За тиждень боїв танкіст Макаров дістав поранення, чотири осколки та неодноразово був близький до смерті

«Ми подивились з навідником один на одного й узяли в руки гранати. Я тримаю і думаю, якщо танк зупиниться — нам кінець, нас закидають, але танк трофеєм не стане!»

…20-ті числа липня 2014-го. Починалися бої за Лисичанськ. Завдання, яке отримав екіпаж танка сержанта Богдана Макарова від командира 51-ї бригади, було таким: «У складі зведеного підрозділу зайти в Лисичанськ. Дійти до центра міста. Там зустрітися з воїнами 24-ї окремої механізованої бригади й почати спільні дії».

— Наш танк ішов першим. За нами одна БМП. За нею близько 50 добровольців і нацгвардійців, які мали зачищати місто. Була обідня пора. Швидкість мінімальна, аби не відставала піхота. Ми заїхали в глиб приблизно на 2-3 км, як нас почали накривати з мінометів. За ревінням мотора та напругою навіть того не зрозуміли. Міни лягали за нами — тобто перед БМП. Бойова машина зупинилася. Там механік знепритомнів, а навідника посікло осколками. Але ми того не знали й не бачили, що «беха» стала, а піхота зайняла оборону. Тоді зв’язку не було ні з ким. Навіть у самому танку він був ніякий. Тож рухалися далі. Я почав крутити командирською баштою. Дивлюся, нікого немає. Спочатку не зрозумів. Кричу мехводу: «Льоше, стій!», а він їде. За секунди я чую прильоти зліва. Бачу, в провулку стоїть БРДМ із сєпарами й чеченами. Там приблизно 5 чоловіків, з КПВТ працювали по танку. У нас був осколково-фугасний у каналі ствола. Ціль на відстані 300–400 метрів. Я навіднику махнув і він вистрілив. Коли після прямого попадання пилюка осіла, дивлюсь, від БРДМ одні колеса лишились. А танк рухається далі. І от справа-зліва вискакують сєпари й б’ють по нас із РПГ. Після першого прильоту танк хитнуло. Потім другий, третій, четвертий… Я зрозумів, що може бути. У нас зовні у ЗІПі 10 гранат лежало. В навідника із собою дві «ефки» і в мене РГД та одна «ефка». Ми подивились з навідником один на одного й узяли ті гранати в руки. Я тримаю і думаю, якщо танк зупиниться — нам кінець, нас закидають, але танк трофеєм не стане! Доведеться підриватися. Тримаю ті гранати, а перед очима все життя промайнуло.., — пригадав сержант Богдан Макаров.

На початок війни у танковому батальйоні було «в живих» 37 осіб. 2-ї та 3-ї танкових рот узагалі не існувало

Війна його застала на посаді командира танка танкового батальйону 51-ї механізованої бригади. Коли оголосили першу хвилю мобілізації, бригада налічувала приблизно 500 осіб.

— З 500 мало стати 5000. Тоді в нашому танковому батальйоні було «в живих» 37 осіб з комбатом. 2-ї та 3-ї рот узагалі не існувало. У 1-й танковій — 17 людей. На той час скоротили посади навідника-оператора! Були тільки командир танка й механік-водій. Усіх, хто лишився, залучили на забезпечення мобілізованих, — пригадує тодішній стан бригади сержант Макаров.

Потім — злагодження частини на Рівненському полігоні. Перекидання підрозділів до Чаплинки, а звідти своїм ходом на Донеччину. Після трагічних подій 22 травня під Волновахою бригада провела ще одне злагодження батальйонних тактичних груп на «Широкому Лані». А звідти знову на війну, в район Рубіжного, Кремінної та Старої Краснянки на Луганщині.

— На початку червня на одному з блокпостів під Рубіжним ми поміняли окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького. О 6-й ранку проїзд там відкривався, а о 20:00 закривався. Адже з вечора і до ранку по нас працювали з 80-х і 120-х мінометів. Бувало, за ніч один приліт, а бувало 15–20, — згадує Богдан.

