Автор: Віка Ясинська, Віолетта Кіртока

Піхотинець Андрій Верхогляд: “Нашу бригаду сепари проклинають. Чекаю, коли пісня 72-ої лунатиме на вулицях Донецька”

У 22 роки цей офіцер, який з відзнакою закінчив львівську Академію сухопутних військ, вже мав 22осколки в тілі. Він особисто брав участь у штурмі ворожої позиції під Авдіївкою.

Про війну, бойові дії та пригоди на лінії фронту він розповідає з гумором та усмішкою, хоча не раз ризикував життям. Андрій має позивний Лівша – бо пише лівою рукою. Його друзі-побратими добре знають, що цей офіцер точно не підведе.

Саме з історії Андрія Верхогляда розпочнеться наступна збірка “Народні герої України. Історії справжніх”. Якщо перша розпочиналася віршем, присвяченим добровольцям, та історією командира 1-ої штурмової роти Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Дмитра Коцюбайла, друга Да Вінчі, то друга буде присвячена піхоті. І вірш, який укладачі книги вже підібрали для відкриття розповідей, написав український актор, який рік прослужив у 24-ій бригаді – Роман Семисал, який на повну відчув труднощі служби в піхоті та її важливість, адже саме піхотинці постійно перебувають на передовій в окопах та бліндажах.

Це фото зроблено в день, коли Андрій Верхогляд, позивний Лівша, познайомився з Дмитром Коцюбайлом, другом Да Вінчі. Це сталося у 2017 році на авдіївській промці. Вже невдовзі піхотинець отримав орден Богдана Хмельницького, а доброволець минулого тижня отримав від держави найвище звання Героя України. Обидва з 2017 року визнані Народними героями України

Саме в День української армії, 6 грудня, ми нагадуємо історію одного з її найкращих представників.

“У ШКІЛЬНОМУ ОНЛАЙН-ВИДАННІ Я ЗАЙМАВСЯ РОЗСЛІДУВАННЯМИ, КОЛИ ЦЕ ЩЕ НЕ БУЛО МЕЙНСТРІМОМ”

-Воюю я фактично з березня 16-го року, – говорить Андрій Верхогляд, позивний Лівша. – 28 лютого в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у нас був випуск, після нього нам дали 15 днів відпустки, після чого ми приїхали в 72-у бригаду в Білу Церкву. Здали документи, як молоді лейтенанти, до нас вийшов начальник стройової частини – і сказав: “У вас гроші є?” “Є”, – відповіли. “Тоді ідіть і купляйте квиток на Волноваху – на вас там чекають”. 15 березня ми сіли в потяг на Волноваху, а 16-го нас там зустрів комбат.

Те, що потрапимо на війну, розуміли ще коли були на другому курсі, у 2014 році. Андрій Кизило вчився на два курси старше, але жили ми всі в одній казармі. І після випуску він потрапив на війну, побачив її на власні очі. Розповідав про бої нам… Звичайно ж, після його дзвінків, ми просили викладачів, щоб нас якомога швидше випустили і відправили в зону АТО, на допомогу нашим. І наш випуск дійсно відбувся прискорено. За фахом з академії я випустився командиром механізованих підрозділів.

-Чому ти вирішив іти по військовій лінії?

