Володимир Голоднюк
Після загибелі 19-річного Устима Голоднюка батько хлопця Володимир (фото: Роман Ніколаєв) зайнявся волонтерством, за що отримав орден «Народний герой України». У День Захисника України чоловік разом з батьками Романа Гурика, теж загиблого в лютому 2014 року, відкрили пам’ятник Роману Гурику, який став символом Небесної сотні.
Володимир Голоднюк: “У холі готелю “Україна” я відчував, як відлітає душа сина…”
В очах цього 46-річного чоловіка немов застиг біль. Він не може стримати сліз, коли говорить про загиблого на Майдані сина. Занадто важка втрата. Устимові було всього 19 років. Він приїхав на Майдан з рідного Збаража Тернопільської області ще в двадцятих числах листопада 2013 року. У фатальну для країни ніч 30 листопада Устим був серед побитих студентів. Серйозно постраждав – йому на потилицю довелося накласти 12 швів! Саме він придумав сигнал про небезпеку «Небо падає». 20 лютого по Інститутській вулиці Устим піднімався в яскраво-блакитний миротворчої касці. Снайперу було зручно цілитися… Батько Устима Володимир в той день теж був на Майдані. Йому повідомили про загибель сина по телефону. Він тут же прибіг в хол готелю «Україна», куди приносили загиблих і доставляли поранених. Весь світ обійшли кадри: плаче чоловік із закривавленим блакитним шоломом, в якій чітко видно кульовий отвір, схилився над тілом сина…
Я познайомилася з Володимиром в Одесі після вручення йому волонтерської нагороди «Народний герой України» за його допомогу армії. Беручи орден з рук губернатора Одеської області Міхеїла Саакашвілі, Володимир сказав: «Ми будемо допомагати, скільки зможемо. Аж до перемоги ».
Вже на наступний день, 14 жовтня, в День захисника України і Покрова Пресвятої Богородиці Володимир був у Івано-Франківську, де при вході в сквер в центрі міста тепер стоїть пам’ятник Роману Гуріков і всім Героям Небесної сотні.
– З Іриною та Ігорем Гурик нас познайомили наші загиблі діти, – каже Володимир Голоднюк. – Ромчику, як і моєму Устимчик, було всього 19 років. Для мене батьки загиблого іванофранківця стали прикладом – горе їх не зламало, стрижень в обох найсильніший. Багато в чому наші діти були схожі. Чим більше я дізнавався про Ромчик, тим сильніше захоплювався ним. Він був неординарним, що захоплюються, постійно в пошуку, читав серйозну літературу. Іра та Ігор задумали створити в Івано-Франківську «Алею слави». Бронзова фігура Романа при вході справила на мене величезне враження. Це меморіал усім нашим дітям. До його створення і втілення причетні меценати і політики Івано-Франківська. Але як делікатно вони вели себе, словом ніде не обмовилися про допомогу.
– Пане Володимире, коли ви зайнялися волонтерством?
– Першу допомогу в зону АТО я відправив 6 червня 2014 року. До мене звернувся воєнком: «Мобілізували шістьох жителів Збаразького району, їм потрібні бронежилети, форма. Може, допоможуть твої знайомі з числа майданівців? » Я подзвонив хлопцям. І ми швидко екіпірували бійців. Так я включився в роботу. Незабаром створив «Штаб національного опору». Волонтерство стало тією соломинкою, яка допомогла мені прийти в себе, адже я був повністю розбитий … Пам’ятаю кожен момент життя Устимчик. Як забирав його з пологового будинку, як цілував рожеві п’ятки, як вів до першого класу, як він надів форму львівського ліцею імені Героїв Крут. І я ж закрив йому очі … Загинув продовжувач нашого роду. Коли я прибіг в хол готелю «Україна», тіло сина було ще теплим. Я відчував, як його душа відлітає …
Допомога армії стала для мене справжнім порятунком. Я тоді не розбирався, якими мають бути пластини для бронежилетів, з якої тканини шити літню і зимову форму. До мене приєдналися п’ятеро однодумців. Ми стали збирати гроші, звертатися до голів сільрад, придумувати різні акції. Щоб зрозуміти, які на фронті потрібні каски, поїхав до Києва до Георгія Туке, що створив волонтерську організацію «Народний тил». Він допоміг мені розібратися в усіх тонкощах. Почали купувати каски в Польщі, Німеччині, Італії. На даний момент опікуємося 470 службовців в зоні АТО жителів Збаразького району.
– Ви самі їздите в зону АТО?
– Вперше вирушив туди 6 грудня 2014 року. Мене постійно тягнуло побувати там, побачити все своїми очима. І одного разу з вантажем вирушив до хлопців. Я бачив Трьохізбенка, Кримське, Щастя, Дебальцеве. Побував на 31 блокпосту, навколо якого минулої зими йшли важкі бої. Поїздки на війну затягують. Потрапивши туди один раз, не можеш більше не їздити. Там життя зовсім не така, як тут. Поруч з бійцями відчуваєш любов і захист.
– Вам доводилося ховати когось із тих, кому ви допомагали?
– На жаль так. На даний момент загинули чотири жителя нашого району. Першим був Тарас Михальський. Коли ми в нашому «Штабі національного опору» підбирали йому форму, нас знімав режисер документального проекту «Вавилон 13». Я іноді переглядаю ті кадри.
