Ярослав Шинкаренко

Ярослав Шинкаренко Award

Автор: Віолетта Кіртока

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: “Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові”

Рік тому Ярослав дивом зміг відвернути машину від ворожої ракети і цим врятував життя командиру. 21-річний хлопчина пішов на війну у 18 років – за прикладом рідного дядька та вітчима, що загинув від поранень, яких зазнав під час підриву Донецького аеропорту у січні 2015 року.

Нікого вже не здивуєш розповідями про цілі родини, які захищають Україну. В одному підрозділі можна зустріти батька і сина, братів, батька і доньку тощо. Але історія, яку я почула від Ярослава Шинкаренка і його мами Олени Кукли, не схожа на інші. Ба більше, вона незвичайна: скільки цим людям довелося перенести, доля так їх випробовує, але це їх тільки загартувало, а не зламало. Тому без зайвих вступних слів даю слово мамі і сину. Розмову ми почали із ситуації, яка стала приводом для відзначення Ярослава недержавним срібним орденом “Народний герой України”. Вона сталася 10 березня 2020 року у селищі Піски на околиці Донецька.

“ДЕЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ПОВНІСТЮ – НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ ЦІЛИХ АНІ РУК, АНІ НІГ”

-Ми їхали по дорозі, яка вже давно вважається безпечною, – розповідає Ярослав. – Але один її відрізок добре бачать вороги з терикону. Довгий час звідти спостерігали за нашими пересуваннями. І вдарили туди, де ми не очікували. Я по тій дорозі їздив постійно, і у мене ніколи не було спокою. Завжди відчував небезпеку. Тому намагався або швидше проскочити той відрізок, або кермом крутив, виляючи по дорозі. Відчуття, що може щось прилетіти саме тут, у мене було…

О 8 годині ранку того дня, як зазвичай, відбулося шикування, командир батальйону дав завдання. Я поїхав з командиром роти оглядати позицію, на якій мінялися хлопці. Це вже пізніше я зрозумів, що тоді кожна секунда зіграла свою важливу роль. Наш джипчик завівся не з першого разу, тому ми виїхали трохи пізніше, ніж планували. Хлопці, яких забрали з позиції, були у вантажівці ГАЗ-66. Ми зустрілися з ними в дорозі. “Шишарик” виїхав з-за повороту на дорогу. Ми побачили, що це наші хлопці, привіталися, піднявши долоні, і роз’їхалися. І тут я побачив ту ракету. Це вже був кінець дороги, далі побудовані загороджуючі габіони і йде поворот наліво. Над габіонами я і побачив ракету. Вона летіла точнісінько в нас. Не можу передати словами, як зреагував. Машинально відвернув кермо, намагаючись уникнути цієї зустрічі. І вдалося…

 Давно за кермом?

– З 16 років. Поступив до автошколи в Києві під час навчання в інституті.

 А зараз тобі скільки?

– 21… Коли відвернув машину, перша ж думка була – за нами ж також є машина. І в дзеркало заднього виду побачив, що ракета влучила в неї. Ми якраз знаходилися на одній лінії. За поворотом залишив машину в безпечному місці. Командир роти побіг до вантажівки, а мені дав команду бігти до медиків ASAP, які якраз розташовані неподалік. Я покликав допомогу і повернувся. Командир по рації викликав ще й нашу евакуацію. Але чекати медиків не було часу. Автомобіль палав. І коли ми бігли до нього, почули другий вибух. Перша ракета зупинила автомобіль, а другою його добивали. Чомусь не було страху, що прилетить ще й третя ракета. Думав про інших – як витягти, перенести у безпечніше місце.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 02
Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 03
Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 04
Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 05

Спочатку було відчуття розгубленості. В “шишарику” знаходилося чоловік десять. Я думав, там цілих не залишилося. Надавши всім допомогу, відтягнувши їх, стало ясно, що лише контузію дістала тільки одна людина – водій цього автомобіля. Він допомагав знімати тих, хто залишився, з палаючої машини. Інших викинуло вибуховою хвилею. Троє, що залишилися в кузові, були найважчі. Коли ми їх знімали і відтягували в безпечне місце, прибігли ще хлопці, які живуть в хаті неподалік.

 Що ти робив?

– Накладав турнікети. Багато рваних ран було, крові море… Я знав усіх поранених. Ті, у кого були не дуже важкі поранення, намагалися виходити самі. Одному перебило ногу і пошкодило очі. Він спробував сам іти, але не міг, бо не бачив і на ногу не міг стати. Його витягти було легше – він міг опиратися однією ногою. Але деякі постраждали повністю – не залишилося цілих ні рук, ні ніг. Таким був Андрій Ведешин. Ми не могли відразу віднести його від машини до точки евакуації – не було за що взяти… Добре, залишився ремінь. Тримали за нього і якусь кінцівку. Його довезли до республіки Міст, а там вже констатували смерть…

Поки ми надавали допомогу і витягали поранених, у мене було відчуття, що загинуть всі.

