Максим Авраменко
29-річний житель Київської області, який звільняв Попасну та Лисичанськ у складі батальйону “Донбас”, під Іловайськом потрапив у полон, де йому прострілили обидві ноги, коли він відмовився стати на коліна та витерти ноги об прапор України. Зараз доброволець служить у 79-ій десантній бригаді командиром взводу неподалік від Авдіївки.
Ще минулої зими у Водяному я вперше побачила і відразу відчула велику повагу і симпатію до цього невисокого, але дуже сильного внутрішньо десантника. Коли він усміхається, неможливо не зробити те саме у відповідь: наче сонечко виглядає з-за сірих хмар.
Полонені під Іловайськом росіяни знали, що воюють в Україні, казали: ми вас три дні вже тут чекаємо
Так сталося, що у підрозділі служить і один з найвищих військовослужбовців – Юрій Соболєв, якому навіть позивний дали за зріст: два нуль два. А Максима Авраменка інколи називають не за позивним Богун, а жартома – Один нуль один. Тому і над сусідніми кімнатами хати, в якій жили хлопці минулого року, написали цифри: 202 та 101. На війні завжди є місце гумору.
Сміялися ми і записуючи інтерв’ю декілька тижнів тому неподалік від Авдіївки. Хоча все ж більше ховали один від одного сльози… Слухаючи історію Максима, я чітко розуміла – це готовий сценарій для героїчного і глибокого психологічного кіно. Сиди і записуй. Освічений розумний молодий чоловік чудово формулює свої відчуття, добре пам’ятає діалоги та слова людей, які відігравали в його житті важливу роль. Максим – приклад того самого добровольця, який у 2014 році піднявся на захист своєї країни і продовжує це робити з почуттям обов’язку. Завдяки таким ми і переможемо.
ЗА СТАТИСТИКОЮ, ТІЛЬКИ П’ЯТЬ-ДЕСЯТЬ ВІДСОТКІВ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ СТРІЛЯТИ В ТАКИХ САМИХ, ЯК ВОНИ. ПСИХІКА БІЛЬШОСТІ НЕ ПІДГОТОВЛЕНА ДО ВБИВСТВА. І ЦЕ НОРМАЛЬНО
“Добровольцем я вирішив піти, коли почалися події в Криму, – говорить Максим. – У військкоматі записали мої дані і сказали: як буде мобілізація, ми вас наберемо. Але я не чекав дзвінка, шукав сам, куди можна оформитися. Нацгвардія “успішно” двічі загубила мої документи. Поки вся ця бюрократична система буксовала, я дочекався третьої хвилі мобілізації. На початку червня мене нарешті взяли в Нацгвардію і відправили в Нові Петрівці. Паралельно з нами там тренувалися рештки батальйону “Донбас”, куди я й потрапив. Мені було 25 років. На той момент я вже закінчив Національний авіаційний університет за фахом “комп’ютерні системи”. Працював за професією.
– Військову кафедру закінчував?
– Так, у 2010 році. Я хотів стати військовим, але дід, який служив в авіації, сказав: “Спочатку отримай нормальну освіту, а потім вирішиш, що робити далі. Як захочеш, тоді підеш служити”. В той час армія переживала не найкращі часи, все розвалювалося.
– У тебе було відчуття, що в Україну прийде війна?
– Закрадалася така думка, але я не дуже на неї зважав. Просто завжди знав: якщо буде потрібно воювати, буду це робити…
Місяць ми провели на учбовій базі. Спочатку була загальна військова підготовка, а потім по спеціальності. Ті кадри, які залишилися на базі інструкторами, були негативно налаштовані до нас, тому що як представники внутрішніх військ брали участь у подіях на Майдані. Напруження між нами виникало навіть на рівні командування. Для тренувань видавали мало боєприпасів. Дуже виручали волонтери, особливо В’ячеслав Галва, який навчав нас стрілкової та саперсько справи, тактики бою, розвідки, як краще підходити до зачистки будівель, та й просто поведінки під час бою, бо багато людей прийшли взагалі без будь-яких навичок. В’ячеслав, який мав позивний Кузьмич, приїхав на пару днів, займався з нами і вдень, і вночі, часу не гаяв. Я йому дуже вдячний за цю науку, вона була дуже корисною. Також приїжджали до нас волонтери стосовно тактичної медицини. Я хотів навчитися всього, вміти якомога більше. На війні все могло знадобитися. Я став стрілком. Перші випробовування були у нас в Артемівську. Ми потрапили туди в середині липня 2014 року.
– З якими емоціями їхав на війну?
