Ірина Довгань
Мешканка Ясинуватої разом з двома іншими українцями, яких тримали в полоні, били, катували, погрожували розстрілами за їх проукраїнську позицію, в Брюсселі на попередньому слуханні справи про військові злочини російських військових в Україні дала свідчення про пережите. Наступний розгляд має відбутися вже в міжнародному суді Гааги.
Доповідь “Російські військові злочини в Східній Україні в 2014 році” польський депутат Малгожата Госевська опублікувала 18 грудня 2015 року. Він складений на підставі більш ніж 60 докладних інтерв’ю, які польські експерти записали з людьми, що побували в полоні у так званих денееровців і еленеровців. Йдеться про такі злочини як позбавлення волі, фізичні і психічні тортури, пограбування і вбивства. Планувалося, що всі ці дані будуть передані в міжнародний кримінальний суд в Гаазі, який розглядає справи, пов’язані зі злочинами проти людства. І справа рухається. Цього понеділка троє українців, які пережили знущання і тортури, полетіли до Брюсселя на попереднє слухання справи. Напередодні від’їзду нам вдалося поговорити з мешканкою Ясинуватої Іриною Довгань, пастором з Донецька Олександром Хомченко і львів’янином Юрієм Яценко.
Знімки прив’язаної до стовпа Ірини, оберненої в український прапор, у віночку з жовто-блакитними прапорцями, в серпні 2014 року облетіли весь світ. В руках жінка, що плаче, тримала табличку: “Вона вбиває наших дітей. Агент карателів”. Її, беззахисну, штовхали перехожі, в неї плювали, її обзивали. Такому приниженню жінку піддали після декількох днів полону і побиттів. Якби Ірину не побачили іноземні журналісти, які випадково опинилися на місці подій і зробили кілька кадрів, цілком можливо, полонянку вбили б. Після того, як знімок прив’язаної до стовпа жінки з’явився в американській газеті, її відпустили. Спочатку Ірина поїхала в Маріуполь, а потім до Києва. Сила духу цієї маленької усміхненої жінки вражає.
– Після всього, що сталося, я місяць була в прострації, – каже Ірина Довгань. – Не могла зрозуміти, як же жити далі, де… Розумієте, в Ясинуватій у нас був свій будинок, затишний, комфортний. В саду у мене унікальні дерева. Я дуже люблю поратися на городі, квітами. У Ясинуватій мене багато хто знає. Я була першою жінкою в місті, яка почала їздити за кермом машини. Вісім разів організувала і звозила дітей чорнобильців, які переїхали в наш регіон, в Баварію. Завжди була активною. І коли до Донецька підійшли українські військові, почала їм допомагати. Ще тоді навіть не знала, що це називається волонтерством. З однодумницями готували їжу і возили бійцям. Побачивши, що вони погано одягнені, зібрала гроші і купила форму. Потрібні були ковдри і подушки? І це доставила. За все це мене і заарештували.
У двір до Ірини прийшли, коли вона перебувала в саду. Вісім озброєних чоловіків тут же почали допитувати жінку, вимагали назвати тих, хто допомагає українській армії. Вона намагалася викручуватися, але її все ж забрали до Донецька, в колишню військову частину. Там були камери з решітками, де її і били.
– П’ять днів полону – це було коротко, – каже Ірина. – Але тепер роками буде згадуватися все, що відбувалося… Бог навіщось залишив мене живою, хоча я була впевнена, що мене вб’ють, як надходили з багатьма. За великим рахунком я не була потрібна цим бандитам. Із сейфа в будинку вони забрали всі документи: на мій салон краси, мамину квартиру в Ясинуватій, будинок. Знали вони і про банківський вклад… “Все переписуйте на того, на кого ми скажемо”, – сказали мені. “Але внесок на чоловіка”, – заперечила я. “Нічого, – відповіли мені. – Ми пошлемо йому таке відео з вашою участю, що він в зубах цей внесок принесе”. І я не сумніваюся, що вони б цього домоглися. У них свої методи… До мене їх не встигли застосувати. Ще їх болісно цікавили адреси та імена місцевих волонтерів. Я говорила, що нікого не знаю. Але в моїх речах знайшли записи про зібрані кошти, на які ми купили форму. Це явно говорило про те, що я займаюся допомогою армії не сама. Але я ж жінка. Намагалася запудрити мізки своїм тюремникам. Казала, що не пам’ятаю прізвищ, імен… Але так не могло тривати постійно. Тому іноді “згадувала” чиїсь імена. Називала тільки тих, хто точно поїхав, хто вже був у безпеці на території України. І зараз можу точно сказати: від моїх слів ніхто не постраждав! Для мене це було найважливішим.