-У мене ж батя військовий, дід також… За перші чотири роки мого життя родина змінила декілька місць проживання: застава Рава-Руська, Жовква, Яворів і нарешті осіли в Новограді-Волинському. Мій старший брат – він 1987 року народження – ще встиг з батьками “послужити” в Білій Церкві, Яворові, Білорусі та Угорщині… До речі, він також побачив війну, але у складі десантного підрозділу. Якось навіть його батальйон змінив мій на авдіївській промці. Мама розповідала про різні часи в армії, що і акумулятори від БМП додому приносили на ніч, бо їх крали, і як бордюри білили і траву фарбували. Різне було. Але коли все життя живеш у військовому містечку, нічого більше не бачиш, крім військових, немає альтернативи. Та і в армії на контракті стабільно платили гроші, а на заводах, які побудували в Новограді, регулярно були якісь проблеми. З робочими місцями не дуже складалося. Один хлібзавод у нас 20 років не могли добудувати, стояв у руїнах. З них потім таки зробили зефірний завод. Я пробував поступати у волинський ліцей. Склав всі іспити, пройшов, але через день вияснилося, що пів бала мені не вистачило. Це сильно вдарило по самолюбству. В школі я вчився непогано, але дисципліна завжди кульгала. Я сперечався з учителями, постійно виступав за справедливість. Після 9 класу сказав, що іду з колегіуму – саме так називалася наша школа – і ніколи туди не повернуся. Що буду курсантом, ліцеїстом. Але не поступив. Розумів, що в іншу школу я не хочу іти, бо саме в колегіумі нам давали на високому рівні іноземні мови, ми займалися у малій академії наук. Потрібно було вертатися – це я добре розумів. Уявляв, що мені будуть говорити викладачі, кров з яких я добряче попив…

Я вже не пам’ятаю, як відреагував на те, що не став ліцеїстом, але всю дорогу додому їхав мовчки. Мені було страшенно прикро. І до речі, я знаю пацана з Новограда, який склав іспити гірше, ніж я, і поступив.

В колегіум мене таки взяли. Я розумів, що дундук в українській мові, математиці. Тому знайшов для себе тему – громадські проєкти, займався шкільним онлайн-виданням. Мені це подобалося. Я займався розслідуваннями до того, як це стало мейнстрімом на центральних каналах країни, – сміється Андрій. – Мене бісило, що викладачі відправляли на олімпіади тих, хто ішов на медаль, а не тих, хто міг би показати там гарний результат. Майбутнім медалістам потрібні були участі у позашкільних змаганнях, а як вони там себе показали – було неважливо. Це я критикував, мене це бісило. Я навіть думав подавати документи в харківський вуз, де був факультет журналістики.

-Чому не пішов цим шляхом?

-Армія перемогла. Під час вступу у кожного курсанта, який розумів, що через чотири роки випуститься, була мрія – потрапити в миротворчу місію. Це вважалося апогеєм військової служби. В такому випадку, вважалося, ти зробив кар’єру повністю, ти не паркетний офіцер, щось бачив, десь був, бабки заробив. Тоді гарячими точками були Ірак, Афганістан. В Конго лише льотчиків відправляли, а в Сьєрра-Леоне можна було потрапити. У нас у всіх була саме така стандартна мрія.

“ТИЖНІВ ЗО ДВА Я НЕ БУВ НА ЗАНЯТТЯХ, ТОМУ ЩО ЇЗДИВ НА ПОХОРОН НАШИХ ВИПУСКНИКІВ, ТІЛА ЯКИХ ДОСТАВЛЯЛИ У ЛЬВІВ ІНОДІ ПО ДВА РАЗИ НА ДОБУ”

-Як ти сприймав новини про Майдан? Якраз же навчався в академії?

-Ми не дуже розуміли, що відбувається у Києві. А наші замполіти дуже погано працювали. В той період у нас був жорсткий казармений режим, навіть на пари ми ходили зі зброєю. По штату у всіх були автомати з магазинами, але я був гранатометником, тому ходив на пари з автоматом і гранатометом. Але були ще яскравіші приклади – хто мав бути з кулеметом, тягав за собою ще й його. Такі розпорядження ми отримали після того, як у Львові спалили казарму ВВшників. Тому нам жорстко накрутили: якщо хтось буде перелазити через паркан, треба мордою в підлогу класти. Був такий період, коли на ніч ми здавали всю зброю і її вивозили за місто, а вранці її привозили. А потім почався Крим. Нас всіх якраз забрали на полігон. Щовесни у нас був польовий вихід. І цього разу все йшло згідно з планом, але вихід нам подовжили. Сказали, що будуть збирати БТГРи на кордон з Чернігівською областю… Ми розуміли, що Крим у нас віджали. І саме на полігоні ми побачили все пекло, яке робилося тоді в армії. Колона з десяти БМП їхала 30 кілометрів чотири доби! Все ламалося, абсолютно все.

