Андрій Скачков
26-річний донеччанин Андрій Скачков після виходу з Іловайського котла потрапив у полон і провів у ньому рік. Доброволець став останнім із бійців батальйону “Донбас”, кого звільнили. Після реабілітації та відновлення документів Андрій знову пішов служити в рідний підрозділ.
Андрій Скачков: “У машину, яка їхала перед нами, влучив танковий снаряд, вона вибухнула. Я вивернув кермо вліво і погнав по соняшнику”
– …Ми виїхали з Іловайська колоною 29 серпня о четвертій ранку. Спочатку йшли наші батальйонні машини, по дорозі до нас приєднувалися сусідні підрозділи. У підсумку вийшло три великі колони, в кожній більше 20 одиниць техніки. Важкої техніки в ній не було. Практично вся вона була спалена, поки ми всі перебували в самому Іловайську. У нас були цивільні машини, вантажівки та трактори. Я їхав на “газоні 53-му”, звичайному, цивільному. В кузові знаходилися хлопці з моєї бойової групи. Загалом вісім чоловік. Зі мною сидів мій друг Саня Гном. До цього я не їздив на вантажних машинах. Довелося… Під Попасною навчився автобус-лайнер водити. Треба було терміново хлопців забрати, бо мала арта ворожа працювати. А водій пішов кудись. Я і поїхав за кермом, ніколи чекати було…
Виходили ми не швидко. До нас приєднувалися машини, когось ми чекали. По дорозі автомобілі виходили з ладу, їх доводилося тут же лагодити. Ми йшли з Іловайська в сторону південного заходу. Через Многопілля, Червоносільське… Обстріляли нас близько восьмої години. Перед нами їхала машина. Вона піднялася на гору, в неї танк стрельнув, все розірвалося … Я відразу вивернув кермо вправо і об’їхав палаючу машину праворуч по полю, по соняшникам. Тих, хто застрявав, здавав, тих підривали тут же з ПТУР… Тих, хто поїхав наліво, розстрілювали просто в лоб. Так загинув в пожежній машині Тур, командир першої роти. Здетонував заряд об плиту його бронежилета. Перший раз бачив тріснуту увігнуту плиту.
Перша команда, яка подається під час обстрілу: “в укриття”. Побачивши три будинки і невеликий садок, заїхав в нього, зупинився. Ми зайняли кругову оборону. Потім в цьому будинку ховали “двохсотих”, поранених … Не можна було їх залишати біля машин, тому що їх дострілювали, підривали… З іншого боку села працювали снайпери. Поки вибухали боєприпаси, все димилося, можна було якось об’єднатися, згрупуватися. Нову машину підірвали, горить все, можна перейти, підтягти поранених… Ось хто міг, той до цих трьох будинків і прибився.
Нас було багато. Ті, хто не сховалися в підвали будинків, намагалися щось робити, об’єднувалися. 36 годин ми тримали оборону. Міша Лермонтов і Дід командували нами. Боєкомплекту у нас практично не було. Я з машини прихопив не багато. Встиг взяти “Джміль”, віджатий у сєпарів, дві “Мухи”. Інше було під сидінням в машині. Я не зміг дістати. А потім все це підірвали росіяни Згоріли і мої речі з документами. Вони лежали в сумці, а нагорі – гранати. Ми працювали тільки на прикриття. Вистрілить гранатометчик в нашу сторону – ми по ньому відпрацюємо, щоб він пішов.
Молодець була Мері і ще кілька людей, які не піддалися паніці, не розгубилися. Ми перетягували поранених в середній будинок, а дівчата надавали їм допомогу. Мері – одна з кращих медиків, яких я знаю. У нас взагалі багато було дівчат в батальйоні. Масяня, Будівельник, Аліна, Стрілок, – не кожен мужик зможе працювати так, як вони.
За ці півтора дня, які ми тримали оборону, виходили за пораненими і убитими. Не завжди це закінчувалося добре. Так загинув танкіст з мого підрозділу. Він з іншими пішов за нашими “двохсотими”, несли Нацика на носилках, і танк вистрілив у їхній бік. Осколок потрапив в руку, і за десять хвилин Танкіст стік кров’ю… Але ми все одно виходили і далі, щоб забрати своїх. А як інакше? Якщо ти знаєш, де лежать хлопці з твого підрозділу? Я Тура зібрав по шматочках… Еней там був – його мама до мене сьогодні підходила… Він якраз злазив з вантажівки, коли кулеметник потрапив двома кулями йому в голову, а ззаду за ним біг інший хлопець, так черга прошила його від коліна до шиї. Ми відразу намагалися забрати їх тіла. Але кулеметник не давав. Тоді паспорт і телефон Енея я засунув собі в берци – вони не так горять, якщо що. І якраз тоді дзвонила його мати. Я не зміг відповісти і сказати, що сталося. Просто поклав телефон до себе.
