Василь Мулік
33-річному льотчику, який за декілька годин до цього доставив у польовий шпиталь поранених бійців з Іловайського котла, вдалося ухилитися від ракети, що була випущена з переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК).
Коротка промова пілота після отримання ордена «Народний Герой України» у Маріуполі справила ефект вибуху бомби. Коментатори намагалися звинуватити льотчика, який вивозив поранених під загрозою бути збитим, доставляв бійців у найнебезпечніші точки сходу України, привозив їм продукти та боєприпаси, у популізмі та упередженості. Нагадаємо, що саме сказав герой: «Я льотчик. Я воюю у небі. Хочу звернутися до тих, хто воює на землі: до піхоти, морпіхів, спецпризначенців, десанту, артилерії, танкістів. Хлопці, вам реально набагато складніше. І ви – реально круті… Ні, не так. Ви – нереально круті. Саме ви, ті, хто їздить, ходить, бігає, а часто – і повзає по землі, – ви основа основ. Не я. Ви – щит і меч. Я тільки і можу, що зробити цей щит трошки міцнішим, а цей меч – трошки гострішим. Все решта – за вами. Також, з вашого дозволу, я хотів би дозволити собі трошки сарказму та злої іронії. Я хочу сказати «дякую» усім, хто заплатив продажному воєнкому, хто сховався під спідницею дружини чи матусі. Я хочу подякувати усім, хто втік за кордон або просто вважає, що це – не його справа. За що я їм дякую? За те, що дякуючи їх вчинку я і такі, як я, і усі тут присутні абсолютно точно знають, яким не повинен бути чоловік і яким не повинен бути громадянин. Дякую, жалюгідні, боягузливі нікчеми!»
Зал вибухнув оваціями та криками «браво». «Але не хочеться закінчувати на такій ось ноті. Тому додам, – продовжив Василь, – Нам там колись пообіцяли, що на кордоні стіну побудують… Але якась там «нескладуха» пішла у них зі стіною – чи-то – гроші вкрали, чи-то – стіну… Незрозуміло. Одним словом, мужики, стіна – це ми. І ця стіна – непохитна. Слава Україні!»
Найбільш обурені словами Василя саркастично цікавились: «А сам-то він що зробив?» Відразу поговорити з пілотом про події серпня 2014-го не вдалося – після нагородження він помчав на службу. У день Миротворця, до якого Василь має безпосереднє відношення, оскільки неодноразово брав участь у миротворчих місіях в країнах Африки, він знаходився у Києві, де мені і вдалося з ним поспілкуватися. Як і присутнім у маріупольському залі під час нагородження, мені не один раз хотілось аплодувати співрозмовнику під час нашої бесіди.
«ЯКИМОСЬ ЧИНОМ Я ЗМІГ УНИКНУТИ ПОПАДАННЯ РАКЕТИ ПЗРК. ЩО МЕНЕ ВРЯТУВАЛО? МАНЕВР, «АСОШКИ»? НЕ ЗНАЮ…»
– Це було 31-го серпня, на наступний день після мого дня народження, – розповідає Василь. – Зранку командир відправив мене на Краматорськ ще з двома херсонськими бортами. Вже в Краматорську отримав завдання на медичну евакуацію поранених з польового аеродромчика у районі Волновахи… Все відбувалося вже після Іловайського котла… Я обійшов небезпечну зону, сів. Нікого немає. Стоїть «таблєтка» та військовий «шишарик». Виходить підполковник, здається, медик – зараз вже не згадаю. Кажу йому: «Ми прилетіли за пораненими». Він відповів, що колона на підході. Раптово я почув дивні звуки – ритмічний посвист. «Що це?» – питаю. «Гради», – відповідає. Дивлюсь у бік Іловайська, Докучаєвська, а там починають підніматися дими. А я ж «дерев’яний» у цьому відношенні, у можливостях артилерії розбираюсямало. Питаю: «Сюди дістати можуть?» «Захочуть – дістануть. Але є домовленість вивезти поранених», – каже підполковник. Я, про всяк випадок, екіпаж свій розігнав по кукурудзі в різні боки. Чекаємо. Прийшла колона. Дуже багато людей: поранені, полонені…
– Моторошне видовище?
– Та я до того часу, напевно, вже звик… Всі закопчені, чорні, виснажені… І раптом у цьому натовпі бачу пацана, який у першу мою ротацію у Африці був водовозом. Маленький, чорнявий, смішний такий. «Камаз» позивний. І він – у цій колоні. «Ти що тут робиш?» – питаю. «Добре, що я тут…» – відповів він мені.