– Було велике хвилювання, мандраж. Була злива, коли нас вишикували на плацу та благословили. В Ізюмі сказали, що ми вже в зоні АТО. Всі були на стрьомі, ні у кого ж не було бойового досвіду. Ми проїхали через уже звільнений Слов’янськ, Артемівськ звільнили за день до нашого приїзду. Оселилися ми в гуртожитку педагогічного інституту. І нас у першу ж ніч обстріляли з гранатомета. Тоді ще не було нормальних блокпостів, не була нормально організована служба перевірок, тому до будівлі просто під’їхав джип, шмальнув з гранатомета і далі поїхав. Тоді ми зрозуміли – ми вже на війні.
Через пару днів після цього ми пішли на Попасну. Перший захід у місто був невдалий, ми зазнали втрат. Йшли з двох сторін, одна з наших груп попала в засідку, і надійшла команда відійти. Для багатьох це було перше бойове хрещення. І після цього почали зникати люди – просто поверталися додому, зрозуміли, що це не їхнє, що тут можуть убити. Після того бою я зайшов до медиків, всі були в пригніченому стані. В ті дні частина “Донбасу” відсіялася.
– Чому ти залишився?
– Мені було дуже страшно, коли кулі свистіли над головою. Але найголовнішим було перебороти свій страх, опанувати його. До речі, в десантних військах є така класна штука, як стрибок з парашутом. У цей момент ти також опановуєш свій страх. І робиш крок у пустоту. У тебе є п’ять секунд вільного падіння, поки не відкриється купол. Це людей загартовує, я вважаю.
Я вже зробив п’ять стрибків. Мало бути більше, адже я прийшов в бригаду позаминулого року, але не потрапив на підготовку до стрибків. Мій підрозділ вже готувався до бойового виходу, і невдовзі пішов у Донецьку область.
Але повернемося до Попасної… Через пару днів після першої спроби штурму був другий захід. План перепрацювали, проаналізували ситуацію, зробили перестановку вогневих засобів, щоб подавити ворога. І другий наш захід виявився більш вдалим.
Коли ти в бою, думаєш лише про завдання, яке тобі поставили, а “відходняки” в мене бувають вже після. Тоді з’являється думка, що тебе могли вбити. За статистикою, тільки п’ять-десять відсотків людей можуть стріляти в таких самих, як вони. Психіка більшості не підготовлена до вбивства. І це нормально. Такі стріляють в різні боки, не цілячись…
Для другого штурму Попасної були задіяні більш потужні сили, ми зачистили місто, вибили противника і закріпилися. Коли зайняли центр міста, розташувалися в будинку культури і лягли відпочити, тому що цілий день були на ногах, на нервах. Прокидаємося – нікого немає. Дозвонилися до одного нашого побратима. А нам кажуть: прийшов радіоперехват, що сєпари готуються відбити місто, тому ми відійшли назад. А вже настав вечір, виїхати нам немає чим, бо у нас не було ні броньованої техніки, ні машин. Ми переміщувалися на звичайних автобусах – богданчиках, еталонах. Тоді ми взводом, нас було чоловік двадцять, вирішили зайняти кругову оборону, забарикадувалися, зайняли сектори обстрілу і почали чергувати. Тоді я побачив, які ж гарні світанки на Донбасі! А сєпари не наважилися відбивати місто.
Наступного дня за нами приїхали, а в місто зайшли регулярні війська, закріпилися на блокпостах навколо Попасної. Ми почали планувати бойові дії щодо звільнення Первомайська. Але нам дали команду висунутися на Лисичанськ. Там вже стояла одна з наших штурмових рот. З іншого боку міста була 95-а бригада. Коли ми під’їжджали до Лисичанська, мене вразила побачена картинка: з однієї сторони горіла їх промзона, сморід ішов від трупів, які тліли в степах, а з іншого боку комбайн мирно збирав хліб. Це було наприкінці липня, якраз жнива…
За день ми звільнили більшу частину міста, дісталися центру, закріпилися там. Нам також казали, що вночі місто спробують відбити, бо у бойовиків на заводі склад. Слава Богу, нічого такого не було. Вранці ми зачистили все місто, пішли на скловиробний завод, де була база батальйону “Восток”. Знайшли там багато трофеїв: “Утьоси”, великі машини для перевезення десанту через водні перешкоди – російські “Амфібії” з російськими прапорами, також там були МТЛБ, продукція партії ЛДПР і георгіївські лєнточки. Знайдені медикаментии роздали місцевим жителям, завезли в лікарні. Продукти також пороздавали. Пару днів ми залишалися в Лисичанську. Допомагали місцевим, поки їм не почали підвозити все централізовано.
– Багато людей було в місті?
