Олександр Данилюк
Хірург Олександр Данилюк, який пройшов Дебальцевський котел, під час своєї законної відпустки поїхав у зону АТО і три тижні рятував поранених українських військових та допомагав місцевим жителям.
– У Авдіївській лікарні катастрофічно не вистачає лікарів, – каже Олександр. – У ній працюють два педіатра, один гінеколог і по одному-двоє лікарів по кожній спеціальності. Так як на базі лікарні зробили стабілізаційний центр, щоб надавати допомогу пораненим бійцям і мирним жителям, то тут є ще двоє військових медиків. Їм в підмогу приїхав я і ще один лікар, трансфузіолог. Але ми ж не значилися в штаті, тому нас як би там і не було…
Ужгородський хірург Олександр Данилюк: “В Авдіївці вагітніють, виношують і народжують дітей під постійними артилерійськими обстрілами”
У 2014-2015 роках Саша служив лікарем в 128-й бригаді. Він отримав страшний досвід, коли доводилося оперувати тяжкопоранених хлопців мінімальним набором інструментів в землянці при світлі ліхтарів. Все це він описав у своїй книзі. Але після демобілізації Саша постійно шукав можливості, як повернутися на передову.
– Мені не раз пропонували підписати контракт зі Збройними силами України, – каже хірург. – Але я не хочу пов’язувати себе жорсткими зобов’язаннями. А ось під час відпустки поїхати туди, де найбільше потребують хірургів, де моя допомога буде необхідна, я запланував ще півроку тому. Заїхав в Авдіївку 15 серпня. Проїхав через блокпости в Пісках і Бутівці, де зараз несе службу 128-ая рідна бригада, обнявся зі знайомими бійцями. По дорозі бачив розбитий Донецький аеропорт, який відразу впізнав по фотографіях і відео. До цього в цьому секторі не бував… Коли увійшов в лікарню, у мене з’явилося відчуття дежавю: я знову опинився в знайомій стихії. У день мого приїзду відразу довелося допомагати пораненому. Я тут же включився в роботу. І вже не вимикався. Не було дня, щоб до нас не привезли потерпілого на передовій. Найчастіше їх було двоє-троє. Одного разу рятували одночасно п’ятьох бійців. Двоє з них були дуже важкими, з відкритими черепно-мозковими травмами. У одного наступила мозкова кома… Військовий лікар надавав допомогу в приймальному відділенні лікарні на першому поверсі. А я – в реанімобілі, який стояв під корпусом. Працював кондиціонер глушив зовнішні звуки. Але коли снаряди почали рватися в п’ятистах метрах від нас, машину просто стало качати. Напруга була моторошною. Стріляли явно по “коксохіму” і вокзалу. А стріляють, як правило, з Ясинуватої, з боку Спартака, околиць Донецька. На щастя, всі поранені, які до нас потрапили, вижили. Після того, як ми зупиняли кровотечі, обробляли рани і стабілізували стан важких, їх перевозили у лікарні.
– Де ти жив?
– Там же, в лікарні. Новий корпус повністю розбитий. Тому лікарі працюють в старому. Знайшлася кімнатка, в якій ми ночували. За весь час відпустки виїжджав з Авдіївки всього пару раз – супроводжував поранених до лікарні Покровського. Там мене впізнав один з військових лікарів: що ти тут робиш?
– Виконував незвичайні для тебе операції?
– Так. Разом з місцевим гінекологом зробив два кесаревих розтина. Коли вчився, цю операцію нам показували, пояснювали все. Я навіть якось асистував хірургові. Але сам я цього ніколи не робив. Тут довелося. Прийняв хлопчика, якого батьки назвали Макаром, і дівчинку – Соломію. За час моєї роботи в Авдіївці постійно думав про те, як там живуть люди. Це ж приголомшливо. Там вагітніють, виношують і народжують дітей під звуки постійної канонади. Якось я звернув увагу на дітей, які гралися в пісочниці. Чути було звуки розривів снарядів, далеко бахало, а вони спокійно гралися в пісочниці, навіть не реагуючи на гучні звуки, настільки до них звикли. Дітвора там росте під бум-бум-бум.
