Відразу після цього мої друзі, які, як і я, також виховувалися в дитячих будинках, почали мені дзвонити і просити допомогти, бо знають: коли ми разом служили в армії, у мене непогано все виходило. Саме на ці прохання я і зреагував. Я мав їхати під Іловайськ. Але у мене… лопнув апендицит. І я потрапив у лікарню.

– А де ви служили строкову службу?

– У Львові в Нацгвардії. У нас був хороший командир, колишній афганець. Він багато чого мене навчив, по лісах нас поганяв. У нас був окремий взвод, який тренували, навчали. Ми не замітали плац і не фарбували траву. Я служив у 2001 році, коли в Україну приїздив папа Римський, коли в Америці підірвали башти-близнюки. Саме тому нашій підготовці надавали багато уваги.

– Чому ви не залишилися в армії?

– У мене було таке бажання. Після дитячого будинку армія мені підходила ідеально. Їжа, форма, житло, ще й платять якусь копійку, – звичайно, це був непоганий шлях. Але друзі запропонували роботу в Чехії, тому я й поїхав за кордон.

– Багато хто з ваших друзів пішов на війну?

– Так. Хтось в “Азов”, хтось – в 79-ту бригаду… Багато хто із них вже загинув…

Після лікування я пішов у військкомат, хотів призватися офіційно. Але мені сказали, що не беруть людей! Тоді чомусь багато кому відмовляли. Друг підказав: “правосєкі” беруть всіх бажаючих. Пішов до них, але вони на війну відразу не відправляли, тому я потрапив в “Азов”, допомагав хлопцям у Широкиному. Восени і взимку 2014 року були сніги, вітрюган. У ті час ходити можна було, куди хочеш, не було так заміновано, як зараз. В якийсь момент я сильно промерз, вирішив поїхати відпочити. І мене набрав друг, який знаходився в “Правому секторі”: є робота, приїжджай. Семен набирав людей якраз для заходу в Опитне. Я і поїхав з ними. Це було в кінці лютого 2015 року… Ми почали лазити по Бутівці, Опитному, Водяному, Пісках… Під командуванням Семена був до його смерті у 2016 році. Його загибель настільки мене вразила, що пропало бажання воювати. Але ж залишалися хлопці, з якими ми вже стали справжньою командою. Вони мене підтримали.

Ми заходили до сепарів навіть в окопи. Був момент, коли мусили пройти через їхні “секрети” і зайти з другого боку терміналу до аеропорту. По наших позиціях в Опитному регулярно працював ворожий танк. Ми ніяк не могли зрозуміти, звідки він вискакував. Потім вичислили, що він проїжджав через розбитий термінал. Коли ми це зрозуміли, зайшли через Жаби, по дорозі нікого не чіпали , просто розвідували. Але коли танки виїхали і почали працювати, ми з ПТУРів їх підбили. До нас доєдналися танкісти 93-ої бригади, почали працювати по наших координатах. Саме тоді був поранений Гіві. Ми навіть не знали, що він приїхав в аеропорт. Дізналися про це пізніше. А ще наш ПТУР влучив у заправку, де загинули відразу 13 сепарів, наскільки я знаю.

Ще якось вибили сепарів, які сиділи на вишці біля аеропорту, і взяли там “язиків”. По злітці ми їхали на візках, які роблять для ремонту машин, на колесах така. Трава біля злітної полоси була висока. І пацани придумали, що під цим прикриттям можна добратися до терміналів. Візочок легенький, тихий. Таким чином ми доїхали до метеовишки. Нас було троє. Їхали, лежачи на пузі. Таким чином нам вдалося залізти у ворожий окоп.

– Це коли ви повернулися з виходу з двома полоненими, один з яких був росіянином?