Найстрашнішим у той день був запах печеної крові. Він виводив з себе. Вдихаєш цей запах, і починає нудити. Коли ми на базу привезли всі зібрані речі, я не міг до них підійти, бо відчував цей запах крові.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 06
Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 07

– Довго оговтувався від цього?

– Довго. До нашого виходу із сектору в пункт постійної дислокації. Відразу після того, що сталося, призначили розслідування, потрібно було надавати свідчення. Ця тяганина ще більше нагнітала.

 Ти мав їздити по цій дорозі і надалі?

– Так. Були виснажливі дні, коли по 8 -10 разів моталися там.

– Коли ти зрозумів, що завдяки своїй миттєвій реакції врятував не тільки себе, але й командира і ще одного бійця, який був з тобою в джипі?

– Я не думав про те, що зробив, адже двоє в результаті загинули, один був дуже тяжкий, довго пробув в комі, йому ампутували кінцівки. Ще один хлопчина також залишився без ноги. Добре, що вони вижили.

Через два чи три дні ми з командиром сиділи на командно-спостережному пункті роти і розмовляли. І він мені сказав: “Командувач оперативно-тактичного угруповання сказав подати водія, тобто тебе, на орден “За мужність”, бо ти врятував життя командира розвідзагону”.

– Після того, як все сталося, до нас приїхав командувач ОТУ Схід генерал-майор Москальов, – додає мама Олена Кукла. – Він спілкувався з нашим командуванням, я бачила, що він підзивав до себе Ярослава, говорив і з ним. Пізніше наш замполіт попросив мене дані Ярослава і сказав, що готує подання на нагородження. Коли ми з сином це обговорювали, я зазначила: “Ти, мабуть, до кінця не усвідомлюєш, що ти зробив”. Він відказав: “Та я робив свою роботу. Якщо мені справді вручать нагороду, можливо, тоді я зрозумію, що зробив щось важливе”.

 Але ж до цих пір орден не вручили…

-Ні.

 Чому?

– Подання двічі повертали. Я питала замполіта, чому це відбувається, але чіткої відповіді не було. Документи проходили погодження в ООС, оперативному командуванні, але застрягали в командуванні сухопутних військ. Начебто один із посадовців сказав: “Це просто їхня робота, немає за що нагороджувати”… На день розвідки, 7 вересня, я написала пост про не отриману сином нагороду, про всю цю ситуацію. І про те, що все одно пишаюся Ярославом. Буквально через пару днів сину передали нагороду “За військову службу Україні”. Звичайно, ані я, ані мій брат, ані чоловік  не йшли в армію, на війну за нагородами. Але визнання державою страшенно важливе для кожного солдата. Грамота, подяка – дають розуміння, що ти все робиш правильно, і тебе при цьому бачать.

“В ДЕНЬ, КОЛИ ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ ПІДІРВАЛИ, МОГО ЧОЛОВІКА ТАМ НАКРИЛО ВИБУХОВОЮ ХВИЛЕЮ І ЗАВАЛИЛО В ЯКІЙСЬ БУДІВЛІ”

 Як давно ви служите?

– Моя служба почалася у 2016 році, – відповідає Олена. – Спочатку я була в 81-ій аеромобільній бригаді, тому що там служив мій чоловік. Я пішла на службу за ним. Він служив з 2014 року. Після Майданівських подій прийняв рішення іти в армію мій єдиний старший брат. Через місяць після нього пішов і чоловік.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 08

– Ви давно одружені?

– До 2014 року прожили разом сім років. Вова виростив Ярослава, став для нього батьком. Син і називав його Батя. Він був його наставником.

– Він навчив мене бути чоловіком, – додає Ярослав.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 09

– Коли ми з Вовою зійшлися, у мене було двоє дітей – Ярослава і Настя. А Вова мав доньку, однолітку моєї доньки, Машу. Тоді дівчаткам було по шість років. Машина мама трагічно загинула, коли їй було два з половиною рочки. Маша практично не пам’ятає маму. Вова виховував її сам.

Довгий час ми жили не одружені. Жили та й жили собі. Одружилися тільки після того, як Вова пішов служити. Це було його рішення. Коли я запитала: навіщо це робити, стільки років прожили… Але він, приїхавши у першу відпустку, вже зрозумівши, що може загинути, сказав: “Я усвідомлюю, що можу не повернутися. І хочу бути впевнений, що моя донька не лишиться повною сиротою”. Я тоді пообіцяла: “Як би не було, що б не сталося, ніколи її не залишу”.

 Володимир загинув?

– Помер від  травм.

