Автор: Віолетта Кіртока

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: “Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові”

Рік тому Ярослав дивом зміг відвернути машину від ворожої ракети і цим врятував життя командиру. 21-річний хлопчина пішов на війну у 18 років – за прикладом рідного дядька та вітчима, що загинув від поранень, яких зазнав під час підриву Донецького аеропорту у січні 2015 року.

Нікого вже не здивуєш розповідями про цілі родини, які захищають Україну. В одному підрозділі можна зустріти батька і сина, братів, батька і доньку тощо. Але історія, яку я почула від Ярослава Шинкаренка і його мами Олени Кукли, не схожа на інші. Ба більше, вона незвичайна: скільки цим людям довелося перенести, доля так їх випробовує, але це їх тільки загартувало, а не зламало. Тому без зайвих вступних слів даю слово мамі і сину. Розмову ми почали із ситуації, яка стала приводом для відзначення Ярослава недержавним срібним орденом “Народний герой України”. Вона сталася 10 березня 2020 року у селищі Піски на околиці Донецька.

“ДЕЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ПОВНІСТЮ – НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ ЦІЛИХ АНІ РУК, АНІ НІГ”

-Ми їхали по дорозі, яка вже давно вважається безпечною, – розповідає Ярослав. – Але один її відрізок добре бачать вороги з терикону. Довгий час звідти спостерігали за нашими пересуваннями. І вдарили туди, де ми не очікували. Я по тій дорозі їздив постійно, і у мене ніколи не було спокою. Завжди відчував небезпеку. Тому намагався або швидше проскочити той відрізок, або кермом крутив, виляючи по дорозі. Відчуття, що може щось прилетіти саме тут, у мене було…

О 8 годині ранку того дня, як зазвичай, відбулося шикування, командир батальйону дав завдання. Я поїхав з командиром роти оглядати позицію, на якій мінялися хлопці. Це вже пізніше я зрозумів, що тоді кожна секунда зіграла свою важливу роль. Наш джипчик завівся не з першого разу, тому ми виїхали трохи пізніше, ніж планували. Хлопці, яких забрали з позиції, були у вантажівці ГАЗ-66. Ми зустрілися з ними в дорозі. “Шишарик” виїхав з-за повороту на дорогу. Ми побачили, що це наші хлопці, привіталися, піднявши долоні, і роз’їхалися. І тут я побачив ту ракету. Це вже був кінець дороги, далі побудовані загороджуючі габіони і йде поворот наліво. Над габіонами я і побачив ракету. Вона летіла точнісінько в нас. Не можу передати словами, як зреагував. Машинально відвернув кермо, намагаючись уникнути цієї зустрічі. І вдалося…

– Давно за кермом?

– З 16 років. Поступив до автошколи в Києві під час навчання в інституті.

– А зараз тобі скільки?

– 21… Коли відвернув машину, перша ж думка була – за нами ж також є машина. І в дзеркало заднього виду побачив, що ракета влучила в неї. Ми якраз знаходилися на одній лінії. За поворотом залишив машину в безпечному місці. Командир роти побіг до вантажівки, а мені дав команду бігти до медиків ASAP, які якраз розташовані неподалік. Я покликав допомогу і повернувся. Командир по рації викликав ще й нашу евакуацію. Але чекати медиків не було часу. Автомобіль палав. І коли ми бігли до нього, почули другий вибух. Перша ракета зупинила автомобіль, а другою його добивали. Чомусь не було страху, що прилетить ще й третя ракета. Думав про інших – як витягти, перенести у безпечніше місце.

Спочатку було відчуття розгубленості. В “шишарику” знаходилося чоловік десять. Я думав, там цілих не залишилося. Надавши всім допомогу, відтягнувши їх, стало ясно, що лише контузію дістала тільки одна людина – водій цього автомобіля. Він допомагав знімати тих, хто залишився, з палаючої машини. Інших викинуло вибуховою хвилею. Троє, що залишилися в кузові, були найважчі. Коли ми їх знімали і відтягували в безпечне місце, прибігли ще хлопці, які живуть в хаті неподалік.

– Що ти робив?

– Накладав турнікети. Багато рваних ран було, крові море… Я знав усіх поранених. Ті, у кого були не дуже важкі поранення, намагалися виходити самі. Одному перебило ногу і пошкодило очі. Він спробував сам іти, але не міг, бо не бачив і на ногу не міг стати. Його витягти було легше – він міг опиратися однією ногою. Але деякі постраждали повністю – не залишилося цілих ні рук, ні ніг. Таким був Андрій Ведешин. Ми не могли відразу віднести його від машини до точки евакуації – не було за що взяти… Добре, залишився ремінь. Тримали за нього і якусь кінцівку. Його довезли до республіки Міст, а там вже констатували смерть…

Поки ми надавали допомогу і витягали поранених, у мене було відчуття, що загинуть всі.