Про те, що щось відбувається в Донецьку, я дізнався в червні. Інтернет у нас на полігоні був, але там, де ми перебували, можна було лише подзвонити і те – лише в одній точці, куди потрібно було довго іти, підніматися.

Андрій Верхогляд (крайній ліворуч) і Андрій Кизило, який загинув під час штурму ворожої позиції “Алмаз” у 2017 році  (крайній праворуч)

У червні почалися випуски з академії. Якраз навчання закінчив Андрій Кизило. І почалися розмови – на Донбасі війна, будемо рубатися жорстко. Але це не лякало, всі на підйомі були. Ми чули, як звільняли окуповані міста. Ми ще обговорювали це, переживали, що не встигнемо взяти участь у боях. Всі веселощі пропустимо.

Переламний період почався в липні, коли лейтенанти, які випустилися у травні, почали повертатися… в трунах. Я у складі роти почесної варти зустрічав їх на львівському аеродромі. За день ми могли виїжджати в аеропорт два рази, вартових для цього не вистачало. Я низького росту для почесної варти, але мене взяли також. Тижня півтора я не був на навчанні, тому що їздив на поховання.

Назавжди запам’ятав такий момент… Не можу сказати зараз, з чиєю фотографією стояв біля бусіка з тілом, але її у мене почали виривати з рук чи мама, чи жінка загиблого. Вона кричала, що він не міг померти. Хотіла відкрити труну…

Найпершими, кого ми ховали, були льотчики із Бродів. І це також була жесть. Їхні тіла довго витягували, не зразу знайшли, тому додому їх відправили в цинках. І ми їх переносили…

-Тоді не виникло бажання кинути все?

-Коли ховаєш своїх, розумієш, що вже іде війна. І ти маєш там бути також. Саме після цього нам перестали розповідати страшні історії про війну. Не потрібно було пояснювати, що вона іде, що там коїться. Всі розуміли: якщо це все швидко не закінчиться, то наступними поїдемо туди ми. Каталізатор, мотиватор був чіткий. Не потрібно було і пояснювати, що потрібно вчитися.

Роман Дармограй (перший зліва) та Андрій Верхогляд (посередині) закінчили львівську Академію сухопутних військ з відзнакою. Знімок зроблений під час нагородження бійців 72-ої бригади орденом “Народний герой України”. Доброволець ДаВінчі представляв до нагороди обох офіцерів

– Ти, як і твої друзі – Василь Тарасюк, Роман Дармограй – закінчили навчання з відзнакою?

-Так.

Оскільки підготовлені ми були досить непогано, приїхавши в зону бойових дій нічому не дивувалися – бліндажі, окопи, стрілянина. В механізовану роту 1-го батальйону прийшли два молоді лейтенанти – я і Вася Тарасюк. Ми прийняли техніку, через три дні Вася поїхав воювати на терикони біля Докучаєвська, де я його замінив через п’ять днів. Там ми служили десь до квітня, поки бригада не виїхала з зони АТО. Після чого наш батальйон відправили на міжнародні навчання “Rapid Trident” у Старичі. А у вересні ми знову поїхали в зону АТО. Спочатку стояли біля Красного Лиману. Там був збірний пункт. Наш батальйон повністю укомплектували контрактниками, але 2-ий і 3-ій батальйони після того, як з них пішли мобілізовані п’ятої та шостої хвиль, залишились майже без людей, тому їх відправили на Широкий Лан на доукомплектацію. Весь вересень ми просиділи між Красним Лиманом і Слов’янськом, чекаючи поки бригада повністю буде готова. І в жовтні заїхали в Авдіївку.

Тут, порівняно з тим, як було на териконах біля Докучаєвська, ворог знаходився набагато ближче. На “промці” найменша відстань між нашими і ворожими позиціями була 32 метра.