У 2015 році його рота була під донецьким аеропортом. Вони базувалися у Водяному, постійно ходили на завдання. В один із виходів в районі аеропорту стався потужний обстріл. Вибухова хвиля відкинула Вову, і його привалило якоюсь стіною. На щастя, хлопці побачили це і витягнули чоловіка. Він відразу потрапив в шпиталь, але від мене це приховував: та я захворів, у мене бронхіт. Казав лише, що знаходиться в часовярівському шпиталі, потім в харківському, пізніше його перевезли в Чернігів. Я спитала: “Чого це тебе з бронхітом по всій країні возять?” Тоді вже визнав: “Та ти не хвилюйся, трошки травмувався”.

 Коли він постраждав?

– Це був день, коли батальйон Гіві підірвав аеропорт, – відповідає Ярослав. – Під завалами залишилося багато хлопців з 90-го батальйону.

– Вже коли я приїхала забирати його з чернігівського шпиталю, для мене було шоком, в якому стані він знаходився. Права сторона тіла у нього не працювала. Порвало та потягнуло зв’язки, вибило суглоби – плечовий та тазовий. Але знайшли фахівців, відновили всі рухи. Відведений на реабілітацію місяць Вова вдома недобув. Повернувся в підрозділ, як тільки відчув, що може рухати. Але його моральний стан був дуже тяжким. Набагато тяжче, ніж фізичний.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 10

Вова не був кадровим військовим. До війни працював трактористом. Строкову відслужив ще за Радянського Союзу. І коли пішов на службу, підрозділ відправили у донецький аеропорт. В першому ж бойовому зіткненні під час виїзду на позиції командир роти був травмований і госпіталізований. Вова був командиром відділення, виконував обов’язки командира взводу, а коли командир роти вибув із строю, йому довелося виконувати його обов’язки. Тоді багато було загиблих. За кожного він відчував свою відповідальність, переживав страшенно. Я бачила, що йому дуже тяжко, але не ставила зайвих питань. Якогось дня Вова почав говорити. Те, що я чула… Я б не хотіла все те знати. Страшно було навіть чути таке, не те що прожити: “Ти розумієш, я звинувачую себе. Відправив групу на вихід. А вони не повернулися або повернулися не всі. А я ж міг замінити когось, вирішити по-іншому”… Згадував, як в навчальному центрі їх запитували: “Чи зможеш ти вбити людину? Ми тоді всі казали: та це ж ворог. Звісно, зможу. Але виявилося це не так просто, як здається. Мало того, що мені сняться мої хлопці, які загинули, так до мене приходять ті, кого я бачив в приціл”…

Я запитувала чоловіка: як тобі допомогти. Почала шукати спеціалістів. Але які психологи на початку 2015 року? Єдине, він попросив відвезти його до батюшки. Я знайшла церкву і священика, який їздив на схід. Двічі чи тричі Вова заходив і виходив із церкви, поки ішла служба. По його обличчю котилися сльози. Не знаю, про що чоловік говорив із батюшкою, але коли ми поверталися додому, відчула, що напруга, яка була всередині у нього, трохи спала. Він видихнув. І як тільки йому стало легше ще й фізично, відразу сказав: я повертаюся, завезеш мене до моїх. На той момент я була волонтером і якраз збиралася в чергову поїздку.

-І ви самі його відвезли?

-Так, у Дружківку, де тоді знаходилася бригада. Перші слова, які він сказав у підрозділі: ура, я вдома. Я ще пожартувала: хоч би дочекався, поки дружина поїде, а потім вже так щиро радів.

-Ярославе, як ти сприймав, що вітчим служить?

-Коли він був вдома після лікування, я навчався в Києві. Приїздив лише на вихідні. Після школи я вчився в київському інституті бізнесу і права на програміста. Три курси закінчив. А коли мені виповнилося 18 років, перевівся на заочну форму навчанні і пішов служити. Батя про службу не хотів говорити, а мені було цікаво. Я страшенно поважав його за те, що він захищав Україну. Спочатку я “хворів” Майданом. Страшенно хотів бути в центрі подій, але ще був малим. Все, що говорили про революцію Гідності, а потім про війну, уважно слухав. Коли мені виповнилося 16 років, просився в поїздку з мамою. Наче вже й вговорив її, але на блокпостах потрібний був паспорт, а у мене його ще не було. Отримав його через днів десять, як мама поїхала А це була чи не крайня її поїздка. Потім вже мама оформилася в десантну бригаду.

– Чоловік служив далі, – продовжує Олена. – Після ДАПу вони знаходилися в районі Зайцевого. Пізніше зайшов на авдіївську промзону. Там ворог був настільки близько, що вони перекрикувалися.

– До речі, це була моя перша позиція, коли вже я прийшов на службу, – уточнює Ярослав. – Ми там стояли разом з добровольцями 1-ої штурмової роти, з хлопцями Да Вінчі.