Найстрашнішим у той день був запах печеної крові. Він виводив з себе. Вдихаєш цей запах, і починає нудити. Коли ми на базу привезли всі зібрані речі, я не міг до них підійти, бо відчував цей запах крові.

– Довго оговтувався від цього?

– Довго. До нашого виходу із сектору в пункт постійної дислокації. Відразу після того, що сталося, призначили розслідування, потрібно було надавати свідчення. Ця тяганина ще більше нагнітала.

– Ти мав їздити по цій дорозі і надалі?

– Так. Були виснажливі дні, коли по 8 -10 разів моталися там.

– Коли ти зрозумів, що завдяки своїй миттєвій реакції врятував не тільки себе, але й командира і ще одного бійця, який був з тобою в джипі?

– Я не думав про те, що зробив, адже двоє в результаті загинули, один був дуже тяжкий, довго пробув в комі, йому ампутували кінцівки. Ще один хлопчина також залишився без ноги. Добре, що вони вижили.

Через два чи три дні ми з командиром сиділи на командно-спостережному пункті роти і розмовляли. І він мені сказав: “Командувач оперативно-тактичного угруповання сказав подати водія, тобто тебе, на орден “За мужність”, бо ти врятував життя командира розвідзагону”.

– Після того, як все сталося, до нас приїхав командувач ОТУ Схід генерал-майор Москальов, – додає мама Олена Кукла. – Він спілкувався з нашим командуванням, я бачила, що він підзивав до себе Ярослава, говорив і з ним. Пізніше наш замполіт попросив мене дані Ярослава і сказав, що готує подання на нагородження. Коли ми з сином це обговорювали, я зазначила: “Ти, мабуть, до кінця не усвідомлюєш, що ти зробив”. Він відказав: “Та я робив свою роботу. Якщо мені справді вручать нагороду, можливо, тоді я зрозумію, що зробив щось важливе”.

– Але ж до цих пір орден не вручили…

-Ні.

– Чому?

– Подання двічі повертали. Я питала замполіта, чому це відбувається, але чіткої відповіді не було. Документи проходили погодження в ООС, оперативному командуванні, але застрягали в командуванні сухопутних військ. Начебто один із посадовців сказав: “Це просто їхня робота, немає за що нагороджувати”… На день розвідки, 7 вересня, я написала пост про не отриману сином нагороду, про всю цю ситуацію. І про те, що все одно пишаюся Ярославом. Буквально через пару днів сину передали нагороду “За військову службу Україні”. Звичайно, ані я, ані мій брат, ані чоловік  не йшли в армію, на війну за нагородами. Але визнання державою страшенно важливе для кожного солдата. Грамота, подяка – дають розуміння, що ти все робиш правильно, і тебе при цьому бачать.

“В ДЕНЬ, КОЛИ ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ ПІДІРВАЛИ, МОГО ЧОЛОВІКА ТАМ НАКРИЛО ВИБУХОВОЮ ХВИЛЕЮ І ЗАВАЛИЛО В ЯКІЙСЬ БУДІВЛІ”

– Як давно ви служите?

– Моя служба почалася у 2016 році, – відповідає Олена. – Спочатку я була в 81-ій аеромобільній бригаді, тому що там служив мій чоловік. Я пішла на службу за ним. Він служив з 2014 року. Після Майданівських подій прийняв рішення іти в армію мій єдиний старший брат. Через місяць після нього пішов і чоловік.

– Ви давно одружені?

– До 2014 року прожили разом сім років. Вова виростив Ярослава, став для нього батьком. Син і називав його Батя. Він був його наставником.

– Він навчив мене бути чоловіком, – додає Ярослав.

– Коли ми з Вовою зійшлися, у мене було двоє дітей – Ярослава і Настя. А Вова мав доньку, однолітку моєї доньки, Машу. Тоді дівчаткам було по шість років. Машина мама трагічно загинула, коли їй було два з половиною рочки. Маша практично не пам’ятає маму. Вова виховував її сам.

Довгий час ми жили не одружені. Жили та й жили собі. Одружилися тільки після того, як Вова пішов служити. Це було його рішення. Коли я запитала: навіщо це робити, стільки років прожили… Але він, приїхавши у першу відпустку, вже зрозумівши, що може загинути, сказав: “Я усвідомлюю, що можу не повернутися. І хочу бути впевнений, що моя донька не лишиться повною сиротою”. Я тоді пообіцяла: “Як би не було, що б не сталося, ніколи її не залишу”.

– Володимир загинув?

– Помер від  травм.