Блокпост на стратегічному напрямку Харків – Луганськ прикривав один танк — сержанта Макарова. До складу екіпажу входили механік-водій, молодий контрактник солдат Олексій Коляно та навідник-оператор, мобілізований Юрій Боштан. Удень хлопці могли відпочити, а вночі чергували у танку, спостерігаючи за дорогою. Так майже місяць і провели на блокпосту під постійними обстрілами.

Рубіжне відбили без єдиного пострілу. А перед Сєвєродонецьком почалося…

— Командиром блокпоста спочатку був капітан Плужник. А потім — начальник ППО бригади підполковник Спасьонов, який напевне вберіг мене від двох смертей, але про це згодом, — продовжив Богдан Макаров. — 18 липня приїхав офіцер зі штабу бригади та сказав, що слід рухатися на Рубіжне, адже ми залучені до 1-ї штурмової групи.

У напрямку Рубіжного тоді пішли танк, декілька БМП, протитанкісти з «Рапірою», інші вогневі засоби та незначні сили піхоти.

— Рубіжне відбили без єдиного пострілу. Коли почали висуватися, сєпари відійшли до Сєвєродонецька. Ми за ними. На околиці міста у Воєводівці зупинилися. Почали окопуватися за 600 метрів від ворога, який свій блокпост на мості примостив. Одночасно почали пісок у мішки набирати й на броню кидати, щоб паливні баки захистити від осколків. Спека тоді була неймовірна. Я скинув бронежилет, поклав на машину. В усіх голий торс, кипить робота. Як чую — міна летить. Окопів ще не було і всі хто куди… Під танк немає сенсу, бо осколками посіче. Механік на броні був і швидко заскочив усередину. Я на танк і тільки до люка, як міна над самою головою свистить і падає за 5 метрів. Тільки осколки по металу заклацали. Заліз у танк. Обстріл закінчився. Вилазити, а чую по спині щось тече. Думав піт. А Юра, навідник, каже: «Чуєш, а чому в тебе спина у крові?!» А той осколок, слава Богу, тільки чиркнув і в коробі з набоями до «НСВТ» застряг. Доволі великий. Я досі його вдома зберігаю на згадку.

Це було перше бойове хрещення Богдана. Відтоді для зведеного підрозділу почалася активна бойова фаза. Вже наступного дня, 19 липня, підполковник Спасьонов дав команду на знищення ворожого блокпоста, який загороджував в’їзд у Сєвєродонецьк.

— Він сказав, що на мосту має бути дві гаубиці та легка броня. Тому ми висуваємося першими. Знищуємо небезпечні вогневі засоби, а за нами «бехи» і піхота підійде… Було дуже страшно. Я напередодні прийшов до пацанів, кажу, бойове завдання є: «О 5-й ранку треба відпрацювати по блокпосту». Дав вказівки підлеглим, підбадьорив їх, а сам усю ніч око не зімкнув. Добре, що тоді там гармат не було. Під мостом ворожа БМП стояла. Ми її першою знищили, а потім осколково-фугасними почали доти-дзоти «розбирати». Вистачило 7-8 снарядів, щоб там усе горіло, — пригадує Богдан.

…З того бою не повернулося сім чоловіків

А за годину зведеному підрозділу наказали рухатись на Лисичанськ.

— Під’їхали до Лисичанська, а там автомобільний міст довжиною метрів з п’ятдесят. А одразу за ним — ворожий блокпост. Ми відпрацювали й почали рухатися мостом. Під’їжджаємо майже до кінця, як сєпари підривають міст перед самим танком. Проліт мосту впав. Добре, що механік миттєво зреагував і зупинився. Перша думка: зараз уперіщать по заду танка й почнуть обстрілювати з пагорбів і териконів, як мішень у тирі. Даю команду механіку їхати назад. Доїхали майже до кінця, як уперлися у нашу техніку, що скупчилась там. Я зістрибнув з танка, щоб розрулити ситуацію. Підходжу до БМП — вона від’їжджає, тільки підійшов до МТЛБ, як там, де я стояв хвилину тому, падають гранати від АГС. Другий раз тоді пощастило! — констатує Богдан.