“Я ОФІЦЕР, А У МЕНЕ ГОЛОВА НЕ МИТА”

–Під Авдіївкою ти дістав перше поранення…

-Це було восени 2016 року, ще до боїв за “Алмази”… Чесно кажучи, тупо його дістав. Я просто опинився не в той час не в тому місці. Почалося все зі стрільби на одній з позицій в старій Авдіївці, вогонь поступово перенісся на нашу сторону. І прилетіло на командно-спостережний пункт роти, який знаходився на території колишнього шикарного ресторану “Царська охота”. Я завжди ходжу в броніку і касці. Але саме в той момент вийшов з вхідних дверей без захисту. І побачив свої ноги на фоні неба – впав. Нічого не зрозумів. Боліла голова. Але до мене дійшло, що прилетіла граната від СПГ. Я розвернувся. Думав, зараз ще щось прилетить, тому треба з того місця зробити пару кульбітів. Перекинувся. І думаю: треба вийти на зв’язок, хай мене хтось забере. Мене затягнули в підвал, на кухню. Я не бачив на праве око. І дуже переживав, щоб воно лишилося. “Що з оком? – питав весь час. – На місці чи ні?” Витерли кров і відповіли мені: на місці. Відвезли мене в стабілізаційний пункт. Там, пам’ятаю, був в хорошому настрої. Ще санітарка, яка розмотувала забинтовану голову, сміялася, бо я її просив голову не чіпати. Казав: “У мене ж голова не мита!” Вона заспокоювала: “Тут не важливо, мита чи не мита”. А я дуже переживав: “Я – офіцер, а у мене голова не мита!” Не пасує…

-Куди тебе поранило?

-Уламки були над бровою, в потилиці, зайшли в обличчя, пошкодили вухо, та й весь правий бік постраждав. 22 уламки нарахували тоді.

-Всі витягли чи якісь досі залишаються у тебе в тілі?

-Чотири не вдалося витягнути. Ні, вже п’ять. Чотири з першого поранення. І ще один з третього…

-Дзвениш в аеропорту?

-Ні. Я переживав, що не зможу проходити через рамку. Вперше за кордон летів у весільну подорож, все обійшлося, не задзвенів.

-Довго проходив лікування?

-Майже до Нового року. В Дніпрі, куди мене перевезли з Донетчини, мене положили в реанімацію. Почувався я дуже погано. Один з уламків пробив кістку черепа, пролетів в мозку повз пучок нервів. Якби він його зачепив, я став би інвалідом. Саме цей уламок не дістали. В черепі зсередини він стирчить. З Дніпра мене відправили у Львів. Там лікар почитав мою історію хвороби: “Чого ти лежиш? Давай вставай”. Так я почав потроху ходити. А у мене були ще відкриті рани. Він мені все позашивав. “З твоїми пораненнями тобі положені 45 днів реабілітації”, – пояснив він мені. А я попросив менше: “Давайте 30. Обіцяв Васі Тарасюку, що до Нового року повернуся”. Казав йому це, лежачи на ношах, коли мене відвозили з КСП. 29 листопада виписався зі шпиталю, а 28 грудня був в Авдіївці. Слова дотримався.

“КОЛИ ПРИХОДИЛОСЯ ПЕРЕСТУПАТИ ЧЕРЕЗ ТІЛА ЗАГИБЛИХ, ЩОРАЗУ ВИБАЧАВСЯ”

-Ти брав участь у штурмі ворожих позицій…

-Найзапеклішим був кінець січня 2017 року. На той час я командував першим взводом однієї з рот батальйону. 29 січня ми відбили атаку ворожої ДРГ і пішли штурмом на позицію “Алмаз”, яка тоді була під сепарами.Старшим був я, зі мною було ще вісім бійців. Ми вийшли десь о 4.30 і просувались вперед до залізничного мосту. Хвилин через 40 я доповів Андрію Кизилу, позивний Орел, що ми знаходимось на початковому пункті. А розташований цей пункт був на одній з колишніх сепарських позицій, з якої їх колись вибили правосеки. Звідти до ворожої позиції “Алмаз” йшла траншея. Коли ми пройшли по ній, я знову доповів Орлу – і він дав команду йти на штурм. Ми рушили вздовж залізниці, попереду йшов боєць Федя Рубанський, у нього був пристрій нічного бачення. За планом, ми мали вийти збоку “Алмазу”, але коли ми туди дісталися, зрозуміли, що вийшли не так, як повинні були і знаходимося в самому її центрі. Але ми не розгубилися, просто трохи змінили план зачистки. Я сказав хлопцям, що ми ділимося на три групи, і кожна зачищає по одному бліндажу. Один з них виявився порожнім, в іншому сиділо троє сепарів, яких ми фактично зажали всередині, а третій, після зачистки гранатою і “мухою”, почав вибухати і горіти, там швидше за все зберігався боєкомплект. Після зачистки крайнього, четвертого бліндажа, я зв’язався з Орлом, незабаром він прийшов на “Алмаз”.