У 2015 році його рота була під донецьким аеропортом. Вони базувалися у Водяному, постійно ходили на завдання. В один із виходів в районі аеропорту стався потужний обстріл. Вибухова хвиля відкинула Вову, і його привалило якоюсь стіною. На щастя, хлопці побачили це і витягнули чоловіка. Він відразу потрапив в шпиталь, але від мене це приховував: та я захворів, у мене бронхіт. Казав лише, що знаходиться в часовярівському шпиталі, потім в харківському, пізніше його перевезли в Чернігів. Я спитала: “Чого це тебе з бронхітом по всій країні возять?” Тоді вже визнав: “Та ти не хвилюйся, трошки травмувався”.

– Коли він постраждав?

– Це був день, коли батальйон Гіві підірвав аеропорт, – відповідає Ярослав. – Під завалами залишилося багато хлопців з 90-го батальйону.

– Вже коли я приїхала забирати його з чернігівського шпиталю, для мене було шоком, в якому стані він знаходився. Права сторона тіла у нього не працювала. Порвало та потягнуло зв’язки, вибило суглоби – плечовий та тазовий. Але знайшли фахівців, відновили всі рухи. Відведений на реабілітацію місяць Вова вдома недобув. Повернувся в підрозділ, як тільки відчув, що може рухати. Але його моральний стан був дуже тяжким. Набагато тяжче, ніж фізичний.

Вова не був кадровим військовим. До війни працював трактористом. Строкову відслужив ще за Радянського Союзу. І коли пішов на службу, підрозділ відправили у донецький аеропорт. В першому ж бойовому зіткненні під час виїзду на позиції командир роти був травмований і госпіталізований. Вова був командиром відділення, виконував обов’язки командира взводу, а коли командир роти вибув із строю, йому довелося виконувати його обов’язки. Тоді багато було загиблих. За кожного він відчував свою відповідальність, переживав страшенно. Я бачила, що йому дуже тяжко, але не ставила зайвих питань. Якогось дня Вова почав говорити. Те, що я чула… Я б не хотіла все те знати. Страшно було навіть чути таке, не те що прожити: “Ти розумієш, я звинувачую себе. Відправив групу на вихід. А вони не повернулися або повернулися не всі. А я ж міг замінити когось, вирішити по-іншому”… Згадував, як в навчальному центрі їх запитували: “Чи зможеш ти вбити людину? Ми тоді всі казали: та це ж ворог. Звісно, зможу. Але виявилося це не так просто, як здається. Мало того, що мені сняться мої хлопці, які загинули, так до мене приходять ті, кого я бачив в приціл”…

Я запитувала чоловіка: як тобі допомогти. Почала шукати спеціалістів. Але які психологи на початку 2015 року? Єдине, він попросив відвезти його до батюшки. Я знайшла церкву і священика, який їздив на схід. Двічі чи тричі Вова заходив і виходив із церкви, поки ішла служба. По його обличчю котилися сльози. Не знаю, про що чоловік говорив із батюшкою, але коли ми поверталися додому, відчула, що напруга, яка була всередині у нього, трохи спала. Він видихнув. І як тільки йому стало легше ще й фізично, відразу сказав: я повертаюся, завезеш мене до моїх. На той момент я була волонтером і якраз збиралася в чергову поїздку.

-І ви самі його відвезли?

-Так, у Дружківку, де тоді знаходилася бригада. Перші слова, які він сказав у підрозділі: ура, я вдома. Я ще пожартувала: хоч би дочекався, поки дружина поїде, а потім вже так щиро радів.

-Ярославе, як ти сприймав, що вітчим служить?

-Коли він був вдома після лікування, я навчався в Києві. Приїздив лише на вихідні. Після школи я вчився в київському інституті бізнесу і права на програміста. Три курси закінчив. А коли мені виповнилося 18 років, перевівся на заочну форму навчанні і пішов служити. Батя про службу не хотів говорити, а мені було цікаво. Я страшенно поважав його за те, що він захищав Україну. Спочатку я “хворів” Майданом. Страшенно хотів бути в центрі подій, але ще був малим. Все, що говорили про революцію Гідності, а потім про війну, уважно слухав. Коли мені виповнилося 16 років, просився в поїздку з мамою. Наче вже й вговорив її, але на блокпостах потрібний був паспорт, а у мене його ще не було. Отримав його через днів десять, як мама поїхала А це була чи не крайня її поїздка. Потім вже мама оформилася в десантну бригаду.

– Чоловік служив далі, – продовжує Олена. – Після ДАПу вони знаходилися в районі Зайцевого. Пізніше зайшов на авдіївську промзону. Там ворог був настільки близько, що вони перекрикувалися.

– До речі, це була моя перша позиція, коли вже я прийшов на службу, – уточнює Ярослав. – Ми там стояли разом з добровольцями 1-ої штурмової роти, з хлопцями Да Вінчі.

