Роман Радівілов (посмертно)
У відеорепортажі початку зими зі Світлодарської дуги боєць 54 бригади Роман Радівілов із позивним «Гюрза» сміється, коментуючи звуки артобстрілу: «Сепари дуже хочуть мене вцілити! Їх дратує, коли ми вільно ходимо по своїй землі!». Через два з половиною тижні, 18 грудня, бойовики розстріляли Романа майже впритул із крупнокаліберного кулемета, він став першим із 5 загиблих у вогневому зіткненні.
Проте військова операція 18 грудня 2016 стала успішною: у відповідь на ворожу атаку українські військові перехопили ініціативу, відкинули противника та зайняли чотири опорні пункти на висоті, які утримують і зараз. Побратими впевнені, що саме героїзм Романа та інших бійців гартує перемоги української армії.
«Ще на початку бою йому в долоню влучила куля. Але він не відступив, лише зупинився та нашвидкуруч перемотав руку бинтом. Потім побіг далі вперед, — розповідає Анатолій Банген, волонтер з містечка Деркачі, де народився та виріс Роман. — Хлопці переслідували ворога, який почав тікати від нашої артилерії. Але сепаратисти зробили засідки, і Рома потрапив під прямий вогонь крупнокаліберного кулемета».
Подробиці останнього бою Романа розповів його побратим Віталій Бандурко із позивним «Бай», котрий йшов із ним разом в атаку та виносив його тіло з поля бою. Разом вони прибули в Піски ще у вересні 2014-го, відтоді два роки поспіль проходили вогневі рубежі пліч-о-пліч. «Бай» розповів, що «Гюрза» загинув недаремно і вважався серед військових справжнім легендарним українським героєм через свою відвагу та відданість Батьківщині.
«МІГ ЗАЛИШИТИСЯ ВДОМА… АЛЕ ВІН ПОВЕРТАВСЯ НА ЛІНІЮ ВОГНЮ»
Романа Радівілова поховали 22 грудня 2016 року в центрі його рідного містечка Дергачі на Алеї слави біля братської могили героїв Другої Світової, сотні людей проводжали свого героя, по місту була оголошена жалоба. На сорок днів на його спомин зібралися друзі, рідні, побратими та волонтери.
Дві речі найбільше дивують тих, хто знав та любив хлопця. Те, що він — у звичайному житті тихий та скромний, зовсім «не Рембо» — на війні виявився справжнім безстрашним та талановитим воїном, жадібним до військової науки. А ще не можуть зрозуміти, звідки в нього проявилася несамовита любов до всього українського, до своїх коренів.
«Він відчував якусь незвичайну любов до країни. Просив: «Якщо я загину, поховайте мене у вишиванці!». То ми з хлопцями виконали його бажання. Доки перевдягали у вишиванку в морзі, бачили його страшні поранення», — розповідає Анатолій Банген. До речі, саме цей волонтер налагодив у Деркачах виробництво бронежилетів, міцних, як американські аналоги, але незрівнянно дешевших. І які неодноразово рятували життя Роману — йому їх волонтери дарували.
«Він з дитинства розмовляв російською та суржиком, але сам перейшов на хорошу українську, ми тішилися», — розповідають друзі з громадських організацій «Деркачівська альтернатива» та «Вільні люди» (до 1943 року Дергачі мали історичну назву Деркачі). Також активісти розповідають про завзятість Романа, коли йшлося про участь в патріотичних акціях, згадують, як навесні 2014 року ночами фарбували стовпи у жовто-блакитний колір, влаштовували мітинги та навчання, як разом із Романом патрулювали місто від «ті тушок», протистояли захопленню адмінбудівель, зривали російські триколори, збирали речі та продукти для армії.
Тієї ж буремної весни 2014-го Роман пішов до військкомату, але медкомісія його «забракувала», тож він став добровольцем ДУК «Правого Сектору» і потрапив до Пісків, щоб «воювати до перемоги». Воював у найгарячіших точках, без офіційного статусу, за власний кошт та за допомогою волонтерів купував спорядження, і, звісно, не отримував зарплати — уклав контракт із ЗСУ лише восени 2016 року, коли увійшов до складу першої штурмової роти «Вовків Подолянина» 54-ї ОМБр і прибув на Світлодарську дугу. У нього навіть не було статусу УБД, зазначає Сергій Островерх із територіальної оборони Дергачів, казав, що «рано про це думати до перемоги».
За два роки війни Роман приїздив додому лише через поранення, важкі травми чи контузії. Горів у машині, в яку влучив снаряд, із його обличчя та рук злізла шкіра, а пальці втратили рухливість, здавалося, назавжди. Але після лікування та операцій він знову йшов на фронт. «Міг залишитися вдома… Багато хто залишався! Але він повертався на лінію вогню. Бачив смерть щодня, але не боявся», — розповідає волонтер Анатолій Банген, який знав Романа ще дитиною. «Казав — буду воювати, поки Україна не стане вільною. Ми й подумати не могли до війни, що в ньому стільки відваги!»
У ВІЛЬНИЙ ЧАС РІЗЬБИВ ІКОНИ
Багато подробиць із життя Романа з’ясувалися лише після його загибелі і стали несподіваними для тих, хто його знав. Наприклад, бойові друзі розповіли дергачівцям, що про «Гюрзу» розходилася слава відчайдуха. Повідомили, що він неодноразово ходив до Донецька в складі ДРГ, інколи — із самим ножем. «Були сотні випадків, коли він повівся як герой, але він про це не розповідав, — каже побратим Андрій Бойко із позивним «Дракон». — Якби всі хлопці були такими, держава б відродилася».
Також не всі знали, що у вільний час Роман займався різьбленням по дереву, робив ікони і дарував їх товаришам. Частина його робіт залишилися вдома в мами. А вже на траурній церемонії деякі побратими дізналися, що на Романа віддано чекала любляча дівчина Аня.
Сергій Островерх, боєць територіальної оборони Дергачів, розповідає, що як тільки Роман одужував від чергового поранення, одразу йшов тренуватися до тероборонівців, щоб підтримувати військову форму. Також Роман ділився із хлопцями досвідом війни, вчив, як поводитися в районі бойових дій, на що звертати увагу для виживання, як не потрапити на розтяжку, як рятуватися від гранати. І сам постійно цілеспрямовано навчався.
Роман посмертно представлений до ордену «За мужність» 3 ступеню, також волонтери нагородили його орденом «За оборону рідної держави» .
«Кіборг» Олександр Карпенко, котрий був разом з Романом у Донецькому аеропорті, стверджує: хлопець жив, як герой, та загинув, як герой — у прямому бою, не від розтяжки чи осколка. Тому товариші Романа готовлять клопотання, щоб здобути для нього звання «Народного Героя України». Подавати документи будуть як від командування 54-ї ОМБ, де Роман воював,так і від міської адміністрації Дергачів під головуванням Олександра Політухи, який підтримує армію, до клопотання долучаться волонтери на чолі із відомо «мамою Правого сектору» Наталією Шетиловою, активісти ГО «Вільні люди» та спілка ветеранів АТО.
Попри те, що клопотання є дуже довгим та потребує збору великої кількості документів, люди запевняють, що не зупиняться. Бо історія простого хлопця з Дергачів, колишнього козацького містечка на Харківщині, має стати відомою на всю Україну.Альона СОКОЛИНСЬКА, ХарківГазета: №30, (2017)Рубрика: Вони загинули за нас