“ЦЯ ВТРАТА БУЛА НЕ ПЕРШОЮ В МОЄМУ ЖИТТІ. КОЛИ МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ З ВОВОЮ, Я ВЖЕ БУЛА ВДОВОЮ”

– Коли я вирішила іти на службу, мене всі відмовляли. Навіть чоловік, – посміхається Олена.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 11

Фото: Роман Ніколаєв

– Що стало поштовхом до такого рішення?

– Коли на війну ішли брат та чоловік, я дуже сподівалася, що все це швидко закінчиться. А коли почало затягуватися, прийшло усвідомлення, що ця війна надовго. Мені хотілося підтримати чоловіка, бути поряд. Це ж людина яку я кохала, а дружина має бути з чоловіком..

– Дітям мама також потрібна…

– На той момент 81-а бригада дислокувалася в Краматорську, звільненому, вже зовсім мирному місті. Я ішла в управління бригади зв’язківцем, мала вихідні, могла ходити на службу зранку і вечері повертатися у зняту квартиру. Тому ми планували з часом забрати дітей в Краматорськ. Так багато хто робив.

– А ким ви були до війни?

– Менеджером в банку. У 2015 році я намагалася потрапити в ту ж бригаду, але у фінансовому департаменті не було вакансій. Я не припинила дізнаватися про посади, які б могли мені підійти. В якийсь момент мені запропонували стати зв’язківцем. Я призвалася через військкомат та поїхала в навчальний центр, в Полтаву.

 З ким діти залишилися?

– З моїми батьками. Спочатку вони намагалися на мене давити: ми не будемо з дівчатами! Але, дякувати Богові, вони прислухаються до мене і розуміють, чому я так вирішила.

Я підписала контракт в травні 2016 року, а вже в серпні потрапила безпосередньо в бригаду. Коли приїхала, чоловіка на місці не було, він знаходився на промці. Десь два тижні ще чекала його. Роззнайомлювалася із бригадою, містом. Пройшла планові стрибки. Я винаймала квартиру поряд із частиною, буквально за забором. В той день, коли чоловік повернувся з ротації, він пожалівся, що погано себе почуває. За два тижні до цього вже казав мені, що відчуває біль у грудях. Пару разів звертався до наших медиків. Йому радили пройти лікування, а він відмахувався: “Ходжу, дихаю. Слава Богу!” Переймався своїми хлопцями, підрозділом, а себе ставив на другий план.

В ніч з 31 серпня на 1 вересня вночі мене розбудив чоловік. Він був зовсім блідий. “Що сталося?”, – питаю. “Погано”… І непритомніє, посунувся мені на руки. Я встигла схопити його і посадити в крісло. Мені стало страшно. Думала, він помер, бо не дихав і не рухався. Але я розуміла, що потрібно щось робити. Дала пару ляпасів – і раз, він включився. А я ж лише місяць як прослужила в бригаді, ще нікого там не знала. Подзвонила своєму безпосередньому командиру. Прибіг наш медик із частини, викликали швидку. Дві чи три години медики стабілізували Вову, підняли тиск, який зовсім впав, і тоді лише забрали його лікарню. Коли я прибігла в реанімацію, побачила чоловіка на кушетці, скрученого в клубочок… Йому нічого не робили. Начмед наш – я йому дуже вдячна – підняв на вуха всіх. Почали робити аналізи, знімки.

 Який поставили діагноз?

– Коли зробили рентген, лікар сказав, що не просвічується одна легеня. Вже пізніше стало зрозуміло, що вона була заповнена рідиною. В неї почала потрапляти кров, яка просочувалася з пошкодженої аорти. Стан Вови був не стабільний, тиск постійно падав. Ніхто не розумів, що я дружина, бо я була у формі. Лікарі думали, що я медик з частини. Тому при мені казали: та це безнадійно. При цьому Вова був притомний, спілкувався. Одна лікар вдячно ставиться до військових, сказала нам багато добрих слів, обіцяла зробити все, що в її силах. Вона і повідомила, що у чоловіка тріщина аорти. Її виявила КТ. Вона порадила: робіть все, щоб звідси забрати чоловіка. Мене звели з відомою волонтеркою Танею Губою. Для мене було таким здивуванням, що незнайома людина перейнялася моєю бідою. Вона спілкувалася зі мною навіть просто, щоб підтримати. Завдяки Тетяні Петрівні Вову транспортували гелікоптером в Харківський військовий шпиталь. Щоб він переніс дорогу, йому поставили дренаж, відсмоктали рідину з легені. Тоді ж наш начмед мені сказав: не знаю, яким дивом Володя ще живий… У Харкові він пробув дві доби в реанімації. Там діагноз підтвердили… Місцеві фахівці, яких викликали з усіх профільних медичних закладів, сказали, що не візьмуться робити операцію, і порадили їхати в столичний інститут Амосова. З Харкова мені дозволили знаходитися разом з чоловіком в гелікоптері. Мені ця дорога далася дуже тяжко. Не уявляю, як Вова терпів. Його супроводжували два лікарі. Ноші поставили на підлогу. Підмостили сумку, подушку, щоб Вова міг напівсидіти, лежати він не міг.