До мене на борт потрапили поранені з РПСМ «Світязь», кілька хлопців з «Донбасу»… «Важких» було чоловік шість… Відвіз їх у польовий шпиталь у Розівку. Зв’язався з командиром. Він каже: «Сиди і чекай. Там видно буде».
Пацанів трохи «підлатали». А в них же мобільники в полоні позабирали. Я їм свій телефон віддав, щоб вони додому дзвонили. Приблизно о сьомій годині вечора на зв’язок вийшов командир: «Давай на ту саму точку, друга колона підходить.»
Сіли та й полетіли. Якщо йти по прямій, до потрібної точки виходить кілометрів п’ятдесят. Але тоді над Волновахою треба пролітати. У нас вже була інформація, що на північному заході від неї, у невеликому лісовому масиві вже сидять сєпари. Я вирішив обходити Волноваху по півдню, сходу і далі вийти північніше міста. А від Волновахи в бік Маріуполя, на південь, йде практично пряма траса. Вздовж неї – села, одне за одним. Я так думаю, що ворог виставивабо стаціонарні пости на околицях сіл, або мобільні пости на автомобілях, які ловили саме вертольоти. Це залізобетонно. Вони чекали на наші борти.
Початок восьмої вечора. Я, поки міг, притискався до землі. Останній день літа, темніє ж не надто рано. Але вже спустились сутінки, не видно ані стовпів, ані проводів. Думаю, зараз понамотую собі їх… Піднявся вище – всього на сорок метрів. І так вийшло: земля вже темна, а небо – ще світле. От він мене, сука, і «вицілив» на фоні світлого неба. Раптовий крик «бортача» – бортового техніка Серьоги Кужелюка: «РАКЕТА!!!» Повертаю голову праворуч і бачу біленьку зірочку, за котрою тягнеться напівпрозора димна дуга, що помітно загинається в бік вертольоту.
«Бортач» бачив сам пуск. Я відразу дав лівий крен – під дев’яносто градусів, зі зниженням. Порушив всі обмеження, але інших варіантів не було. На рахунок проводів, ЛЕПів я вже не думав – ракета все ж страшніше. Кричу Сергієві «АСО, АСО #башь!!!» А він вже тисне на кнопку: «Вася, я всі відстрілюю на хер!» Земля освітилася спалахами «АСОшек» – вони попадали кудись у рідколісся (АСОшками ми називаємо «теплові пастки» – хибні цілі для ракет з інфрачервоним наведенням, що відстрілюються за допомогою автоматичної системи відстрілу АСО-2В). Одним словом, якимось чином я зміг уникнути попадання ракети ПЗРК. Що мене врятувало? Маневр, «АСОшки»? не знаю… Може – ракета «некондиційна» була… Я відразу доповів, що ми припиняємо виконання завдання, що літати тут більше не можна. Повертаюсь в Розівку. Сідаю. Мене відчутно трусить – адреналіну по саму маківку… Підбігає фельдшер: «Що з пораненими?» «Та мене мало не збили», – відповідаю йому.
Відзвонився командиру, потім начальнику армійської авіації – тоді це був генерал Валентин Михайлович Пістрюга. Пояснив все, а він: «Ми тільки-но на ту саму точку відправили херсонський борт!» Я примудрився додзвонитися екіпажу і повернути той борт на Крамар… Ось така була ситуація…
– Як поводили себе Сергій Кужелюк та Андрій Абракітов, які були разом з тобою в екіпажі?
– Ми всі були приголомшені тим, що сталося… Медсестрички, що працювали у польовому шпиталі, все зробили грамотно – забрали нас до себе в палатку, налили по три грама коньячку, пригостили шоколадними цукерками, плечі нам порозминали: «Хлопчики, розслабтеся. Все добре. Ви живі». Ці дівчата провели у Розовці багато часу, надивилися, думаю, різних жахіть… Трошки стрес зняли нам. Але все одно – в думках у мене особисто було лиш одне: «Нас. Могли. Збити.»
З того часу на «нуль» ми не літаємо, вогневих завдань не виконуємо. Основне завдання армійської авіації зараз – це медична евакуація поранених. А до того – ми ж виконували весь спектр завдань.