Допитуючи мене, б’ючи, лякали одним і тим же: “Якщо будете співпрацювати з нами, просто пристрелимо і закопаємо. Якщо ні, ви бачили на першому поверсі людина сто чеченців, козаків… Пару ночей ви витримаєте…” Мені ставало дико страшно.
Заарештували Ірину 24 серпня. На наступний день її привезли до Донецька. Три години, які жінка простояла прив’язаної до стовпа, вона називає самими… легкими.
– Безперервно хтось підходив, плював в мене, штовхав, бив, – згадує Ірина. – Одна жінка не полінувалася, збігала в багажник за помідорами і вдавлювала мені ці помідори в очі. Там не було жодної людини, яка би висловила мені хоча б мовчазне співчуття. Та й хто міг би мене захистити, якщо поруч стояли десять осетин з автоматами? Страшно ж… Молодь, сміючись, фотографувалася на моєму фоні. Одна старенька років 70 довго била своєю милицею – по спині, по плечу, повторюючи: “Фашистка, вбивця”.
Перед звільненням Ірини командир батальйону “Восток” Олександр Ходоковський зібрав журналістів і виголосив промову, що арешт жінки був помилкою, і що інакомислячих “Восток” не переслідує.
– Все це було сказано заради іноземної преси, яка там знаходилася, – продовжує Ірина. – А я написала розписку, що у мене немає ніяких претензій. Інакше мене б не випустили. Американські журналісти допомогли мені виїхати з Донецька.
З тих пір Ірина не була в своєму улюбленому будинку. Спочатку вона виїхала в Маріуполь, де знаходилися чоловік і дочка – доглядали за старенькою родичкою. Потім сім’я переїхала до Києва.
– Ми зняли квартиру на Оболоні, дочка пішла в місцеву школу, а ми з чоловіком ніяк не могли прийти до тями, – каже Ірина. – Але життя зіштовхнуло мене з сім’єю дипломатів. І вони поділилися своїми спостереженнями. Є дві категорії біженців, або вимушених переселенців, що, власне, одне й те саме. Перші чекають, коли настане час, і вони повернуться назад. Але життя несправедливе. Це, як правило, не наступає. Люди проживають роки в очікуванні, стаючи глибоко нещасними. А друга категорія – це ті, хто зчепивши зуби, починає життя з нуля. Таким вдається заново побудувати своє життя. Вони живуть повноцінно, а багато хто навіть щасливо. Мені запала ця розмову в душу. Я вирішила, що ми повинні знову почати жити.
Я ж жахливо нудьгувала за своїми деревами, собацою, яку довелося залишити у знайомих в Маріуполі. Сумую, але при цьому мені соромно за мої ж думки. Я переживаю про улюблені речі, але ж на війні люди гинуть. У порівнянні з цим мої втрати – ніщо. І одного разу сказала чоловікові: давай піднатужимось і почнемо життя заново. Продали одну машину. Зняли всі заощадження і викупили будинок під Києвом, який знаходиться в кредиті. Людина, яка продала нам його, до речі, поїхала до Москви. Вважає, що тут нічого доброго не буде. Це його справа. Тепер ми виплачуємо кредит. Щомісячний внесок, до речі, менше, ніж ми платили за оренду квартири на дев’ятому поверсі. Всю зиму ночами ми з чоловіком робили ремонт. Самі, тому що все це вміємо і не перший раз цим займаємося. І впевнено можу сказати: ми рушили вперед. У нас навіть є кімната, в якій можемо приймати гостей. У нас тепер регулярно живе хтось із донецьких. Пізньої осені я посадила сад. Всі дерева прижилися. І вже через чотири роки у мене знову буде плодоносний сад і квітник. Ось днями картоплю посадила. Так, на початку квітня. Я завжди в такий час саджу. Якщо будуть заморозки – накрию. Розсада помідорів у мене вже піднялася. Я все це дуже люблю.