– Ні, це було пізніше, коли ми вже створили свою групу, напроти Пісків. Від пожарки в бік позиції “Мурашник” іде ліс. Там ворог створив непогану позицію, яку активно укріплював. Ми пішли подивитися, наскільки там все облаштовано, хотіли взяти “язика”, щоб дізнатися, що там планується…. Коли з’явилися люди і побачили нас, вони самі сказали: без стрільби. І віддали свою зброю. Не пручалися. Це вперше я взяв людей, які не давали нам відсіч. Там був підполковник десантно-штурмової якоїсь бригади з Ростова – у нього було посвідчення. Він пропонував нам великі гроші, щоб його не чіпали. Я відмовився. Взяли ми і його заступника. Ми думали, що там на позиції працюють звичайні копачі – роблять траншеї та бліндажі, а якраз прийшли дивитися роботу ці командири.

Багато хто каже: я б їх убивав. Але ж ми не звірі. Навіщо я буду вбивати людину, яка здається? Для чого? Мусить бути якась етика війни.

“НАДЮ, В ТЕБЕ ПАЛЬЦІ ТОВСТІ, ЯК ТИ СТРІЛЯЄШ?” – ТАК ХЛОПЦІ ПО-ХИТРОМУ ДІЗНАЛИСЯ РОЗМІР ОБРУЧКИ”

– За чим сумуєте на війні, чого не вистачає?

– По суті, все найважливіше я тут і знайшов, – відповідає Юрій. – Ця війна дала мені родину. Я завжди жив сам, у мене нікого не було. А зараз – є сім’я, друзі, побратими. Ми з Надею ще не одружені, але плануємо.

– Пропозицію мені зробив на Жованці, – посміхається Надія.

– Але потім загинули Май, Футболіст… Не було коли одружуватися…

– Жованка, напівсіра наша територія, – романтичне місце для пропозиції. Чому саме там? – дивуюся я.

– Хлопці красиво все зробили, – Надя залюбки згадує той день.

– Всі були задіяні, – каже Юра. – Вісім чоловік, – він також відчутно радіє тому, що все вдалося. І навіть починає посміхатися. Що, кажуть, неможливо зазвичай побачити…

– Я готувалася до дня народження, – говорить наречена. – Не звертала уваги на те, що хлопці щось там шепочуться. Виявляється, Юрко довго збирав гроші на обручку. Від держави нам приходило по п’ятсот гривень на місяць – така була допомога добровольцям від Івано-Франківської області. В один прекрасний вечір мене розвели – корочок від пляшки обрізали і приміряли мені на пальці. “Надя, в тебе пальці товсті, не мішають стріляти?” – хихотіли хлопці. А я повелася, не розуміла, що то вони цілу спецоперацію провертають. Запихала пальці в той корок.

– А я потім тричі їздив по обручку. Все не те мені здавалося, міняв безкінечно, – додає Юрко. – Надя вже думала, що я когось маю в Торецьку…

– А що я могла подумати? Відколи ми познайомилися на війні, постійно разом. А тут – їде кудись. У якихсь  справах. Що за справи щодня можуть бути у нього у мирному Торецьку? Та ще й зі мною три дні не говорив. Що це таке? Думала: певно, вже на день народження скаже, що крапка нашим стосункам. Ну добре, – вирішила, – почекаю. А це він набирався сміливості, щоб зробити мені пропозицію.

Перший тост “Кока-коли” випили за моє здоров’я, другий за друзів, третій, як водиться, – за загиблих. А на четвертий Юра піднімається. Ну, думаю, про любов буде говорити. А він несе голубу лілію. А я обожнюю лілії. Голубу – особливо. Де він аж там знайшов саме таку квітку? Я обняла, поцілувала Юрка, та й сідаю. Але всі встають, включають романтичну музику. Хтось знімає на телефон. Я не розумію, що відбувається, а Юрко стає на одне коліно і каже: “Виходь за мене!” Я розплакалася, як дура, і сказала “так”. А потім загинув Май… Позаминулого літа на Жованці все прилітало… Гаряче було. Футболіст мав бути у нас свідком. І він загинув. Тепер Фугас… Треба рік чекати.

– Після втрати Мая та Футболіста ми на якийсь час перестали працювати, – додає Юрій. – Нас берегли, дали час оговтатися… Але ми завжди були гарячими, готовими іти хоч чорту в зуби. Втрати мали лише від снайперів – саме так загинули Шах і Діллі.