Ми зустрілися з Андрієм Скачковим, позивний Сем, біля Михайлівського собору, де проходили заходи, пов’язані з дворіччям Иловайской трагедії. Боєць, привітавшись з побратимами, послухавши молитву, погодився детально пригадати події тих серпневих днів. Розповідь давався йому нелегко. Згадуючи загиблих хлопців, розірваних на шматки, Андрій відводив очі і замовкав. У якийсь момент фоном для нашої бесіди стала траурна пісня “Пливе кача”…
– Я родом з Донецька, – розповідає Андрій. – Працював на СТО. За подіями на Майдані стежив, але не їздив жодного разу. Те, що робив Янукович, мені не подобалося. У Донецьку ми особливо добре знали, як він себе вів, як забирався бізнес, як ставилися до людей. Моя дружина і її сім’я цього не розуміли. Вони в один момент стали за “русскій мір”. І нічого пояснити не міг. Тому ми розлучилися. Я дуже сумую за дочкою Алісою. Їй 30 серпня чотири роки. Ми давно не бачилися… Відразу після розлучення я і почав шукати можливість піти воювати. Про батальйон “Донбас” на той час багато чув. Ось туди і записався. І відразу потрапив на навчання. Так як я строкову службу проходив, зброю в руках вмів тримати, всьому вчився швидко. На початку липня ми увійшли в зону АТО. Перший бій був в Попасній. З першого разу звільнити місто не вийшло. При штурмі у нас було кілька поранених. Через кілька днів ми зробили другий штурм. Він був успішним. Так почалася для мене війна. На початку серпня ми підійшли до Іловайська. Незабаром туди заїхав наш взвод. І через кілька днів прийшла інформація, що у хлопців закінчився боєкомплект, що вони знаходяться в оточенні. Їм потрібна була підмога. Командир перед строєм сказав, що потрібні п’ять чоловік, і хто готовий ризикнути. Я вийшов.
У Іловайськ ми заїхали в ніч з 19 на 20 серпня. А вже на наступний день до нас приєднався практично весь батальйон. Ми займали школу на пагорбі. У день прапора нам влаштували просто таки канонаду. Обстрілювали потужно. Підбили всю техніку. І дах у нас загорілася. А в підвалі ми ховали місцевих жителів. Їх було не дуже багато, чоловік п’ятнадцять. Але вік був самий різний – і 80-річна бабуся, і немовля. Двоє людей похилого віку не захотіли ховатися в школі, сказали: ми в сараї пересидимо. І в їх сарай прилетів снаряд… Коли відбили вагоноремонтну станцію, я перемістився туди.
Був смішний випадок. Я перебував на посту і не було чим відкрити консерви. До ножа потрібно було йти. І тут над головою пролітає осколок – “тин!”. Я беру його, а він довгий, гострий, гарячий. Прямо як ніж. Їм і відкрив собі консерви.
…36 годин після розстрілу українських бійців Андрій досі згадує дуже яскраво. Він в деталях пам’ятає, що і як тоді відбувалося. Але не всі деталі готовий розповідати.
– Надія, що за нами приїдуть, була у кожного з нас, – продовжує Сем. – Як це буде, хто? Наші командири вели переговори з російськими про те, щоб вони дозволили забрати поранених. На перші переговори пішов Яцик. І його відразу пов’язали, бо хтось почав стрілянину. Потім росіяни вийшли на хвилю нашої радіостанції. Командир у них був Ліса. І ті в результаті дозволили проїхати КАМАЗу за пораненими. Загиблих відразу не віддали, їх забрали вже пізніше. Ми кого змогли, зібрали на брезент. Вони так і лежали… Ми поранених завантажили у вантажівку. Їх було 50 чоловік. А в цей час з іншого боку під’їхали дві БМП з російськими солдатами, які нас оточили і повели до своїх позицій. По дорозі нас обшукували. Я ще психував. Адже як житель Донецька не розраховував, що мене в живих залишать. Думав, там і ляжу. Обшукують мене, я пирхнув, а мені з таким московським акцентом: “А че це ти такий різкий?” “А чого мені радіти?” – відповідаю. І чую шепіт: “Він по-російськи розмовляє” …
30 серпня 2014 року 109 осіб з батальйону “Донбас” потрапили в полон. Російські передали нас сєпарам, а ті відвезли в будівлю СБУ Донецька. Там вже задавали безліч питань: хто, звідки, чому… Ми, “донбасівці”, сиділи всі разом, але окремо від бійців Збройних сил України. Через півроку до нас все ж підселили кіборгів з донецького аеропорту.