– Яке у вас тоді було передчуття?

– Я вірила, що його врятують. Тут я повернуся до деяких моментів мого життя. На жаль, так склалося, що ця втрата була не першою в моєму житі. Коли ми познайомилися з Вовою, я вже була вдовою.

З батьком Ярослава ми швидко розлучилися. Потім був інший чоловік. Йому я народила доньку і його прізвище ношу дотепер – Кукла. Він трагічно загинув в аварії. Ярославу тоді було шість років, Насті три. Зовсім маленькі діти. Обставин загибелі чоловіка ми так і не вияснили. Багато залишилося запитань. Все списали на нещасний випадок. Він їхав на скутері по дорозі… Його знайшли у важкому стані. В реанімації в комі він провів дев’ять днів, але до тями так і не прийшов.

Мені було лише 23 роки. Я залишилася сама з двома дітьми. Через два місяці після смерті чоловіка залишилася ще й без роботи – потрапила під скорочення. Настя батька не пам’ятає… Моя мама сварить Ярослава, що він занадто балує своїх сестер. А він просто добре пам’ятає, як нам було важко, коли він сам був ще зовсім дитиною.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 12

 Як балує Ярослав дівчат?

– Дорогими гаджетами, телефонами. Він витрачає всі свої гроші на сестер. Якось я спитала, навіщо ти це робиш. Ніколи не забуду його слова: “Мамо, я не хочу, щоб мої сестри відчували те, що колись відчував я”. Той період в нашому житті, п’ятнадцять років тому, був дуже важким. Зокрема у фінансовому плані. Це було виживання. Головною задачею для мене тоді було не зламатися і хоча б дати дітям мінімум. Бо приходить дитина і каже “Я їсти хочу”, а ти не завжди маєш що дати. Це було перше випробування в моєму житті, яке мене почало змінювати.

Коли ми з Вовою летіли в Київ, я згадувала саме ті моменти. І навіть думку не допускала, що мій чоловік, коханий, який став справжньою опорою мені і моїм дітям, може мене покинути. Він же на війні постійно заглядав в очі смерті. Але те, що вона може його у мене забрати, я не допускала. Це не про нас. Не може вдруге такого статися в моєму житі. Снаряд не падає двічі в одну воронку. Так думала я. Та й Вова не сприймав все, що відбувалося, серйозно. Переводив на жарти. Ми планували: зроблять операцію, реабілітація, і все буде добре.

Про це ми говорили під час перельоту в Київ. Я бачила, як Вові було боляче. Але він цього не показував. Весь шлях у нього стояла крапельниця, підвішена в рукавичці над ним. Летіли досить довго, бо високо не могли піднятися – не можна було допустити стрибки тиску. Пілоти враховували це, тому й летіли на невеликій висоті і невеликій швидкості. В Жулянах нас зустрів реанімобіль, привіз в інститут Амосова. Чоловіка забрали відразу в реанімацію. Це був останній раз, коли я бачила його живим.

Ми самі з Київської області. Прилетіли додому, а значить точно все буде добре. Але тут я стикнулася із стіною байдужості. Мені ніхто нічого не говорив, зі мною не спілкувалися лікарі, не пускали до чоловіка. Тоді я почала звертатися до волонтерів, просити їх про допомогу, бо самотужки нічого зробити не могла. І багато хто відгукнувся, допомагали представники районної ради… Тільки після того, як всі включилися, мені нарешті озвучили ситуацію.

Вові потрібно було ставити стент, який замовляється індивідуально. Ціна питання – 700 з лишнім тисяч гривень. На 7 вересня волонтери запросили декілька телевізійних каналів, щоб кинути клич про збір коштів, відкрили для цього окремий рахунок. Я буквально поселилися біля інституту, під вікнами, дверима реанімації, на лавочках. На ніч тільки мене забирала до себе волонтерка. Коли ми чекали приїзду журналістів, нас покликали до лікаря. Він сказав: “Стало гірше, ми ввели вашого чоловіка в медикаментозну кому. Часу чекати немає”. Виявилося, що вже викликали фахівців з інших закладів, і вони прийняти рішення робити інший вид операції і поставити протез судини. Це було ризикованіше, але потрібно було використати найменший шанс. Лікар сказав, біля якого ліфта можна стояти, щоб побачити Вову, коли його повезуть на операцію.

 Чекала?

– Звісно! Але в призначений час із ліфта вийшов тільки лікар. Навіть тоді я не зрозуміла, що сталося. Він покликав нас в кабінет. Думала, хоче якісь деталі узгодити. В кабінеті він мені сказав: “Коли почали перевозити в операційну, аорта лопнула. Смерть була миттєвою”.