Коли ми тільки виходили, взяли з собою прапор України, усі хлопці на ньому розписалися. Я попросив бійця Вову Бальченка знайти якусь палицю, і ми той прапор поставили на позиції у такому місці, щоб його було видно із залізничної розв’язки. Коли ми розповіли комбатові, що взяли “Алмаз”, всі були на такому адреналіні, що просили в нього дозволу дати нам команду іти далі і швиденько відбити ще й розв’язку. Але він з цим не погодився.

Трьох зажатих сепарів ми викурили з бліндажа. Вони показали свої військові квитки, посвідчення “ДНР”, права, навіть “ширку”, тобто все, що було. Всі троє були важко пораненими, ми надали їм медичну допомогу, але повезло лише одному з них – його вивезли з позицій і віддали СБУ, а інших ми змогли забрати лише тоді, коли самі покидали позиції. Взагалі ми мали це зробити одразу, бо нашим завданням було взяти штурмом “Алмаз”, дочекатися групу, яка закріпиться на захопленій позиції, і відійти. Але, коли до нас прийшли хлопці на підкріплення, комбат дав наказ залишатись і нам, тому що з боку “Алмаза-1” ворог готував штурм. Ми залишились. Вивезти поранених сепарів змоги не було, тому вони і не вижили.

Ще до початку штурму мої хлопці купили сигари, і сказали мені, що хоч і знають, що я не палю, але коли візьмемо “Алмаз”, то як у голлівудських фільмах, сядемо, закуримо і почнемо говорити про життя. І коли ми це зробили, пацани дуже хотіли покурити, але вирішили, що почекаємо, доки повернемося в розташування.

Ми зайняли оборону. Понаставляли протипіхотні міни МОН і чекали на штурм ворога. Десь за пів години почалося. На правій частині взятої нами позиції був сапер Діма Оверченко, лівіше від нього стояв Вовка Бальченко, біля Вовки сидів Валік Василюк, а зверху на бруствері – Андрій Кизило. В їхній бік прилетіли три снаряди з ворожого міномета, але перша міна впала саме в той трикутник, де були Діма, Андрюха і Вова. Я, сидячи в траншеї, побачив, що Андрюха впав. Боєць Женя, позивний Київ, сказав, що бачив, що Орел шевелиться, але коли його звідти забирали, він вже був не живий. Потім винесли Діму – він теж загинув зразу, а потім прибіг поранений Валік і запитав: “Де Вова?” З’ясувалося, що Бальченка теж убило мінометними уламками. Я надав Валіку допомогу і відправив з позицій. В той момент, коли ми витягали Вову, почався штурм.

Сепарські траншеї на деяких ділянках були неглибокими – і троє наших хлопців сиділи саме в такій, тому Вову і Діму дуже сильно посікло. На тілі Орла не було видно уламкових проникнень, але, як виявилось потім, йому уламок зайшов під серце. Загалом, ми дуже довго витягали загиблих із тих траншей. Втрьох вони пролежали на землі один біля одного десь години три-чотири, доки ми відбивали штурм. Час від часу нам доводилось через них переступати, і кожний з нас в такий момент вибачався перед хлопцями…

Наш зампотех Калина – один з тих, хто потім вивозив поранених, тоді не міг під’їхати на БМП і забрати хлопців, тому що залізницю щільно обстрілювала ворожа арта. Сипали настільки жорстко, що він зміг проскочити до нас аж години через три-чотири. Під вогнем ми приблизно протягом години намагались витягти загиблих, щоб йому передати. Зараз пригадую, що це був дуже довгий процес, але хлопці нарешті “поїхали додому”. Коли ми повідомили комбату, що Андрій Кизило загинув, одразу запропонували перейменувати захоплену нами позицію на “Орел”, і він дав згоду. Так вона називається дотепер.