“МИ ЗНОВУ ПОВЕРТАЄМОСЯ НА ВІЙНУ. ЦЕ НАША РОБОТА І НАШ ВИБІР, ЯКИЙ МИ ЗРОБИЛИ ШІСТЬ РОКІВ ТОМУ”

– Відокремившись, ви назвали групу “Сапсан”…

– Випадкова назва, – каже Надія. – Хотіли назвати на честь Баті, але нам не дали добро. Якось ми їхали з Пісків, і по машині почали бити уламки – неподалік лягали міни. А в машині нас семеро людей. Сирота кричить: “Давай газу”, а Фішер за кермом відповідає: “Ми і так летимо, як сапсан”. Коли виїхали, я залізла в інтернет почитати, що то за птах. А це найшвидший сокіл, якого ніхто не може обігнати, який в полюванні має ідеальні зір та слух. Дзьоб у нього такий, що одним ударом убиває іншу птаху у повітрі. Нам таке підходить. Так і вирішили. До того нас сиротами називали. Але ми не сироти – ми “Сапсан”. Навіть шеврон відповідний зробили.

Якраз тоді на позиції біля нас заїхали Май, Футболіст… Ми з ними багато роботи зробили, здружилися страшенно. Хлопці були в батальйоні “Донбас” і якраз створювали взвод розвідки, набиралися досвіду. Пам’ятаю, ми разом залізли до сепарів в окоп. Май заскочив у траншею до ворогів і завалив двох відразу. Він же здоровий. На вихід ішов, як слон, але виявився дуже спритним. Коли ми вже обговорювали цей вихід, пам’ятаю очі Мая. А слухаючи хлопців, розуміли, що дивимося на себе – колишніх. Ми самі такими були. Емоцій після виходу море. А ще коли трофеї є! Очі горять. Май завжди дякував Сироті, що він його вчив. Дуже шкода, що загинув він, Футболіст, Цинк… Хороші хлопці були.

– Юро, ви двічі були поранені…

– Причому на одній і тій самій позиції, але в різний час. Перший раз в лице прилетіли уламки від РПГ. Один до цих пір лишився в повіці – лікарі не можуть витягнути, бо, кажуть, тоді повіко впаде. Заборонили його чіпати. Другий раз зазнав поранення, коли хлопці загинули…

– І знову в голову прилетіло, – додає Надія. – У Юрка була одна контузія, дві баротравми. І два поранення. Обидва в голову.

– Як сталося друге поранення?

– Тоді Гуцул, Док, Легат і Яр загинули, – каже Юрій. – Ми планували зайти на басейн і вийти до Скелета на промці – хотіли взяти ворожу позицію. Але сталося так, що по нашому будинку сепари весь час били артилерією. Ми планували вийти на світанку, о третій ранку, провели підготовку. Але почалися прильоти. Ми сиділи в будинку, пили чай, каву, хтось сів футбол подивитися. Тут чути – бух! Впало перед будівлею. Другий раз – бух! Ще ближче. І – в будинок. Я відключився. Відкриваю очі – пилюка така стоїть. Десь лише мигає ліхтарик. І тут знову постріл САУ. До арти танк підключився, міномети. Пилюка трохи присіла. Я побачив рух і Ярика під ногами – давай затягувати його в безпечне місце. Побіг туди, де спали хлопці. Повертаюся і бачу – Ліван, грузин, також витягає поранених… Кажу: треба вивозити. Першою партією вивезли вісім поранених. Я вже знав, що Легат помер. Ярик помер пізніше в шпиталі – уламок прилетів йому в голову. Дока знайшли – у нього в спині велика дірка була… Я виїхав, коли всіх поранених погрузили. Медик мені голову перемотав, та й таке. Більше мене турбував забій грудей. Я ніколи бронік не носив, а в той момент чомусь одягнув. І він якраз прийняв удар. Мене кинуло об стінку. Багато кого посікло бетоном.

З лікарні я втік. Мене залишили в Костянтинівці, ввечері привезли, зашили голову, покололи, покапали ліки, а вже на другий день мене приїхали і забрали.