 Кому першому ви подзвонили?

– Ярославу. Сину.

 Як ти сприйняв?

– Тяжко, – на очах у молодого чоловіка блищать сльози. – Якраз була пауза між парами, тому я поїхав до мами.

– Мені не вірилося, що все це правда. Неприйняття – перша моя реакція. Коли приїхав Ярослав, нам дозволили зайти в морг. Навіть побачивши Вову у морзі, ніяк не могла повірити, що його більше немає…

“ПРАЦІВНИКИ СОЦЗАХИСТУ МЕНІ КАЗАЛИ: У ТЕБЕ НЕ ВИЙДЕ, ТИ НЕ КРОВНА РІДНЯ МАШІ. АЛЕ Я ЇЇ ВСЕ ОДНО ВДОЧЕРИЛА”

Хто сказав Маші про смерть батька?

Мама і син важко зітхають.

– Дівчата якраз були у школі, – продовжує Олена. – Я подзвонила своїй мамі і попросила її поки що нічого не казати донькам. Чесно кажучи, не пам’ятаю, як все було потім. Дякую своїм батькам: вони взяли на себе весь тягар – і організаційний, і моральний. Я цілий день провела на адреналіні, в стресі. Відповідала всім на дзвінки, на різні питання. Тільки ввечері відчула, що у мене почало відбирати мову, нечітко вимовляла слова, задихалася…

Зараз я завжди ношу ланцюжок, який він мені подарував, завжди про нього пам’ятаю.

– До служби я носив батін хрест УНА-УНСО з викарбуваним його позивним Дикий, – додає Ярослав. – Коли я пішов на службу, ланцюжок перетерся. Тому я його залишив вдома, щоб не загубити.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 13

 Чому він обрав собі саме такий позивний?

– Вова був настільки врівноваженою спокійною людиною, що я навіть не знаю, чому у нього такий позивний, – каже Олена. – Начебто, хлопці самі так його назвали.

 Олено, як вас називає Маша?

– Мама. Це було її рішення. Через два чи три тижні, як ми почали жити всі разом, я з дівчатами поїхала до річки. Мені так шкода було Машу. Навіть більше, ніж своїх. Я бачила, як вона горнулася до мене, як їй не вистачає материнського тепла. І в той день я обійняла її, і вона спитала: можна я буду називати вас мамою. У мене здавило горло. Звісно, – відповіла. Єдине, попросила: “Донечко, якщо вже кажеш мама, то кажи ще й ти”. Ще тиждень чи два Маша звикала, плуталася.

Після того, як Вови не стало, Марія отримала статус сироти, бо хоча ми були з Вовою одружені, але ж її я не вдочеряла. Після похорону рідні Вови захотіли забрати Машу до себе. Але донька цього не хотіла. Вона підійшла до мене і сказала: “Мамочко, не віддавай мене нікому”. Для мене це було найбільшим стимулом. Я сказала: “Не хвилюйся. Завжди будеш зі мною”. Але для цього нам довелося пройти всю бюрократичну машину.

 Ви вдочерили дівчинку?

– Так. Командування бригади мені допомогло, всі пішли назустріч, дали можливість все владнати вдома. Я була не єдиним претендентом, тому відбулося декілька судових засідань. Співробітники нашого відділу соцзахисту у справах дітей говорили: “У тебе шансів практично немає. Ти їй не кровна родичка”. Довелося доказувати, що я можу утримувати Машу фінансово, зібрати довідки із школи, свідків, які підтвердили, що багато років дівчинка живе в нашій родині. Можна було піти простішим шляхом і оформити опікунство – там навіть виплати більші. Але я сказала: не заради грошей це роблю. Хочу, щоб дитина знала: у неї є мама. І через суд вдочерила. В свідоцтві про народження Маші тепер написано: мама Кукла Олена Володимирівна.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 14

 Через прізвище вам дали позивний Ляля?

– Так, хлопці в 131-му розвідбаті мене так вирішили називати.

 Чому ви не пішли з армії після того, що сталося з чоловіком?

– Я розуміла, якщо повернуся додому, замкнуся в чотирьох стінах, не вийду із того стану, в якому перебувала після смерті Вови. Армія дала можливість мені вижити. Мною рухало ще й те, що він цим жив. І я не хотіла підвести його, хотіла продовжити його справу.

 А чому перейшли в інший підрозділ?

– У 81-ій бригаді кожного дня бачила його хлопців. Мені все про нього нагадувало. І дивилися на мене всі такими очима… Жаліли. В 131-му розвідбаті продовжував службу мій брат. Він не був у захваті, що я попросилася перевестися до нього. Але я все ж переконала його, що для мене дуже важливо продовжити службу. В травні 2017 року перевелася.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 15

 А син коли прийшов у підрозділ?