– Ви знаєте, що зараз з вашим будинком?
– Я спілкуюся з деякими сусідами. Вони мені розповідають про те, що у нас відбувається. Тому знаю: в нашому пограбованому батальйоном “Восток” будинку спочатку зробили базу буряти-ополченці. Потім будинок сподобався їх ватажкові. Він поселив у ньому дружину з двома дітьми і своїми батьками. Нещодавно в сімействі з’явився третя дитина. ЇЇ возять по нашій вулиці в колясці моєї внучки. Я зберігала багато дитячих речей. Всі вони тепер стали в нагоді… Городом ніхто не займається. Земля заросла бур’яном. Тільки влітку до персику у високій траві проклали доріжку. Багато дерев вирубали. На ділянці стоять машини, мабуть, забрані у місцевих жителів. Практично всі вони розібрані дощенту. Я себе переконала: якщо буду згадувати свій будинок, переживати, що він тепер не мені належить, значить, орки мене зламали, перемогли. Так не можна. Чоловік з компаньйонами зараз відроджує свою компанію. Ми активно будуємо нове життя.
Через кілька тижнів після тортур і катувань Ірину запросили до Женеви виступити в Раді з прав людини ООН.
– Сказати хотілося так багато, але мені дали всього дві хвилини, – каже Ірина. – Пояснили, що важливо згадати про те найстрашніше, що пережила особисто я. Я встигла сказати, що Росія безпосередньо спонсорує моїх мучителів. І висловила надію, що світ зможе зупинити агресора, який з’явився в Україні. Після виступу зайшла в туалет і розридалася. Як же я плакала. Мені було так прикро. Коли летіла до Швейцарії, сподівалася: піднімуся за трибуну і мене почує весь світ, мої звинувачення вразять. А тут дві хвилини… Але через кілька днів я побачила, що всі світові засоби масової інформації мене цитували. Не дарма я приїхала і говорила ті жахливі слова. Тому і нинішня поїздка в Брюссель – цеглинка в тій справі, яку потрібно робити. Здається, нічого не відбувається? А насправді нашу справу вже починають розглядати в європейських судах. І я готова згадувати про свої приниження і тортури стільки, скільки буде потрібно. Головне, щоб нас почули, щоб світ зрозумів і виніс рішення: Росія – країна агресор, яка фінансує терористів в Україні.
Ініціатором збору даних про знущання над українцями стала депутат Європарламенту. Польські поліцейські опитали і задокументували свідчення більш ніж шістдесяти чоловік, яких піддали тортурам.
– Мною взагалі активно цікавилися іноземці, – каже Ірина. – Журналісти з усього світу влаштували справжнє паломництво. Вони могли провести в нашому будинку цілий день. А француз жив з нами три дні. Після спілкування з нами він навіть з’їздив до Ясинуватої, після чого сказав: “Я ніколи так не боявся, як в той день, коли стояв біля вашого будинку”. Чоловік обурювався такої активності преси: “Вони приходять, з’їдають все наше печиво і випивають той мізерний запас кави, який ми можемо собі зараз дозволити”. У нас були італійці, іспанці, голландці. Приїжджав літній швед. Незважаючи на незручності, думаю, все це було не дарма. Як і докладна розмова з польськими поліцейськими. Це був справжній допит. Їх цікавило, що зі мною робили щохвилини, щосекунди. Вони задавали такі навідні запитання, завдяки яким я згадувала те, про що до цього не говорила. Вони переписали всі номери телефонів, з яких мені ще довго дзвонили і погрожували. Ці хлопці виконали колосальну роботу. Вони виглядали жахливо втомленими. І ось тепер ми бачимо: всі дані були систематизовані, оформлені і справа дійшла до суду.
Фактично в день вильоту Ірина познайомилася ще з двома людьми, які давали свідчення для європейського суду.
Пастора Олександра Хомченко з Донецька, який жив в Миколаєві, заарештували за те, що він проводив у центрі міста молитви за Україну та її мешканців. Чоловік перебував у полоні чотири доби. Його підвішували на дибу, через що серйозно постраждало праве плече. Крім того, чоловік був настільки побитий, що його тіло стало синьо-багряним.
