Олександр Черніков (посмертно)
- 1 листопада 1984 р. – 22 січня 2015 р.
- Місце народження: м. Дніпро
- Заступник командира бойової машини-навідник-оператор.
Журналіст Олександр Черніков загинув 22 січня 2015-го поблизу Донецького аеропорту, прикриваючи відхід бойових товаришів під обстрілом російських танків.
Зі всіх фотографій він посміхається і дивиться на нас щирою і світлою посмішкою. Він був життєрадісною людиною, любив мотоцикли і рок-музику, займався історичними реконструкціями, спортом – цікавився східними одноборствами, був членом Федерації Фунакоші Шотокан Карате України. «Тримаємо позицію. Весело:)», – написав Олександр Черніков останню в своєму житті СМС-ку, яку він відправив другові під час запеклого бою, з якого не повернувся…
З автоматами проти російських танків
У бою за шахту, з якої обстрілювали українських військових, поблизу Донецького аеропорту у селі Спартак Ясинуватського району (під Авдіївкою) 22 січня 2015 року полягло ще 11 українських захисників. Загиблих та поранених могло бути набагато більше, адже на наші позиції сунули російські танки. Сашко – позивний «Репортер» – із своїми товаришами залишився прикривати відхід інших.
Про той бій розповів побратим хлопців Андрій Климачьов: «Заклинило пушку, де Сашко був навідником, і він виліз із башти. Командир дав наказ вразити ворожі машини. Олександр Вовк та Олександр Черніков почали вести вогонь, били по тих машинах. І вони горіли одна за одною!».
Коли у наших бійців закінчився боєкомплект, вони продовжили бій з автоматами проти російських танків, які розстрілювали 9-ту роту 25-ї повітряно-десантної бригади ЗСУ в упор. Разом із Сашком з цієї роти загинули ще троє – ті, хто прикривав собою відхід бойових товаришів.
«На той час ми досить довго знаходилися у боях. У нас не залишалося вже бойових засобів, і ми були змушені відступити. Сашко лишився прикривати відхід, – згадує командир Олександра Чернікова Михайло Новіков. – Три доби ми вважали Сашка зниклим безвісти. Через три дні, коли відбили свою позицію, знайшли його тіло і відправили додому».
«Сашко, твій друг – двохсотий»
До Дніпропетровського обласного моргу тіло Олександра доставили разом з іншими загиблими, яких не змогли опізнати одразу. Кілька днів рідні і близькі сподівалися, що їхній Сашко живий – пропав без вісти, потрапив у полон… Але 28 січня тіло Олександра Чернікова опізнали. У медичному висновку зазначені численні осколкові поранення голови, тулуба та кінцівок, розтрощення кісток черепа, руйнування головного мозку. А суха й лаконічна офіційна довідка за підписом ТВО командира військової частини А 1126 полковника А.В. Лучникова, свідчить, що молодший сержант, заступник командира бойової машини десанту загинув «під час виконання завдань в антитерористичній операції».
«Ми знайшли хорошу людину, Саню Чернікова, якого шукали напередодні. Дива не сталося. Він не поранений, не в полоні. «Саша, твій друг – двохсотий, він в офіційних списках», – сказали мені поінформовані люди. Вчора в це вірити не хотів ніхто, до тих пір, поки не побачать своїми очима. Сьогодні побачили – двохсотий», – написав тоді на своїй сторінці в соціальній мережі колега Олександра Чернікова, журналіст Олександр Курбатов.
Героя поховали 30-січня 2015-го з військовими почестями на Сурсько-Литовському цвинтарі Дніпра. У Сашка залишилася молода дружина Ірина Горденко-Чернікова, з якою вони побралися 21 березня 2014 року, і маленька донька Оленка. Першого лютого 2015-го їй виконалося всього два місяці, батько не встиг намилуватися донечкою.
«У Сані коса сажень у плечах, відкрита усмішка і вільна англійська. Колись ми з ним і Борисом Філатовим (нині міський голова Дніпра – Авт.) робили програму розслідувань «Губернські хроніки» на 9-му каналі. Незважаючи на непогані на ті часи гроші, вищу освіту, незважаючи на стабільну роботу, Саня в 23 роки пішов у військкомат і добровольцем відправився служити в армію, в десант… А в березні 2014-го його призвали в перших лавах, хоча у нього була вагітна дружина. Але шукати приводи відмовитися від служби він не став», – згадував друга Олександр Курбатов.
Мав стати журналістом-міжнародником
Черніков Олександр Юрійович народився 1 листопада 1984 року в місті Дніпро (тоді – Дніпропетровськ), в родині Олени Валентинівни та Юрія Олександровича Чернікових. У 2000 році закінчив дніпровську школу №132. Поступив до 10 класу міського юридичного ліцею, який у 2002 році закінчив на «добре» та «відмінно». Найвищі оцінки мав з англійської та допризовної підготовки. Потім вчився у Дніпропетровському Національному університеті ім. Олеся Гончара, на факультеті систем та засобів масової комунікації за напрямом «міжнародні відносини». Захистив дипломну роботу за темою «Граматичні та лінгвістичні особливості перекладу політичних інтерв`ю» з оцінкою 97 балів (відмінно) і 2007 року здобув кваліфікацію спеціаліста з міжнародної інформації – журналіста-міжнародника, перекладача. Після 3 курсу під час телевізійної практики Сашко зацікавився тележурналістикою. Потрапив на стажування до служби інформації дніпровської телекомпанії «Приват ТБ Дніпро» (9 канал), де і залишився працювати після закінчення вищої освіти.