– Як ви дізнавалися, що відбувається на фронті, як давали про себе знати?
– Ніяк. Тільки коли приїжджали журналісти і нас знімали, давали телефон, щоб можна було зателефонувати рідним. Я тут же набирав маму. Вона разом із батьком живе в Краматорську, куди після початку війни довелося переїхати. Моя сім’я вже 30 серпня знала, що я потрапив в полон. У цей день у моєї дочки Аліси день народження. Я набрав колишню дружину: “Вибач, у мене не вийде приїхати”… Чесно кажучи, планував пробратися собачими стежками в Донецьк, щоб побачити свою дівчинку. “Зрозуміло, – крізь зуби сказала вона. – Де ти вештаєшся?” На це я відповів: “Я, напевно, востаннє дзвоню, а ти…” Після цього я витягнув карту і телефон закопав.
У полоні Андрій був рівно рік без одного дня. До 20 квітня 2015 року він перебував у будівлі СБУ Донецька. У січні і лютому 2015 року, після знищення Донецького аеропорту, Сема з побратимами возили діставати з-під завалів загиблих.
– Один раз за ці півроку мене вивозили в Росію, – продовжує Сем. – Везли в машині, наручниках через Ізварине. Допитували мене в кабінеті міста Донецька Ростовської області, де допитували Савченко. До сих пір не розумію, навіщо мене туди возили. Вони самі розповіли мені набагато більше, ніж я знав. У них була вся інформація. Все знімали, документували, але журналістів не було. Я включив неадеквашку, якого тричі контузило і від якого не доб’єшся ніякої інформації, тому що я сам нічого не знаю. Казав: “Нам в батальйоні нічого не розповідали. Знаю свого командира, та й то – лише позивний”. Вони тут же відкривають базу даних. “Говори свій позивний”. – Сем. Мені тут же почали читати: Скачков Андрій Олегович, ідентифікаційний код, де проживав, коли прийшов в батальйон. І такі дані у них були на всіх: Семенченко, який зовсім не Семенченко, на Філіна… Коли мене повернули в “ДНР”, сказали: тобі світить розстріл або довічне. І після цього мене перевели в слідчий ізолятор Донецька. Спочатку я сидів сам. Потім до мене підселили дурника, який чотири рази на “перемоги” лежав – це дурдом міський. Він сам себе оббрехав, сказав, що служив в “Азові”. Там я пробув до липня 2015 року. Після чого мене поставили перед воротами: вільний. Невже правда вільний, – подумалося. Ворота відкриваються, а там машина і три людини з автоматами. Вони перевезли мене і ще п’ятьох хлопців, з якими я сидів в СБУ Донецька, в Луганськ. Ми зустрічалися тільки на обіді. Після чого нас розводили по камерах. І раз у три дні міняли камеру. Я не знаю, де саме ми перебували – вікон не було. 23 серпня мене знову перевезли до Донецька.
Сем став останнім “донбасівців”, якого звільнили. Сталося 28 серпня 2015 року.
– Мої друзі, які були в полоні і які повернулися додому, ходили по всіх інстанціях, розповідаючи, хто ще залишився в руках сєпарів. Золотаренко і Діма Куліш (Сімка) не раз зверталися в СБУ, інші силові структури, – продовжує Андрій Скачков. – На День прапора один з бійців батальйону виступав перед президентом: “Звільніть Сема, або ми все відмовимося від нагород”. 24 серпня розклеювали плакати із закликами врятувати мене. Плюс це питання винесли на обговорення під час зустрічі Порошенка з Меркель і Оланд. Завдяки всім цим діям я і вийшов на свободу.
– Вас обміняли?
– Так, на двох чоловік начебто з групи Боксера, які були затримані в районі Маріуполя.Як проходило звільнення?