“ЦЯ ВТРАТА БУЛА НЕ ПЕРШОЮ В МОЄМУ ЖИТТІ. КОЛИ МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ З ВОВОЮ, Я ВЖЕ БУЛА ВДОВОЮ”

– Коли я вирішила іти на службу, мене всі відмовляли. Навіть чоловік, – посміхається Олена.

Фото: Роман Ніколаєв

– Що стало поштовхом до такого рішення?

– Коли на війну ішли брат та чоловік, я дуже сподівалася, що все це швидко закінчиться. А коли почало затягуватися, прийшло усвідомлення, що ця війна надовго. Мені хотілося підтримати чоловіка, бути поряд. Це ж людина яку я кохала, а дружина має бути з чоловіком..

– Дітям мама також потрібна…

– На той момент 81-а бригада дислокувалася в Краматорську, звільненому, вже зовсім мирному місті. Я ішла в управління бригади зв’язківцем, мала вихідні, могла ходити на службу зранку і вечері повертатися у зняту квартиру. Тому ми планували з часом забрати дітей в Краматорськ. Так багато хто робив.

– А ким ви були до війни?

– Менеджером в банку. У 2015 році я намагалася потрапити в ту ж бригаду, але у фінансовому департаменті не було вакансій. Я не припинила дізнаватися про посади, які б могли мені підійти. В якийсь момент мені запропонували стати зв’язківцем. Я призвалася через військкомат та поїхала в навчальний центр, в Полтаву.

– З ким діти залишилися?

– З моїми батьками. Спочатку вони намагалися на мене давити: ми не будемо з дівчатами! Але, дякувати Богові, вони прислухаються до мене і розуміють, чому я так вирішила.

Я підписала контракт в травні 2016 року, а вже в серпні потрапила безпосередньо в бригаду. Коли приїхала, чоловіка на місці не було, він знаходився на промці. Десь два тижні ще чекала його. Роззнайомлювалася із бригадою, містом. Пройшла планові стрибки. Я винаймала квартиру поряд із частиною, буквально за забором. В той день, коли чоловік повернувся з ротації, він пожалівся, що погано себе почуває. За два тижні до цього вже казав мені, що відчуває біль у грудях. Пару разів звертався до наших медиків. Йому радили пройти лікування, а він відмахувався: “Ходжу, дихаю. Слава Богу!” Переймався своїми хлопцями, підрозділом, а себе ставив на другий план.

В ніч з 31 серпня на 1 вересня вночі мене розбудив чоловік. Він був зовсім блідий. “Що сталося?”, – питаю. “Погано”… І непритомніє, посунувся мені на руки. Я встигла схопити його і посадити в крісло. Мені стало страшно. Думала, він помер, бо не дихав і не рухався. Але я розуміла, що потрібно щось робити. Дала пару ляпасів – і раз, він включився. А я ж лише місяць як прослужила в бригаді, ще нікого там не знала. Подзвонила своєму безпосередньому командиру. Прибіг наш медик із частини, викликали швидку. Дві чи три години медики стабілізували Вову, підняли тиск, який зовсім впав, і тоді лише забрали його лікарню. Коли я прибігла в реанімацію, побачила чоловіка на кушетці, скрученого в клубочок… Йому нічого не робили. Начмед наш – я йому дуже вдячна – підняв на вуха всіх. Почали робити аналізи, знімки.

– Який поставили діагноз?

– Коли зробили рентген, лікар сказав, що не просвічується одна легеня. Вже пізніше стало зрозуміло, що вона була заповнена рідиною. В неї почала потрапляти кров, яка просочувалася з пошкодженої аорти. Стан Вови був не стабільний, тиск постійно падав. Ніхто не розумів, що я дружина, бо я була у формі. Лікарі думали, що я медик з частини. Тому при мені казали: та це безнадійно. При цьому Вова був притомний, спілкувався. Одна лікар вдячно ставиться до військових, сказала нам багато добрих слів, обіцяла зробити все, що в її силах. Вона і повідомила, що у чоловіка тріщина аорти. Її виявила КТ. Вона порадила: робіть все, щоб звідси забрати чоловіка. Мене звели з відомою волонтеркою Танею Губою. Для мене було таким здивуванням, що незнайома людина перейнялася моєю бідою. Вона спілкувалася зі мною навіть просто, щоб підтримати. Завдяки Тетяні Петрівні Вову транспортували гелікоптером в Харківський військовий шпиталь. Щоб він переніс дорогу, йому поставили дренаж, відсмоктали рідину з легені. Тоді ж наш начмед мені сказав: не знаю, яким дивом Володя ще живий… У Харкові він пробув дві доби в реанімації. Там діагноз підтвердили… Місцеві фахівці, яких викликали з усіх профільних медичних закладів, сказали, що не візьмуться робити операцію, і порадили їхати в столичний інститут Амосова. З Харкова мені дозволили знаходитися разом з чоловіком в гелікоптері. Мені ця дорога далася дуже тяжко. Не уявляю, як Вова терпів. Його супроводжували два лікарі. Ноші поставили на підлогу. Підмостили сумку, подушку, щоб Вова міг напівсидіти, лежати він не міг.