-Дуже. Вони сиділи в підвалах і дуже боялися вийти, навіть коли закінчилися бойові дії. Злість розбирала, коли ми бачили місцевих чоловіків, навіть сварки виникали. Ми питали: чому ви допустили на свою землю озброєних людей? Чому у вас іде війна, а ви нас у ній звинувачуєте? Ті нічого не відповідали, просто мовчали. Міста розбомблені у них, тому що вони самі просили: “Путін, прийди”.
Потім ми повернулися в Попасну і думали, як вести бойові дії за Первомайськ. Але за ним одразу на висоті знаходиться місто Стаханов. Якби ми спробували звільнити Первомайськ, із Стаханова нас би всіх положили… Ми окопалися біля Первомайська, здійснювали розвідку у напрямку міста, щоб визначити, які сили там заходяться.
“Інколи можна почути, що в добровольчі батальйони ідуть ті, у когось щось не склалося в житті, – говорить Максим. – Ні. В “Донбасі” було багато успішних людей, які покинули бізнес, власну справу, високі посади. Просто настав момент, коли потрібно було взяти зброю у руки і захищати свою країну”.
ПЕРШИЙ ТАНКОВИЙ СНАРЯД З Т-72 ВЛУЧИВ У МАШИНУ З ЧЕРВОНИМ ХРЕСТОМ
10 серпня частина наших відбула в Іловайськ, – продовжує Максим. – Перший штурм у них був невдалим, із втратами. Через пару днів вони все ж увійшли в Іловайськ і зайняли деякі об’єкти: школа, залізнична та пожежна станції.
– Коли ти туди потрапив?
-22-го нас вивели з Попасної. Приїхав замкомбата Сват, наказав усім збиратися, розповів, що батальйон в оточені, ми їдемо на прорив до них. Ми вже чули, що кільце стискається, тому всі швидко зібралися. 23 серпня ми заїхали в Іловайськ.
Запустили нас туди нормально, але через півгодини почався потужний артилерійський обстріл, який тривав півтори-дві години і майже знищив усю техніку, яка у нас була. Горіло все. Перебуваючи у школі, думали, що і нас привалить. Будівлю розбило снарядами, одна нерозірвана “градіна” звисала зверху. Ми були на нижніх поверхах, спускалися і в підвал. Але коли ти у закритому просторі, все навкруги трясеться, стіни ходором ходять, що, здається, не виберемося ніколи.
24-го о четвертій ранку нас нормально накрили “Ураганами”. “Гради” ми вже чули. А це було щось нове і цікаве. Після того ми здійснили контратаку. І відбили центр міста, зайняли ключове перехрестя. Але сил на звільнення міста і взяття його під повний контроль не було, ще й російська армія увійшла на територію України. Але поки в тебе є набої, – так багато хто думав, – треба битися до останнього. Звичайно, у декого почалася істерика: ми всі тут загинемо. В тій ситуації важливо було, аби командири показували своєю поведінкою приклад всім іншим. Мені дуже пощастило. Зі мною воювали достойні офіцери, на яких я рівняюся і зараз. Деякі з них, на жаль, загинули, а дехто з тих, хто залишився живим, продовжує воювати і далі.
Пройшовши вперед у місті, ми змогли забезпечувати хоч якийсь проїзд до нас. Можна було вивозити поранених. Також ми робили розвідвилазки на околиці найближчих населених пунктів, бо нас кошмарили танки сєпарів та росіян. Ми намагалися їх виявити та знищити. Нам казали, що ми в оточенні, але ніхто не хотів полишати свої позиції. Ми ж на своїй землі! Чому маємо кидати її? Великим розчаруванням стало 29 серпня, коли о четвертій ранку пролунала команда “На вихід”.
-Наскільки важкими були дні, проведені в Іловайську?
-Постійні обстріли, постійні штурми… Сєпари відбивають об’єкт у нас, потім ми знову заходимо туди. Води вже майже не було, одну банку тушонки ділили на п’ятьох. Пили із калюж, викопували на городах картоплю, їли зелений виноград. В підвалі школи з нами були ще й мирні жителі. Ми ділилися з ними всім, що мали самі.
Відходячи, ми забрали все, що могло рухатися. Що не могли вивезти, замінували. І висунулися на дорогу. Я особисто їхав в пікапчику L-200. Хлопці – на еталонах, на розбитих таблєтках. З Іловайська ми вирушили на Грабське, коли дорога роздвоїлася. Одна частина з генералом Хомчаком поїхала в один бік, а ми в інший, через Червоносільське. Розуміли, що три кільця російських військ одна колона точно не розірве. Краще було розділитися.