– Мене перевозили з будівлі обласного відділення МВС в Макіївське НКВД – так-так, я сам, побачивши ці літери на будівлі, онімів і подумав, що перенісся в тридцяті роки, – каже Олександр. – Між побоями мене тричі виводили на розстріл. Одного разу автоматна черга пройшла вище голови, другий – перед ногами. Зізнаюся, я готовий був до того, що мене вб’ють. Чому мене відпустили? Сам не знаю. Допоміг Бог. Просто раптово командир тих розвідників, які мене заарештували, дав наказ: “Батюшку не чіпати!” А коли під будівлею НКВД зібралася молитовна команда і стала голосно молитися, вони злякалися розголосу і мені дозволили піти. Але я знаю, що занесений у розстрільні списки і повернутися в рідне місто не можу. У всій цій ситуації мене особисто турбує таке питання: чому поляків хвилює наша доля, а силові структури України – ні. Співробітники СБУ поцікавилися у мене тільки позивними, іменами та прізвищами моїх мучителів. А мої свідчення про те, що зі мною робили, їх не цікавили. При цьому поляки подають в гаазький суд, намагаються довести, що “ЛНР” і “ДНР” є міжнародними терористичними організаціями, які спонсорує Росія. І я готовий це доводити. Але ось лечу в Брюссель і сумніваюся: а чи почують наші голоси?
Також в Брюссель полетів львів’янин Юрій Яценко. Студента заарештували в травні 2014 року в Курській області. Проти нього сфабрикували кримінальну справу, звинувативши в зберіганні 41 грама мисливського пороху. Суд засудив Юрія до двох років позбавлення волі, потім переглянув рішення. У підсумку українець рік провів в російській в’язниці.
– Після місяця ув’язнення в Курську мене перевели в СІЗО Бєлгорода, де відразу запроторили в камеру-одиночку і протримали в ній три місяці, – розповідав Юрій в травні 2015 року в інтерв’ю газеті “ФАКТИ” відразу після звільнення і повернення додому. – Це було страшне випробування – ніякого спілкування з зовнішнім світом. З глузду з’їхати можна. Я всіляко намагався зберегти душевну рівновагу. Для цього молився, ставив сам собі різні питання і відповідав на них, вів в щоденнику записи неполітичного характеру. Моя одиночна камера перебувала в спецблоці, де містилися злочинці, які отримали довічний термін, і злісні порушники дисципліни. У бєлгородському СІЗО мене шокував візит заступника начальника обласного управління Федеральної служби покарань. Він з’явився зі свитою, страшно матюкався, зі злістю випалив мені: “Вас, бандерівців, потрібно вбивати. Приїде Кадиров, і вам буде “аллах акбар”. А представнику адміністрації заявив: “Даю вам дозвіл застосовувати до нього фізичне насильство”.
Кожен з цих трьох українців, незважаючи на пережиті жахи і загрозу життю, готовий давати свідчення, заново переживаючи все, що з ними робили. Таким чином вони ведуть свою війну зі своїми мучителями і захищають Україну. У них можна повчитися мужності, наполегливості та вірі в майбутнє.
– Я не відчуваю себе викинутою, загубленоюю, пограбованою, – посміхається Ірина Довгань. – У мене маса планів. Бог навіщось дав мені таке випробування. Значить, я повинна його пройти гідно.
Напередодні від’їзду до Брюсселя Ірина була нагороджена недержавним орденом “Народний герой України”. Мешканці Ясинуватої стоячи аплодували люди, присутні в обласній філармонії Чернівців, де проходила церемонія, комбати кількох десантних бригад, танкісти і спецназівці.
Мене так надихнула ця нагорода! Вона дала додаткові сили, – зізналася жінка. – Я готова і далі боротися з нашими ворогами, робити для перемоги все, що в моїх силах. Я переповнилася енергією від чудових бійців, прекрасних українців. Слухала їх історії з відкритим ротом. Мене запросив у гості батько Михайла Драпатого – офіцера, який вивів з оточення 410 чоловік! Обов’язково поїду до них. Ось зроблю в європейських судах все, що необхідно, і поїду.
Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ
Автор: Віолетта Кіртока