А ще мене в черговий раз потрясли українські жінки. Назавжди запам’ятав, як 19 лютого 2014 року дівчата з манікюром довбали бруківку на Майдані. Це було неймовірно. Так само зараз мене вражали дівчата, які працюють медиками в госпіталях, медпунктах батальйонів, евакуаційних бригадах. Вони все роблять нарівні з чоловіками. Скажу більше – я-то оперував в лікарні, а вони виносять поранених з поля бою. Я познайомився з дивовижними жінками: Катею з 122-го батальйону, Весною, яка працює в службі евакуації Хоттабича. Можу назвати багато імен дівчат, яких насправді “там немає”. Зустрілися ми і з Ларисою Кирикович – вона, її чоловік і син працюють у медичній евакуаційної бригаді. Ми ще посміялися, що зустрілися “Народні герої України”. Пам’ятаю, з Галиною Алмазовою, яка організувала кілька карет швидких і назвала їх “Вітерець”, ми познайомилися в станиці Луганській ще в 2014 році. Здивувався: тендітна жінка за кермом сама вивозить постраждалих! А дівчатка-волонтери, які постійно їздять на “нуль” – передають, відвозять, співають, готують!!!
– Саша, як твоя родина поставилася до того, що ти знову поїхав на війну?
– Батьків готував до цього півроку. Мама і батько сильно посивіли за час війни. Звичайно ж, їм було складно змиритися з моїм рішенням, але вони розуміли, що я його не зміню. Правда, намагалися знайти аргументи, які повинні були змусити мене залишитися: “Нам ремонт потрібно доробити”. Але я відповів: “У відпустці ж люди відпочивають, а не ремонти роблять”…
– Як ставляться місцеві жителі до військових?
– Ті, з ким я стикався, – добре. Якось стояв біля корпусу лікарні. Одягнений був не зовсім по-військовому. Звичайна футболка і штани гірчичного кольору з кишенями. Такі часто носять в армії. До мене підійшла жінка, почала дякувати і пригощати сливами. При цьому вона говорила: “Ви не бійтеся, вони не отруєні. Дивіться, я їх їм теж”…
– Першого вересня дійсно стало тихо?
– Вибухи затихли ще напередодні – 31 серпня. А першого числа я прокинувся від того, що у дворі школи, яка знаходиться впритул до нашої лікарні, діти співали пісню Олександра Пономарьова, в якій є такі слова: “я ніколи не зречуся рідної землі”… Після неї пролунали таки оплески та овації . Приємно було від такого прокидатися.
Ми з Сашком зустрілися на наступний день після його повернення з Авдіївки. У Києві у нього було заплановано кілька важливих зустрічей. Місяць тому виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун зробила йому пропозицію попрацювати в її команді.
– Ми з Уляною знайомі з 2015 року, – пояснює Олександр. – Перетнулися з нею в станиці Луганській. Спілкуючись, зійшлися на тому, що у нас схожі погляди на медицину, її проблеми. Після того, як її призначили виконувачем обов’язків міністра охорони здоров’я, вона запропонувала стати частиною її команди. Я відразу сказав: я не вмію організовувати, реформувати, я лікар. Але вона знайшла аргументи: “хто, якщо не ми, і коли, якщо не зараз”. Я про це багато думав. У відпустку навіть взяв з собою ноутбук, де почав записувати свої думки та поради побратимів з приводу того, як організувати фронтову медицину. А прочитавши, що Вацлав Гавел на питання “Навіщо ви проводите люстрацію і даєте владу молодим – вони ж нічого не вміють”, відповідав: “Краще п’ять років помилок, ніж п’ятдесят років саботажу”, вирішив спробувати допомогти своїм досвідом новій команді працювати в міністерстві. Тим більше, що команда зібралася гідна, багатьох людей я знаю по лікарським курсам підтримки життя при травмах, по їхній волонтерській та лікарській роботі на фронті, по курсам тактичної медицини для бійців. І то, як проводили нам лікарські курси, як не відходили від слухача, поки той не виконував всі необхідні для порятунку людини дії, мене захоплювало. Місяць буду стажером. За цей час зрозумію, корисний я чи ні. Займатися я буду фронтовою медициною в департаменті медицини катастроф. Я ж в Авдіївці своїми очима побачив страшні речі. Евакуація поранених досі тримається виключно на волонтерських організаціях “Госпітальєри”, “Хоттабича”, “Вітерця” і підрозділах, що від них відокремилися. Тільки тяжкопоранених вивозять швидкі Збройних сил України. Ті ж волонтери чітко налагодили радіозв’язок. Інформація про постраждалих моментально потрапляє до лікарів. Зволікання немає. Але всі ці волонтерські організації працюють на свій страх і ризик. Вони ніде не оформлені. Людей, які піддають свої життя ризику, офіційно там немає. І для мене головним завданням є якраз їх узаконення. Потрібно оформити карети, які закуповувалися волонтерами, які їздять на транзитних номерах… Ці питання потрібно було вирішити вже давно. І лікарі, які рятують життя в зоні АТО, повинні бути юридично захищені.
– У 2014 році ти пішов на війну добровольцем?