-По дорозі про що думав?
-Молився. Нас пропустили через один кордон. Потім зупинили. Почалися перемовини, щоб добровольці залишилися, а регулярні війська пішли далі. Постійно йшла торгівля. Наші командири не погоджувалися на запропоновані умови. Росіянам це набридло. Вони почали мінометний обстріл, і ми рушили далі. Нас вивели в поле, на відкриту місцевість, де були вкопані танки, підготовлені позиції піхоти і нас просто розстріляли. Перший танковий снаряд з Т-72 влучив у машину з червоним хрестом.
У пам’яті моїй назавжди залишилися дві картини. Палаюча машина, з якої випадають ще живі тіла у вогні. І друга…. Їде уціліла “пожарка”. В ній командир роти, з яким я працював. Зрівнявшись з нашою машиною, він усміхнувся мені і поїхав уперед. В “пожарку” теж влучив танк. Все згоріло. Потім я знайшов останки цієї людини…
Це дуже б’є по психіці.
-Куди ви доїхали?
-Ми зупинилися в полі, тому що по колоні вівся дуже щільний вогонь. Звернули в ярочок. Оцінили ситуацію, зрозуміли, як можна проїхати.
-Скільки вас було в машині?
-Четверо сиділи в кузові і двоє всередині. У мене був тільки пістолет, зброя знаходилася всередині машини. Зупинилися ще й тому, що водія було поранено уламками в шию та руку, та контузило. Вирішили добиратися до населеного пункту. Доїхали, зайняли кругову оборону. По периметру села розташувалися всі наші, хто туди доїхав. Гранатометники робили свою справу, а ми свою. Вели зустрічний вогонь. Скоро у нас з’явилися перші полонені, “смачні” полонені: родичі командирів наших ворогів. Один з них був племінником їхнього командира роти десантників. Його ми взяли в засідці. Прямо на неї виїхала наша палаюча машина, хлопці висипали в поле і взяли ворога у полон. Так само, коли наші підпалили танки, і танкісти почали вистрибувати з палаючої машини, їх відразу арештували. Росіяни були дуже налякані, не очікували на такий опір тих, кого розстрілюють прямою наводкою.
-Ваші полонені розуміли, де вони знаходяться?
-Вони дуже добре знали, що воюють в Україні, казали: ми вас три дні вже тут чекаємо. За цей час вони нормально собі там все обладнали. Скоро на нас по радіомережі вийшли, почалися перемовини, домовилися про зустріч. Наших перших парламентарів взяли в полон. Тоді пішли другі хлопці і почали домовлятися про припинення вогню. Росіяни вимагали, щоб ми склали зброю. Ми не погоджувалися.
-Як ви вирішували, з чим погоджуватися, а з чим ні? Вам всім треба було вижити!
-Спочатку навіть важко було знайти командирів, хто погодився б взяти на себе цю відповідальність – піти до ворога. Ніхто не хотів це робити. Але знайшлися мужні люди, які взяли на себе комадування залишками батальйону, тому що командування зникло, Семена не було, начальника штабу не було, інформації, де ми знаходимося, не було. Повне оточення. Вороги підходять з усіх сторін. В очікуванні і перемовинах ми провели день.
Ближче до вечора хлопці почали готуватися до прориву. Але у нас було багато важкопоранених побратимів, і якби ми їх кинули, вони б точно загинули.
Ще був такий підступний вчинок з боку росіян. Коли ми попросили зібрати вбитих і поранених товаришів по полю, вони дали згоду, але коли ми пішли туди, по нас знову відкрили вогонь і знищили ще частину бійців… Така у нас війна. Вони їздять під білими прапорами, з білими пов’язками. І це стало їх розрізнювальними особливостями. Танк з білим прапором виїжджає, ніхто по ньому не стріляє, а він наводиться на потрібну точку і б’є!
Перед виїздом сюди, під Авдіївку, я подивився фільм “Кіборги”. Мені сподобався. Особливо момент, коли бійців попереджають, що їх можуть накрити “Буратіно”, і є можливість вибору: залишитися чи піти. У мене в житті також був подібний момент. Ніч в Червоносільському…
Вночі, коли частина хлопців збиралася піти, я вирішив залишитися із своїми пораненими побратимами. Це була дуже довга і важка ніч. З одного боку хотілося піти на прорив і вийти з оточення. Але… Поранені самі – я точно це знав – не врятувалися б…
Ночували ми в селі, в розбитих будинках. Постійно намагалися дозвонитися до когось з командування, щоб почути якісь інструкції, куди іти. Пізно ввечері нам вдалося з’єднатися із студією “Шустер live”. Там працювала родичка одного з наших побратимів. У той самий момент, коли ми почули відповідь, спікер АТО розказував, як майже без втрат пройшов вихід з Іловайська. Відразу нас вивели в ефір. Наш боєць розповів реальну ситуацію: що колони розбиті, великі втрати, багато поранених, зв’язку з командуванням немає. На ранок нам передзвонили, сказали, що ідуть перемовини, щоб нас забрати.