– Яке у вас тоді було передчуття?

– Я вірила, що його врятують. Тут я повернуся до деяких моментів мого життя. На жаль, так склалося, що ця втрата була не першою в моєму житі. Коли ми познайомилися з Вовою, я вже була вдовою.

З батьком Ярослава ми швидко розлучилися. Потім був інший чоловік. Йому я народила доньку і його прізвище ношу дотепер – Кукла. Він трагічно загинув в аварії. Ярославу тоді було шість років, Насті три. Зовсім маленькі діти. Обставин загибелі чоловіка ми так і не вияснили. Багато залишилося запитань. Все списали на нещасний випадок. Він їхав на скутері по дорозі… Його знайшли у важкому стані. В реанімації в комі він провів дев’ять днів, але до тями так і не прийшов.

Мені було лише 23 роки. Я залишилася сама з двома дітьми. Через два місяці після смерті чоловіка залишилася ще й без роботи – потрапила під скорочення. Настя батька не пам’ятає… Моя мама сварить Ярослава, що він занадто балує своїх сестер. А він просто добре пам’ятає, як нам було важко, коли він сам був ще зовсім дитиною.

– Як балує Ярослав дівчат?

– Дорогими гаджетами, телефонами. Він витрачає всі свої гроші на сестер. Якось я спитала, навіщо ти це робиш. Ніколи не забуду його слова: “Мамо, я не хочу, щоб мої сестри відчували те, що колись відчував я”. Той період в нашому житті, п’ятнадцять років тому, був дуже важким. Зокрема у фінансовому плані. Це було виживання. Головною задачею для мене тоді було не зламатися і хоча б дати дітям мінімум. Бо приходить дитина і каже “Я їсти хочу”, а ти не завжди маєш що дати. Це було перше випробування в моєму житті, яке мене почало змінювати.

Коли ми з Вовою летіли в Київ, я згадувала саме ті моменти. І навіть думку не допускала, що мій чоловік, коханий, який став справжньою опорою мені і моїм дітям, може мене покинути. Він же на війні постійно заглядав в очі смерті. Але те, що вона може його у мене забрати, я не допускала. Це не про нас. Не може вдруге такого статися в моєму житі. Снаряд не падає двічі в одну воронку. Так думала я. Та й Вова не сприймав все, що відбувалося, серйозно. Переводив на жарти. Ми планували: зроблять операцію, реабілітація, і все буде добре.

Про це ми говорили під час перельоту в Київ. Я бачила, як Вові було боляче. Але він цього не показував. Весь шлях у нього стояла крапельниця, підвішена в рукавичці над ним. Летіли досить довго, бо високо не могли піднятися – не можна було допустити стрибки тиску. Пілоти враховували це, тому й летіли на невеликій висоті і невеликій швидкості. В Жулянах нас зустрів реанімобіль, привіз в інститут Амосова. Чоловіка забрали відразу в реанімацію. Це був останній раз, коли я бачила його живим.

Ми самі з Київської області. Прилетіли додому, а значить точно все буде добре. Але тут я стикнулася із стіною байдужості. Мені ніхто нічого не говорив, зі мною не спілкувалися лікарі, не пускали до чоловіка. Тоді я почала звертатися до волонтерів, просити їх про допомогу, бо самотужки нічого зробити не могла. І багато хто відгукнувся, допомагали представники районної ради… Тільки після того, як всі включилися, мені нарешті озвучили ситуацію.

Вові потрібно було ставити стент, який замовляється індивідуально. Ціна питання – 700 з лишнім тисяч гривень. На 7 вересня волонтери запросили декілька телевізійних каналів, щоб кинути клич про збір коштів, відкрили для цього окремий рахунок. Я буквально поселилися біля інституту, під вікнами, дверима реанімації, на лавочках. На ніч тільки мене забирала до себе волонтерка. Коли ми чекали приїзду журналістів, нас покликали до лікаря. Він сказав: “Стало гірше, ми ввели вашого чоловіка в медикаментозну кому. Часу чекати немає”. Виявилося, що вже викликали фахівців з інших закладів, і вони прийняти рішення робити інший вид операції і поставити протез судини. Це було ризикованіше, але потрібно було використати найменший шанс. Лікар сказав, біля якого ліфта можна стояти, щоб побачити Вову, коли його повезуть на операцію.

– Чекала?

