Олена Шевцова

Киянка, яка активно допомагає армії і намагається змінити законодавство України у сфері пересадки органів після трансплантації, ще старанніше зайнялася усіма цими питаннями. “Легко кричати “зрада”, складніше робити те, що залежить саме від тебе”, – каже Олена.

Народний Герой України Олена Шевцова, яка перенесла місяць тому пересадку нирки, повернулася до допомоги бійцям на передовій

“НАВІЩО КОМУСЬ СКАРЖИТИСЯ? Я СВОЇ ПРОБЛЕМИ ЗВИКЛА ВИРІШУВАТИ САМА”

Пройшов всього місяць після операції, а Олена вже знову мотається на зустрічі, вирішує питання, складає документи… Для неї не існує слів: “не можу” і “втомилася”, “не знаю” і “я зайнята”. Хіба що попереджає: “Я не можу перебувати в закритому приміщенні, де багато людей”. І якщо бачить, що хтось хоч трохи застуджений, дістає медичну маску і надягає її. Їй не можна хворіти. Після пересадки нирки, яку київська юрист, відома волонтер, за свою роботу отримала орден “Народний герой України”, перенесла в білоруській клініці, її імунну систему пригнічують за допомогою спеціальних препаратів, щоб не відторгся пересаджений орган. А це означає, що вона сама стала вразливою для будь-якої інфекції і вірусів.

– Після того, як вісім років тому у мене перестали працювати нирки, я тричі на тиждень їздила на процедури гемодіалізу – це коли шлаки з організму виводять за допомогою апарату “штучна нирка”, – розповідає Олена. – Для цього необхідно чотири-п’ять годин. За цей час всю кров пропускають через фільтри і мембрани апарату. Природно, що разом зі шлаками йдуть і корисні речовини. У всіх, хто проходить процедуру, низький рівень гемоглобіну, дуже часто падає тиск. Вимивається і кальцій, через що кістки стають крихкими. Препарати, що розріджують кров, погано позначаються на роботі шлунка. Півтора роки тому у мене сталася потужна кровотеча, ледь врятували… А цієї осені я стала відчувати, як під час процедур з мене буквально йде життя. Мені було дуже погано. Я слабшала… І це при тому, що всі роки я підтримувала себе за допомогою додаткових ліків. Але у будь-якого організму є ресурс, мій почав вичерпуватися.

Незважаючи на це, Олена не щадила себе, не дозволяла розслабитися і відпочити. Вона продовжувала активно допомагати армії, купуючи для різних підрозділів оптику, джипи. Причому не раз переганяла машини в зону АТО особисто.

– По-перше, я вредна і недовірлива, тому мені щоразу потрібно самій переконатися, що куплений на зібрані з усього світу гроші джип потрапив в потрібні руки, що він буде їздити по передовій, допомагаючи хлопцям захищати Україну, а не возити командирів в мирній зоні. Та й завжди краще особисто дізнатися про потреби хлопців, побачити, як вони живуть, налагоджений чи їх побут, чи отримали все те, що є на складах Міністерства оборони.

– А як же твої процедури з очищення крові?

– Я все продумала, – сміється Олена. – Виїжджала з Києва на схід в п’ятницю після процедури. До ночі або під ранок суботи добиралася безпосередньо до хлопців. За суботу та неділю об’їжджала кілька підрозділів, а в понеділок вже була в Києві на черговий процедурі. Не раз, затримавшись або відчувши себе погано, заїжджала в Запоріжжя – з керівником центру гемодіалізу Сергієм Ніколенко знайома давно. Їздила до нього здавати аналізи, щоб в разі появи донорської нирки, відповідної за параметрами мені, він міг мене викликати на операцію. Він познайомив мене зі своїми колегами в Маріуполі і Бердянську, куди я теж не раз приїжджала в терміновому порядку на гемодіаліз.

І при цьому Алена нікому ніколи не поскаржилася, що не розповіла про свої проблеми. Впевнена, що багато бійців, які добре знають завжди усміхнену і позитивно налаштовану Олену, читаючи про її хвороби, здивуються.