-А другий раз втік після похорону хлопців, – додає Надія. – Юрка відправили в лікарню, але він поїхав звідти зустрітися з хлопцями, після чого попросив мене: забери мене, бо ми їдемо на дев’ять днів до пацанів. Все. Відлежав. А через два місяці почав жалітися: я нічого не чую, у мене пищить у вухах. Але як можна дикого звіра загнати в клітку і тримати? Що буде тій клітці?

Того літа у Юри міозит розігрався, ребра зростаються. Зранку доводилося його піднімати з ліжка. І попри все це він все одно ішов на виходи. Але ж треба за своє здоров’я переживати. Ніяк йому це не розтлумачу.

Наприкінці минулого року в Харкові Юрій Сергійчук отримав високе недержавне звання Народний Герой України. На сцені оперного театру розвідник був дуже зібраним і згадував своїх загиблих побратимів

– Я слідкую за дисципліною в нашій групі, – покивавши головою, продовжує розказувати про підрозділ Юрко. – У мене не можна пити. Якщо комусь це стає вкрай необхідним, відправляю бійця на відпочинок. Людський фактор враховую обов’язково. Комусь іноді потрібно розслабитися. Але я нікого не примушую жити за нашими правилами, але їх і не можна порушувати, перебуваючи в групі. Буває, що ми можемо поїхати посвяткувати чийсь день народження, наприклад, в Курахове, на спокійну територію. Але на війні немає місця порушенням режиму і порядку.

– Вирішуючи, чи варто іти на контракт, ми всі разом сіли і все обдумали: ми не готові війну лишити, будемо воювати далі, тому давайте підемо на контракт, це дасть змогу отримувати зарплатню, оформити поранених. Але війна залишається нашою особистою справою, доки ми не здобудемо нашу перемогу. Дідусь у тій родині, де я виховувалася, дійшов до Берліна, до Рейхстагу, отримав нагороди…

– Я про свого дідуся казати не буду, бо він крав сало і в німців, і у руських… – додає Юрко.

– Мій дідусь помер у 96 років. Ми якраз на Пісках були, – продовжує Надія. – Не встигала ніяк з ним попрощатися. Коли я приїжджала з війни, завжди розпитував мене, цікавився, дивувався, як поводять себе росіяни: “Ми ж з ними їли з однієї тарілки. В голові мені все це не вкладається”. Він мені сказав: “Історію, Надю, писала не держава, а ми”. Ось і ми зараз пишемо свою історію. Мені 40 років. І я відчуваю, що тільки починаю жити.

Коли я проходила підготовку з бельгійцями, дізналася, що у них парамедик не може працювати, якщо не має підготовки з військової психології. Парамедик має вміти розпізнати захворювання своїх бійців навіть за жестами. Мене це страшенно зацікавило, і я почала це вивчати. Тепер придивляюся до наших хлопців більш уважно, особливо, коли вони їдять. Кожна хвороба дає свій жест. Торкання носа чи чола, потягування, червоніння після гарячої їжі, – все це має значення. Потім почала вивчати для себе мову жестів і читання по губах. На виході на відстані п’ятдесяти метрів можна зрозуміти, про що сепари говорять хоча б приблизно. Чи вони тебе побачили, чи ще ні, чим зайняті, що планують. Навіть коли ми нікуди не ідемо, немає у нас операцій, сиджу в інтернеті, щось вивчаю. Я цим всім живу.

-Зараз ми знову повертаємося на війну, – підсумовує Юрко. – Це наша робота і наш вибір, який ми зробили шість років тому. І маємо завершити розпочате перемогою. Тільки так.

Всі чотири Народні Герої України, яких ви бачите на цьому знімку, пілот Василь Мулік (крайній зліва), розвідник Юрій Сергійчук, позивний Сирота (біля нього), командир 1-ої штурмової роти Дмитро Коцюбайло, друг ДаВінчі (третій зліва) та доброволець Юрій Ульшин, позивний Грек (крайній справа), з першого дня війни і дотепер захищають Україну. Знайомством з ним пишаються головний редактор сайта Цензор.НЕТ Юрій Бутусов та харківський бізнесмен Всеволод Кожемяко, який постійно допомагає штурмовій роті. Внук відомої акторки Ади Роговцевої Матвій Скляренко захоплюється легендарними бійцями.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3193737