– Відразу після подій на Майдані я з колегою відправився до військкомату. Його не взяли, тому що він не пройшов військову кафедру, а мені пообіцяли передзвонити. Три місяці була тиша. Дзвінок пролунав в червні, якраз коли я готувався до захисту звання магістра хірургії. В університеті як дізналися, що мене забирають в зону АТО, не хотіли відпускати: “Тоді ти ще рік повинен будеш провчитися!” А я готовий був все здати екстерном. Але деканат уперся. У військкоматі на це мені сказали: “Нічого страшного. Ми вибрали нового президента, АТО вже скоро закінчиться”… Але в день мого захисту загинули перші ужгородці. Увечері, дізнавшись про це, я вийшов на набережну, мене розривало на частини, думав, здурію. В той момент готовий був записатися в будь-який підрозділ. Головне було – йти на війну. Розумів, що, можливо, якби я був там, поруч з хлопцями, кому-то міг врятувати життя. Від самої цієї думки не міг заспокоїтися. На наступний день знову пішов у військкомат, сказав, що більше чекати не буду. І в липні мене призвали в медичну роту 128-ї бригади. Після підготовки на полігоні в перших числах вересня ми приїхали в зону АТО. Це було село Тепле Луганської області. Не встигли ми ще там озирнутися, розселитися, як нас обстріляли “Гради”. А я ж в житті війну не бачив, навіть фільми про війну не любив дивитися. Як же було страшно! На Майдані чомусь такого почуття не було. А тут…
Моторошно було і коли вивозили перших поранених. Швидких не було. Вантажили хлопців на бронетехніку. Ті, хто тут перебував уже три місяці, були жахливо виснажені. Ночами неможливо було поспати хоча б годину. Кожні сорок хвилин звучала команда “повітря” або “небо”. Нас обстрілювали. Так як все бліндажі були зайняті, заплигувати доводилося в окопи. В одну з ночей, коли крили нас особливо сильно, водій нашої водовозки Макс несподівано мене запитав: “Саша, а ти вмієш молитися?” У мене аж мороз пішов по шкірі. Кажу: “Пам’ятаю “Отче наш”, але на угорській мові, адже я наполовину угорець”. Він відповідає: “Давай спробуємо разом згадати”. За слівцю відновили молитву українською мовою, завдяки чому до ранку і дожили. 5 вересня було оголошено перемир’я і дійсно стало тихо.
Відразу після цього частина медроти, яка перебувала тут вже давно, поїхала, залишивши мене на десять днів начмедом. Більш старші колеги подивилися на мене: ти зможеш. Ну, думаю, тиждень протримаюся, а в підсумку довелося “триматися” три місяці … Мені показали карту, бойові позиції бригади, рацію залишили. Коли мене перший раз викликали, я відповів, як звик: алло. Довго ще за це з мене знущалися.
У Саші незвичайний позивний для медроти – Смайл, що перекладається як посмішка. Але і дали його не просто так. Саша настільки позитивна людина, що практично завжди посміхається.
– Це я вже сильно змінився, – скромно зауважує лікар. – Раніше був налаштований набагато позитивніше. Але чесно скажу, якби не мій такий настрій, я б збожеволів. Я і почав записувати те, що відбувалося під Дебальцеве, тому що мій мозок так влаштований, що швидко забуває все погане. І я почав записувати, щоб було потім що майбутнім дітям розповісти, щоб історія збереглася. А друзі мене переконали, що я повинен писати книгу. Після виходу з Дебальцевого нам дали відпустку. І на службу я вже повернувся з ноутбуком. Ми перебували тоді в Станиці Луганській, і я весь вільний час записував те, що пам’ятав про оточення. Бувало, пишу і плачу, адже згадував загиблих. І думав: я знав людину всього шість годин, а він на все життя дав заряд позитиву.
Під час нашої зустрічі Саша читав уривки зі своєї книги, в якій описав дев’ять днів оточення під Дебальцеве.