Наступного дня росіянам набридли всі розмови. Вони підвели війська і знову почали нас розстрілювати із танків. Ми вийшли на командування батальйону і почули: хлопці, підмоги не буде, дійте, як знаєте. В той момент у мене настало повне розчарування в нашому керівництві. Але все одно ми продовжували домовлятися з російським офіцером, що вийдемо тільки тоді, коли наших побратимів передадуть через “Червоний хрест” українським медикам. Він дав слово. І дійсно, ми передали поранених лікарям, і після цього нас прийняли російські військові.
“ПРАПОР УКРАЇНИ ВИЙШОВ З ІЛОВАЙСЬКА, А ПОТІМ Я ЙОГО ЗАБРАВ І З ПОЛОНУ”
Зброю ми знищили, розібрали, – продовжує Максим. – У нас вже не було патронів і тому автомати перетворилися на палки. Бойки та затвори ми повикидали в колодязі, потопили в туалетах…
З нами були наші медики, вони як могли надавали допомогу пораненим. Коли приїхали представники “Червоного хреста”, їх погрузили на транспорт і вивезли. А нас відвели на поле біля Старобешевого, там був пункт розміщення полонених. І ще всю ніч доводили туди колони розбитих українських військових. Спочатку ми думали, що нас розстріляють на місці. За нами приїхали на декількох вантажівках, офіційних українських військових кудись відвезли, а ми залишилися.
– А чому і ви не могли сказати, що служите в ЗСУ? – це моє питання Максим сприймає із здивуванням.
– Річ, мабуть, у принципах. Коли мене приймали російські військові, вони намагалися зірвати шеврон “Донбасу”. Я сказав, що це бойовий шеврон, я з ним воював і я його не віддам. Його зірвали лише в Донецьку…
-До цього ти був колись у Донецьку?
-Приїжджав якось на екскурсію вихідного дня. Я люблю подорожувати, багато їздив по Україні… В Донецьку нас, 110 бійців батальйону “Донбас”, завезли у внутрішній дворик СБУ. До цього привезли бійців Збройних сил. Нас тримали окремо, їх зверху, в “ізбушці”. Нас – на підвалі. Майже не виводили ні на які роботи, тільки били. Спочатку у нас забрали всі речі, пропустили коридором ганьби, побили. У одного з наших був чуб, так його зрізали ножем і сказали: не гідний ти носити чуба.
У мене був “Кобзарик”, який я взяв ув кабінеті української мови іловайської школи, де ми знаходилися, також я забрав звідти вишитий рушник і прапор України. Ще у мене з собою була ікона. Її віддав мені молодий хлопець, якого до нас прикомандирували в Іловайську. Він тільки-но приїхав на війну, ніде ще взагалі не був. Перед виходом він мені каже: “Слухай, тут мені батьки дали ікону Святої Матері Семистрільної. Я в Бога не вірю, тобі вона більше знадобиться, тримай”. Так сталося, що в машину, в якій їхав цей хлопець з Іловайського котла, влучив снаряд… Скільки у мене було можливостей загинути під час того виходу. А я вийшов навіть без подряпин…
-Де ця ікона?
-Всі наші речі у дворі донецького СБУ зібрали, вивернули. Прапор, який був у мене, спалили, ікону забрали, об рушник витерли ноги, а “Кобзар” залишався лежати на плацу. Через декілька днів залишки цих речей кинули нам. Серед них був і “Кобзар”. Він тепер, як дорога реліквія, знаходиться в мене вдома.
На порозі підвалу кинули прапор України, який знайшли у нашого побратима друга Шляха. Він його вивіз із Іловайська. І тих, хто відмовлявся наступати на прапор, дуже жорстоко били.
-Багато хто не наступав?
-Майже всі з тих, кого я бачив. До речі, той прапор, який лежав на порозі, вдалося спасти. Він вийшов з іловайського котла, а потім і з полону. В жовтні я його поцупив, зашив у підкладку теплих речей, які нам передавали волонтери, і таким чином вивіз на територію мирної України, коли нас обміняли. Зараз він знаходиться у військово-історичному музеї Будинку офіцерів у Київі. Олександр Тимченко, чудова людина, зробив експозицію, присвячену батальйону “Донбас”, і береже його тепер. На цьому прапорі розписалися всі хлопці, які вийшли з іловайського оточення.