30 січня вночі командир знову попередив, що з боку першого “Алмазу” в наш бік буде штурм. І коли я побачив сяйво в небі, подумав, що, може, це галюцинації від втоми, але то був пакет ворожих “Градів”. Виявилось, стріляли по нас, але промазали і попали по своїх. Однак потім дві касети прилетіли в наш бік.

Розуміючи, що ситуація не проста, нас підкріпили бійцями 12-го батальйону 26-ої бригади, 39-го мотопіхотного батальйону і 2-го батальйону нашої бригади. Мороз тоді досягав 25 градусів, а можливо, і більше. Один з моїх бійців, Ігор, навіть відморозив собі пальця. Багато хто отримав поранення: санінструктора Рому Чайку сильно контузило, Валіка поранило в руку. Вова загинув… Фактично по обіді 29-го числа в моїй групі залишилося тільки троє – я, Федя Рубанський і Рома Юрченко. Ввечері на мене вийшов комбат і сказав, що я залишаюся старшим, і моє завдання – протриматись до ранку. Але я відправив у розташування Федю з Ромою, бо вони теж могли собі щось відморозити. Ніхто з нас не розраховував на те, що ми там залишимось надовго, всі були дуже легко вдягнені. Увесь той період, що ми були на “Алмазі”, Калина з механіком і навідником постійно мотались через залізничну колію, яка дуже щільно обстрілювалась, підвозили нам БК і забирали поранених. Взагалі нас дуже сильно “розбирала” сепарська арта. З нижніх траншей на “Алмазі” нічого не залишилось. У мене є відео з безпілотника, зроблене 29 числа, а потім добою пізніше. На другому видно, що поле не біле, а повністю чорне, і навкруги залізниці самі воронки. Так само і в посадках. Там навіть позиції не було видно – все перерито ямами від снарядів.

Інтенсивні штурми “Орла” сепаратистами тривали постійно впродовж трьох днів. Так я провоював до вечора 30-го числа. Хлопців через штурм міняли по декілька чоловік, а не цілими групами. Так було зручніше і швидше їх виводити і заводити на позиції. Тому і вийшло, що усіх поміняли аж ввечері. На момент мого виходу у нас було 6 убитих і близько 10 поранених – і це тільки на “Алмазі”.

Коли я прийшов у розташування, подзвонив додому, сказав, що все нормально. Після того, як я відіспався, 31-го зранку знову поїхав на “Орел”. Там після чергового штурму вороги скинули наш прапор, але ми його відкопали. Він у мене. А 1 лютого я отримав есемеску від медика, який лікував мене після поранення. Там було написано: “Вітаю, тобі дали орден Богдана Хмельницького III ступеня” – з тебе пляшка. Нагорода – це приємно, але я не вважаю, що тоді з мого боку відбулося щось геройське або надлюдське. Ми виконали поставлене завдання. Можливо, потім, з віком, я буду якось по-іншому на це дивитись, але це наша робота. От якби ми взяли весь “Алмаз” і звідти пішли би пішки до місця нашого розташування, закурили б дев’ять сигар і пофіг, що я не палю, ось тоді я був би гордий собою. А так – шість убитих і десять поранених – нема чому радіти.

У такому ритмі ми тримали оборону десь близько тижня або навіть більше. Тобто два дні простояв, пішов, відіспався – і знову на позиції. Коли ворожа арта почала менше лупити, в районі залізничної розв’язки почав виїжджати їхній танк і стріляти прямою наводкою. Згодом інтенсивність боїв з боку сепарів згасла. Хоча ще декілька років ті місця залишалися районом активних бойових дій.