Майже одразу після закінчення університету, Олександр попросився до армії, хоча й не підлягав обов’язковому призову – хотів служити у легендарній 25 повітряно-десантній бригаді. В армії Сашко отримав військові спеціальності «стрілець-зенітник» і «навідник-оператор». Після закінчення строкової служби у званні молодшого сержанта він повернувся у журналістику, працював у різних ЗМІ: nctv.in.ua, «Резонанс-ТБ», «Приват ТБ Дніпро» ( 9-му канал), виданні The Kyiv Times. Як фрілансер пропонував свої послуги в якості перекладача, журналіста, копірайтера. Пробував займатися малим бізнесом.
У 2010 році помер батько Олександра, Юрій Олександрович, а влітку 2013 року від тяжкої хвороби померла й мати – Олена Скальська (прізвище за другим шлюбом). Коли почалася війна на Донбасі, Сашко Черніков з першою хвилею мобілізації відправився захищати країну. З 28 березня 2014 року перебував на службі у військовій частині А 1126 ЗСУ, пройшов усі гарячі точки АТО.
«Вони є, але в іншому вимірі»
Всю вищевикладену коротку 30-річну біографію Сашка Чернікова можна вмістити в одне речення: народився, вчився, служив, працював, одружився, пішов на війну, загинув… Але життя будь-якої людини, а тим більше – героя, який віддав його за Батьківщину – не можна втиснути у рамки біографічних дат. Життя Олександра Чернікова продовжується у нашій пам’яті. У любові і спогадах близьких та друзів. У маленькій донечці Оленці. У втіленні в життя всього того, за що загинули він та інші захисники України в зоні АТО і Небесна сотня на Майдані. Одного разу Сашко Черніков сказав друзям: «Маю «планов громадье», які пов’язані з поверненням додому. Але для цього необхідний мир». Тепер від нас залежить коли і яким буде мирне життя в Україні.
«Позивний «Репортер»: життя триває» – так називався вечір пам’яті Олександра Чернікова, який у другу річницю його загибелі відбувся в Дніпровському академічному театрі драми та комедії (колишній російської драми ім. Горького). На благодійний концерт зібралися родичі, друзі, знайомі та колеги Сашка, волонтери, журналісти. Згадували, яким був Олександр.
Ведуча вечору, генеральний директор 9 каналу Ольга Владімірова відмітила, що і Сергій Нігоян, і Сашко Черніков загинули 22 січня (з різницею в рік), і вулиці, названі їхніми іменами, знаходяться недалеко одна від одної. «З Сашком було легко спілкуватися, він міг дружити. В усіх людях бачив тільки добре і позитивне. Це людина, яка завжди приходила на допомогу, завжди відвідувала друзів у лікарнях. Він не був ідеальним, але був живою, доброю і чуйною людиною із світлою посмішкою. Сашко міг не йти в армію, але сказав: «Маю це зробити, інакше людям в очі не зможу дивитися», – згадувала Ольга Владимирова. – Ми повинні стежити, щоб вулиця його імені була гідною, адже віддав за нас життя. І нам треба пам’ятати, чого немає з нами Сашка, Сергія Нігояна та інших. Вони є, але в іншому вимірі».
Наказом Президента України № 367/2015 від 27 червня 2015 року Чернікова Олександра Юрійовича «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). А 3 грудня 2016 року нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно). У Дніпровському національному університеті у грудні 2016-го на журналістському факультеті відкрили пам’ятну дошку на честь загиблого випускника. У листопаді 2015 року вулицю Красночечелівську у м. Дніпро перейменували на честь Олександра Чернікова. Інформація про героя увійшла до «Книги Пам`яті полеглих за Україну».
Згадують друзі і колеги Сашка:
Волонтер Світлана Волович:
«Саня привів мене у волонтерство. Він першим подумав про сім’ї військових, кинув клич і ми стали допомагати рідним загиблих і поранених. Він створив групу у ФБ «Підтримаємо сім’ї воїнів АТО», яку ми сьогодні продовжуємо вести. Також ми ще створили закриту групу для родичів військових «Точка опори». Саша задав цей вектор. І моя сім’я, і друзі ми тепер живемо так. Це все Саша. Людина, яка змінила мене».
Бойовий товариш Віталій Пепко:
«Ми познайомилися з ним вже в АТО, дуже здружилися, ніби знали один одного все життя. Я ніколи не бачив більш позитивного, енергійного та стійкого, ніж Сашко. Він був справжнім життєлюбом. І справжнім героєм, адже під час бою думав не за себе, а за безпеку своїх побратимів. Саші вдавалося не тільки виконувати свій військовий обов’язок, а ще й займатися волонтерством. Тому все забезпечення роти на той час було на його плечах. Це дуже велика втрата. Досі важко повірити, що Саші немає».
Одногрупниця Інеса Мартинова:
«В останнє з Сашком ми бачилися на його день народження 1 листопада 2014 року. Він обняв мене і запитав: «Ну що, Інеська, як справи?». В нього був зовсім інший запах, не той, що завжди – не Сашка Чернікова. Це був страшний, чорний запах війни. Саша був зовсім іншим – із веселого розбишаки він перетворився у мужчину і воїна».
Одногрупник, друг Михайло Іванов:
«Сашко був світлою людиною. Можливо, він не дуже ретельно готувався до навчання, міг забути зошити. Пішов в армію, мужнів на наших очах. Для мене він залишився мрійником і ідеалістом – а якою ще може бути людина, яка в 29 років читає Жюль Верна «Таємничий острів»? Сашко мріяв про краще майбутнє. Його жертва та інших хлопців були недаремними».