Олександр Чалапчій
Це історія одного добровольця, чия війна продовжилася після АТО. Олександр Чалапчій втратив в АТО обидві ноги, але знову навчився ходити. На компенсацію за поранення він відкрив свій бізнес і став виробляти екологічне паливо, яке здатне замінювати вугілля. Незважаючи ні на що він продовжує допомагати армії і веде в тилу уже нову війну: маленьку війну за енергетичну незалежність України.
До війни Саша був майстром електрогазозварювання. Працював в училищі, навчав дітей. Мав власне невеличке господарство, тримав свиней та пасіку. Лагодив автомобілі і робив котли. Наступні кілька років незворотно змінять його життя. Але я не впевнений що він про це жалкує.
– Сашко, яка у тебе освіта?
– Вища
– А після вишу ти пішов працювати?
– Спочатку пішов в армію. А потім – у міліцію. Батьки наполягли…
– Сподобалося там працювати?
– Ти знущаєшся? Я мав боротися з обігом наркотиків. Але фактично це нереально. При мізерній зарплатні я відповідав за велику територію. Реально посадити когось за ґрати дуже складно, через наше законодавство. Плюс усі ці бомжі… Ніколи не знаєш, на що вони хворі. Доводиться мати інформаторів у цьому колі, а це не дуже приємна компанія.
– І що ти зробив?
– За якийсь час я придушив наркоманію настільки сильно, наскільки міг. Але з мене почали вимагати плани і натякати, що якщо я уже переловив усіх справжніх наркоманів – то завжди є інші варіанти виконати цей план. Після цього я звільнився.
– Схоже, тобі не дуже подобалася наша правоохоронна система тих часів. А ти був на Майдані?
– Був. Я потрапив на саму “дискотеку”.
– Коли саме?
– В той час я навчався в Одеському політехнічному, і ми якраз привезли одежу, цигарки протестувальникам. Це було 19 лютого. А тут таке… Я навіть не розумів, що саме я там робив – навколо кров, “двохсоті”… Усе було якимось нереальним. А потім одразу ж почався Крим…
– І ти пішов у військкомат?
– Ну через якийся час. Попросив повістку, щоб дружина не знала, що я доброволець.
– Думаєш, так би не призвали?
– Ні, мої документи лежали взагалі десь далеко. Сказали, що якби сам не прийшов – повістки б не було.
– І з чого почалась твоя служба?
– Якийсь час сидів у секретці. Потім, нарешті, мене перевели на передову між Торецьком і Горлівкою. Ми були на крайньому посту. Його гарно бачили сєпари і постійно нас обстрілювали. Потім мене забрали на інший пост до земляків. Хлопці між собою за мене поторгувались. Сторгувались за каністру солярки. Такою була ціна мого переводу до земляків.
– Там було спокійніше?
– Та не було у мене цілі перевестись де спокійніше. Просто до земляків. З ними якось простіше. Стріляли там так само. Власне там я і отримав поранення.
– А як?
– Ми йшли, поруч вибухнуло. Я навіть нічого не зрозумів. З двома відірваними ногами доповів по рації, що я поранений. Спочатку думали, що я жартую. Потім вивезли до шпиталю. Далі я пам’ятаю уривками.
– Де тебе оперували?
– Мене привезли в Дзержинськ, в звичайну лікарню, там і зробили операцію… Говорили, що одну ногу врятують, але в мене рідкісна група крові, варіантів не лишалось.
– Було страшно?
– Ні, в той момент ти як у сні. Стікаєш кров’ю, розумієш що помреш, але не страшно. Краще доходить уже через час. Ну а коли усе скінчилось, було уже пізно боятись. Через 4 дні після операції я вже думав, як я буду на колясці їздити, планував що робитиму.
– Протези поставили одразу?
– Ну через якийсь час.
– Ти за них платив?
– Ні, усе оплатила держава. Війна не так давно почалася і це був перший випадок встановлення таких протезів на подвійну ампутацію. Вони не призначені для цього. Приїжджали навіть якісь фахівці з Німеччини, знімали мене, казали що такий випадок унікальний. Хотіли показати, що на їхніх протезах можна ходити навіть при подвійній ампутації.
– А що тут такого?
– Річ у тім, що у людей навіть з однією ногою, і тих у кого ампутовані обидві – дуже різні можливості. Коли у тебе є хоча б одна своя нога, то значно легше. Ти можеш спиратись і на неї, і на протез. Протез стає як костиль – допоміжною точкою опори. Коли ж ампутація подвійна, то усе значно складніше. Ти ходиш, як на ходулях, не можеш тримати рівновагу. Я продумував кожен крок наперед, це пекельній біль – війна з самим собою. Протези дуже тиснуть, залишають по собі гематоми та ссадини, на які його зранку треба одягати знову.
– Як ти вчився ходити на протезах? У нас же спеціальних навчальних центрів для цього немає?
– О, це ще та історія… Так, у нас немає ні реабілітаційних центрів, ні школи ходьби. У нас є протезисти, протезні заводи і все! Мені поставили протези і відправили додому, де ми з дружиною вчилися ходити, передивляючись американські відео. Але знову ж таки, відео де на таких протезах, як у мене, люди ходять з одною ампутованою ногою, а не з двома.
– Ну а за кордон тебе не хотіли відправити?
– Дивись, десь через півроку після операції, мене і ще 4 бійців (з однією ампутацією) відправили до Австрії. Там за три тижні нас трохи навчили азів; як сідати, як падати, як ходити по сходах. Відкоригували нашу ходу. Проте, це потрібно робити постійно. У нас повсякчас намагаються створить подібні школи, центри, але, наразі, через одне місце.
Автор В.Дейнега