– Ну а навіщо комусь скаржитися? Я свої проблеми звикла вирішувати сама, – каже моя співрозмовниця.

“ЯКЩО ВДАСТЬСЯ “ВИГРЕБТИ” З ЦІЄЇ СИТУАЦІЇ, ЗНАЧИТЬ, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. ЯКЩО НІ – ВЕРНУСЬ У РІДНЕ СЕЛО В ЖИТОМИРСЬКІЙ ОБЛАСТІ, ДО МАМИ. БУДУ ДОЖИВАТИ ВІКУ”

…Коли Олені поставили діагноз, вона тільки знайшла роботу в Києві. У неї не було ні житла, ні чоловіка, який підставив би своє плече. Тільки маленький син і мама-пенсіонерка.

– Я спочатку не погоджувалася на діаліз, – розповідає Олена. – Просила: лікуйте мене будь-якими методами, але тільки не підключайте до апарату “штучна нирка”. Знала, що як тільки це станеться, буду прив’язана до процедури діалізу. Але процес неможливо було зупинити. Намагаючись віддалити діаліз, я сиділа на самих різних дієтах. Мама шукала рецепти народної медицини, я пила різні відвари трав. У підсумку це призвело до коми, яка тривала тиждень. Судини і серце не витримали – стільки рідини при хворих нирках вживати категорично не можна. Після цього без діалізу обходитися було неможливо. Першу процедуру я пройшла напередодні Нового 2008 року. З тих пір тричі на тиждень по чотири години проводила в клініці.

На ті гроші, які були у Олени, вона зняла квартиру і вирішила: “Якщо вдасться “вигребти” з цієї ситуації, значить, все буде добре. Якщо ні – повернуся в рідне село в Житомирській області, до мами. Буду доживати…” Олена вигребла. Мало того, що вона стала заробляти достатньо, щоб платити за орендоване житло, а незабаром і маму перевезла. Зрозумівши, що в Україні, де закон “Про трансплантацію” не працює, а пересадки роблять вкрай рідко, скоріше, як виняток, ніж правило, Олена почала шукати клініки за кордоном.

– Ще кілька років тому трансплантація нирки в Білорусі коштувала 20 тисяч доларів, а тепер – 75, – каже моя співрозмовниця. – Я вдячна власнику юридичної компанії, в якій працювала. Він дозволив мені займатися тільки великими серйозними справами. Я ж фінансовий юрист. Незабаром я стала його компаньйоном. Перший раз я поїхала в мінський трансплантаційний центр п’ять років тому, здала там всі аналізи, стала на облік. І з тих пір регулярно їздила до сусідньої країни – підтверджувати, що я зацікавлена ​​в операції. Тоді коли у нас почався Майдан, а потім війна, припинила кататися туди-сюди. Чесно? Стало шкода грошей, які витрачала даремно. А п’ятсот доларів – саме у стільки обходилася одна поїздка – я цілком могла витратити на армію. Це було куди корисніше.

Рік тому Олена знову вирушила до Мінська, знову здала аналізи. Переконалася, що її прізвище є в списку очікування.

– Зізнаюся, що я дуже сподівалася, що мені операцію все ж зроблять в Україні, – серйознішає Олена. – У нас є прекрасні фахівці, які вміють робити трансплантацію. Ми з ними знайомі. Але за останні роки замість того, щоб розвивати цю галузь медицини, її, таке враження, цілеспрямовано знищують. Крім недосконалої законодавчої бази, у нас ще й постійно виникають скандали, пов’язані з цими лікарями. “Чорні трансплантологи, які розбирають маленьких дітей на органи”. А в зв’язку з війною і зовсім намалювали картинку, що лікарі ходять по полю бою з відром в руках і в них збирають нирки у загиблих. Я-то розумію, що це маячня, а обиватель, який ніколи не стикався з проблемою, тут же повірить. І переконати його, що все робиться тільки в спеціальних центрах, що хворих не так вже й багато, і історію кожного донорського органу можна простежити, дуже складно. Але я готова цим займатися. Тому що мені пощастило. Мені нирку пересадили, але ж скільки людей залишилося на гемодіалізі, які не вірять, що їм зроблять таку операцію і повернуть до нормального життя.