Коли ми працювали в нашому бліндажі, без світла, з розуміли, що знаходимося в оточенні і не відомо, чи залишимося живі, деякі просто не могли працювати. У когось почалася істерика. У моїх сестри і нареченої збереглися повідомлення, які я відсилав вже з оточення: “Я живий. Моліться”, “У нас багато поранених, зв’язуйтеся з Червоним Хрестом і ОБСЄ”. І при цьому постійно надходять все нові поранені. Привезли одного. Легкого. Дениса Чабанчука. Слідом за ним заносять бійця з важким пошкодженням ноги Віталія Лотоцького. Той, що легше, каже: йди до нього, не витрачай на мене час, я виживу. Хапаєшся за більш складного. Розумієш, що ногу потрібно ампутувати. Як про це сказати? Але Денис давай нам допомагати, пояснюючи бійцеві: зате у тебе ніколи ноги не будуть хворіти. І поранений сам починає жартувати. По ходу ампутації починаю розпитувати Дениса, адже він лежить тут же, поруч, про його життя. А до того моменту, щоб ти розуміла, в наш бліндаж вже двічі потрапили “Гради”. Дерев’яна стеля розбита, дерево висить над головою. І розумієш: наступне потрапляння, і тут буде братська могила всієї медроти і поранених. Напруга була страшною. А Денис просто давав нам позитив, підбадьорював. І він продовжував нас заряджати, коли я оперував Вадима Свириденко – він же надійшов до нас з пораненням стегна і руки. Він, побачивши мене, втрачаючи свідомість від великої крововтрати, вимовив: “Данилюк, і ти тут!” Киянин знаходився на блокпосту, через який всі перелітало. А в той день він поїхав за пораненим і сам постраждав. Денис підняв нам настрій. А я не встиг попрощатися ні з ним, ні з Вадимом. Їх завантажили у вантажівку, щоб прорватися в Артемівськ, поки я закінчував чергову ампутацію. Їх було 13… Вони двічі підірвалися на мінах. І як розповідав єдиний хто вижив наш санінструктор Вадим Свириденко, всі замерзли вночі в полі… А його самого чотири дні не могли знайти. Я був в шоці від цього. Єдине, що мене підтримувало: що всі поранені, з якими ми виїжджали, залишилися живі. Я розмовляв з Харківським госпіталем, дізнавався, як кожен з них. І чекав новин про Вадима. Раптом мені дзвонять: як завгодно зайди в інтернет і подивися знімок, це Вадим чи ні. Я ридав від щастя, дізнавшись в пораненого, якого забрали в донецьку лікарню, нашого санінструктора. А коли я почув його голос з лікарні Дніпра – це було найщасливіший день мого життя. Тоді я за весь час війни знову почав робити записи в фейсбуці. Через важке обмороження йому видалили кисті і стопи. Але він вже використовує протези і повернувся до активного життя. Я до нього приїхав в київський опіковий центр, де він довгий час перебував в реанімації, зайшов, а він зустрів мене словами: “Данилюк, знову ти!”
Я взагалі намагався не відпускати Вадима від себе, тому що це стовідсотково надійна людина, на якого можна покластися. Але фельдшер з одного з блокпостів попросився виїхати додому – батько помирав. Більше нікого, крім Вадима, туди не можна було відправити. Він – єдиний фельдшер. А це був один з найважчих блокпостів. Його назвали “Ангел”. Але місце зовсім не ангельське. Я регулярно перевіряв всі пости, відвозив ліки, забирав хворих. Як тільки приїжджав до Вадима, відразу починався мінометний обстріл. І я довго картав себе, що не забрав його звідти ще в 2014 … Але якби поїхав Вадим, на його місці був би інший чоловік…
З Дебальцеве ми виходили вночі, несподівано для росіян, які вже поснули на блокпостах. І тут ми. Відразу ж починали стріляти. Бої були довгими і важкими, нас обстрілювали, як у тирі з різної зброї. Але це війна. Тому я вважаю, що за підсумком виведення нашої бригади було все-таки успішним. І комбриг йшов з останніми танками. Коли я побачив його очі вже після виходу з оточення, мене вони надихнули. Ми не були кинуті.
Мені так і не довелося жодного разу вистрілити у ворога. Навіть при виході з Дебальцевого я всього лише подавав магазини. Але коли у побратимів закінчилися боєприпаси, я підняв свій автомат і готовий був стріляти, але вдячний долі, що мені так і не довелося це зробити. Правда, ми заїхали в яму, і КРАЗ, в якому ми перебували, перекинувся. Нам же всі колеса пробили. Це була машина з боєприпасами. Ящики зрушили і затиснули ноги мені і ще декільком хлопцям. Ми повисли головами вниз. Тобто фініш. Я подумав: не вбило мене за сто метрів до цього, так тут просто придавить. Але хлопці, які їхали разом з нами і вискочили, на руках тримали КРАЗ, щоб він не ліг остаточно. При цьому повз свистять кулі… Нас звільнили. КРАЗ поставили на диски, і ми ще трохи їхали на ньому, поки він остаточно не зупинився. Потім пересіли на іншу вантажівку. Цей епізод я теж детально розписав в своїй книзі.
Ми довго говорили з Сашею. Згадували Майдан, він зачитував уривки зі своєї книги. Її обов’язково потрібно видати. Але Данилюк поки не спілкувався ні з одним видавцем – не було часу.
– Поки в моїй країні йде війна, я повинен робити все, що від мене залежить, – наостанок сказав Олександр і відправився на зустріч з представниками Міністерства охорони здоров’я.
Автор: Віолетта Кіртока