«Я воюю не для статусу, мамо, — сказала Катя, як відрізала. — Я тут, бо хочу, щоб мій син жив у мирній країні»

Катерина Носкова хотіла жити… Виховувати сина, кохати й бути коханою. Але встигла стати справжньою захисницею й віддати життя за Україну. Їй було лише 26…

Старший солдат Катерина Носкова була зв’язківцем і служила в 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї бригади. Вона героїчно загинула 16 серпня 2015-го, виконуючи бойові завдання в районі проведення АТО на Донеччині.

Того трагічного дня Катерина була на передньому краю лінії оборони в районі Горлівки, де не вщухали потужні обстріли з боку бойовиків. А вночі ворог у супроводі бронетехніки посунув у масовану атаку на один з наших ВОПів. Почувши про бій і дізнавшись про поранених, «Кет» (позивний Катерини Носкової. — Авт.) без роздумів кинулася допомагати бойовим товаришам на позиції та рятувати поранених. Події розвивалися швидко, й відважна дівчина миттєво приймала рішення. Каті вдалося винести з-під обстрілу в безпечне місце кількох постраждалих військових. Тим часом обстріл посилився. Катерина почала відтягувати ще одного пораненого — солдата Віктора Проніна — і в той момент їх обох уразив ворожий снаряд. Міна розірвалася в захисниці під ногами. Додому тіло дівчини привезли у закритій труні.

Катя народилася 23 квітня 1989 року у Знам’янці на Кіровоградщині. Вона була світлою, доброю, відповідальною, сильною і життєрадісною. Захоплювалася спортом, любила готувати та їздити мотоциклом. Після школи закінчила професійно-технічне училище, отримала диплом кондитера, встигла попрацювати в кафе. А потім влаштувалася на пошту й розвозила в будь-яку пору на мотоциклі пенсії у віддалені села. А ще жила душа в душу зі своїм чоловіком Любомиром, виховувала синочка Тимофія й навіть хотіла вступати до військового училища. Але її мріям стати курсанткою не судилося справдитися. Коли в Україну прийшла війна, вона — звичайна дівчина — не всиділа вдома. Катерина свідомо стала на захист своєї країни. У лютому 2015-го добровільно, вслід за чоловіком, призваним за мобілізацією, пішла в армію й вирушила на Донбас у район проведення АТО.

— Хлопці, воювати треба всім, — говорила у ті дні Катерина Носкова. — Інакше нам цю війну не виграти. А нам потрібна перемога.

Зі слів бойових побратимів, на фронті Катя виявила найкращі людські якості. Попри стереотип про слабкість жінки та її непристосованість на війні, вона мала внутрішній стрижень, уміла тримати дисципліну, була з тих людей, що піднімають у бій, завжди рвалася на передову.

— «Кет» була дуже сильною, ніколи не жалілася й не стогнала, — згадують про неї співслужбовці. — Жіночі сльози в неї могли проступити лише з одного приводу — коли її не брали на завдання.

Там, на фронті, Катя усвідомила, що армія — це її доля.

За спогадами її мами Ніни Іванівни, вона завжди знаходила час і кілька разів на день дзвонила додому, розпитувала про сина, розповідала про себе та плани на майбутнє. Говорила, що повертатися додому не збирається й готується поїхати на курси — вчитися військової справи, аби стати сержантом.

Коли якось матір попросила її повернутися додому, адже статус учасника бойових дій вона вже заслужила й може більше не ризикувати, Катя навіть образилася.

— Я воюю не для статусу, мамо, — сказала Катя, як відрізала. — Я тут, бо хочу, щоб мій син далі жив у мирній країні.

Вона й сама хотіла жити… Виховувати сина, кохати й бути коханою, будувати військову кар’єру. Але встигла стати справжньою захисницею та віддати життя за Україну. Каті було лише 26…

За особисту мужність і героїзм Катерину Володимирівну Носкову посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою «Народний Герой України». А на фасаді Знам’янської загальноосвітньої школи, де навчалася відважна Героїня, на її честь встановили меморіальну дошку.

Вічна слава та пам’ять!

Олександр КолесникКореспондент АрміяInform