“ЯКЩО СЬОГОДНІ НЕ ЗМІНИТИ ЗАКОНОДАВСТВО І НЕ ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ЛІКАРЯМ РЯТУВАТИ ХВОРИХ ЛЮДЕЙ, ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ ЕТА ГАЛУЗЬ МЕДИЦИНИ В УКРАЇНІ ПРОСТО ПОМРЕ”

Найпарадоксальніше в історії Олени, що, незважаючи на переведені в клініку гроші, її черга все ніяк не наступала. Останній рік киянка активно нагадувала про себе, приїжджала на обстеження. Але той самий довгоочікуваний дзвінок ніяк не звучав. Для того, щоб це відбулося, знадобилося втручання сильних світу цього.

Спочатку достукатися до міністра охорони здоров’я і президента країни намагався син Олени. Йому було 12 років, коли він потайки від мами, написав листа, а бабуся його розіслала куди тільки могла: “Допоможіть врятувати життя моєї мами! Мене звуть Денис. Мені 12 років. Я єдиний чоловік в нашій маленькій родині. Моя мрія – щоб мама перемогла смертельно небезпечну хворобу. Мамі потрібна операція з пересадки нирки. В Україні її провести неможливо через відсутність донора. Я ще зовсім маленький, а бабуся пенсіонерка, вона не може віддати свій орган для мами. Якщо лікарі не захочуть брати у мене орган , попрошу, щоб дозвіл дав президент”. Тоді голос підлітка ніхто не почув, хоча Олена, дізнавшись про такий лист, була неймовірно разчулена.

У березні 2016 року Олена Шевцова отримала недержавну нагороду “Народний герой України”. Під час представлення киянки, люди, що сиділи у залі, почули історію цієї тендітної жінки і після нагородження стали питати: як же ж допомогти Олені, що ми можемо зробити?

Два місяці тому, дізнавшись, що стан героїні погіршується, що вона стала зовсім слабкою, п’ять Героїв України, які отримали нагороди за участь у подіях на сході України, Народні герої України, відомі волонтери почали звертатися в різні фонди. І в одному, який активно співпрацює з білорусами, погодилися передати лист білоруським трансплантологам. Складно сказати, чи це вплинуло на ситуацію, чи все ж підійшла черга Олени, але сталося справжнє диво.

– Мені подзвонили напередодні Дня святого Миколая, – посміхається Олена. – Сказали, що є відповідна для мене нирка, і мені потрібно встигнути прибути в клініку до 20.00 наступного дня. В той момент я якраз заходила на концерт Сергія Притули. Але нічого не подивилася. Тут же виїхала збиратися. Відразу вирішили, що зі мною поїде мама. Вночі не змогла заснути – нервувала. Вранці взяла квитки на літак, і вже вдень ми прилетіли до Мінська. У клініці все відбувалося дуже швидко. Я ні про що не встигла лікарів розпитати. У мене взяли аналізи, зробили кілька досліджень і повезли в операційну. Прокинулася я о четвертій ранку від того, що дуже хотілося пити. Вся була в трубочках, через які добу не могла поворухнутися. Але вже на наступний день після пересадки мене перевели в звичайну палату, дозволили вставати. Перші п’ять днів, звичайно, було складно. Навіть ходила з трудом. Неможливо було не звернути увагу на те, як багато операцій там проводять. У сусідній палаті лежала трирічна дитина, якій пересадили печінку. Познайомилася я з дівчиною, яка лише місяць була на діалізі – і їй вже зробили пересадку. Молодим людям там намагаються робити трансплантацію в першу чергу, щоб вони не ставали заручниками лікарні, в продовжували нормально жити, працювати. Ще була жінка, яка перенесла вже другу пересадку нирки. Білоруські фахівці накопичили вже такий великий досвід, що почали робити пересадки людям з цукровим діабетом, що ще недавно було протипоказанням для операції. Багато в клініці пацієнтів, які приїхали з країн колишнього Радянського Союзу: Казахстану, Грузії, Росії.