-Скільки ти був у полоні?
-119 днів. Нас постійно допитували та били. Під час боїв за донецький аеропорт робили провокації. Викликали одного-двох людей з наших, наказували сформувати команду, яка піде копати траншеї та штурмувати аеропорт. Ніхто не погоджувався, тому нас знову били. Всю охоронну і конвоїрську діяльність виконували місцеві, а допити вели росіяни.
-Вірив, що це колись закінчиться?
-Спочатку ні на що не сподівався. Думав, стратять і все. Були ж і показові розстріли хлопців: заводили в приміщення, зав’язували очі і стріляли над вухом. Потім нас розділили. В першій половині жовтня більшу частину полонених з “Донбасу” відправили на відновлення Іловайську, згодом їх поміняли. А ми залишилися. Після цього ми почали планувати втечу під час новорічних свят. Тому що на допитах почали казати: проти вас уже заведені кримінальні справи, а за терористичну діяльність дають 30 років… Тому й вирішили: якщо до нового року нас не обміняють, треба робити втечу. Якщо не зможемо втекти, то хоч загинемо нормально.
“НАЙБІЛЬШИЙ СТРАХ ВИНИКАВ, КОЛИ ВІДКРИВАЛИСЯ, СКРЕГОЧУЧИ, ДВЕРІ. МИ РОЗУМІЛИ, ЩО КОГОСЬ ЗАРАЗ ПОВЕДУТЬ НА ДОПИТ АБО НА ПОБИТТЯ”
–Як тримався у полоні? Що згадував?
-Постійно думав про маму та дідуся з бабусею, переживав, як вони там. Двічі телефонував їм з полону. Один раз не офіційно – дав телефон хтось із наших охоронців. А другий надали таку можливість офіційно. Я пручався. Не хотів, щоб дізналися номери телефонів моїх рідних, щоб потім їм не могли телефонувати, вимагати гроші. Але довелося таки набрати. Сказав, що зі мною все добре.
У полоні нас рятувало братерство. Всі трималися один за одного, ніхто нікого не здав. Після того, як нам кинули “Кобзарик”, ми іноді читали вірші вголос. Під вечір, перед сном, і зранку ми тихесенько співали гімн України, щоб якось мотивувати себе. Найбільший страх виникав, коли відкривалися, скрегочучи, двері. Ми розуміли, що когось зараз поведуть на допит або на побиття. Серед ночі могли зайти, взяти декількох людей, щоб розважитися і побити їх.
-У день обміну ти розумів, що свобода близько?
-Навіть в останній момент, коли нас вже вивезли до місця обміну, сумнівався, що це можливо. Мама потім розказувала, що мене до останнього не хотіли міняти, постійно викреслювали зі списків. Уявіть собі. Нас привезли до блокпосту, зачитують прізвища, кого віддають, а в списку немає декількох прізвищ. Зокрема і мого. Виникає пауза, у мене ступор. А що далі? Повертатися в СБУ чи бігти? В тебе є реальний шанс звільнитися, а тут оп – і бар’єр перед тобою. Бойовики почали радитися між собою: “А что с этими укропами будем делать? – Ну не обратно их везти, давай менять”.
Коли я сів в автобус, який мав їхати на територію України, і він рушив з місця, тільки тоді видихнув. Нас вивезли в безпечну зону, зупинилися хвилин на десять. Ми всі обійнялися між собою, а у кого були речі, набуті в полоні, наприклад зубні щітки, зламали їх і викинули – щоб не повертатися туди більше. Таким чином попрощалися з минулим життям. Тоді вже набрав маму, сказав, що зі мною все в порядку.
– Наскільки ти змінився за час полону?
-За два тижні до обміну нас перестали бити, а щоб ми набрали вагу, почали давати білий хліб з перевареними макаронами. Але із шлунками у всіх були проблеми. І ти наче хочеш їсти, а не можеш. Рік ще довелося лікуватися…
Нас привезли на аеродром Чугуєва і переправили у Васильків під Київ. Там нас зустрів президент країни. Розмістили у військовому училищі. А якраз у Василькові живуть мої рідні. Я відпросився і на пару годин збігав додому.
Зустріч з мамою була найсвітлішою! До того, як я потрапив у полон, вона не знала, що я воюю. Мама мого побратима подзвонила їй і сказала: “Оксана, ты только держись, наши сыновья попали в плен”. Мама біля телефону знепритомніла…
Після звільнення нам допомогли вирішити юридичні питання, поновити документи, дали направлення у шпиталь, на ВЛК. Я також пролікувався. У мене виявили внутрішні гематоми, застарілий бронхіт, тиск постійно стрибав. Зараз тільки на погоду реагую. І ноги ниють, тому що обидві мені прострелили з травматичної зброї, коли я відмовився ставати на коліна.