– Звісно! Але в призначений час із ліфта вийшов тільки лікар. Навіть тоді я не зрозуміла, що сталося. Він покликав нас в кабінет. Думала, хоче якісь деталі узгодити. В кабінеті він мені сказав: “Коли почали перевозити в операційну, аорта лопнула. Смерть була миттєвою”.

– Кому першому ви подзвонили?

– Ярославу. Сину.

– Як ти сприйняв?

– Тяжко, – на очах у молодого чоловіка блищать сльози. – Якраз була пауза між парами, тому я поїхав до мами.

– Мені не вірилося, що все це правда. Неприйняття – перша моя реакція. Коли приїхав Ярослав, нам дозволили зайти в морг. Навіть побачивши Вову у морзі, ніяк не могла повірити, що його більше немає…

“ПРАЦІВНИКИ СОЦЗАХИСТУ МЕНІ КАЗАЛИ: У ТЕБЕ НЕ ВИЙДЕ, ТИ НЕ КРОВНА РІДНЯ МАШІ. АЛЕ Я ЇЇ ВСЕ ОДНО ВДОЧЕРИЛА”

–Хто сказав Маші про смерть батька?

Мама і син важко зітхають.

– Дівчата якраз були у школі, – продовжує Олена. – Я подзвонила своїй мамі і попросила її поки що нічого не казати донькам. Чесно кажучи, не пам’ятаю, як все було потім. Дякую своїм батькам: вони взяли на себе весь тягар – і організаційний, і моральний. Я цілий день провела на адреналіні, в стресі. Відповідала всім на дзвінки, на різні питання. Тільки ввечері відчула, що у мене почало відбирати мову, нечітко вимовляла слова, задихалася…

Зараз я завжди ношу ланцюжок, який він мені подарував, завжди про нього пам’ятаю.

– До служби я носив батін хрест УНА-УНСО з викарбуваним його позивним Дикий, – додає Ярослав. – Коли я пішов на службу, ланцюжок перетерся. Тому я його залишив вдома, щоб не загубити.

– Чому він обрав собі саме такий позивний?

– Вова був настільки врівноваженою спокійною людиною, що я навіть не знаю, чому у нього такий позивний, – каже Олена. – Начебто, хлопці самі так його назвали.

– Олено, як вас називає Маша?

– Мама. Це було її рішення. Через два чи три тижні, як ми почали жити всі разом, я з дівчатами поїхала до річки. Мені так шкода було Машу. Навіть більше, ніж своїх. Я бачила, як вона горнулася до мене, як їй не вистачає материнського тепла. І в той день я обійняла її, і вона спитала: можна я буду називати вас мамою. У мене здавило горло. Звісно, – відповіла. Єдине, попросила: “Донечко, якщо вже кажеш мама, то кажи ще й ти”. Ще тиждень чи два Маша звикала, плуталася.

Після того, як Вови не стало, Марія отримала статус сироти, бо хоча ми були з Вовою одружені, але ж її я не вдочеряла. Після похорону рідні Вови захотіли забрати Машу до себе. Але донька цього не хотіла. Вона підійшла до мене і сказала: “Мамочко, не віддавай мене нікому”. Для мене це було найбільшим стимулом. Я сказала: “Не хвилюйся. Завжди будеш зі мною”. Але для цього нам довелося пройти всю бюрократичну машину.

– Ви вдочерили дівчинку?

– Так. Командування бригади мені допомогло, всі пішли назустріч, дали можливість все владнати вдома. Я була не єдиним претендентом, тому відбулося декілька судових засідань. Співробітники нашого відділу соцзахисту у справах дітей говорили: “У тебе шансів практично немає. Ти їй не кровна родичка”. Довелося доказувати, що я можу утримувати Машу фінансово, зібрати довідки із школи, свідків, які підтвердили, що багато років дівчинка живе в нашій родині. Можна було піти простішим шляхом і оформити опікунство – там навіть виплати більші. Але я сказала: не заради грошей це роблю. Хочу, щоб дитина знала: у неї є мама. І через суд вдочерила. В свідоцтві про народження Маші тепер написано: мама Кукла Олена Володимирівна.

– Через прізвище вам дали позивний Ляля?

– Так, хлопці в 131-му розвідбаті мене так вирішили називати.

– Чому ви не пішли з армії після того, що сталося з чоловіком?

– Я розуміла, якщо повернуся додому, замкнуся в чотирьох стінах, не вийду із того стану, в якому перебувала після смерті Вови. Армія дала можливість мені вижити. Мною рухало ще й те, що він цим жив. І я не хотіла підвести його, хотіла продовжити його справу.

– А чому перейшли в інший підрозділ?

– У 81-ій бригаді кожного дня бачила його хлопців. Мені все про нього нагадувало. І дивилися на мене всі такими очима… Жаліли. В 131-му розвідбаті продовжував службу мій брат. Він не був у захваті, що я попросилася перевестися до нього. Але я все ж переконала його, що для мене дуже важливо продовжити службу. В травні 2017 року перевелася.