Двотижневе перебування в клініці мене змусило ще раз оцінити ситуацію з трансплантологією в нашій країні. І я добре розумію, якщо сьогодні не змінити законодавство і не дати можливість лікарям рятувати хворих людей, через десять років ця галузь медицини в Україні просто помре. У нас до цих пір немає реєстру людей, що потребують пересадки органів. Але не створюється і система, в яку можна було заносити імена людей, готових після своєї смерті стати донорами. Нам нічого не потрібно придумувати, а просто використовувати досвід наших сусідів, які за п’ять років створили і розвинули трансплантологію в своїй країні. Мене дуже злить ситуація, що ми повинні лікуватися за кордоном, фінансуючи чужу медицину. Я ж знаю багато прикладів, коли люди, що проходили діаліз, від відчаю нелегально їхали до країн Європи. Галя, що жила тут тільки на пенсію і розуміла, що ніколи не збере потрібну на операцію суму, поїхала в Іспанію зі словами: “Яка різниця, де я помру. А там хоч спробую зачепитися”. Їй пощастило. Вона знайшла роботу, їй дали житло і вже поставили в чергу на операцію.

– Олена, ти знаєш, хто став донором нирки для тебе?

– Дуже хотіла б дізнатися все, що можливо – вік, ким працював, як загинув… Але це закрита інформація. Мені сказали тільки одне: це був чоловік. І в реанімації мені снився сон, ніби я розмовляю з незнайомою людиною, у якого розмиті риси обличчя… Пересаджену нирку я не відчуваю. За звичкою не призначаю ніяких зустрічей в понеділок, середу і п’ятницю. У ці дні я була зайнята гемодіалізом. А ще я як і раніше намагаюся мало пити рідини, адже між процедурами мені не можна було вживати занадто багато води, чаїв, кави… Щоб заповнити звільнений час, записалася на курси англійської мови і бухгалтерів. Потрібно розвиватися. І далі буду працювати в раді волонтерів при міністерстві оборони. Щоб поліпшити ситуацію в країні, потрібно не чекати рішень і дій від когось, а працювати самим. За нас ніхто нічого робити не буде.

Олена подала документи, щоб увійти в робочу групу при київській мерії, яка займається питаннями хворих на гемодіалізі.

– Я не можу кинути людей, з якими роками лежала на сусідніх ліжках під час процедур, – каже Олена. – Потрібно продовжувати займатися документами хворих і завалити Міністерство охорони здоров’я заявами з проханнями сплатити операцію за кордоном. Може, якщо таких прохань буде багато, чиновники нарешті зрозуміють, що проблему потрібно вирішувати. Також є ідея зібрати пацієнтів і подати позов до Європейського суду з прав людини – за геноцид хворих людей. Коли я поїхала на операцію, під час діалізу загинув чоловік, який зазвичай проходив процедуру поруч зі мною… 19-річний хлопчина, у якого на очах все сталося і який до цього боявся операції пересадки нирки, після того, що сталося вирішив шукати можливість виїхати на трансплантацію. Замість того, щоб якомога швидше оперувати таких людей, продовжуючи їм життя, у нас збільшується кількість діалізних місць, даючи можливість заробляти на витратних матеріалах фармацевтичним компаніям. В українських хворих немає вибору – проходити діаліз або зробити операцію. Вони всі стають інвалідами, не можуть працювати, їх проблеми лягають на плечі родичів. Так, як мені, щастить, одиницям… І я, скільки у мене є сил, буду намагатися змінити цю сітуацію.

Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ

Автор: Віолетта Кіртока