Вікторія Сорока
Одеситці Вікторії Сороці (фото: Вікторія Ясинська) всього двадцять. У минулому році дівчина закінчила медичне училище, де вчилася на фельдшера. Отримавши диплом, одразу пішла працювати в Одеський клінічний військовий госпіталь. А вже влітку опинилася в зоні АТО. І не в тилу, а відразу на передовій. У Маринівці Луганської області разом з колегами і бійцями 79-ї миколаївської аеромобільної бригади потрапила в оточення, де під безперервним обстрілом рятувала поранених воїнів. Отримала контузію. Кілька разів ледь не загинула.
– Пам’ятаю, ми з лікарем обробляли рану бійця, як раптом в декількох міліметрах від мого обличчя пролетів осколок, – згадує Вікторія Сорока. – Я як стояла, так і впала. Коли усвідомила, що тільки що ледь не позбулася половини особи, не стрималася – сльози самі полилися з очей. Але я змогла взяти себе в руки і продовжила асистувати хірургові. Я не вірю людям, які кажуть, що на війні не страшно або що там відключаються емоції. Мені було страшно. А побачивши поранених хлопців абстрагуватися неможливо. Бувало, обробляю рану, роблю все, що вимагає перша медична допомога, а сама при цьому ридаю. З моменту тих подій минув рік і зараз вже здається, що все це відбувалося не зі мною.
«Вирвавшись з оточення, подзвонила мамі. Так хотілося їй закричати: «Я жива!»
Нещодавно Віка Сорока отримала орден «За мужність» III ступеня. Після подій в Маринівці (вона з колегами-медиками і бійцями провела в оточенні близько місяця) потрапила в лікарню. Тільки коли дівчина вже була в госпіталі, її бабуся дізналася, де весь цей час перебувала внучка.
– Причому я нічого бабусі не розповідала, вона сама відчула, – каже Віка. – Для рідних у мене була інша версія – говорила їм, що працюю в мобільному госпіталі в Запорізькій області. Можливо, вони щось підозрювали, адже останнім часом я рідко дзвонила. Іноді додзвонювалася мамі, але через тридцять секунд зв’язок переривався. У Маринівці все було знищено, в тому числі і вишки.
Нас виводив з оточення відомий волонтер Юрій Бірюков. Вивозили на БТРах. Коли ми піднялися на висоту, стало страшно – там все відкрито, як на долоні, ніде сховатися. А я вже звикла до життя в окопі, адже на передовій постійно працювали снайпери. І тут почався обстріл. Нам вдалося вирватися. Коли нарешті опинилися в тилу, я взяла в одного хлопця телефон (свій втратила ще в Маринівці) і почала дзвонити мамі. Мені так хотілося закричати в трубку: «Мама, я жива!» Але розуміла, що не можна. Мама не повинна знати, де ми були. Тому, почувши в мобілці рідний голос, я спробувала спокійно запитати: «Як справи?» Але приховати емоції, напевно, не вийшло. «Що у тебе з голосом? – захвилювалася мама. – Ти не захворіла? » – «Захворіла, – збрехала я. – Але нічого. Зі мною все гаразд”.
– Так і не зізналися?
– Ні. Але потім по телевізору показали Юру Бірюкова, який розповідав подробиці нашого виходу з оточення. Він не називав прізвищ, просто згадав про дівчат-медиків, які, опинившись в безпеці, падали на коліна і цілували землю. Це були ми з колегою. Коли я вже лежала в госпіталі, зателефонувала бабуся: «Це про тебе тільки що говорили по телевізору?» До сих пір не розумію, як вона здогадалася.
– Ви отримали контузію?
– Так, це сталося під час одного з обстрілів, але не знаю, якого саме – нас обстрілювали постійно. Коли ми тільки приїхали на передову, спали в наметі. Потім просто на вулиці, під відкритим небом – так було зручніше добиратися до окопів. Бувало, не виходили з бліндажів по кілька днів – навіть для того, щоб поїсти або, вибачте за подробицю, сходити в туалет. Між нашим і сусіднім окопом спеціально прорили траншею – щоб ховатися там в разі небезпеки, а вже потім пробиратися до себе. Сусідній окоп був таким вузьким, що іноді доводилося спати практично один на одному. Операції робили або в окопі, або в машині, яка розгорталася як мобільна операційна. Незважаючи на те що машина медична, її так часто обстрілювали, що автомобіль був схожий на решето. Проте він служив нам прикриттям від осколків – стояв в центрі табору, і ми, ховаючись за кузовом, надавали першу допомогу пораненим, яких не можна було дотягнути до окопу. Коли їхали з Маринівки, від цієї машини практично нічого не залишилося. Ми навіть не стали її забирати.
– Ви говорили рідним, що перебуваєте в Запоріжжі. Дійсно спочатку там були?
– Ми приїхали в Запоріжжя всього на один день. Переночували і вирушили до хлопців з 79-ї бригади в Солнцево Донецької області. А потім змінювали місце розташування разом з ними. Перший серйозний обстріл я пережила в ніч на 17 червня минулого року. Ми зупинилися переночувати в таборі прикордонників в Олексіївці. Будучи в операційній, серед ночі почули звуки пострілів. Спочатку подумала, що стріляють по беспилотникам. Але виявилося, міни летіли в нашу сторону. Де сховатися? Поруч були тільки автомобілі і намети.