– Він призвався у липні 2017 року. В батальйон потрапив після навчання, 28 листопада. Як я дізналася, що він підписав контракт? Спочатку він зробив мені сюрприз. В мій день народження, 5 грудня, приїхав в Краматорськ. І 6 грудня, День Збройних сил України, я взяла його з собою в частину, хотіла все йому показати. Пішли ми і в розвідувальну роту, де служив батя. Хлопці радісно зустріли Ярослава, почали розповідати різні історії, ділитися спогадами. Навіть для мене тоді багато що стало відкриттям. Я знала щось. Але те що вони розповідали Ярославу… Як він рятував, витягав, допомагав, підказував. І зараз, коли я публікую пости про чоловіка, в коментарях хлопці часто пишуть: “Я живий, завдяки Дикому”… Його дуже цінували, як командира. Тому побратимам було що розповідати. Вони один одного перебивали: “Малий, послухай. Ти не уявляєш, який у тебе був батя”. Я так розумію, це зіграло вирішальну роль. І він наступного дня мені озвучив: “Мама, хочу стати розвідником. Як батя”. У мене серце захололо. Я це сприйняла, як будь-яка мама. Пів року його відмовляла, маніпулювала, давила на жалість. Розказувала, що достатньо нам втрат, ми багато віддали цій війні. А побут на війні… Ти не уявляєш, як це – жити в бліндажі. Але Ярослав вже вирішив.

У нас завжди були дружні стосунки з дітьми. Я прагнула, щоб вони сприймали мене як друга, а не караючий орган. І я це дуже ціную, бо вони зі мною діляться своїми думками, проблемами. Знають, що мама не буде засуджувати, підкаже. Так і син тоді сказав: “Мама, я знаю, що ти мене зрозумієш і підтримаєш”. Єдине, що я могла зробити, – забрати його у батальйон, де служу сама. Хоча він відмовився іти в зв’язківці. Однозначно сказав: “Я не буду сидіти під маминою спідничкою”. Хоча він ніколи і не сидів. Завжди був самостійним. Захотів купити телефон кращий, ніж у нього був на той момент, пішов працювати в ресторан помічником офіціанта.

– Важка робота. Нікому не раджу, – додає Ярослав.

– Місяць попрацював, зібрав гроші і купив омріяний телефон.

 Ким ще працював? – питаю Ярослава.

– Їздили на озеленення, копав басейни, на будівництві принеси-подай був, розібрати щось просили. Але офіціантом – найважча робота.

“КОЛИ ДЕРЖАВА ГОВОРИТЬ, ЩО ТИ ПРОСТО РОБИШ СВОЮ РОБОТУ, НАРОД ВВАЖАЄ ТЕБЕ ГЕРОЄМ”

 Коли і де ти побачив війну?

– Спочатку я приїхав у Бахмут – там було управління батальйону. Але мене звідти довго не відправляли на позиції. Всі за мене боялися.

– Син потрапив в розвідувальну роту, де колись служив його дядько, – додає мама. – Якраз вийшов закон, щоб молодших 21 року на передову не відправляли.

– Але я наполягав, щоб мене забрали ближче до передової, – продовжує Ярослав. – І через місяць поїхав таки на КСП роти в Авдіївку, а вже через тиждень заїхав на промку, на позицію “Вулкан”. Там я вперше побачив бліндаж, де бігали здоровенні пацюки. Коли виникло питання, що мені треба заступати на чергування, всі почали вирішувати, хто зі мною піде.

– Потім один з побратимів мені розповідав, як це було, – посміхається мама. – Кожний, кому пропонували іти разом з Яриком, казав: “Я що, схожий на самогубця? Якщо з ним щось станеться, мені одна дорога – до сепарів, бо Доцент своїми руками розчахне”. Доцент – позивний мого брата.

 Скільки часу знадобилося, щоб доказати, що ти бойова одиниця? – уточнюю у Ярослава.

– Та в те саме перше чергування ми потрапили під обстріл із мінометів, СПГ і РПГ. Наш спостережник був за15 м від ворога. У нас було накриття і невеличкий прохід – найнебезпечніше місце. Коли обстріл трохи затих, ми почали відповідь давати. Бійці пішли стріляти. А я? Побіг за усіма. Один із дорослих чоловіків, побачивши те, почав кричати: “Ти що робиш? Заховай голову!”

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 16

Фото: Роман Ніколаєв

– Потім, коли я приїхала на цю позицію, а в силу спеціалізації я буваю на всіх спостережниках, хлопці мені все розказали, – додає мама. – І підтвердили: твій малий пройшов бойове хрещення. Видихне. Молодець він. Не розгубився, діяв чітко. Єдине, – один уточнив, – запотиличника йому дав, щоб він голову не вистромляв.