Один льотчик колись давно сказав «Тягни ручку на себе, навіть коли відчуваєш запах квітів зі своєї могили». Впевнений, всі загиблі хлопці до останньої миті так себе і поводили. Вони всі для мене – Герої.
У мене до цих пір не піднімається рука видалити з телефону номера загиблих льотчиків. Я не можу сказати, що хтось з них був мені ближчий чи дорожчий, що когось знав довше. Вони всі для мене були друзями і побратимами. Загибель кожного з них – боляче…
Навіть якщо в тебе вже нічого не працює і ти нікуди не летиш, окрім як донизу, все одно будеш боротися, витягувати. Немає інших варіантів. Ти рятуєш людей, екіпаж, себе.
Кожну ситуацію зі збитим бортом ти ретельно аналізували, обдумували, вирішували, як потрібно діяти – розуміли вже, що так само будуть «відпрацьовувати» і по нас. Потрібно було негайно вчитися тому, чого ми не вміли… Але це був шок – на нашій землі, по наших вертольотах можуть здійснюватися пуски ракет. До цього ніхто не був готовий. Ми думали, що нас може захистити висота – і помилились. Ударів з ПЗРК ніхто просто не очікував.
«СІДАЮ В КАБІНУ, КНОПКА «ЗАПУСК» – І ВСЕ, СТРАХ ЗНИКАЄ, СТАЮ ПРИЦІЛЬНО-НАВІДНОЮ ПРИСТАВКОЮ ДО СВОГО ВЕРТОЛЬОТА»
– Коли ти попав в зону АТО?
– 15 березня 2014-го року я вийшов з вертольоту на аеродромі в Краматорську. Місяць ми літали з патрульними польотами. Відверто кажучи, не могли собі навіть уявити, що незабаром нас почнуть збивати. Про те, що загинули наші льотчики, я довідався у Дніпрі рано-вранці 2-го травня. Спочатку збили один борт – Сергія Руденко. За годину – другий – Руслана Плоходько. Стало зрозуміло, що жарти закінчилися – раз і назавжди. З екіпажами, що загинули того ранку я служив, знав їх з дня мого приходу в полк.
– Тобі довелося після цього підніматися в повітря. Як відігнати думку: «А що як і мене зіб’ють?»
– Через неї неможливо переступити. Страх присутній завжди. В чому мояособливість… Отримуєш завдання. Розумієш, що доведеться летіти у не надто хороші місця. Страшно. Ідеш до вертольота – в броніку, з автоматом. Сів,«бортач» тисне кнопочку запуску АИ-9… І все – страху вже немає. І пальчики не тремтять, і долоньки не потіють. Ти стаєш прицільно-навідною приставкою до свого вертольота. Потрібно працювати. За спиною люди і внизу люди. Боятися ніколи. Інші пацани казали, що навчилися користуватися своїм страхом: головою крутиш швидше, бачиш більше, реагуєш на мить раніше…
При всій моїй повазі до хлопців, що воюють, найбільш знаковою людиною для мене став Валентин Цигульський. 4-го червня 2014-го року його «двадцятьчетвірку» збили з ПЗРК під час бойового польоту в районі села Семенівка під Слов’янськом. Після аварійної посадки, а радше – падіння вертольоту – Валька зі зламаним хребтом примудрився витягнути свого льотчика-оператора Сергія Тітаренка з палаючого вертольоту. У Сергія також був пошкоджений хребет, він був паралізований. Обидва ще й опіки отримали.
Валентин вже на ногах, ходить. Маю надію, що знову «стане на крило», буде літати. Сергій – поки що у інвалідному візку, проходив реабілітацію у Сполучених Штатах. Сподіваємося, все буде гаразд, що він підніметься та буде ходити… Так ось, це дійсно неймовірний вчинок – коли людина фізично не може зробити нічого, але голіруч роздирає шкіру і метал понівеченого пілотського крісла, щоб врятувати того, хто поруч. У самого горять руки, а він іншого витягає… Для мене це дійсно щось неймовірне. Я захоплююся Валькою!
– Чому ти став пілотом вертольоту?