– Мені колись говорили, що під час обстрілу можна сховатися між колесами великої машини. Схопивши в темряві автомат, бронежилет, каску і берци, я підбігла до вантажівки, але під його колесами вже не залишилося місця – там сиділи хлопці. Тоді начальник швидко відвів мене в якусь споруду, де ми тут же почали приймати поранених. Їх було дуже багато. Пам’ятаю, мене аж заколотило від побаченого … Але я взяла себе в руки і почала працювати. Обстріл тривав до сьомої години ранку. Ми оперували ніч і весь ранок. Напевно, це було моє бойове хрещення.
«Ніколи не забуду обгорілі трупи наших хлопців, після того як їх накрило« Градами»
– Кажуть, до обстрілу можна звикнути, – продовжує Віка. – Можливо. Але перестати боятися все одно не можна. Після першого обстрілу я кілька днів не розмовляла. До речі, завідувач урологічним відділенням Олександр Анатолійович Нетребко пропонував мені і операційній сестрі Галині Адаменко повернутися додому. Ми відразу відмовилися. Сказали, що залишимося тут, що б не сталося. Нас, медиків, у відрядження на фронт поїхало не так вже багато: крім мене, Олександра Анатолійовича і Галі, в бригаді були чоловік Галини Сергій Іванович (він травматолог), анестезіолог і два водія. Анестезіолог, до речі, отримав поранення. Це сталося на моїх очах – йому в голову потрапив осколок. Ми кинулися допомагати. Слава Богу, врятували.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що, цілодобово перебуваючи в окопі, найбільше мріяли про… косметичці.
– Це правда. У нас були з собою якісь гігієнічні та косметичні засоби, але через обстріли ми часто не могли ними скористатися. У тому числі і нормально помитися. Під душ ми самі переобладнали дерев’яну кабінку туалету. Але йти туди було небезпечно – в будь-яку хвилину міг початися обстріл. Одного разу зі мною так і відбулося. Пам’ятаю, тільки зайшла, роздяглася – і пролунали вибухи! Я тут же закуталась в рушник – і бігом в окоп. Сиджу там, тремчу і з жахом думаю, що могла і не добігти… Бачили б ви моє волосся і нігті, коли я повернулася з фронту додому. До речі, косметичку я одного разу втратила, але хлопці потім знайшли її і привезли мені прямо на передову.
– Пам’ятайте бійців, яких рятували? Можливо, з кимось до сих спілкуєтеся?
– Пам’ятаю, але далеко не всіх. Коли поранені йдуть нескінченним потоком, ти не питаєш їх імен – просто швидко виконуєш свою роботу. З деякими потім знайомишся, розмовляєш… Є речі, які я, напевно, не забуду ніколи. Наприклад, обгорілі трупи наших хлопців після того, як їх накрило «Градами». Це дуже страшно, адже ще вчора я бачила всіх їх живими. Пам’ятаю, як хлопець, який привіз загиблих, в розпачі намагався зрозуміти, хто з обгорілих – його троюрідний брат. Але тіла були невпізнанні.
Ще мені дуже запам’ятався один майор. Осколкове поранення в грудну клітку. Йому було років тридцять. Я поставила крапельницю, але йому стало гірше. Відкрилася внутрішня кровотеча. Майора тут же відвезли в госпіталь в Куйбишеве, прооперували. Але через дві години чоловік помер. Здавалося б, один випадок з тисячі, але мені цей майор чомусь дуже запам’ятався. Можливо, тому, що вдома на нього чекала маленька донька. Він встиг мені про це сказати.
Деякі бійці, яких вдалося врятувати, виявляється, мене пам’ятають. Приїжджають в госпіталь або знаходять через соціальні мережі.
Нещодавно у мене брали інтерв’ю, і я сказала, що час, проведений в зоні АТО, було найстрашнішим, а й… найкращим у моєму житті. У коментарях під статтею одна жінка написала: «Це жахливо. Як ви можете таке говорити?» Я від своїх слів не відмовляюся. Там, на війні, всі по-іншому. У мирних містах люди зациклені на собі і своїх проблемах. А на війні всі один за одного горою. Ти знаєш, що тебе не залишать у біді, і сам нізащо не залишиш товариша. Пам’ятаю, як під час обстрілу командир табору замість того, щоб швидше ховатися, бігав по окопах з криком: «Всі живі? Ви в порядку?” Він і не думав про те, що сам може загинути.
Повернувшись додому, довго відчувала себе не на своєму місці. Хотілося назад, на передову. У рідному місті зовсім інше життя. Люди ходять по ресторанах, розважаються й гадки не мають, що відбувається в їх же країні. Я ні в якому разі їх не засуджую. Але мені було морально важко. Перші пару місяців взагалі не хотілося виходити з дому.
– Багато бійців кажуть, що війна назавжди їх змінила. Вас теж?
– Звісно. Тепер я розумію, що бажання купити нову сукню або лак для нігтів – це така дурниця. Та й покупка нової машини теж. Найбільша цінність – ваші близькі. Цінуйте час, проведений з ними. Перебуваючи в зоні АТО, я весь час думала про своїх батьків, про молодшого братика. Це так страшно – розуміти, що можеш більше ніколи їх не побачити. Зараз весь вільний час проводжу з ними.
– Ви працюєте?
– Так, все в тому ж Одеському військовому госпіталі. Мрію стати професійним хірургом. Асистуючи досвідченим військовим хірургам, я як фельдшер багато чому навчилася. В цьому році пробувала вступати до медичного інституту, але мене не взяли. Буду намагатися в наступному році. Зараз звикаю до звичайного життя. Однак якщо буде потрібно, поїду на фронт не роздумуючи.
Автор Катерина Копанева