Ми з Тарасом жартуємо, сміємося, він коментує свої обновки. У той же день чоловік поїхав на фронт. Більше живим я його не бачив. Тарас загинув 19 жовтня минулого року – в БТР здетонував боєкомплект. Тіло було сильно понівечене, кілька місяців його неможливо було забрати з ворожої території. Після загибелі Тараса я впав у депресію. Ми росли по сусідству. Мені було років дванадцять, коли його мама гуляла з сином в колясці. Разом з його старшим братом Іваном ми грали в «війнушку», ганяли на футбольному полі. Після загибелі Тараса відчував свою провину, недопрацювання… Але бувають у нас і щасливі моменти. Нещодавно в штаб зайшла жінка, поставила на стілець пляшку коньяку. «Бронежилет, який ви купили, вчора врятував моєму синові життя, – сказала вона. – Все осколки увійшли в пластину…» Ще одна«броня» прийняла в себе 24 осколка! Тільки один потрапив в руку бійця. Він підлікувався і повернувся на війну. Це Віталій Кобко, однокласник мого Устимчика. Ось ці приклади і стають найбільшою мотивацією для того, щоб продовжувати свою справу, не опускати руки.
– У вас багато однодумців?
– Достатньо. Багато волонтерів, як і я, на шкоду своїм сім’ям. Є у нас Іванка, мама двох діток. Відведе одного в сад, іншого в школу – і в штаб. Олена і Віктор Шевчуки, щоб доїхати до нас, долають 28 кілометрів, залишивши вдома дочку. Пенсіонер Семенович не може допомогти грошима, тому пакує посилки і відвозить їх на пошту. Пані Ірина, провізор на пенсії, формує аптечки. Кожен день до нас приїжджають школярки і плетуть маскувальні сітки. Зараз нам допомагає Сергій – боєць, який пройшов Дебальцеве. Він був важко поранений. Осколки потрапили в живіт, вибили шматок кістки з руки. Йому зробили багато операцій. Коли проходив реабілітацію, Сергій прийшов до нас. Ми на базі «Штабу національного опору» створили «Союз ветеранів АТО», щоб зібрати всіх бійців району разом, допомагати їм вирішувати соціальні питання після повернення з фронту. Ще ремонтуємо БТРи, купуємо машини, тепловізори. Та що там казати: закупівля лопат і цвяхів теж лягає на плечі волонтерів. Люди нас підтримують, допомагають, довіряють. А представники місцевої адміністрації ставляться не дуже добре. Нагородили ми бійців до Дня захисника України – журналісти міських газет проігнорували цю подію.
Організували концерт, щоб зібрати кошти на покупку необхідного для наших хлопців в зоні АТО, – нас не помітили. При цьому постійно чую: «Та цей Голоднюк просто піариться на смерті сина». Як так можна? Просто наш штаб стає потужною організацією. Але я говорив і говорю, що, поки війна не закінчиться, ні на які вибори не піду, хоча пропозиції від кількох політичних сил отримував.
– Де ви берете кошти на покупку дорогої оптики, машин?
– У селах люди, як колядники, час від часу ходять від хати до хати, збираючи продукти. Гроші дають ті, хто виїхав на заробітки за кордон. Дитячі малюнки, вишивки, м’які іграшки ми продавали в Італії, Угорщині. Також влаштовуємо аукціони, на яких виставляємо розписані художниками гільзи артилерійських снарядів. І я звітую про кожну витрачену копійку. Одного разу, впевнений, всіх волонтерів спробують викрити або звинуватити в збагаченні за рахунок пожертвувань. Я кожен день готовий до звіту.
В Одесі орден «Народний герой України» отримав і військовий капелан Ігор Федоришин. Виявилося, отець Ігор та Володимир Голоднюк – однокурсники, разом вчилися у Вінницькому педагогічному університеті, брали участь в Революції на граніті.
– Так сталося, що Ігор відспівував Устимчика прямо в холі готелю «Україна», – каже Володимир. – Він теж практично весь час проводив на київському Майдані. І дізнався про загибель мого сина одним з перших. Вже тоді мені, нічого не розуміла, він говорив: «Треба жити заради пам’яті сина».
– Як ви познайомилися?
– Коли ми з Ігорем вчилися, Вінниця була абсолютно російськомовною. На всьому потоці тільки ми з Ігорем носили значки у вигляді українського прапора і говорили по-українськи. Це нас і об’єднало. Ігор розповідав, що служив в Афганістані, брав участь в боях, бачив, як гинуть хлопці. На нього самого додому прийшла похоронка. Батьки навіть поставили хрест, а незабаром Ігор повернувся додому. Після першого курсу мій друг вирішив стати священиком і поїхав вчитися у Львівську семінарію. Кілька років ми спілкувалися рідко, але потім знову стали частіше телефонувати, ділитися радощами і бідами. Останні півтора року Ігор постійно поруч зі мною. Підтримує, надихає, змушує жити. Я дуже радий, що він став Народним героєм України. Він же знаходиться на передовій поруч з бійцями. Проводить служби навіть під обстрілами. Дізнавшись, що капелан їздить на фронт без захисту, ми подарували йому бронежилет і каску. Ігор – справжній психолог для воюючих хлопців. Це дуже важливо.
Автор: Віолетта Кіртока