– 25 серпня сказали: збирайтеся з речами. Але нічого не сталося. Я подумав, що все знову відклалося на довгий час, адже тільки в серпні 19 раз мені говорили, що буде обмін. І нічого не відбувалося… Мій охоронець сказав: “Схоже, завтра точно буде обмін, тому що нам сказали нову форму надіти, зброю почистити. Приїдуть журналісти, будуть знімати обмін полонених”. До речі, ще трохи часу, і мій охоронець-сепаратист кинув би все і пішов служити до Збройних сил України. Я з ним постійно розмовляв. І він вже сильно коливався…
27 серпня в приміщенні СБУ я побачив Володимира Рубана. Нас перевезли на нульовий блокпост в районі Мар’їнки. Там ми пересіли вже в машину Рубана. Потім в Краматорську був довгий допит українських есбеушників, які повинні були з’ясувати, чи не завербували мене. Хіба мало що відбувається з бранцями, як з ними працюють. Я тільки за такі розмови. Тільки опівночі, побачивши батьків, я зрозумів – свобода!
До мене йшов, кульгаючи, молодший брат. Тільки тоді я дізнався, що він у складі 93-ї бригади воює, був в донецькому аеропорту, отримав поранення в руку і ногу. Коли я дзвонив, мама мені цього не говорила. На ранок ми поїхали в Київ на День пам’яті Іловайскої трагедії. Я був білим, як побілка будинку. Адже за рік не провів жодного дня на вулиці, на солнці.
– Відбулася переоцінка цінностей після полону?
– Я став цінувати свободу, а матеріальне відійшло на другий план. Раніше шкодував: втратив будинок, роботу, машину. Зараз головна думка – живий!
– Коли прийняв рішення повернутися в батальйон “Донбас”?
– На наступний день після звільнення. Мене не пускали, поки не пройду реабілітацію, поки не розберуся з документами. Знову повернувся на службу офіційно в 2016 року. Але до хлопців став їздити з грудня. Мене кликали в різні підрозділи, але я вирішив залишитися там, де починав. Ми, на жаль, на першій лінії не стоїмо. Невеликі виїзди були в Широкино. А зараз нас зовсім вивели із зони АТО, ми знаходимося на полігоні в селі Старе неподалік від Києва. Брат теж продовжує служити в 93-й бригаді. Зараз знаходиться в Яворові Львівської області на спільному навчанні з канадцями, американцями.
– Як може закінчитися конфлікт на сході країни? Ви бачите шляхи вирішення?
– Тільки зі зміною влади в Росії. По іншому ніяк. Я абсолютно щиро переконаний, що Порошенко – найкращий президент за час існування України. У такий нелегкий для країни період він вже зробив стільки реформ. У мене немає до нього претензій. І під час параду, коли президент сам пішов назустріч тяжкопораненому Ігорю Гордійчуку, щоб вручити йому звання, а не чекав, як годиться, поки той підійде сам, це було правильно.
Під час нашої розмови поруч з Андрієм сиділа маленька тендітна дівчина. Коли мова зайшла про найважчих дні, які довелося пережити “донбасівців”, вона взяла його за руку і міцно тримала до кінця інтерв’ю.
– Ми познайомилися з Євгенією 8 жовтня 2015 року, коли проводжали в Борисполі нашого пораненого Олега Івахнюка в Барселону, – розповідає про знайомство з коханою Сем. – Він отримав поранення ще під час звільнення Попасної, і все ніяк не відновиться. Женя приїхала знімати сюжет для новин. Ми почали спілкуватися, а незабаром і зустрічатися. А 24 липня, в день звільнення Лисичанська, мене запросили туди, ще й орденом нагородили. І я зробив пропозицію Жене перед усім містом. Весілля запланували на 5 листопада в Києві.
За словами Андрія, Женя їхала на зйомку в аеропорт. Його історію вона знала, але дуже поверхово. Після зйомки вона швидко поїхала робити сюжет, але в інтернеті стали спілкуватися з Семом. Якось зателефонували, вирішили зустрітися.
– А я кажу: який формат нашої зустрічі? Думав – може, Женя по роботі хоче ще щось записати, буде камера, – посміхається Андрій. – І тут я зрозумів, що я осів. Тому що це буде побачення.
З Андрієм вони бачаться нечасто, адже він постійно в роз’їздах, тому завжди не вистачає часу наговоритися. Один раз Женя їздила до Краматорська. У Лисичанськ їй вдалося вирватися на один день – хотілося бути поряд з Андрієм, коли його будуть нагороджувати. А він зі сцени говорить: “Женечка, можна попросити тебе піднятися на сцену?”. І, звичайно ж, на пропозицію Андрія вийти заміж вона тут же сказала “так”.
Пропозиція вийти заміж Андрій зробив Жене в Лисичанську в липні. Весілля заплановане на листопад
– А я думаю, що обов’язково настане день, коли ми з Женею поїдемо в мій рідний Донецьк, я їй покажу місця мого дитинства, – додає Андрій. – Цей день обов’язково настане!
Автор: Віолетта Кіртока