– По-перше, у мене батько – вертолітник. І на даний час він літає. Я виріс у цьому середовищі. Народився я у Чехословакії, звідти батька перевели у Броди, а вже звідти – він потрапив у Афганістан. Потім він приймав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи – з перших днів… Досвід війни у Афганістані – у тому, що стосується вертольотів – зараз практично малоприйнятний – надто багато вже з того часу змінилося… До того ж – у нас абсолютно інша місцевість… До слова, найперші зі створених ПЗРК мали за основну мету не ураження літального апарату – через низьку ймовірність ураження цілі ракетою вони були призначені, скоріш, для того щоб «зірвати прицілювання» на бойовому курсі, примусити пілота маневрувати, не дати прицілитись і вести вогонь. Пізніше у Афгані з’явились «Стінгери» – вже набагато більш небезпечні «іграшки». І «справ» вони там наробили. А зараз – все ще крутіше.
– Батько не відмовляв тебе йти по його стопах?
– Вперше про своє бажання стати пілотом я сказав йому класі у 10-му чи 11-му. І зрозумів, що батько пишається моїм вибором… У 2004-му я закінчив Харківський Університет Повітряних Сил, до 2008-го року літав «праваком». У 2007-му поїхав у Ліберію з миротворчою місією, набрався досвіду. І в наступну ротацію в Африку я вперше сів на ліве «сідло», вже в якості командира екіпажу.
– Ніколи не жалкував про вибір професії?
– А про що жаліти? Хороша робота. Мені подобається.
– Твій батько також служив в зоні АТО?
– Він дуже хотів, але йому не відразу вдалося туди потрапити. Йому – за п’ятдесят, тому воєнкоми, члени різних комісій спалили йому купу нервів. Але в кінці травня 2015-го він таки попав на війну. Дуже цікаво перетинатися з батьком «на роботі». Пригадую, я примчав в Крамар, де батька тільки призначили старшим бродівської авіаційної групи. Я прийшов у табір, старий поклав мене на свою «розкладушку», щоб я відпочив, поки є час до вильоту. І я добре пам’ятаю свої відчуття. Ось я. Навколо мене – військовий аеродром, штаб АТО, буденна і давно звична метушня людей у камуфляжі та військової техніки. Йде війна. Наді мною вітер колихає маскувальну сітку, що натягнута на гілках дерева, ліворуч – старе абрикосове дерево зі зрізаним сучком, на якому висить мій автомат, кобура зі «стєчкіним», моя «розгрузка»… Попереду – не найкраще завдання. І от я лежу і думаю: «Ось би не ходити на це завдання… Ну так не хочеться, так не хочеться…» А поруч зі мною сидить мій тато і спокійно, методично, без галасу «виносить мозок» якомусь «контрачу» за «синьку», так само, як два тижні тому, вдома, він «виносив мозок» мені за черговий раз немиту машину. Ось такий «когнітивний дисонанс» тоді у мене був. Я пишаюся своїм батьком. Він – зразок для наслідування. Ну, і льотчик він, звичайно, кращий за мене. Набагато кращий.
– Перед польотами ви телефонуєте один одному, щось говорите, слідкуєте, хто і де знаходиться…
– «Тато, я – працювати. Повернусь – зателефоную», – ось і вся розмова перед польотом. Ми мало спілкуємось по мобільному. Але я завжди хвилювався за нього. Хоча знаю, що батько – пілот досвідчений, талановитий, знає, що робить і навіщо. Але, звичайно, переживаю за нього, тому що він – мій батько, я його люблю. Це моя сім’я. І я ніколи не думав: ну чого він сюди приперся, старий дід? Я завжди знав – це його зважений, усвідомлений вибір – вибір справжнього чоловіка. По-іншому – просто неможливо.
– Ти обговорював з батьком ситуацію з ПЗРК, якого зміг уникнути?
– Звичайно. Зателефонував йому вже з землі. Сказав: «По мені «відпрацювали» з ПЗРК, я ухилився. Все нормально. Всі живі-здорові».
– Що відповів батько?
– Щось дуже нецензурне, – сміється льотчик. – Потім ми з ним все докладно обговорили. І дійшли висновку, що професіоналізм у таких випадках не працює. Ми вчилися тактичним прийомам, які давно застаріли. Тому і кажу – не знаю, що насправді мене врятувало.
– Ти віриш у якісь обереги, прикмети?
– Льотчики всі дещо забобонні. Я намагаюся не звертати увагу на всілякі дурниці, проте – чорного кота помічаю, під драбинами не ходжу, дзеркал не розбиваю… Але в той день, начебто, ніякої містики не було.
– Як мама відпускала вас обох на війну?
– У нас так питання ніколи не стояло. Що це означає – мама «не відпускає» свого сина або чоловіка захищати свою країну. Це – їх обов’язок. Так, їй це не подобалось, було важко чекати від нас новин. Але зупинити нас? Ні, навіть не намагалась.