-Як же рани загоювалися у полоні?
-Ми самі виколупали пульки, дірки якось позаживали. У мене ж постражали тільки м’які тканини.
ЯКЩО НАМ ДАДУТЬ НАКАЗ, МИ СПРОМОЖНІ ДІЙТИ ДО КОРДОНІВ РОСІЇ І ЗАКРИТИ ЇХ. ТІ, ХТО ПІШЛИ НА ДЕМБЕЛЬ, МОМЕНТАЛЬНО ДОЛУЧАТЬСЯ ДО НАС
-Чому ти повернувся на війну, оформився в армію?
– У мене залишається відчуття незакінченної справи. А ще не дозволяє повернутися до мирного життя пам’ять про загиблих побратимів. Відвернутися, сказати, що я вже все зробив, не можу. Ми всі ішли за ідею, а потім що – давати задню? Треба закінчувати початі справи. І ця війна не виняток. Всі війни закінчуються. І цю треба завершити.
– Коли ти вирішив підписати контракт саме з 79-ою бригадою?
-Коли нас звільнили, ще декілька наших хлопців залишилися в полоні. І ми дали обіцянку: до останнього нашого побратима будемо за них битися. До кінця серпня 2015 року я займався саме цим. Останнім звільнили Андрія Скачкова, друга Сема. Він сам з Донецька, по ньому дуже щільно працювали, йому важко було допомогти. Ми і страйки влаштовували біля СБУ, і з волонтерами-переговорниками зустрічалися, і гроші збирали. Нічого не допомагало. Напередодні 23 серпня, Дня національного прапору, мені позвонили з адміністрації президента і сказали, що історію про прапор, який я передав музею, хочуть задіяти під час свята на виставці, де буде президент. Я відразу спитав, чи буду мати змогу поспілкуватися з ним особисто. Мені нічого не пообіцяли, але завдяки дирекції військово-історичного музею це вдалося. Під час тієї виставки вивісили бойові прапори. Там був представлений зовсім маленький шматочок прапора з самого Іловайська, який зберіг боєць 93-ої бригади. І наш прапор був. По виставці йшов президент, і кожний говорив йому про свій експонат. Коли підійшов до мене, я розказав, звідки цей прапор. І сказав: “На ньому не вистачає підпису одного хлопця, який живий і до цих пір у полоні. Всі наші бійці готові відмовитися від державних нагород заради того, щоб 29 серпня наш побратим був з нами і міг згадати всіх загиблих під час виходу з Іловайська”.
Оточення президента не очікувало таких слів. Обличчя були розгублені. А Петро Олексійович відповів, що не треба нічого віддавати: “Ми повернемо його додому”. І 28 серпня Андрія справді обміняли. 29 серпня він стояв у нашому строю.
І саме тоді я зрозумів, що моя історія з цією війною не завершена. У мене тепер розв’язані руки. Можна шукати собі місце в армії. Але заважало отримане мною в університеті віськове звання. Солдатом легше влаштуватися. Я розглядав декілька варіантів служби. Зупинився на 79-ій бригаді. Мені порадили її відома волонтер-інструктор Маруся Звіробій і боєць, який тут служив, а зараз очолює військовий ліцей імені Івана Богуна в Боярці під Київом. Я поїхав в частину, поговорив, взяв відношення.
– Сам їздив, без друзів, побратимів?
– Дехто з побратимів після всіх випробувань залишився на гражданці, хтось так само, як я, шукав місце у армії. На той час почався розкіл в “Донбасі”. Я поважав всіх, але не підтримував лайки. То все було неприємно і низько. В 2014 році ми йшли за ідею, а тут таке почалося… І до цих пір все це триває. Гидко чути і бачити весь цей бруд як людині, як офіцеру. Тому я вирішив обрати нейтральний підрозділ. І це виявилася 79-а бригада.
– Коли ти мамі сказав, що знову їдеш на війну?
– Коли привіз відношення. Я жив окремо. Після полону влаштувався на роботу, працював у Київі, грав у театрі. Але ми домовилися: якщо я піду на службу, то чесно скажу про це. Я прийшов в армію в 2016 році і не жалкую. Займаюся потрібною справою. Я громадянин своєї країни і буду робити все, щоб Україна була процвітаючою.
