Галина Алмазова

Галина Алмазова Award

Кавалер ордена «Народний герой України» Галина Алмазова (фото: Роман Ніколаєв): «Коли дізналася, що на фронті не вистачає водіїв на «швидку», запропонувала свою кандидатуру…»

Кавалер ордена «Народний герой України» Галина Алмазова: «Коли дізналася, що на фронті не вистачає водіїв на «швидку», запропонувала свою кандидатуру…»

Галина Алмазова — унікальна жінка, історія якої підтверджує, що війна має й жіноче обличчя. Симпатична, тендітна брюнетка з короткою зачіскою. Та водночас ця жінка — сильний боєць. Пані Галина професійна гонщиця, майстер спорту з авторалі, успішна бізнес-леді. Під час війни вона стала відома багатьом як волонтерка з позивним «Вітерець». А ще — водій-парамедик, яка, зазираючи у вічі смерті, вивезла з гарячих точок Донбасу не одну сотню людей.

Про те, як в один день змінилося звичайне життя цієї жінки, читайте в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform.

— Пані Галино, розкажіть, як ви потрапили в район бойових дій на Сході? Захотілось гострих відчуттів?

— Гострих відчуттів мені вистачало: автоспорт, гірські лижі, гірський велосипед, альпінізм… До того ж тоді я працювала кризовим менеджером. А це, повірте, додавало адреналіну. А тепер скажіть, зважаючи на почуте, та ще й той факт, що я практично кілька місяців провела на Майдані, чи могла я тоді залишатись стороннім спостерігачем усього того, що почало відбуватись на Донбасі?..

— Мабуть, що ні…

— Правильно. На фронт потрапила влітку 2014-го як волонтер. Українське військо тоді потребувало допомоги. Тож спільно зі своїми однодумцями ми возили нашим хлопцям все — від продуктів до броньованих автівок… Трохи згодом, у вересні 2014-го, дізнавшись, що не вистачає водіїв на «швидку», я запропонувала свою кандидатуру. Перший мій виїзд як водія і парамедика швидкої допомоги був у Луганську область… І відразу перші загиблі та перші поранені… Часу на адаптацію не було зовсім.

— Ви розповідали, що до Революції Гідності мало цікавилися політикою. Цікаво, як аполітична жінка, яка й за тодішньої влади не бідувала, маючи успішний бізнес, раптом опинилась серед протестувальників?

— Це сталося, коли я перебувала у робочому відрядженні у Львові. У нас була робоча зустріч усіх філій компанії. 30 листопада вранці я побачила в новинах, як побили студентів на Майдані… Мене настільки ця подія шокувала й зачепила, що я скасувала всі подальші робочі заходи, сіла в машину та пообіді вже була в Києві, на Майдані…

— На Майдані теж було гаряче. Вам не було страшно? Особливо тоді, коли дізналися про загибель Нігояна та Жизневського? Хіба не розуміли, що наступною жертвою можете стати ви?

— Спочатку не було почуття страху, бо тоді мало хто з нас розумів, наскільки те все було небезпечно… Вперше, коли мені дійсно стало страшно, я дуже добре пам’ятаю. Це було в ту ніч, коли силовики почали штурм. Досі до мурашок на шкірі згадую дзвін, який пролунав у ніч на 11 грудня 2013 року зі дзвіниці Михайлівського монастиря, і як люди з увсібіч сходилися на Майдан. У ту ніч я залишила машину недалеко від Бессарабського ринку й далі пішла пішки до протестувальників. Перед ЦУМом стіною стояли силовики, й мені потрібно було пройти повз них. Ось тоді мені дійсно стало страшно. На мені була накидка з Червоним Хрестом, яка, мабуть, і врятувала мене та допомогла пройти до своїх. Звичайно я усвідомлювала, що кожен з нас тоді міг стати жертвою, але чомусь люди звикли думати, що саме з тобою це не може статися. Те, що ми мали багато роботи на Майдані, забирало час на роздуми про страх.