Фото: Дмитро Муравський. Знімок зроблено у лютому 2017 року на тих самих позиціях, які зайняли бійці 72-ої бригади

-На даний момент скільки у тебе ротацій на війну?

-Волноваха, Авдіївка, Світлодарськ, Попасна, Авдіївка, – рахує Андрій. – П’ять.

-Яка з них найбільше згадується?

-Чесно скажу: війна, це не найгірший час, який у мене був в житті. Думаю, коли все це закінчиться, і мене будуть питати про мій найкрутіший час,  казатиму: війна.

-Але ж тобі довелося власноруч витягати з-під куль вбитих, евакуювати поранених. Ніколи не думав: наступний я…

-Це ж правило війни: або ти, або тебе. Я добре розумів, що із старою з косою весь час спілкуюсь на ти. Але знаю точно: якщо боїшся – не будеш правильно робити свою роботу. Красивих героїчних смертей, як у фільмах, ні однієї не бачив. Завжди по-тупому якось все відбувається. Або туди, де сталося поранення, можна було не іти. Або прилетіло туди, куди ніколи в житті не прилітало. Або висунув голову там, де не потрібно.

-Друге поранення ти також дістав на промці?

-І третє також. Вони сталися у 2017 році. Другий раз мене поранило, коли я обходив позиції. ВОГ прилетів і розірвався над деревами. Уламки зайшли зверху під бронік і побили мої легені. Я відчув легенький удар, а потім наче щось почало пекти всередині. Засунув руку під бронік, а там кров. Боєць подивися і каже: “Дірка у тебе”. Поїхали знову в стабілізаційний пункт. Уламок, який зайшов у тіло, був алюмінієвим. У лікарів був магніт, за допомогою якого вони спробували його дістати, але не вийшло. Він застряг в ребрі. Коли роблю флюорографію, завжди попереджаю: “Не дивуйтеся, у мене в грудях не кіста, а шмат металу”. Далі на лікування я не поїхав – вже був призначений командиром роти, яку кинути не міг. Тим більше, якраз почали виїжджати наші танки, ми співпрацювали з добровольчим підрозділом Дмитра Коцюбайла, друга Да Вінчі. Мені потрібно було надолужити все, що я пропустив у 2014 році, поки вчився.

Третє поранення сталося в червні. Ми виставили СПГ на асфальтну дорогу, а це 400 метрів до противника. У відповідь по нас почали кидати ВОГи. На дорозі позаду нас лежали залізні двері. ВОГ поцілив саме в ці двері, в метрі від нас. І уламок прилетів мені в ногу, в литку, в м’яз. Дивно, що лише один, що інші уламки нікого не зачепили…Знову їду на стабпункт: “Подивіться, що там всередині”. “Можемо відвезти тебе в шпиталь. Хай би там тобі діставали уламок”, – запропонували. “Діставайте самі”, – попросив я. Зашили рану. І я повернувся на промку. Передав нашим медикам, які мені колоти ліки і давати пігулки, та й пішов на позиції…

“АРМІЯ МАЄ АБО ВОЮВАТИ, АБО ГОТУВАТИСЯ ДО ВІЙНИ”

-В різних місцях фронту і війна різна?

-Друга ротація в Авдіївку показала, як все змінюється з часом. Те, що ти колись робив, завалено, а нового не зроблено. Вперед лінія оборони не просунулася. Деякі позиції змінилися, але не глобально.

На Світлодарці більші відстані між нами та ворогом. Під Попасну я приїхав уже на посаді начальника штабу батальйону. Хотів воювати, а мені треба своє робити. Прийшлося налагодити службу, щоб все працювало, як годинник, і тоді у мене з’явилася змога ще бігати по позиціях. Ротація в Попасну дала мені новий досвід, але в плані війни – це не промзона.

-Ти регулярно ходиш в сіру зону. Навіщо це робиш? Не вистачає камер, які все бачать?