– Минулого року ти був неподалік від Донецького аеропорту, зараз тут, поблизу від Ясинуватої. Це зовсім інша війна, ніж у 2014 році…
– У нас зараз дуже багато бюрократії, в армію повертаються паркетні командири. Нормальних волонтерів в міністерстві витісняють, всі знову хочуть пілити бюджет. Стояти на лінії розмежування і чекати – це не воля військових, а політичне рішення. Якщо нам дадуть наказ, ми спроможні дійти до кордонів росії і закрити їх. Ті, хто пішли на дембель, моментально повернуться. Але зараз у цих донецьких полях, у позиційній війні життя тече скрізь пальці. Ти втрачаєш роки, вони плинуть повз тебе. Ти бачиш тільки окопи, бліндажі…
-Але ж ти сидиш у них, не тікаєш додому…
– У кожній війні є активна фаза і періоди затишшя. Кожна війна має позиційний етап. Все вирішується зверху. Наша задача як військових – стримувати агресію і бути готовими зачистити територію в найкоротший термін з найменшими втратами. Зараз я маю навчити тих, хто поряд зі мною, моїх підлеглих, тому, чому навчився сам. Треба думати, треба шукати різні шляхи, не завжди треба перти напролом. Можна обійти і побачити двері, які легко відкриються. На війні не буває невирішених задач, буває пласке мислення. Нам всім потрібно змінити мислення з дерев’яного на більш гнучке. Треба постійно навчатися новим тактичним прийомам, вміти стріляти з будь-якої зброї, вміти думати на полі бою, а не просто іти вперед під крики “ура”. У мене лишилося велике бажання закінчити це все і тоді повернутися додому, будувати родину, змінювати країну на краще в мирному вже житті.
–Як дідусь поставився до того, що ти таки пішов служити?
– Він дуже пишався цим, – з великим почуттям каже Максим, а після довгої паузи додає: – Дідусь помер після Різдва цієї зими. Він єдиний з усієї сім’ї знав, що я воюю, ще в 2014 році. Я його попросив, щоб він нашим жінкам – мамі та бабусі – нічого не казав. Йому я телефонував і розповідав, як звільняли Попасну, Лисичанськ. Він дуже переживав за мене. А коли я потрапив у полон, бабуся потім казала, що він постійно плакав. Дуже чекав мене. Роки і хвороби зробили свою справу. Він майже не ходив перед смертю. На жаль, 8 січня цього року сердце його перестало битися.
Дідусь мене ростив, бо у мене не було батька. Дід займався моїм чоловічим вихованням. Ми з ним завжди багато говорили. І навіть коли він вже був непритомним, я приїздив додому і все йому розказував.
-Коли ти виголив чуб?
-Коли прийшов в армію.
– І тобі дозволили?
– Головне в армії, щоб зачіска не виглядала з-під головного убору. Все що під беретом – все моє. Для мене це самоідентифікація воїна-козака. Чуб треба заробити в бою. Це походить ще від князя Святослава. Коли він здолав монгольського хана, виголив собі чуба. Так роблять переможці. Так і пішло у козаків. Для мене це один з символів військової відваги, який потрібно заслужити.
Так само я пишаюся тим, що заслужив право носити десантний берет. І хоча ми тепер будемо носити головні убори кольору марун, в рюкзаці у мене завжди з собою той самий, голубого кольору, який я заслужив.
-Чим ти займатимешся після війни? Вже думав про це?
– Ще зі студентських років я займався в театральній студії. Під час Майдану навчався у театральному інституті, але так сталося, що мене відрахували – не знайшов спільної мови з одним з викладачів. І коли я був у відрядженні в Москві, ходив на прослуховування у російські театральні виші. Мені сказали: у квітні приїжджай на основний конкурс, у тебе має все бути добре. Але Майдан, війна… В Росію я більше їхати не мав бажання…
-Звідки в тобі бажання грати?
-Мені завжди було цікаво проживати життя інших людей, розуміти, чим вони мотивуються, розбирати їх поведінку, психіку. Але… Все іде так, як має бути. Я не жалкую, що все так сталося. Після полону і перед тим, як оформитися у 79-ту бригаду, грав у київському театрі “Образ” у цікавій постановці “Реукранація”. Сподіваюся, моя мрія здійсниться після війни, і я таки стану актором.
Я пишаюся, що воював у “Донбасі”. На початок війни це був один з найбільш боєздатних піхотних підрозділів. У нас не було броньованої техніки, БМП, БТРів, але у нас було бажання перемагати. Цього не вистачає сучасній контрактній армії. Дуже багато зараз заробітчан, мало хто хоче докладати зусилля, воювати, доказувати. Не вистачає добровольців 2014 року… Дуже не вистачає!
Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ
Автор: Віолетта Кіртока