— Наскільки мені відомо, до 2014-го ви мали досить успішний бізнес і досить упевнено почувалися в цьому житті.

— До війни я працювала гендиректором мережі танцювальних шкіл і комерційним директором компанії з реалізації нафтопродуктів. Мені подобалося те, чим я займалася. Моя робота давала можливість мати все необхідне для нормального життя, для захоплень і подорожей, які я так люблю.

— На Донбасі ви були парамедиком, не маючи медичної освіти…

— Чому була? Наша медична команда швидкого реагування «Вітерець» не припиняла свою роботу на фронті. Ну, скажімо так, я була більше водієм, а потім уже парамедиком. У мене немає медичної освіти, але я пройшла багато різних курсів. Найперші курси з надання долікарської допомоги були на Майдані. Наші екіпажі — це водії та медики. Всі водії мають підготовку з тактичної медицини для того, щоб могти допомагати медикам, коли необхідні ще одні руки.

— А чому стали саме водієм «швидкої»?

Я пілот професійного жіночого екіпажу (це було до війни), з відмінним досвідом і знаннями контраварійного та екстремального водіння. Я подумала, що саме водієм «швидкої» буду найбільш корисною. І не помилилася. Найвищий ККД в моїй роботі на фронті був саме за кермом автівки.

— За яким принципом відбираєте до своєї команди людей? Одного бажання було достатньо чи бралися до уваги й інші чинники?

— Намагаюся брати знайомих і перевірених людей, в яких впевнена, яким могла б довірити своє життя і здоров’я, бо наша робота пов’язана з постійним ризиком. Обов’язково з хорошою фаховою підготовкою — помилки в нашій роботі повинні бути максимально знижені, оскільки це може коштувати життя людини… Звичайно, що ця людина повинна бути також командним гравцем з хорошою адаптацією до будь-яких умов. Ми живемо там, в замкнутому колективі, досить тривалий час і в не дуже комфортних умовах, м’яко кажучи, тому люди мають розуміти одне одного з пів слова, допомагати одне одному, підтримувати, піклуватися…

— Хто вони, члени вашої команди?

 Це звичайнісінькі люди. Хоч навряд чи їх можна назвати звичайними! Це лікарі, медпрацівники, музиканти, художники, бізнесмени, будівельники, юристи, депутати, айтішники, військові, вчителі, навіть мер міста був. Узагалі дуже різні люди. Але всі вони неймовірні, справжні, тим кому я можу довірити своє життя. Люди з великої літери! Про кожного з них можна писати окрему книгу. Кожен з них Герой! Ми з ними вже сім’я назавжди…

— Жінки є серед них?

— Так, звичайно, у нас в команді більшість жінки.
Нехай вибачать мені чоловіки, але в багатьох питаннях жінки більш стресостійкіші, витриваліші та дисциплінованіші.

— Вам довелося побувати і в районі Донецького аеропорту в ті дні, які видалися особливо гарячими. Наш спільний знайомий каже, що Вашій мужності дивувалися навіть «кіборги», яких важко було чимось здивувати… Не страшно було тоді, адже ваше життя могло обірватися будь-якої миті?

— Дякую, я дуже зворушена такою оцінкою. Але насправді ніякої мужності не було. Так, це були страшні та важкі дні. Звичайно ж, мені, як і всім, було дуже страшно, іноді серце «бігло попереду машини». Але було настільки багато роботи, що думати про це не було часу: страх за своє життя та усвідомлення всієї небезпеки приходили опісля. До того ж я працювала не одна. Зі мною була наша команда. Ми постійно підтримували одне одного та подавали одне одному приклад. Та й хлопці, ті ж самі «кіборги», дбали про нас. Найстрашніше було когось не врятувати, не встигнути, не довезти.