– На промці пробули ще тиждень і нас зняли, перекинули на Круту Балку, – продовжує Ярослав. – Там місяць знаходилися і тоді нас відправили в Піски. Та ротація пройшла більш-менш спокійно. В другу ротацію ми також були в Пісках. Вже веселіше було. Прокопали нову позицію, з неї було добре видно позиції противника. Там постійно їздив автомобіль. У нас було завдання впіймати його. Якось ввечері ми збиралися на стрільби і тут з сусідньої позиції передають, що чують звук мотору танка. А хлопцям пора виїжджати. Механік-водій чомусь не зміг завести наше БМП. А по рації кажуть, що танк на териконі. Дивимося – і правда. Бачимо його! І він робить перший постріл. Снаряд пішов до Вольво-центра. Не по нас. Але наступний вже ліг ближче до нас. Наступний – ще ближче. Нам передають: виходьте із будівлі. Ми знаходилися в розбитій будівлі колишньої лабораторії. Якби танк влучив хоча б біля неї, залишки стін розсипалися б. Треба було тікати. А сходів немає. Одна драбина на розвалинах. Ще й речі потрібно було позбирати. Встигли все. Ми сховалися в підвалі сусіднього дому. Бій ішов години три. Але ми танк не знешкодили. На жаль. А машину ту таки впіймали…

Третя ротація починалася з Павлополя під Маріуполем. Богдан тоді був командир взводу. Його призначили командиром роти, яка вже розташувалася в Пісках. Він запропонував мені стати головним сержантом роти. Але ж це ж відповідальність за зброю, боєприпаси, людей. Я його спитав: “Віриш, що я потягну це?” “Так, вірю”, – відповів він. Я тоді я погодився. Коли ворог поцілив по наших людях у березні минулого року, постраждало багато зброї. Мені треба було все оформити. Я не спав тижнів два, займаючись цим. Годину передрімаю – і знову до роботи.

 Коли ви почули про підрив машини, постраждалих, нервувалися, що син міг бути саме там? – питаю маму.

– Я якраз була у Красногорівці, коли мені повідомили: там щось незрозуміле в Пісках. Показали радіоперехоплення. Ворог вів розмову про те, що вдалося підбити “шишарь”, в ньому люди, також там джип, багато диму і метушні. Відповідь на це прийшла: по машині більше не працюйте. Працюйте по людях. З декількох джерел знаю, що полювання велося на джип, а не вантажівку. Знали, що в пікапчику їздить ротний. Коли я все це почула, всередині похолола. Я знала, що тільки мій син водить ту машину. Я не з тих, хто влаштовує істерики, тому чекала, коли прийде більше інформації про те, що сталося. Насамперед я військова, а вже потім мама.

 Ви тепер назавжди військові?

– Не заглядаю далеко наперед, – каже Олена. – Але зараз я військова і не бачу себе в цивільному житті на цивільній роботі. Чи залишуся в армії, залежить від того, якого курсу країна буде триматися далі. Існує багато факторів, які можуть вплинути на моє рішення в подальшому. Зараз я відчуваю свою потрібність у підрозділі. І до тих пір, поки впевнена в цьому, буду тут залишатися.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 17

– Так, той курс, який країна взяла зараз, мені не подобається, – додає Ярослав. – Та й політика армії кардинально змінюється. Надходить багато безглуздих наказів. І це деморалізує. Але все це моє. Я цим жив три роки. Подовжив контракт ще на рік, тому що відчуваю себе потрібним.

 Вперше на церемонії нагородження орденом “Народний герой України” мама представляла свого сина…

– Все це було дуже хвилюючим і приємним, – відповідає Олена. – Таке нагородження – це не пафос, не показуха. Більшість людей, яких я бачила на нагородженні, творять сьогоднішню історію. Не словами, а вчинками, діями роблять все можливе і неможливе, щоб наблизити нашу перемогу в цій війні. У 2017 році я була на нагородженні в Краматорську як глядач. Мене вразило все, що я тоді почула. Вийшла звідти з захватом від тих, хто отримав нагороди. Так що я добре знала, як відбувається таке нагородження, що орден отримують лише найдостойніші. Хіба я тоді могла навіть уявити собі, що мій син отримає срібну народну нагороду? Пишаюся ним страшенно. Я хочу сказати ще одне. Визнання людьми набагато важливіше, ніж всі державні нагороди разом взяті.

Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 18
Розвідник Ярослав Шинкаренко про бої в Пісках: Перша ракета зупинила машину з бійцями, другою ворог намагався добити. Декого неможливо було витягнути… Найстрашнішим був запах печеної крові 19

-Народне визнання дуже мотивує, – додає Ярослав. – Коли ми їхали на нагородження, я по дорозі думав, що скажу у своєму слові. Але на сцені все вилетіло з голови. І я зміг промовити лише одне: коли держава говорить, що ти просто робиш свою роботу, то народ каже, що ти герой.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3249892

created by