Особовому складу наказали окопатися та закріпитися. А за день екіпаж Макарова та одне БМП викликав до себе комбриг і дав наказ «на прогулянку в центр Лисичанська».

— …По нас знову влучають з РПГ. Я тримаю в руках ті гранати і кричу механіку-водію «Льоше, стій! Відступаємо!» Він починає рухатись назад. По нас встигають випустити загалом 6-7 пострілів з РПГ. Розбивають правий підкрилок, збивають одного «бінокля» на гусениці, але вона не роззулась, розбивають осколками тримплекс. Але механік розвертається і на повному ходу пре до своїх. Коли під’їхали до БМП, бачимо піхота відстрілюється, зокрема підполковник Спасьонов і нацгвардієць полковник Радієвський. Ми бронею їх прикрили й почали вогонь вести. Знищили три мінометних розрахунки, що по нас працювали, чимало живої сили. Але бій не вщухав. Ми опинилися в засідці й ворог шаленів. У нас лишався один короб з патронами й кілька кумулятивних снарядів, — продовжує Богдан Макаров.

Зв’язку з командиром не було, боєкомплект майже вичерпався. Тож Богдан вискочив з танка й підбіг до офіцера, аби запитати, що робити. «Розвертай танк. Забираємо «200-х» та «300-х» і відступаємо!» — встиг сказати підполковник Спасьонов, як за 10 метрів від них розірвалася міна.

— Мене ударною хвилею відкинуло. Коли отямився, враження було таке, наче правої сторони немає. Почав обмацувати рукою. Наче все є. Я був у чорному «поліцейському» бронежилеті, який купив сам, бо танкістам не видавали. Так три осколки тоді прийняв цей бронік, а чотири у праве плече ввійшли. Коли роздивився, бачу полковник Радієвський з пробитою головою доходить. А Спасьонов тримається за ногу. Починаю якось вставати й бігти до танка, а він кричить: «Ти куди! Не думай! Снайпер працює!» І ми з ним удвох, підтримуючи один одного й відстрілюючись, почали дворами відходити. На той момент уже було два загиблих і осіб 10 поранених, — говорить молодший командир.

Під час відходу Спасьонова прошила кулеметна черга. Макарова врятував від кулі кут будинку. Сержанта підхопили добровольці й потягнули до своїх. Назустріч уже мчав комбриг на бронетранспортері, бігли добровольці, які рушили на підтримку.

— За метрів 300 до наших чую якийсь гуркіт і брязкіт. Дивлюся, танк мій їде і горить — на активній броні пластид горить. Чим могли загасили. Як згодом дізнався, у башту міна влучила. Юра за голову тримається. Його тоді контузило добряче. Бачу з-під низу масло тече. Механіку кажу: «Їдь на нашу сторону й там вже глуши мотор», — розповів Богдан. — З цього бою не повернулося 7 славних синів України. Зокрема начальник ППО 51-ї бригади підполковник Василь Спасьонов. Завдяки йому і янголу-охоронцю, який мене захищав усюди, певно й лишився живий. Цей крайній бій тривав півтори години, а здалося, наче цілий день. Після бою добровольці дякували, казали: якби не танк, то, можливо, з того бою ніхто б не повернувся!

З плеча Макарова лікарі згодом витягнули три осколки. Один і досі там, що називається, на згадку. За ті бої його екіпаж нагороджений орденом «За мужність». Після лікування танкіст повернувся до частини й добився призначення на бойову посаду – командира танка. Ще воював і пройшов з бригадою і Мар’їнку, Красногорівку, Щастя, Станицю Луганську. А у 2017-му за порадою заступника комбата вступив до Національної академії сухопутних військ на спеціалізацію «управління діями танкових військ». Нині навчається на четвертому курсі. Тож за рік стане офіцером і прийме танковий взвод. А нещодавно у Луцьку під час урочистої церемонії нагородження недержавним орденом «Народний Герой України» сержантові Богдану Макарову був вручений срібний тризуб! 

Віталій Стечишин