– Як Україна виглядає з висоти?
– Донецький регіон, степи мені не сподобались. Можливо, через свою «індустріальність», терикони, труби… Я – все ж западенець, мені ліс потрібен. А з лісом – там погано. Дніпровщина мені подобається набагато більше. Сватове, Старобільськ, річка Айдар – там теж надзвичайно гарна місцевість. А ще мене вразила жахлива розруха у селах на сході України. В кабіні у мене перед очима завжди знаходиться карта. І якось я звернув увагу на село Веселе. На карті воно займає всього пів-сантиметра. Але воно є, назване – «Веселе». Я зверху до нього придивився. Виявилося – два десятки розвалених хат вздовж дороги. Усе закинуте, зубожіле. Я не маю права когось за це звинувачувати. Поняття не маю, які люди там жили чи живуть, але в західній Україні все ж більше індивідуалізму: якщо є будинок – то, як правило, чистий двір, собака, курочки, худоба. Все до ладу доведено. Не скажу, що в нас немає розрухи, але в цілому усе виглядає більш доглянутим, більш багатим… Я багато де літав… Мені і на джунглі не надто подобається витріщатися, коли вони тягнуться до самісінького горизонту.
ПОВІСТКОЮ З ВОЄНКОМАТУ КРАЇНА, НАРОД ГОВОРИТЬ: «БУДЬ ЧОЛОВІКОМ, ДОПОМОЖИ МЕНІ». ХІБА МОЖНА ВІД ЦЬОГО ВІДМОВИТИСЬ?
– Після твоєї промови під час нагородження у інтернеті були дуже суперечливі коментарі – від захоплення до лайки та звинувачень – мовляв, нехай з початку на фронт підуть сини депутатів та бізнесменів… Як ти віднісся до такої реакції?
– Я не надто звертав увагу, на те, хто і що казав. А от дружина досить болісно все це сприйняла. Їй було неприємно… Давай говорити відверто: половина негативних коментарів – це «ольгінські» тролі, ті, хто таким чином заробляє гроші «за порєбріком». Нехай там і лишаються. Їх відмітаємо відразу. Що ж до решти… Якщо моя промова викликала таку бурхливу реакцію, значить – цілі досягнуто. Я примудрився сколихнути болото. Не дивлячись на події на Майдані, роки війни, величезна кількість людей продовжує жити, як ні в чомуне бувало. Вони, прошу пробачення, сраної «мівіни» не кинули в супермаркеті у кошик для армії, жодної п’ятигривневої «есемески» не відправили. Вони продовжують «висіти» у кабаках, їсти, пити, дихати, трахатися. У них – все нормально. В інтернеті якось наткнувся на шматок офісного планктону, який абсолютно серйозно, у відкритому доступі написав: мені, мовляв, прийшла повістка з Камінь-Каширського воєнкомату, нехай воєнком скине номер картки, куди треба відправити гроші, щоб в армію не йти. Це що таке? Повісткою з воєнкомату країна, народ говорить: «Будь чоловіком, допоможи мені». Хіба можна від цього відмовитись? А ще мужики починають оформлювати опікунство над бабцями, за кордон тікають… До таких людей я відчуваю презирство. Сама їх наявність у нашій реальності, під час кризи і війни у країні, стала для мене не просто сюрпризом – їх існування стало для мене шоком. Я був кращої думки про суспільство. Я неодноразово уявляв собі, а скільки б часу усе це продовжувалося, якби тоді, на самому початку всіх цих подій, на донеччину приїхало мільйони три мужиків, скільки б це все тривало? День? Два? Так, були б втрати… Але вони і зараз є.
Не має значення – відкрита у нас війна, чи гібридна… Чоловік повинен захищати свою країну на тій простій підставі, що він народжений з яйцями. А значить – ти чоловік, воїн, захисник. Коли твій народ вбивають, а ти оформлюєш на себе бабусю і стаєш її опікуном… Такі люди нічого по собі не лишать. Відживіть – та й усе.
Я не знаю, як далі будуть розвиватися події… Хоча, ні – звичайно ж, знаю. Ми кінець-кінцем переможемо. Але ті, хто руки не приложить до цієї перемоги… Вони мені огидні.
13.06.2017
Оригінальний текст ЦЕНЗОР.НЕТ
Автор: Віолетта Кіртока