– А син коли прийшов у підрозділ?

– Він призвався у липні 2017 року. В батальйон потрапив після навчання, 28 листопада. Як я дізналася, що він підписав контракт? Спочатку він зробив мені сюрприз. В мій день народження, 5 грудня, приїхав в Краматорськ. І 6 грудня, День Збройних сил України, я взяла його з собою в частину, хотіла все йому показати. Пішли ми і в розвідувальну роту, де служив батя. Хлопці радісно зустріли Ярослава, почали розповідати різні історії, ділитися спогадами. Навіть для мене тоді багато що стало відкриттям. Я знала щось. Але те що вони розповідали Ярославу… Як він рятував, витягав, допомагав, підказував. І зараз, коли я публікую пости про чоловіка, в коментарях хлопці часто пишуть: “Я живий, завдяки Дикому”… Його дуже цінували, як командира. Тому побратимам було що розповідати. Вони один одного перебивали: “Малий, послухай. Ти не уявляєш, який у тебе був батя”. Я так розумію, це зіграло вирішальну роль. І він наступного дня мені озвучив: “Мама, хочу стати розвідником. Як батя”. У мене серце захололо. Я це сприйняла, як будь-яка мама. Пів року його відмовляла, маніпулювала, давила на жалість. Розказувала, що достатньо нам втрат, ми багато віддали цій війні. А побут на війні… Ти не уявляєш, як це – жити в бліндажі. Але Ярослав вже вирішив.

У нас завжди були дружні стосунки з дітьми. Я прагнула, щоб вони сприймали мене як друга, а не караючий орган. І я це дуже ціную, бо вони зі мною діляться своїми думками, проблемами. Знають, що мама не буде засуджувати, підкаже. Так і син тоді сказав: “Мама, я знаю, що ти мене зрозумієш і підтримаєш”. Єдине, що я могла зробити, – забрати його у батальйон, де служу сама. Хоча він відмовився іти в зв’язківці. Однозначно сказав: “Я не буду сидіти під маминою спідничкою”. Хоча він ніколи і не сидів. Завжди був самостійним. Захотів купити телефон кращий, ніж у нього був на той момент, пішов працювати в ресторан помічником офіціанта.

– Важка робота. Нікому не раджу, – додає Ярослав.

– Місяць попрацював, зібрав гроші і купив омріяний телефон.

– Ким ще працював? – питаю Ярослава.

– Їздили на озеленення, копав басейни, на будівництві принеси-подай був, розібрати щось просили. Але офіціантом – найважча робота.

“КОЛИ ДЕРЖАВА ГОВОРИТЬ, ЩО ТИ ПРОСТО РОБИШ СВОЮ РОБОТУ, НАРОД ВВАЖАЄ ТЕБЕ ГЕРОЄМ”

– Коли і де ти побачив війну?

– Спочатку я приїхав у Бахмут – там було управління батальйону. Але мене звідти довго не відправляли на позиції. Всі за мене боялися.

– Син потрапив в розвідувальну роту, де колись служив його дядько, – додає мама. – Якраз вийшов закон, щоб молодших 21 року на передову не відправляли.

– Але я наполягав, щоб мене забрали ближче до передової, – продовжує Ярослав. – І через місяць поїхав таки на КСП роти в Авдіївку, а вже через тиждень заїхав на промку, на позицію “Вулкан”. Там я вперше побачив бліндаж, де бігали здоровенні пацюки. Коли виникло питання, що мені треба заступати на чергування, всі почали вирішувати, хто зі мною піде.

– Потім один з побратимів мені розповідав, як це було, – посміхається мама. – Кожний, кому пропонували іти разом з Яриком, казав: “Я що, схожий на самогубця? Якщо з ним щось станеться, мені одна дорога – до сепарів, бо Доцент своїми руками розчахне”. Доцент – позивний мого брата.

– Скільки часу знадобилося, щоб доказати, що ти бойова одиниця? – уточнюю у Ярослава.

– Та в те саме перше чергування ми потрапили під обстріл із мінометів, СПГ і РПГ. Наш спостережник був за15 м від ворога. У нас було накриття і невеличкий прохід – найнебезпечніше місце. Коли обстріл трохи затих, ми почали відповідь давати. Бійці пішли стріляти. А я? Побіг за усіма. Один із дорослих чоловіків, побачивши те, почав кричати: “Ти що робиш? Заховай голову!”

Фото: Роман Ніколаєв

– Потім, коли я приїхала на цю позицію, а в силу спеціалізації я буваю на всіх спостережниках, хлопці мені все розказали, – додає мама. – І підтвердили: твій малий пройшов бойове хрещення. Видихне. Молодець він. Не розгубився, діяв чітко. Єдине, – один уточнив, – запотиличника йому дав, щоб він голову не вистромляв.

