Павло Чайка

Павло Чайка, позивний «Сігл», 26-річний командир взводу 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, третій за всю історію України повний кавалер ордена «За мужність».
В армію Павло прийшов ще в 2007 році, тоді відслужив строкову службу десантником в Миколаєві, потім відслужив на контракті. Далі попрацював два роки в «Беркуті», і знову повернувся на контракт.
Війна для десантника почалася ще біля окупованого Криму – бійці стояли в кілометрі від Армянська.

– Ми відразу бачили, що російські війська стоять навпроти нас. Їх вертольоти залітали на нашу територію, було все зрозуміло. Але ніхто не розраховував, що саме так все обернеться. Спочатку ми не стріляли, бо все прекрасно розуміли, що перший наш постріл буде означати оголошення повномасштабної війни. Нам говорили: «Терпіть хлопці, терпить». А далі пішли вже «зелені чоловічки», сепаратисти… Ми були готові на той момент вирушати до Криму і захищати нашу територію. Розвиток подій тоді нікому не подобалося. Нас підняли по тривозі, і ми сиділи, чекали, поки Верховна Рада прийме рішення «так» або «ні». Вони довго думали, поки не дочекалися того, що російські війська вже все захопили. І тоді тільки нас висунули. Але було вже пізно, – розповідає Павло.
Він був одним з перших поранених в 79-й бригаді, в бою 3 червня під Червоним Лиманом.

– Перший бій, звичайно, був дуже важким. Нічого не розумієш, досвіду не вистачає. Засада була організована на дев’ятому блокпосту. Зупинили нашу колону, все їхали на БТРах, а ми – на УАЗику. Вийшли з машини, почали вести бій. Відстрілювалися хвилин 40, потім відійшли. У машині їхало п’ятеро осіб – троє з них отримали поранення, включаючи мене. Із засідки вдалося вийти з мінімальними втратами, ми залишилися без одного бійця, сімнадцять осіб отримали поранення. Могло бути набагато гірше.
Спокійно лікуватися Павло не зміг. Постійно переживав за тих, хто залишився воювати, розумів, що хлопцям потрібна допомога. І хоча лікарі прописали йому місяць реабілітації, вирішив «лікуватися» на передку і з заслуженого відпочинку втік назад до свого підрозділу.

5-го липня звільнили Слов’янськ.
7-го поїхали на Зеленопілля. Потрапили під жорстокий обстріл. Після – 23 дня оточення. Наших бійців обстрілювали, бомбили, їм пропонували перейти на бік ворога. Закінчилися їжа, боєприпаси. Але бойовий дух залишився незламним.

Поки ми були в оточенні, нам багато разів пропонували здатися, перейти на бік терористів. Командир їм в дуже грубій формі відповів, що ніхто не здасться. Після того, як ми не пішли на їх умови, нас почали бомбити ще сильніше, мабуть, їх це зачепило. Але ніхто паніці не піддавався, всі відходили згідно встановленого плану. У нас зовсім не залишалося їжі. Спочатку ми з триразового харчування перейшли на дворазове, потім на одноразове. Їли один раз на добу і по троху. Коли їжа закінчилася, виживали, як могли. Застрелили двох зайців, з’їли. Боєприпасів залишилося рівно стільки, щоб пробити собі коридор. Ми були готові вести бій до останнього патрона.

Павло не просто вийшов, а й витягнув звідти віджатий у сєпарів російський Камаз. Снаряд, що потрапив в машину, перебив трубки повітряпровода, проте кузов і інші частини не були пошкоджені. Бійці перетягнули вантажівку в безпечну зону, відремонтували і активно використовували в своїх бойових операціях.

– Це був російський КамАЗ, додатково обшитий металом. На ньому був міномет, вони виїхали стріляти по нашим. Але тільки вони розгорнули цей міномет, як наші мінометники вистрілили першими і потрапили точно в них. КамАЗ вийшов з ладу і зупинився. Наші хлопці відтягли його і залишили. А я витягнув його з оточення. Він після того багато разів нас виручав.

Після – два аеропорти, Луганський і Донецький.
Згадує дві складні ротації в Донецькому аеропорту. Під час ротацій в аеропорту найскладнішим було зайти в будівлю терміналу і з неї вийти.

– Я провів там два заходи десь по десять днів. Найважче було втрачати своїх друзів, це завжди було найскладнішим випробуванням. Аеропорт забрав життя багатьох хороших хлопців.

У той час він думав, що вже все бачив і до всього готовий. Але потім підрозділ перекинули в район Дебальцевого…

Ми зачищали Логвинове, поблизу Дебальцеве. Бій почався о шостій годині ранку, близько одинадцятої ми зайняли село і чекали підтримки інших наших підрозділів. Прочекали 4 години, поки з Горлівки не підійшли сім ворожих танків. Вони просто «змели» нас звідти, адже ми були тільки на БТРах.

Вибиратися доводилося в екстремальних умовах. Протягом кілометра дороги по БТРу десантників безперервно стріляли танки, що знаходилися в декількох сотнях метрів. Як вдалося повернутися додому живим? Павло відповідає просто: «З Божою допомогою!».

– Влітку, коли ми потрапили в оточення, я думав: “Нічого собі!”. Але вижили, вийшли. Пізніше, коли ми думали, що вже все бачили, стався Донецький аеропорт. Тоді я думав: “Ого, що ми пережили, ось це так досвід отримали”. Потім ми поїхали в Дебальцеве, де нас розстрілювали танки, і виявилося, що саме там був найстрашніший бій. Все пізнається в порівнянні, але хочеться, щоб таких порівнянь було якомога менше, – каже Чайка. – Війна кардинально змінила цінності в житті. Раніше думав, що у мене є багато побутових проблем, а зараз розумію, що це все дрібниці. Найголовніша цінність – це життя, здоров’я. Також війна дала мені божевільний досвід. Я завжди мріяв стати офіцером, а завдяки цій війні я ним став. Для мене це ще одна сходинка, якої я досяг.

Своє майбутнє Павло бачить тільки в ЗСУ і, як будь-який солдат, мріє про генеральські погони.

26 лютого 2015 року Президент України Петро Порошенко нагородив командира аеромобільного десантного взводу 79-ій окремої аеромобільної бригади, молодшого лейтенанта Павла Чайку орденом «За мужність» I ступеня. Ця нагорода стала третьою для миколаївського десантника за час проведення АТО. Раніше були «За мужність» III ступеня – за Червоний Лиман і «За мужність» II ступеня – за Донецький аеропорт.