-Не всі сепари дурні. У них також камери є. Може, не в такій кількості, як у нас, але ж є. І тепловізори є. Маючи камери і тепловізори, завжди треба пам’ятати про людський фактор. На позиції, де все є, але люди дурні, ймовірність, що їх задвохсотять, набагато більше, ніж там, де всього цього немає, а чергує простий дядько, який постійно спостерігає. Якби сепари знали, що інколи робиться на деяких ділянках нашого фронту, які у нас є промашки, нам би давним давно дали бої. Але я розумію, що у них відбувається таке саме. Є ділянки, де все облаштовано нормально, а є з прогалинами. Краще дізнатися про них раніше, ніж ворог розвідає про наші.

А ще я завжди дію за правилом, якого нас учили: роби, як я. Командир має показувати приклад. Якщо я можу вийти на танк з ПТУРом, то і боєць це зробить. У солдата, як і у мене, дві ноги, дві руки і голова. Снаряду та пулі по фіг, в якому я званні – капітан чи солдат. Можливо, тому мені самому і хочеться все перевірити, чи все чітко, чи прохідні тропки, чи все облаштовано. Лише побачивши все на власні очі, можна спокійно сказати: працюйте пацани.

-Після всіх боїв, у яких ти побував, тепер маєш відчуття, що веселощі ти все ж не пропустив?

-Та ні. Ще б треба повоювати. Армія має займатися війною чи готуватися до війни. І саме цей підхід в армії має бути насамперед. А реально поки не міняється бачення. В ППД, на полігонах – безкінечні ремонт техніки та показуха. Всі про це знають. Всі це проходять. Коли закінчується ротація, підрозділ має себе налаштовувати не на бордюри, а на те, що наступного разу має зайняти чергові 400 метрів сірої зони, піти ще далі.

Всі війни раніше чи пізніше закінчуються. Хочеться, звичайно, щоб ця завершилася нашою перемогою. І ми маємо все для цього робити, навіть вийшовши з лінії війни.

-За відчуттями ти все ж військовий?

-Скажу так: армія – це моє.

-Ти примудрився ще й відео зняти, яке отримало сотні тисяч переглядів. В ньому ти зображаєш американського найманця, запрошуючи всіх охочих захищати Україну.

-На жаль, у нас все ще немає адекватної реклами армії. Сучасна реклама – суцільні штампи. Немає і пропаганди нормальної. Коли виникла ідея зробити таке відео, кожного дня виходили звіти, в яких “говорящая голова” доповідала, що по нам відкривали вогонь, а ми не піддавалися провокації. Я все чекав дня, коли ж скажуть, що ми круто накрошили сепаратистів. Речник скаже: по нам відкрили вогонь, а ми у відповідь накрили весь квадрат, звідки ворог вів вогонь, аби його назавжди заглушити. Не роблячи цього, ми обманюємо самі себе. Адже всі роки режим дотримання тиші не зберігається. Всі знають, що війна продовжується, військових вбивають. І при цьому нам майже вісім років розповідають: “Ми не відкриваємо вогонь”…

Нашою армією досі керують дуже багато старих військових, і найкраще, що вони бачили – це, мабуть, навчання зі старою радянською технікою десь аж у кінці 90-х. Але зараз має бути все по-іншому. От ті, хто просиділи в окопах на морозі, вони якраз варті армії, бо знають, що таке війна насправді. А ще дуже важливо змінити ставлення до звичайного солдата. Незважаючи на те, що війна триває вже стільки років, солдатів все одно недооцінюють, недодають їм десь зарплатнею, десь речовим забезпеченням, бо вважається, що це найнижча каста. Так бути не повинно. Але як солдат нічого не вартий без офіцера, так і офіцер без солдата теж. Тут має бути взаємоповага, і працювати всі мають, як один організм.

А щодо війни і майбутнього – я знаю, як нашу бригаду проклинають сепари, вважаючи, що ми безсмертні, тому мені б дуже хотілося, щоб прийшов той час, коли пісня 72-ої заграє на вулицях Донецька.

Андрій Верхогляд отримав орден “Народний герой України” 14 жовтня 2017 року в Запоріжжі

Віка Ясинська, Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ Источник: https://censor.net/ru/r3303563