– На промці пробули ще тиждень і нас зняли, перекинули на Круту Балку, – продовжує Ярослав. – Там місяць знаходилися і тоді нас відправили в Піски. Та ротація пройшла більш-менш спокійно. В другу ротацію ми також були в Пісках. Вже веселіше було. Прокопали нову позицію, з неї було добре видно позиції противника. Там постійно їздив автомобіль. У нас було завдання впіймати його. Якось ввечері ми збиралися на стрільби і тут з сусідньої позиції передають, що чують звук мотору танка. А хлопцям пора виїжджати. Механік-водій чомусь не зміг завести наше БМП. А по рації кажуть, що танк на териконі. Дивимося – і правда. Бачимо його! І він робить перший постріл. Снаряд пішов до Вольво-центра. Не по нас. Але наступний вже ліг ближче до нас. Наступний – ще ближче. Нам передають: виходьте із будівлі. Ми знаходилися в розбитій будівлі колишньої лабораторії. Якби танк влучив хоча б біля неї, залишки стін розсипалися б. Треба було тікати. А сходів немає. Одна драбина на розвалинах. Ще й речі потрібно було позбирати. Встигли все. Ми сховалися в підвалі сусіднього дому. Бій ішов години три. Але ми танк не знешкодили. На жаль. А машину ту таки впіймали…

Третя ротація починалася з Павлополя під Маріуполем. Богдан тоді був командир взводу. Його призначили командиром роти, яка вже розташувалася в Пісках. Він запропонував мені стати головним сержантом роти. Але ж це ж відповідальність за зброю, боєприпаси, людей. Я його спитав: “Віриш, що я потягну це?” “Так, вірю”, – відповів він. Я тоді я погодився. Коли ворог поцілив по наших людях у березні минулого року, постраждало багато зброї. Мені треба було все оформити. Я не спав тижнів два, займаючись цим. Годину передрімаю – і знову до роботи.

– Коли ви почули про підрив машини, постраждалих, нервувалися, що син міг бути саме там? – питаю маму.

– Я якраз була у Красногорівці, коли мені повідомили: там щось незрозуміле в Пісках. Показали радіоперехоплення. Ворог вів розмову про те, що вдалося підбити “шишарь”, в ньому люди, також там джип, багато диму і метушні. Відповідь на це прийшла: по машині більше не працюйте. Працюйте по людях. З декількох джерел знаю, що полювання велося на джип, а не вантажівку. Знали, що в пікапчику їздить ротний. Коли я все це почула, всередині похолола. Я знала, що тільки мій син водить ту машину. Я не з тих, хто влаштовує істерики, тому чекала, коли прийде більше інформації про те, що сталося. Насамперед я військова, а вже потім мама.

– Ви тепер назавжди військові?

– Не заглядаю далеко наперед, – каже Олена. – Але зараз я військова і не бачу себе в цивільному житті на цивільній роботі. Чи залишуся в армії, залежить від того, якого курсу країна буде триматися далі. Існує багато факторів, які можуть вплинути на моє рішення в подальшому. Зараз я відчуваю свою потрібність у підрозділі. І до тих пір, поки впевнена в цьому, буду тут залишатися.

– Так, той курс, який країна взяла зараз, мені не подобається, – додає Ярослав. – Та й політика армії кардинально змінюється. Надходить багато безглуздих наказів. І це деморалізує. Але все це моє. Я цим жив три роки. Подовжив контракт ще на рік, тому що відчуваю себе потрібним.

– Вперше на церемонії нагородження орденом “Народний герой України” мама представляла свого сина…

– Все це було дуже хвилюючим і приємним, – відповідає Олена. – Таке нагородження – це не пафос, не показуха. Більшість людей, яких я бачила на нагородженні, творять сьогоднішню історію. Не словами, а вчинками, діями роблять все можливе і неможливе, щоб наблизити нашу перемогу в цій війні. У 2017 році я була на нагородженні в Краматорську як глядач. Мене вразило все, що я тоді почула. Вийшла звідти з захватом від тих, хто отримав нагороди. Так що я добре знала, як відбувається таке нагородження, що орден отримують лише найдостойніші. Хіба я тоді могла навіть уявити собі, що мій син отримає срібну народну нагороду? Пишаюся ним страшенно. Я хочу сказати ще одне. Визнання людьми набагато важливіше, ніж всі державні нагороди разом взяті.

-Народне визнання дуже мотивує, – додає Ярослав. – Коли ми їхали на нагородження, я по дорозі думав, що скажу у своєму слові. Але на сцені все вилетіло з голови. І я зміг промовити лише одне: коли держава говорить, що ти просто робиш свою роботу, то народ каже, що ти герой.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3249892