Тоді практично кожен наш виїзд був екстремальний… Коли забирали загиблих хлопців з 32-го блокпоста, коли вивозили пораненого «Ведмедя», коли надавали допомогу трьом пораненим хлопцям 90-го батальйону в Пісках під щільним обстрілом, коли вночі випадково заїхали на ворожу територію, коли забирали поранених з блокпоста «Балу» в Луганській області… Якщо всі випадки згадувати, то однією вашої статті не вистачить…

— Як поставились до вашого рішення поїхати в район АТО ваші рідні?

З розумінням! А чи могли вони на моє рішення вплинути, чи був у них вибір?! Насправді, мені пощастило з моїми рідними, вони весь цей час підтримують мене та допомагають.

— Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з волонтерською організацією «Повернись живим».

— З «Повернись живим» ми знайомі з перших днів їхньої роботи. Дуже поважаю цю команду, яка з перших днів війни й дотепер допомагає армії. Досить тривалий час наші команди співпрацювали, періодично допомагаючи одна одній розв’язувати різні питання. А починаючи з листопада 2017 року, співпрацюємо на постійній основі. Вони взяли на себе складну фінансову частину щодо забезпечення наших потреб, для безперебійної та продуктивної роботи наших екіпажів.

— Це правда, що коли ви таксували у Києві, а зароблені гроші віддавали на потреби нашого війська, серед ваших клієнтів були й такі, котрі не шкодували й 10–20 тисяч, дізнавшись про мету вашого підробітку…

— Наведу лише один приклад. Коли я таксувала на WAR-таксі по Києву, один бізнесмен викликав саме мене. Ми проїхали маленьке коло біля його офісу і він передав 30 тисяч. А загалом за кілька годин я зібрала того вечора більше ніж 50 тисяч гривень. Це був чудовий проєкт і чудова ідея.

— На ваших очах гинули, вмирали молоді хлопці. Вам не боляче було дивитись на них, розуміючи, що навряд чи довезете їх до госпіталю? Де ви, така тендітна жінка, черпали сили, щоб витримати такі жахіття?…

— Важке запитання. Цей біль позбавив мене душевного спокою, нормального сну, здоров’я. І навряд чи він колись пройде. Сили мені дають наша чарівна команда, моє теперішнє оточення, моя робота, вдячність бійців та їхніх сімей й усвідомлення того, що все це не дарма!

— Чим ви сьогодні займаєтесь? Зв’язок зі своїми бойовими побратимами, серед яких є чимало й таких, хто зобов’язаний вам своїм життям, підтримуєте?…

— Сьогодні, як і завжди, наша команда продовжує чергувати на передовій. Я вже рідше особисто їжджу на чергування, лише коли стаємо на нове місце дислокації або в новий підрозділ. Також раз на місяць їду на фронт для розв’язання організаційних питань і приводжу волонтерську допомогу на передову. Крім цього, у мене є робота в мирному житті, яку ніхто не скасовував і яка дає мені невеличку фінансову підтримку для потреб наших екіпажів і бійців на передовій та хоч якусь упевненість в завтрашньому дні.

Звичайно ж, я не тільки підтримую зв’язок з тими кого доводилося вивозити пораненими або безпосередньо надавати допомогу, а й з тими, з ким доводилося бути на фронті, з сім’ями загиблих хлопців. З багатьма ми друзі й це вже назавжди.

— Ви не втомилися від цієї неоголошеної клятої війни? Вам не хочеться махнути на все рукою і поїхати у подорож?

— Чесно кажучи, втомилася, бо, як і всі, звичайна людина… Трапляється і депресія, і розчарування. Але махнути на все рукою та спокійно жити не зможу, аж до нашої перемоги. Маю велику надію, що все це нарешті закінчиться і всі ті, на кого вплинула і кого зачепила ця війна, повернуться до нормального мирного життя. Я дуже цього хочу.

Оригінальний текст АрміяInform

Більше інформації про героя:

ЦЕНЗОР.НЕТ Віолета Кіртока “Волонтер Галина Алмазова: “Мы за сутки могли эвакуировать по 15-20 человек! Иногда по три дня не спали. Головой к подушке прикасаешься – “Ветерок”, на выезд!”

created by