Юрій Брехаря
Герої Дебальцевого: Старший лейтенант Юрій Брехаря
· by Victor Kovalenko
Старший лейтенант 40-го окремого мотопіхотного батальйону Юрій Брехаря — командир опорного пункту “Зеніт” на околиці міста Дебальцеве з січня по лютий 2015 р.
Юрій вивів живими і неушкодженими з оточення в Дебальцевому всіх своїх 50 бійців опорного пункту “Зеніт”. Протягом 6 годин в ніч на 18-те лютого вони йшли пішки до своїх в селище Луганське засніженим степом, долаючи балки та обходячи круті обриви. Маршрут обрали гарний, тому їм вдалося пройти непоміченими без бойових зіткнень.
Але не тільки збереження життів бійців є заслугою старшого лейтенанта 40-го окремого мотопіхотного батальйону Сухопутних військ Збройних сил України Юрія Брехарі. Протягом 2 місяців оборони Дебальцівського плацдарму він на своєму одному з ключових опорних пунктів на північ від селища Новогригорівка командував успішним відбиттям атак бойовиків та російських військ і повністю виконав бойове завдання.
Крім цього, вихід з оточення під Дебальцевим — це вже друга успішна бойова операція в житті Юрія. В складі того ж 40-го батальйону він вийшов з “Іловайського котла”, де дістав поранення. Під позивним “Рельси” він командував там однією з ліній оборони на опорному пункті 40.03. Отримавши осколкове поранення стегна під час мінометного обстрілу 20 серпня, він ще кілька днів відмовлявся від евакуації й залишався на позиціях, щоб не кидати бойових побратимів.
Юрій Брехаря на “Зеніті”. Фото Артема Рижикова.
Як він сам згадує події під Дебальцеве, оперативна обстановка навколо його опорного пункту “Зеніт” стала погіршуватися десь починаючи з 20-го січня, коли розпочалися часті, добре скоординовані й прицільні обстріли з установок “Град”, мінометів, артилерії, танків та масовані атаки піхоти за підтримки бронетехніки. До того стрільба була хаотичною. Тоді стало зрозуміло, що крім місцевих бойовиків та засланих з Росії козачків, оборону доведеться тримати й проти сил регулярної російської армії, яка поступово накопичувала повну перевагу над силами АТО під Дебальцевим за кількістю техніки та живої сили.
Бійці Брехарі успішно підбивали ворожі танки з усієї протитанкової зброї, яка була в наявності, з грамат бронемашин, мало не з кувалдами кидалися. Підходили і наші танки, як підкріплення. Особливо пригадується момент, коли практично всі бійці взяли участь в підбитті першого російського танку. Та перша перемога зробила опорний пункт “Зеніт” небезпечним місцем для противника. Після цього жертва і полювальник помінялися місцями – другий російський танк бійці “Зеніту” розірвали на частини, третій — знищили по черзі зеніткою, фугасами, ПТУРом і кумулятивними гранатами. Решта танків, що наступали, вже не були психологічною проблемою на “Зеніті”.
Український танк на позиціях 40-го батальйону під Дебальцево. Фото Пьотра Андрусечка.
Перші атаки росіян були схожі на лобові атаки в стилі Жукова і Гудеріана. Вцілілі танки росіян відповзали, з’являлися інші й противник знову ліз в наступ в іншому місці при підтримці піхоти. Такі атаки тривали майже місяць, не рахуючи щоденних масованих обстрілів “Зеніта” з мінометів, артилерії та “Градів”. Як і від старості, так і від браку ремонту та обстрілів на “Зеніті” кожного дня виходили з ладу одна зі іншою бойові машини, були поранені.
Юрій пригадує, що успішна оборона Дебальцевого протягом місяця була героїчною навіть з урахуванням того, що 40-й батальйон вийшов на позиції в грудні 2014 р. недоукомплектований — 330 осіб замість 600, як мало б бути. Тому найрозумнішим в тій ситуації — за умов браку підкріплення живою силою, відсутності оперативного ремонту техніки й поповнення новою технікою — було витримати отой наступ, вистояти і на якихось прийнятних умовах домовлятися про вихід.
З відходом українських частин з Дебальцевого затягли, як вважає Юрій. На його думку, треба було планувати відхід значно раніше і планувати його добре, а саме доводити до всього особового складу, куди й які частини мали би відходити, в якому порядку і так далі. Аж до критичної дати 17-го лютого настрою здаватися в полон на “Зеніті” не було, як пригадує Юрій Брехаря, навіть незважаючи на те, що в останні дні здалися повністю оточені, позбавлені зв’язку та виснажені опорні пункти 40-го батальйону “Мойша” та “Копьйо”. На “Зеніті” ж був намір організовано залишити позиції.
У “Зеніта” якось взаємодіяти з іншими позиціями можливості не було, зв’язок зі штабом батальйону і Сектору “С” в останні дні був перерваний, в останньому бою міною було розбито останній БМП “Химера” і не стало транспорту для евакуації. Тому “Зеніт” провів останній бій 17-го січня, вистріляв всі набої, перечекав поки над головами пролетить пара російських безпілотників, і тільки тоді всі 50 бійців начолі з командиром, розділившись на три групи, пішли до порятунку туристичним пішим ходом.
Стежками Хо Ши Міна під Дебальцево. Фото Артема Рижикова.
Юрій називає ту стежку, якою вони пішки вийшли від опорного пункту “Валерій” 128-ї бригади далі до своїх, “стежкою Хо Ши Міна”, за аналогією з нікому не відомими тропами в’єтконгонців, які проривалися з Лаосу під час війни у В’єтнамі. Стежка була вже протоптана – “Валерій” через неї отримував необхідне з селищ Миронівське та Луганське. Отже, добравшись до опорника “Валерій”, хлопці з “Зеніту” склали подальшу схему маршруту і рушили до своїх засніженими полями, балками й вибалками, долаючи урвища та обходячи струмки. Йшли пішки протягом 6-ти годин з 23-ї 17-го лютого до 5-ї ранку 18-го лютого.
Юрій вважає, що вони на “Зеніті” вистояли недаремно. До останнього вони утримували під контролем трасу з Дебальцевого для того, щоб групи сил АТО, які почали пробиватися з міста, могли підтягнутися до Новогригорівки й зосередитися там для прориву.
Юрій з дружиною Вікторією.
Юрій Брехаря народився 7 квітня 1977 р. в Ленінграді. З 1985 р. зростав в Новомосковську Дніпропетровської обл., де закінчив школу №18. В 1999 р. дістав вищу освіту: закінчив фізичний факультет Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара за спеціальністю “біомедичні препарати і системи”, а також військову кафедру при цьому ВНЗ за спеціальністю “командир радіостанції”. Протягом 15 років працював в Дніпропетровську в банківській сфері, спочатку як програміст, а далі як аналітик та керівник проектів. Останнє місце роботи — аналітик департаменту ІТ-систем “Приватбанку”.
Мобілізований до лав Збройних сил України з 12 травня 2014 р. направлений служити до 40-го батальйону командиром взводу. Минулого літа вже брав участь в бойових діях в зоні АТО, де командував однією з ліній оборони батальйону, був поранений під час мінометного обстрілу і вийшов з оточення під містом Іловайськ.
Одружений. Дружина — Вікторія. Виховує сина Святослава 2007 р.н. Має хоббі: акваріумізм.